26.04.2020 17:21
for all
66 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Шепітко Олександр

Сталінградка

Сталінградка

Василь не визнавав ніяких пігулок, а м’ята з медом вже не допомагали, тож він вертівся в ліжку, намагаючись нарешті заснути. А під ранок несподівана думка, що відвідала його сиву голову, змусила розплющити очі, скочити з ліжка й розкрити ноутбук.

- Де ж це я його бачив? У кого?

Чоловік гарячково переглядав у фейсбуці список своїх віртуальних друзів, прокручував сторінки деяких з них, продивлявся записи. 

- Є! Ось воно! 

Василь заглибився в читання, щоб наприкінці його усміхнутися й задумливо пробурмотіти:

- То що, Іване Михайловичу Балабан, в минулому інженер-теплотехнік, а нині пенсіонер і автор історичної прози - познайомимося ближче?

Відкрився месенджер й пальці застрибали по клавішах:

"Доброго ранку, пане Іване! Я хочу розповісти дещо, пов`язане з вашою повістю."

Звісно, що чекати такої ранньої пори на відповідь було б дивним, тож Василь пішов на кухню - готувати собі каву. Потім він продивився стрічку новин і врешті-решт вирішив вимкнути ноутбук. Аж тут пролунав сигнал про нове повідомлення:

"Доброго ранку! - з`явилось на екрані. - Про яку повість мова?"

"Про "Облогу", - радо озвався Василь. - Скажіть, чи хотіли б ви на власні очі побачити оборону Глібля?" 

"Ви жартуєте? - відповідь надійшла після доволі довгої паузи. - Це можливо лише за наявності машини часу. Але я чомусь впевнений, що у вас такої немає."

"А якби я сказав, що є?" - співбесідник Василя мовчав, хоча зелений вогник чату вказував, що він на зв`язку. - Розумію, що це звучить, як нісенітниця, але під час зустрічі я міг би все пояснити." 

Вогник блимав, але відповіді все не було. Тож Василь вимкнув ноут і пішов на роботу. Ввечері він перш за все перевірив месенджер - Іван Михайлович таки написав повідомлення. 

"Можливо ви й божевільний, але я багато таких зустрічав на своєму віку, - висвітилося на екрані. - Тому (одним більше, одним менше) я вирішив зустрітися з вами. Але попереджаю, що у мене зять працює в поліції. Це я так, про всяк випадок. То де зустрінемось?"

"Я не божевільний. Принаймні, ті, хто особисто знає мене, так не думають. А щодо місця зустрічі - ви не проти, якщо я заїду до вас додому?"

"В Талалаївку?"

"Так."

"Гаразд. Ось адреса…"

"Дякую. Тоді, до понеділка."

***

- Доброго дня! Ми з вами домовлялися про зустріч, - Василь стояв біля хвіртки з валізою в руках. 

- Пан Василь? Так, я пам`ятаю, проходьте, - господар відсунув на хвіртці засувку й рукою вказав на альтанку. - Якщо відверто, ваші повідомлення мене трохи спантеличили. Я навіть засумнівався, чи ви приїдете. Вип`єте чого-небудь? Є кава, чай, можу вина домашнього з льоху дістати? 

- Якщо можна, то кави. 

- Сонечко! - гукнув Іван Михайлович дружині, що саме виглянула з будинку. - Зроби нам дві кави, будь ласка. То де ваша машина часу, якщо звісно це не жарт? 

- Ось тут, - гість вказав на валізу. 

- Гм! Така маленька? - Іван Михайлович усміхнувся. - Я сподівався побачити щось на кшталт шафи, або й більше. І як вона працює? Ви її вже випробовували? 

- Бачу, Іване Михайловичу, ви й досі мені не вірите. Тому послухайте спочатку передісторію, а потім я продемонструю пристрій в дії, гаразд? 

- Гаразд. А ось і кава. Дякую, сонечко, - господар усміхнувся дружині, підсунув гостеві його філіжанку. 

Василь зробив ковток, відклав чашку:

- Отже, моє дитинство пройшло в маленькому степовому селі. Саренково, Вовча балка, Сталінградка - для когось ці назви звучатимуть нейтрально, та моїм односельцям вони давали вичерпну інформацію про географію місцевості. Навіть я хлопцем вже знав, що Саренково - частина села, де стояла наша хата - це колишня вотчина пана Саренка, а у Вовчій балці колись водилися вовки, хоча на моїй пам`яті там жили тільки лисиці та зайці. Щодо Сталінградки, то ніхто вже й не пам`ятав, звідки взялась та назва. Та коли ввечері череда людських корів поверталась до села й жінки цікавилися в пастуха, де сьогодні паслись рогаті годувальниці, відповідь: "На Сталінградці!" не потребувала уточнень - всі знали, що це частина балки по той бік дороги, що від одеської автотраси повз наше село біжить до сусідньої Чорногорки. 

Я підлітком облазив ледь не всі навколишні яруги, знав, де живуть борсуки, в якому джерелі вода завжди прохолодна, і де в сезон можна об`їстися білими жерделями. На Сталінградці теж довелося бувати, але далеко за дорогу не забрідав. Балка тяглась пусткою до наступного села ледь не дванадцять кілометрів, тож одному боязно було ходити "за горизонт", а товариші не розділяли мою жагу до блукання степом. 

