01.06.2020 11:53
for all
17 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Маріанна

Самотність

Ніхто не знає повноти моєї самотності. Нікого не хвилювало це. Моя самотність залишилася тільки мені, можливо єдине моє власне надбання. Я сам цього прагнув, робив все можливе, плекав наче квітку, отруйну квітку, зате спокусливу. Самотність – моє натхнення.

Можливо, тепер я повен запізнілого і не зовсім щирого каяття, та хіба міг бути інакшим? Здавалося створив щільну завісу, яка приховувала те, ким є насправді. Не приховала та завіса нічого. Та чого ж потрібно було їй? Здавалося прагне того ж. Здавалося так зручніше, не зачіпати, обходити, оминати. Виявилось не так. Чому провина така болюча?

Та провина руйнує мою вежу, яку будував так старанно, вона проникає в мою самотність і поступово руйнує її. Хіба можу таке допустити? Хіба можу дозволити зруйнувати те, що так довго приховував? Я не повинен був гратися з нею, думав, що бачить мене наскрізь. Вона не пробилася крізь мовчання. Але це ж був і її захист? Вона також була самотньою. Навіщо ж тоді я? Питання, яке ніколи б не наважився озвучити. Але це й не потрібно. Просто ще одна цеглинка моєї вежі.

Самотність затишна і зручна, якби не доводилося виходити в світ, який не чекав мене, але чекав того, ким я здавався. Хіба ж то була маска? Хіба тільки образ? Адже не так? Чому ж викликав недовіру?

Вона недовіри не викликала. Її самотність була більш щирою, змушувала змиритися і визнавати. Як тільки вдавалося? Так же ще важче? Тоді цього не розумів, не розумію цілком і тепер. Хіба це не просто вибір?

Не вибір. Дилема і сумнів, вагання і спроби. Якщо не вдалі? Які відчуття тоді? Уявити не в змозі цілком. Вона не вірила. А якщо не змогла? Хто допоміг би? Не я, так вийшло.

Зараз нарешті таки один, принаймні на якийсь час. Чому ж залишатися наодинці з собою щоразу все важче? Раніше не було нічого більш природнього. Не було провини? Була, та тоді не пекла.

Стільки стежок відвертало увагу від власної, стільки справ дозволяло залишатися тим, ким був. Та чи справжнім? Тепер же не лишилось нічого, з того, ким був раніше. Який же?

Бажане мовчання здається задушливим, ніби глухота. Чи тимчасова? Так не може продовжуватись, навіть якщо і вдасться переконати себе в іншому. Що ж на те і шукав самоти.

Тепер самота назавжди і саме це не дозволяє вважати її такою ж як раніше, адже то була тільки гра, яка розбилася на друзки разом зі мною. Разом із тією машиною на нічній дорозі. Як жахливо горіли в темряві її фари. Не розбилися. Хотів розбити сам, не зміг.

Маленький хлопчик із своїми наївними мріями залишився далеко позаду і жаль, що не залишився у тій машині уже не відступить. Зате самотності скільки завгодно. Та тепер вона мені геть ні до чого, хоча без неї я б не витримав. Доводиться змиритися з тим, що є.

Чому ж так важко змиритися? Чому зрадила та самота?


Маріанна цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Публікації: Маріанна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора