Закохана в дощ...
...З самого ранку йшов дощ. Першими важкими краплинами падав на ніжні пелюстки лілій, бив тендітну троянду, валяв траву й грохотів у вікно. Здавалось він ніколи не закінчиться. Сумно стояли берези, думали свою думу.
Дивлюсь у вікно. Слухаю музику дощу. Таку спокійну й стрімку одночасно. Захоплююсь його силою: життєдайною й руйнівною водночас. Закохуюсь в його красу, його чоловічу силу робити боляче й викликати ейфорічну насолоду. Відчуваю його прохолоду, його дотик, що пробуджує відчуття, пристрасть. Відчуваю тисячу ніжних холодних поцілунків, що зводять з розуму. Чую його шепіт. Він говорить зі мною. Хоче обійняти своїми холодними обіймами.
Йому боляче... Він плаче... Самотній... Він не відчуває любові до себе: ні від цих квітів, що гнуться під його силою, ні від берези, яка не зважає на нього, ні від... мене... Він ніколи не буде ближче, ніж зараз.
Я не знаю, як йому сказати... Що зробити... Як пояснити... що я його кохаю... милуюсь кожною його краплиною... ловлю кожен його звук... відчуваю його ніжність й гнів. Люблю його дотик... його поцілунок...його холод... музику... силу... Як же йому сказати, що я чекаю кожного ранку, коли він прийде до мене, до мого вікна, в мій садок... щоб знову й знову відчувати його запах, пристрасть, голос. Та він вже знає... Він все знає...
Він не може залишитись. Не хоче робити мені боляче. Він - не людина, він - дощ. Дощ не повинен приносити страждання. Він знає, що ближче бути не може. Це найближче... Далі немає...
Він торкається мого волосся, цілує сумні очі, гарячі губи, відчуває моє дихання.
Треба йти. Він плаче... В моїх очах з`явились краплинки дощу... Мого дощу. В мені є дощ. В мені є він... В серці і в очах...
Останній ковток його запаху, його свіжості, останній поцілунок, остання ніжність... Він йде...
8.07.11