Після закінчення восьмого класу мені довелося переїхати на навчання до столиці, а там і батьки повернулися на свою батьківщину, на Поділля, тож до рідного села я навідувався вряди-годи. Проте ті місця, де хлопцем мандрував у пошуках невідомого, снилися зі сталою періодичністю. Інколи сни заносили туди, куди в реальності ноги не доходили й де місцевість була безлюдною. І там, на стику двох балок, я уві сні бачив хати - інколи цілі, інколи зруйновані, порослі чагарниками. Пам`ятаю, що біля будинків росли сади, а почасти навіть з`являлися люди. 

Прокидаючись, я з надією роздивлявся мапу, але нічого на тому місці не бачив - ніяких, навіть найменших, натяків на людські поселення. Анічогісінько. А сон повертався знов і знов, і в ньому вперто зустрічалось те, чого в природі, мабуть, ніколи не існувало.

- Гм! - озвався Іван Михайлович. - Щось подібне ввижалося й мені. Може через ті сни я й почав цікавитися історією. 

- Я знаю, - Василь сьорбнув кави. - Бо читав у фейсбуці ваш допис і саме він зацікавив мене. Але дайте скінчити. 

Отже, приблизно рік тому, шукаючи в інтернеті інформацію про своє село, я натрапив на армійську мапу початку 40-х років минулого століття. Уявіть моє здивування, коли на ній я побачив знайому назву. І відразу прояснились ті надокучливі сни. Бо руїни села Сталінградка - так було підписано на мапі, - лежали саме там, де в нічних видіннях мені являлося нереальне, здавалось, поселення.(*)

Той випадок ошелешив мене, та кому про нього розповісти, я не знав. І тут в гості якраз навідався мій давній товариш Олекса. Він був схиблений на всьому паранормальному: НЛО, снігова людина, привиди - то була лише частка його уподобань. Тож йому я й розповів про сни та про мапу. 

Олекса почухав потилицю, подивився з-під лоба на мене й сказав:

- Знаєш, Василю, над чим свого часу працювала моя лабораторія? 

У відповідь я лише знизав плечима. Те, що товариш керував лабораторією в НДІ експериментальної фізики, мені було відомо, і не більше того. 

- Окрім вивчення елементарних частинок, - продовжував Олекса, - ми неофіційно досліджували можливість подорожей в часі. Так, тобі не почулося. На жаль, після розвалу СРСР ця тема нікого вже не цікавила, тож роботу в тому напрямку невдовзі згорнули. Але деякі напрацювання залишились і я, настільки міг, продовжував дослідження самостійно. Звичайно, що без фінансування, без лабораторної бази це виявилось доволі складно. І все одно результати є - на сьогодні залишилось придбати деяке обладнання і я вважаю, що можна розпочинати польові випробування. 

- Про що ти говориш? - перепитав я Олексу. 

- Ти, мабуть, чув гіпотезу, згідно з якою вся інформація - що було, що є, і що буде - вже записана, скажімо так, в уявному всесвітньому хмаросховищі. Це наче кіноплівка: вся історія вже присутня на ній - і початок, і середина, і кінець. Тож за бажання ми можемо побачити фільм з будь-якого моменту - треба лише перемістити пристрій, що зчитує, в потрібне місце. Кажуть, що екстрасенси здатні зчитувати потрібну інформацію, та я вважаю, що це під силу будь-кому. 

- Ти хочеш сказати, - перебив я товариша, - що й мені це вдалося? 

- А чом би й ні? - Олекса усміхався. - Ти зазирнув у минуле й без всіляких там фантастичних машин часу. Бо що ми знаємо про час? Нас переконують, що він - величина безперервна й рухається тільки вперед. Та я впевнений, що йому притаманне текти й у зворотній бік. Чому і як це відбувається, достеменно невідомо. Можливо з якихось причин звичний плин часу "клинить", він "спотикається", через що змінює вектор свого руху й крізь умовні просторові "пробоїни" - їх дехто називає червоточинами, - нам відкривається доступ в минуле. Я кажу "нам", бо теоретично кожен може бачити схожі на твої сни, та не всі пам`ятають їх, або не вважають ті видіння гідними уваги. А на місці "пробоїн", мабуть, і сни не потрібні - з необхідною апаратурою зазирнути в минуле теоретично зможе будь-хто.  

- Ти зараз наговорив такого, що мені вік розбиратися, - сказав я Олексі. - А чи можна повторити ще раз і зрозумілою мовою? 

- Гаразд, спробую. Уяви, що фото-, або кіноплівку зігнули - умовно, змінили вектор часу - й два кадри наклались один на одного. Тобі через сон вдалося побачити “нижній” кадр, який теоретично може бути і з минулого, і з майбутнього. Майбутнє ми наразі не можемо ідентифікувати, бо не знаємо його. З минулим легше - сліди залишаються в будь-якому випадку, як і з твоєю Сталінградкою. Наш мозок здатен спостерігати ці аномалії, а щоб це побачили всі, треба дешифрувати сигнали мозку, і я, здається, зміг це зробити. У мене вже навіть намалювався алгоритм дій: знайти у просторі часову "пробоїну", на кшталт твого села зі сну; налаштувати на тому місці мій пристрій; за допомогою "переміщувача" помістити експериментатора в потрібний час; його очима побачити минуле. Все. 

