собі на згадку...
...сумні думання останньої миті...
...в повітрі пурхають штучні комахи...одна з яких над тобою - слідкує за кожним твоїм поглядом, порухом, кроком, за кожною твоєю думкою і словом - її можна розчавити, але з"явиться інша...то ж, хай дзиготить, дзвенить у повітрі...в повітрі, в якому ніколи не чутимуться розлютовані голоси протесту і невдоволень...руїна, пустеля, нуль - ось, що залишилося від колись квітучої країни - місцина, на якій обеліск, вписані на якому імена і прізвища осіб - з їх допомогою було "зачищено" від надто активного і бурхливого життя територію для сусіда...ми це зробили!..сумно визнавати таке паскудство...ми втратили назавжди розсудливість, віру в майбутнє нашої країни... - нам все одно!..і яка різниця! де і на якій території існувати... - отак ми і дійшли до безликості і узагальнених норм побуту у житті на просторах нашої невеликої планети...і зрозуміли - нарешті! - те, що ніщо так не вбиває, як зневір"я...відтоді ти разом із усіма йшов до світла, а впав у провалля...вийшов із темряви, а потрапив у темний тунель, у безвихідь...кроки твої упевнені, чіткі, а в розумі сумніви...бо сусіда з добрими очима, заради якого була "зачищена" наша з тобою батьківщина... - вбивця...ти про те знаєш і на душу з того - болюче і нищівне камнепадіння...і цей скалічений агресивним сусідом твій степ... - він став символом суцільного болю і жалю...степ нині як докір тобі, за твої безглузді, безрозсудні дії...а ці руїни...руїни осель - стали віддзеркаленням будинків, палаців у водах океану твоїх спогадів...хвилі океану всеохопні і, поглинаючи простір існування усього живого, з гурканням і рокотінням, з реготом здіймаються до небес і падають у вир лиха, заподіяного тобою, досягаючи непроглядних глибин океану пам"яті...хвилі б"ються об скелю майбуття, в невідомість...і ти зазираєш, намагаєся прочитати скрижалі тої засерпанкової невідомості... - адже саме там, у крихких кришталевих сферах віри і мрії ховається істина буття...там сховані усі відповіді...от, лише прочитати їх нема ніякої можливості...і не дізнатися ані тобі, ані будь-кому - про що мріятиме сьогодення майбутнього?..чи є мрія там взагалі?..чи відродилася вона?..чи така ж мертва, як і при нашому часі?..і замість неї там, як і тут, у нашому часі - тверда мета, досягнення якої не обмежується ніякими правилами, законами, принципами (які принципи!?!)...мета як конституція "містечкової імперії" для себе самого у самому собі...але цікаво б все ж таки знати про подальшу долю мрії...бо мрія і подив - крила душі!..прикро, що цікавість наша так і залишиться цікавістю без відповіді...егоїстична сутність, розмазаність розуміння людинолюбства, людяності вже опанували нашою свідомістю давно - вони стали нашим стилем буття...останні іскри гуманності іноді спалахують і миттєво гаснуть...і забуваються...розум наш надто перевантажений, обплутаний інформаційною сіткою аби щось нам пам`ятати з минулого...що вже й казати - минуле те, чого вже не існує і нехай ним займаються ті, хто цим займається, хто живе цим, заробляючи відповідну платню...і байдуже, що там відбувалося у тому минулому і на які уроки воно скликає нас...сучасний девіз - оберігай свою "містечкову імперію", пробивайся по життю вперед і вгору, зраджуй всіх і все, не втрачай гумор, відхрещуйся від помилок, не вибачайся та інше все у тому ж дусі... - бо ти, саме ти! головний у цьому світі і у тебе є лише цей день - тримайся його, ціни його, живи ним...і то є правило, закон, принцип сьогодення - піклуйся про своє...все інше вторинне...одна країна знівелювала іншу?..ну, і то й що?..в тебе це викликає скороминучу стурбованість, тривогу, обурення і хвилювання?..навіщо то треба тобі? хай воно й скороминуче...коли сама країна влізла у пастку самознищення... - навіщо тобі зазнавати розчарування, що люди цієї країни самі прагнули свого зникнення з мапи цивілізації... - вони втомилися! від свободи дій, думання, бажань і можливостей...і тепер лише крізь густий туман промальовується їхнє майбуття, яке створюється людьми - тими, яких не знищено, не закатовано у в"язницях, не вбито прихильниками агресивного сусіда...а в сьогоденності майбутнього - вже розхитана віра в людину, обсміяно віру у вищу силу, науково обгрунтовано про не існування такої, опановано всі ресурси і здібності, закладені природою в людстві...і ти - десь на підсвідомості - з відчаю розумієш... - ніщо так не вбиває, як зневір"я, ганебна покора і збайдужіння...і оце йдеш між смолоскипами у темряві провалля крізь тунель...знайдеш затишне місце...і сідаєш, завмираєш у своїх роздумах у куті сьогодення прийдешнього - у сьогоденні, для якого ти щось давно забуте, не знане і зайве минуле...і скам"янієш з відкритими очима у майбуття на троні самотності, втрачених надій, забутої віри, знищеної мрії... - ніщо так не вбиває, як зневір"я... - прошепочеш пошерхлими вустами...а в повітрі пурхають штучні комахи...їх так багато...вони пліткують...у не існуюче...твоє...прийдешнє...і ти, давно вже знерухомлений, слухаєш їх...байдужий...і вічний у тій байдужості...