Це ще зовсім не сніг…
Так звичайний каприз міжсезоння.
Хуртовиною землю встеляє пухка білизна.
Перший радісний сміх
Дітвори і розмиті кордони
Десь між казкою і сьогоденням. А раптом? Хтозна?
Перший крок до зими
І ментолова свіжість у грудях
На четвертому подиху рани голками ятрить.
І нема в тім вини,
Що шепочуть ім’я твоє губи:
Це єдине, що може зігріти, напевно, в цю мить.
Тільки все вже не те
І не так… розійшлися маршрути…
Місто N розвело й підірвало назавжди мости.
Завірюха мете,
І цілує крижинками руки –
Ось і все, що залишилось спільного в розділі «ми».
Кілька снів… бо неснів
Заметіллю насипало більше.
Я в безсонні рахую на ситці пухкому сліди.
…Два… п’ять… сотня… А втім
Так насправді втамовую біль, ще
Допоки ці зерна в розлуці не дали плоди.
По-дитячому так
Знову бавиться в хованки пам’ять:
Я в зустрічному кожному бачу тебе попри те,
Що для мене твій птах
Перелітний вже ближчим не стане…
Хоч і я до останку твоя… доки серце веде…
10.11.2014 12:58 