Раніше я б вважав проблемою, як записати бачене, та зараз технічні новинки дозволяють зробити це. У мене на прикметі є одні окуляри доповненої реальності. Після деякого доопрацювання з їхньою допомогою можна буде бачити не тільки запрограмований віртуал, як зараз, а й справжню на будь-який час картинку. Тож наразі головне знайти кошти для придбання цього технічного дива, а там і твої сни можна роздивлятися більш детально. 

- А спонсори - невже їх так важко підшукати?

- Мабуть, легко, та я поки що не готовий показати свій пристрій людству. 

- І яка вартість таких окулярів? 

У мене були деякі збереження, тож я вирішив допомогти товаришеві й заодно прояснити ситуацію зі своїми дивними снами. В скрутні часи Олекса завжди допомагав, тому це можна було вважати своєрідним поверненням боргу. 

Товариш на моє запитання розсміявся:

- Потрібних грошей я раніше не мав, а зараз і поготів. Та й у тебе, мабуть, теж таких немає. Але сподіваюсь, що коли-небудь зберу необхідну суму, і тоді... 

Врешті решт після недовгих вмовлянь він озвучив вартість окулярів. З несподіванки я аж присвиснув і задумався - такі кошти у мене були, але вони багато років збиралися для купівлі нової автівки. Тож довелося швидко вирішувати: придбати нарешті уподобаний “Сеат” кольору морської хвилі, чи допомогти товаришеві. 

- І ви таки допомогли? - Івана Михайловича, схоже, зацікавила розповідь. - Чим же все закінчилося - машина запрацювала? 

- Запрацювала, - Василь зітхнув. - Олекса з пів року щось домайстровував і одного дня повідомив, що пристрій готовий. Ми вирішили з`їздити у моє рідне село й на місці колишньої Сталінградки провести польове випробування "машини часу", як називав Олексин винахід я. Колишньому однокласникові, у якого зупинилися, довелося сказати, що мій товариш цікавиться топографією, і що саме наші балки привабили його увагу. Тож весняного сонячного дня наша автівка зупинилась край невеликого акацієвого гайка, за яким сходились в одну дві великі балки - наша і чорногорська. 

- То що - це тут? - перепитав у мене Олекса, витягуючи з автівки столика, на якого виклав ноутбук, приєднав до нього незнайомі мені прилади і ті самі окуляри. 

- Та наче, - невпевнено відповів я. Бо цю місцевість наживо бачив уперше, а сни пам`ятав якось розмито. - Онде біля того ярка були хати. 

- Гаразд, спробуємо тут. Отже, слухай: зазирати в минуле доведеться тобі, бо мені треба контролювати прилади, щоб в разі чого витягти тебе звідти. 

- Але ж ти не казав, що це небезпечно!

- Ні я, ні ще будь-хто, не знає, як це - зазирнути в інший час. Теоретично: твоє тіло перебуватиме тут, а от свідомість… - Олекса всадив мене на розкладне крісло, вмостив на голові своєрідний шолом з дротів та липучок. - Не лякайся, це для стимуляції та контролю потрібної ділянки кори мозку. Ти ж мені довіряєш? Ще одне, - товариш в руки подав щось на зразок джойстика з однією клавішею. - Відчуєш небезпеку, або коли закінчиш оглядини, натиснеш і знов опинишся поруч зі мною, зрозумів? 

- Та наче. А що я “там” повинен робити? 

- Для початку спостерігай. Все буде дублюватися на комп`ютер - твої очі, як об`єктиви - що бачитимеш ти, те й запишеться. Але це в теорії - насправді, як воно буде, дізнаємось після закінчення сеансу. То що, готовий повернутися в сон? Якого року, кажеш, була мапа? 

- Та вже вісімдесят років пройшло. 

- Додамо ще п`ять. Сподіваюся тоді в Сталінградці ще жили люди, - Олекса став щось набирати на ноутбуці. - Отже, виходить приблизно 31050 днів від сьогодні. Година дня повинна бути така, як і зараз. Готовий? 

- Так. 

А що ще я міг відповісти? 

Олекса закріпив на моїй голові шолом, окуляри, щось клацнуло, а потім…

Потім я побачив зовсім інший пейзаж. Ні, наша балка нікуди не зникла, навпаки, вона здавалась навіть трохи глибшою. І лісосмуги по той бік, і акацієвого гаю, біля якого ми зупинились, не було - лише кущі шипшини та глоду порозбігалися схилами. Долиною балки протікав струмок, хоча ні зараз, ні за мого дитинства такого тут не спостерігалося. На протилежному схилі стояло з десяток хатин, переважно критих очеретом. Біля хат цвіли абрикоси, позад них виднілися городи. На деяких я побачив згорблених людей - вони, схоже, щось садили. Нижче балкою, аж біля горизонту, виднілися ще якісь хати. Мені відразу згадалося, що їх я також бачив у своїх снах, але не так часто, як саму Сталінградку. Повернувши голову в бік Чорногорки, я помітив ґрунтову дорогу, про яку в теперішньому часі не було й згадки. Тією дорогою поволі їхала порожня гарба. Мені здалося, що їздовий помітив мене, бо зупинив коней, а потім втупився поглядом в наш бік. Я заозирався в пошуках захистку й раптом все пропало. 

- Що там сталося? - Олекса вже стягував з мене окуляри. - Чого ти заметушився? І взагалі - ти щось бачив? 

Я задоволено усміхнувся:

- Бачив. Село дійсно є, тобто було, тут. І хати, і садки, і люди. А заметушився, бо мене, здається, помітили. 

- Гм! - Олекса задумався. - Зараз проглянемо запис. 

Товариш, бурмочучи щось під носа, почав чаклувати в ноутбуці, а я ще раз озирнувся балкою. 

Як же все змінилося! Ніяких натяків на село не було видно - час все зрівняв, навіть згадки не залишив. 

- Цікаво! - знов озвався Олекса. - Запис ведеться наче з кінця. Поглянь, підвода їде задом на гору. 

- То гарба - для сіна, соломи.

- Яка різниця? А тобі вона теж їхала задки? 

- Та наче ні. Якщо відверто, я не придивлявся. 

- Добре, вдома підкоригую програму, щоб показувало нормально. Думаю, на сьогодні досить. Мені треба опрацювати те, що вже є, а там побачимо. 

- То ви дійсно бачили свою Сталінградку? - перервав розповідь Іван Михайлович. 

- Як оце вас. 

- А потім - ви ще повернулись туди? І що було? 

- Повернулись. Олекса ніч не спав, все мудрував щось, а вранці сказав, що тепер запис вестиметься, як треба, але краще перевірити. Ми поїхали на те саме місце. Товариш змінив часові координати на пізніші - на три роки вперед, - і сказав, що цього разу спостерігатиме сам. А мені треба лише слідкувати за світлодіодом - як тільки замиготить жовтим, відразу натиснути "Вихід". Він все показав, я двічі повторив, потім допоміг Олексі з шоломом та окулярами… 

Спочатку нічого не відбувалось. Та коли я відволікся на зграю горобців посеред терниння, Олекса зник. 

- Як це? Ви ж казали, що тіло повинно залишатися в нашому часі, - здивовано перепитав Іван Михайлович. 

- Не знаю. Кажу - відволікся. Озирнувся, а товариша немає, лише шолом і окуляри на кріслі лежать. 

- І-і що?

- А нічого. Я відразу натиснув клавішу виходу, хоча й розумів, що запізно. Ніде поряд Олекси не було. Та й не встиг би він так швидко сховатися - до акацієвих голих заростей було метрів зо сто. Вже через деякий час, коли паніка трохи стихла, я додумався переглянути запис. Олекса спочатку роздивлявся руїни села. Так, Сталінградки вже не було й до того ж руїни були свіжими - деякі хати ще догоряли. Що сталося, я не зрозумів, бо товариш повернувся в бік чорногорської балки й тут на його очі лягла раптова тінь. Покадровий перегляд майже нічого не прояснив - щось занадто швидке перервало запис. Я зібрав усе обладнання, дочекався вечора й поїхав у село. Однокласнику сказав, що Олекса вже в Одесі... 

- А в поліцію зверталися? - перепитав Іван Михайлович. 

- І щоб я їм сказав? Олекса, як і я, жив одинаком, батьків теж не знав - сирота. На той час він заробляв на прожиття випадковими заробітками - тому те відремонтує, цьому - це. Тож ніхто його й не шукав би. Я відчував себе винуватим, все міркував, як бути далі. А потім вирішив, що треба повернутися до Сталінградки й дізнатися причину її знищення та й прояснити питання з Олексою. 

- То чому ви звернулись до мене? - з осторогою перепитав Іван Михайлович. 

- Бо самому зробити це не під силу, а будь-кого запрошувати теж не вихід. Ви мені здалися серйозним, відповідальним і не базікалом. А той ваш допис переконав, що ви повинні мене зрозуміти. Я дійсно можу показати вам оборону Глібля. Треба лише вирахувати часові координати й ви на власні очі побачите, як все відбувалось. 

- Та знаєте, після такої не дуже обнадійливої історії, я вже сумніваюсь, чи погоджуся. 

- Я розумію вас, Іване Михайловичу, - Василь став з валізи витягати обладнання. - Не впевнений, що спрацює, але спробую вас переконати. Ви в цій хаті давно живете? 

- Та вже років п`ятнадцять. А що? 

- Вона вам сниться? Не обов`язково хата - двір, садок, вулиця. 

- Звісно, що сниться - можна сказати, коріння вже тут пустив. 

- От і добре, можливо це теж “пробоїна”. Бачу ви перелякані, тому в минуле заглядатиму я, а доказом моєї подорожі в часі слугуватиме запис, - Василь озирнувся. - Ось та вишня - її посадили вже ви? 

- Так, - Іван Михайлович усміхнувся. - З Софійкою, моєю дружиною. Пам`ятаю, саме перед Благовіщенням Софійці хтось дав саджанець. Вона прибігла з бібліотеки, де працювала, й каже, що треба негайно висадити, бо завтра свято, а вишня смачна. Тож я швиденько яму викопав... 

- Скільки років пройшло? 

- Десять. Точно, десять. 

- Так, рахуємо: 365 на десять, плюс три високосних, плюс від Благовіщення до сьогодні… Зараз ще перевірю, - Василь беззвучно заворушив губами. - Наче правильно. Іване Михайловичу, про всяк випадок: ось світлодіод, ось "Вихід", бачите? Я не довго - а ви слідкуйте. 

- А може не треба? 

- Я, Іване Михайловичу, хочу спати спокійно. Та поки не розберуся, що сталося з Олексою, це малоймовірно. Не хвилюйтесь - все буде добре...

***

- Софійко, сонечко, біжи скоріш сюди! 

Василь мовчки спостерігав, як до того стурбований господар змінив маску страху на усміхнену, веселу личину. 

- Софійко, та скоріше! Божечко, поглянь, які ми були молоді!

Жінка вибігла з хати, витираючи на ходу руки об фартух, спустилася з ґанку:

- Що сталося, Йванку? Чого ти репетуєш? Я там вареники з капустою затіяла… Ой, а де це ми? А хто знімав? Хіба не можна було попередити, щоб ти перевдягнув штани - диви, драні на коліні? А то що - Барбос? Так його вже п’ятий рік, як немає. Йванку, що це за кіно таке?.. 

- Софійко! - Іван Михайлович міцно обійняв дружину. - Це не кіно - це… це… Я тобі потім поясню. Ти глянь, які ми були, бачиш? А вареники, це добре, вареники нам згодяться. Ми завтра з паном Василем в Красний Колядин поїдемо. 

- Що ви там забули? Чи на могилу батьків навідатися вирішив? 

- Ой, Софійко, сонечко моє! - Іван Михайлович поцілував дружину. - І могили провідаємо, аякже. А може й побалакаємо з батьками й далі-далі побредемо в часі - аж-аж… Чекайте, Василю, - господар відпустив дружину, повернувся до гостя. - А чому запис без жодного звуку? Це так повинно бути? 

- Я не знаю, - Василь знизав плечима. - Ви ж чули всю історію - я тут взагалі випадкова людина, до того ж простий будівельник. То ви інженер і повинні знати, чим зарадити цій біді. 

- Та я ж не по такій техніці. Якби бойлерну спроєктувати, чи запустити, то допоміг би, а тут… Втім, картинка є, а звук і самі придумаємо. Софійко, готуй на стіл і почнемо збиратися до Глібля. 

- Куди? 

- Не важливо, сонечко. Готуй скоріш обід, а я в льох - за вином. А ти як, Василю - можна тебе так називати, бо на ви вже якось дивно, - то як, до вареників з капустою вину, чи горілці віддаєш перевагу? У мене смородинівка торішня є - смакота! 

Василь після цих слів зблід, прокашлявся й відповів:

- Мені без різниці - що ви, те і я… 

***

- Он там, Василю, за літописами стояло городище, яке ототожнюють з Гліблем. І не вір тим, хто його переносить на дно Київського моря - я сам бачив його о-он де ті дерева. Так, уві сні, як і ти Сталінградку, але бачив. Звісно, що багато чого для повісті довелося видумувати, але Глібль стояв саме тут. Втім, ти в цьому невдовзі пересвідчишся. Єдине - я всю ніч намагався розрахувати час, або як ти кажеш, координати, але не впевнений, що зробив це правильно. Втім, все одно точних дат у нас немає, тому спочатку розвідаємо, що та як, а вже потім побачимо, куди рухатись далі. Василю, що це ти такий сумний? Знаєш, чого вартує твій винахід? 

- Не мій, - Василь озирався навкруги й думав, чи не дарма він все це затіяв. 

- Так, не твій, але все одно, - Іван Михайлович стояв поряд і теж споглядав місцевість. - Цей пристрій змінить історію, а якщо їх буде багато - отаких машин часу - то знаєш що буде? 

- Що? 

Іван Михайлович, підбираючи слова, заворушив ротом, наче та риба, яку несподівано викинули на берег і врешті-решт спромігся прошепотіти:

- Це навіть уявити важко - ось що буде.

- Гаразд, - Василь ще раз озирнувся й попрямував до автівки. - То де зупинимося - тут? А ви впевнені, що того часу ця місцина була вільна від будівель, чи ще чогось?

- Впевнений. У всіх літописах на місці, де ми стоїмо, вказані болота.

- Так може іншу локацію вибрати?

- Перед входом в городище зараз хати стоять - навіщо нам зіваки? А звідси фортецю теж видно буде. Сподіваюсь, не потонемо - свідомість не тоне.

- Як скажете. Готуймося тоді...

***

- Боже мій! Все не так, як я уявляв, все не так! І на сон ледь-ледь схоже. 

Іван Михайлович продивлявся запис того, що недавно бачили Василеві очі й важко було зрозуміти, радий він побаченому, чи ні. Чоловік раз по раз закушував губу й кожні п`ять секунд прохав зупинити запис, щоб роздивитися ту, чи іншу картинку. 

- Де ж ти, Василю, був раніше - це ж мені тепер половину "Облоги" переписувати доведеться! Ай-ай-ай! А ось тут - занадто швидко ти обернувся, розгледіти нічого не можна. І літописи не все розказують. От що то на вежі? 

- Звідки я знаю, - Василь знизав плечима. - Ви ж історик - не я. 

- Я - любитель, та й запитував сам у себе, - Іван Михайлович випростався. - Отже, так: налаштовуй техніку, бо я повинен все побачити на власні очі. 

- Може того, що є, досить? - Василь кривився й поглядав на кущі, що росли аж ген попід горбком. - Колись іншим разом спробуєте, а зараз додому, роздивлятися записане. 

- Яке додому - сонце ще високо! Побачу все, тоді й поїдемо. Налаштовуй! 

Василь хотів було розповісти, що біля Сталінградки не горобці відволікли його увагу, а як і зараз, раптово закрутило в животі. Все сталося, коли він за кущем шипшини тужився - всього лише декілька хвилин, а товариша прозівав. І що вчора він боявся куштувати вареники з капустою, які, до речі, дуже полюбляв, і які, мабуть, того разу теж стали причиною розладу шлунку. Але господар так вмовляв, і господиня позирала винувато, тож довелося з`їсти декілька. 

Василеві спало на думку, що зі шлунком - це не просто так, це наче попередження про небезпеку. Тому треба хоч зараз не допустити ймовірної трагедії. Бо потім вже не відбрешешся - не лише вони з Іваном Михайловичем знають про експедицію… 

- Василю, не стій стовпом! - Іван Михайлович вже сидів у розкладному кріслі й намагався самостійно прилаштувати собі шолом. - І дату поки що не міняй. Швиденько гляну тут, а потім ще пробіжимося вперед, аж до татарської навали. 

- Іване Михайловичу, розумієте…

- Василю, ти жонатим був?

- Був. А до чого тут це?

- Бо я зараз почуваюся, наче перед першою шлюбною ніччю й мені твої балачки зовсім не цікаві. Куди ось це прилаштовувати - на скроню? Та допоможи вже, чи що!

Василь нехотя закріпив Івану Михайловичу липучки і той зі словами:

- Все? Тоді, з Богом! - начепив на голову окуляри.

На приладі біля ноутбука заблимав зелений світлодіод, нижня щелепа Івана Михайловича стала поволі опускатись долі, а Василь відчув, що вже не в змозі терпіти біль в животі.

Бігти кудись не хотілось - бо міг і не встигнути, та й не бажано було втрачати з поля зору чоловіка в окулярах. Тож він присів за автівкою й ледь стягнув штани, як вміст кишківника вирвався назовні. Коли ж Василь підняв голову, на кріслі біля ноутбука лежали тільки шолом з дротів та окуляри.

- Та щоб мене з тими варениками! - вилаявся чоловік. 

Поки його рука гарячково мацала поряд землю в пошуках хоч жмені пожовклої трави, Василь, настільки дозволяло його становище, озирався лугом - анікогісінько. Підтерши абияк сідниці й підтягнувши штани, чоловік поспішив до ноутбука й ввімкнув запис: та ж сама вежа, що бачив і він, фортечна стіна з воями... Потім Іван Михайлович обернувся в бік річки й знов блискавична тінь закрила огляд. Все, як і з Олексою.

- Твою ж ковіньку! - знову вилаявся Василь. - І як тепер бути?

Ні чухання потилиці, ні ходіння туди-сюди біля автівки відповіді не дало. Аж раптом чоловік побачив, як по дорозі, що від села бігла десь у поле, їде підвода.

- Точно! - Василь долонею ляснув себе по лобі. - Як я забув?

Він дійсно згадав, що коли вчора в альтанці зазирав у минуле, то бачив його “навиворіт” - господар з дружиною не садили вишню, а здавалося, викопували її. Запис, втім, показав нормальний хід подій і те, що бачили очі, за метушнею якось забулося. 

“Отже, якщо я зараз повернуся в минуле, то Іван Михайлович з’явиться там, - Василь глянув на годинника, - приблизно через десять хвилин. А може й не з’явиться. Олекса ж казав, що тіло наче не переміщається. А може він помилявся й минуле доступне лише мені, а з іншими воно не дружить… Втім, чого гадати - в будь-якому випадку вибору немає і я повинен дізнатись, що там сталося.”

Чоловік відсунув столика з приладами на декілька метрів убік, поставив поряд крісло, всівся в нього. Потому прислухався до свого живота - ніяких сигналів. Врешті решт він взявся прилаштовувати на голову липучки, й коли зроблене його більш-менш задовольнило, вмостився зручніше, схопив у руку джойстика й одягнув окуляри.

На приладі біля ноутбука заблимав зелений вогник…

І знов те саме болото, і вежа за валом, і сторожа на стіні про щось перемовляється поміж собою, вряди-годи поглядаючи кудись за річку. 

Василь озирнувся - нічого незвичного. Таке ж буяння зелені, перемежоване жовтими та червоними вкрапленнями - осінь потроху брала своє; під ногами, що висіли в повітрі, болотна вода з купинами, порослими мохом та якимись низькими чагарями; на місці теперішніх дерев фортечні стіни з товстих колод; позаду річка. І тихо - наче ватою позакладало вуха. 

Василь глянув на годинника - за його розрахунками ось-ось мав з`явитися Іван Михайлович. Тож чоловік вже не став розпорошувати увагу на краєвиди, а втупився поглядом в місце, де перед цим в майбутньому стояло крісло. Поява темної, схожої на товстого хробака, гнучкої труби, що наче виплюнула Івана Михайловича й відразу зникла, стала несподіванкою. Василь навіть не встиг злякатися, як пенсіонер вже махав йому, а потім відвернувся, наче нічого й не сталося, щоб із роззявленим ротом розглядати фортечні вежі Глібля. А ще через декілька секунд Іван Михайлович зник. 

Відразу ж була натиснута клавіша на джойстику, знято окуляри й Василь прилип до ноутбука, щоб переглянути побачене. Як і в попередніх записах, плин часу тут був звичним: Іван Михайлович розглядав фортечні стіни, роздивлявся воїв на вежі, а потім швидко обернувся туди, де мав стояти він, Василь, помахав рукою і зник - раптова темрява перервала запис. 

Василь наче завмер - дивився на екран й намагався зрозуміти, чому на записаному фрагменті не було видно його постаті. Він мав стояти тут і пенсіонер дивився саме на нього - він це бачив по його посмішці, по його очах… 

Якби не темний здоровезний хробак!.. 

Рука вже смикнулася налаштовувати часові координати, щоб ще раз на власні очі переглянути візит Івана Михайловича в минуле, але натомість Василь поволі опустився в крісло й охопив руками голову. 

"Що дасть ще один перегляд цієї сцени? Чи навіть сотні їх! - міркував собі чоловік. - Всі вони будуть схожі. А головне: що я зможу зробити? Кричати марно - жодного звуку в минулому не чутно, і в записі вони відсутні. Що то за гнучка труба і як з нею боротися - теж невідомо. Можна, звичайно, повернутися у вчора й попередити Івана Михайловича, щоб ні в якому разі не одягав окуляри. Але для цього треба їхати в Талалаївку, де його дружина… І що їй казати? А якщо й повернутися у вчора, де також присутній і я - чим це закінчиться?.. Ех, Олексо, як тебе не вистачає! Ти зміг би все пояснити, я знаю! Але, на жаль, мій план тебе не поверне. Схоже, треба зазирати в час до нашої з тобою розмови про сни та Сталінградку. Щоб сказати…"

Роздуми перервав дзвінок мобільника, що лунав з автівки. 

"Мабуть, Іван Михайлович забув, - свого телефона Василь намацав у кишені. - Хто там ще? Сонечко?" 

Палець сам натиснув на зелену клавішу:

- Йванку, що так довго? Як ви там? Я хвилююся! 

- Іван Михайлович відійшов. Як повернеться, то я скажу, що ви телефонували. 

- Це ви, Василю? У вас там все добре? 

- Так, так, все гаразд. 

- То скажете Йванкові, щоб зателефонував потім? 

- Скажу, обов`язково скажу. 

Василь натиснув червону клавішу, опустив телефон, та через мить знову втупився в нього. 

"Ось воно! Сказати що-небудь в минулому я не зможу, а написати?.. 

Тільки б він спрацював, тільки б спрацював!" 

Василь витягнув свого мобільника, перевірив, як той ловить сигнал мережі, потім знову поклав його до кишені й став чаклувати в ноутбуці. 

Нарешті чоловік витер спітніле чоло, зітхнув і взяв у руки шолом. 

- Тільки б спрацювало! - шепотіли губи, поки пальці, що трусилися, чіпляли до скронь липучки, а потім підносили до очей окуляри. - Тільки б спрацювало!.. 

Луг, на якому опинився Василь, був схожий на той, що залишився в недалекому майбутньому. Ті ж дерева на місці фортеці, та ж дорога, що із села бігла кудись в поле. З нового були тільки корови, що паслися неподалік. 

Василь не став більше озиратися, дістав з кишені мобільника й полегшено зітхнув - сигнал був гарний. На те, щоб знайти в телефонній книзі номер Олекси й написати йому повідомлення, багато часу не пішло. З відчуттям добре зробленої роботи Василь натиснув на джойстику клавішу й тут щось темне та швидке збило його з ніг…

Коли чоловік отямився, то побачив над собою хмари, що поволі плили блакитним небом. Поруч, посеред зеленого лугу, стояв “Сеат” кольору морської хвилі. Ні окулярів, ні шолома з дротами, ані столика з апаратурою та розкладним кріслом біля нього - нічого такого поряд не було. 

Василь поліз до кишені за мобільником і заодно намацав там ключі. “Сеат” відреагував на одного з них і усмішка освітила обличчя чоловіка. Він таки дістав мобільника, набрав номер і став з нетерпінням чекати на відповідь. Втім, слухавку на тому кінці брати не поспішали. Василь вже намірився вимкнути телефон, та той озвався нарешті знайомим чоловічим голосом. 

- Слухаю?

- Олексо, ти? 

- Василю? Як я радий тебе чути! Ти вже вдома? Як відрядження? Вибач, закрутився - хотів було зателефонувати, та все якось… Після того твого повідомлення мусив змінити свої плани - знаєш, я саме до тебе збирався, аж тут смска. То де ти? У мене такі новини! Я мушу ними поділитися! Готуй каву - сьогодні навідаюсь і все розповім. 

- Олексо, я теж радий чути тебе! Ти навіть не уявляєш, наскільки радий! А вдома я буду скоріш за все завтра. Тож чекаю… 

Товариш продовжував говорити, та Василь вже не слухав його - поволі опустився на траву й тихенько заплакав. 

Грець з ними, з тими снами! І не слід шукати в них якогось схованого сенсу. Як говорила мати: спиться - сниться. І та мапа з руїнами Сталінградки - всього лише випадковий збіг. Воно все вже в минулому й нехай залишається там. Не слід його тривожити, не треба підглядати, ще й ціною своїх друзів, чи знайомих. 

Невідомо, чи існують насправді вартові часу на кшталт отих темних хробаків, та йому, Василеві, і без них тепер вже зрозуміло, що жартувати з часом не варто, що не треба втручатись в його нестримний поступ - без різниці, нормальний, чи зворотній. І що справа людей - не слідкувати за часом, а жити. Жити так, щоб по собі залишити згадку, яку не треба буде перевіряти за допомогою будь-якої техніки. Бо та згадка за замовчуванням повинна бути доброю… 

Василь витер очі й пішов до автівки. Перед тим, як рушити, він зайшов у фейсбук, знайшов сторінку Івана Михайловича - той всього пів години тому зробив допис, у якому анонсував свою нову повість. Василь усміхнувся, поклав руки на кермо й потихеньку повів автівку лугом в бік грунтової дороги, що вела до села. 

Обличчя його світилося спокоєм та впевненістю, а в очах проглядала втома. Та чоловік знав, що його безсонні ночі залишилися позаду й він зможе нарешті виспатись, як всі нормальні люди: зі снами, чи без них - вже не важливо. І ймовірно в снах йому прийдуть колись відповіді на всі питання, що з`явилися після цієї пригоди. Втім, Василь тепер ні з ким не стане ними ділитися. Бо загубити легше, ніж потім повернути втрачене. 

Що-що, а це чоловік засвоїв добре.

>



м. Дніпро, 25 квітня 2020 року

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 23
Автор: Шепітко Олександр
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Василіада;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 28.04.2020 15:49  © ... => КАЛЛИСТРАТ 

А може як в Біблії:прийшов час розкидати... слова)) 

 28.04.2020 15:21  КАЛЛИСТРАТ => © 

П.С. Довго ж ви дозрівали до тексту))


Я люблю читать, а о письме  никогда и не думал)))


Думаю, что где-то моя защитная система дала сбой и этот текст как-то проник вовнутрь меня))) Эдак можно даже подумать, что мы живём в информационном поле)))))

 28.04.2020 14:38  © ... => КАЛЛИСТРАТ 

"И ладно бы там приходило что-нибудь толстовское или достоевское"

- навіщо створювати копії, треба творити щось своє, неповторне, бо копія завжди гірша, ніж оригінал. І серед полови трапляються зерна, тож пишіть, як вмієте саме ви, а вже читачі вирішуватимуть, чи воно чогось варте.

П.С. Довго ж ви дозрівали до тексту)) 

 28.04.2020 13:09  КАЛЛИСТРАТ => © 

«Ця картинка давно муляла мені, все ніяк не міг оформити в текст, а зробив, то аж легше стало... Така собі логотерапія))»


Да «выписываться» надо.))) Если уж приходит, то и приходить будет.)))

Я тут посмотрел у себя, так от предполагаемого события (отправка меня на Северный флот подводником) и до написания первого текста об этом прошло 38 лет, а оно мне надо было?!

Но текст приходи и приходил, пока я не сказал ему «Ладно, если до обеда не забуду, так после него точно запишу». И я не забыл и записал. В конце же записи сказал сам себе «Во, бля!» и поставил точку.)))

Но ящик-то почтовый был уже открыт и пошло-поехало… И ладно бы там приходило что-нибудь толстовское или достоевское, а то ведь одна литературная полова, как будто я им начальник свалки.)))))

Но здесь, наверное, как и в армии – сначала выполни, а потом обсуждай.

Так что всякий раз беру под козырёк и отвечаю «Яволь!»)))))

 28.04.2020 09:26  © ... => ВІКТОР НАСИПАНИЙ 

Дякую))
Успіхів і вам! 

 28.04.2020 09:25  © ... => КАЛЛИСТРАТ 

І вам дякую, що читали.

Ця картинка давно муляла мені, все ніяк не міг оформити в текст, а зробив, то аж легше стало... Така собі логотерапія))

 27.04.2020 21:27  ВІКТОР НАСИПАНИЙ => © 

Цікаво завернули. добре написано, без зайвої філософії і т.п. Читав шматками, не знаю чого, але купа думок. емоцій, складно сприймати. Якийсь страх чи острах перед минулим чи то тепер життя таке - суцільний нерв, що важко адекватно сприймати. Натхнення ВАМ! 

 27.04.2020 21:22  КАЛЛИСТРАТ => © 

Спасибо за рассказ!
С описанными в рассказе событиями согласен))) На себе испытал)))
Первый записанный мною текст с картинкой приходил ко мне во сне несколько раз, пока я не согласился его записать))) Так что всё это имеет право быть! 

 26.04.2020 22:39  Каранда Галина => © 

Та ну їх. В мене так: якщо я пам`ятаю, то це точно був поганий сон. Краще не пам`ятати. 

 26.04.2020 22:12  © ... => Каранда Галина 

сни снилися мені, через них і з`явилося оповідання
А з дежавю - не ви одні такі)) Інколи плутаюся, чи це було зі мною, чи десь чув-бачив)
Ще про сни: завдяки їм написав зо три оповідання - сюжет наснився, дещо звичайно додумав. Тому шкода, що не пам`ятаєте (кажуть, треба, як прокинувся, не дивитися відразу у вікно, чи на світло - полежати, згадати сон,запам`ятати, проговорити його)
десь так)) 

 26.04.2020 21:34  Каранда Галина => © 

Та ви ж автор!) Вам краще знати!)
В мене, до речі, останнім часом дуже часто стан дежавю... а сни я майже ніколи не пам`ятаю. 

 26.04.2020 21:11  © ... => Каранда Галина 

Дякую))
а чому все таки снилися ті сни? 

 26.04.2020 20:58  Каранда Галина => © 

Цікаво!
Минуле справді краще не чіпати...