Казка про Світлячка задаваку
з рубрики / циклу «ПРОЗА. КАЗКИ»
Мабуть, не всі бачили світлячків, бо вдень вони намагаються десь заховатися. Тільки з настанням темноти виходять зі своєї схованки і світяться, немов маленькі ліхтарики. Та одному з них не хотілося ховатися. Адже був цей жучок дуже хвалькуватим. Якось перед обідом виповз він з-під листочка і вирішив прогулятися узліссям. Гуляка повільно походжав серед комашок, гордовито задирав носика і сяяв усім тілом. Не бачив нещасний, що з вершечка дерева за ним спостерігає ще хтось Адже променистий кожушок видно було здалеку.
Спам‘ятався Світлячок у великому чорному дзьобі, що міцно стискав і не давав поворухнутися. Потвора змахнула крилами і знялася високо в небо.
Сорока (а була це саме вона) поспішала до свого гнізда. Адже сьогодні у пташки був день народження, тому треба було якось святкувати. Тільки но спійманий яскравий жучок планувався на десерт. Ось і гніздо. Сорока кинула Світлячка на самісіньке дно і притисла лапою.
– Прийшов мій кінець, – думав неборак, спостерігаючи за дзьобом іменинниці.
– Вітаю Вас з днем народження, шановна пані! – тремтячим голоском пропищав десерт.
– Та, дякую, дякую… – нетерпляче кивнула Сорока і нахилилася над переляканим жучком.
– Ви, мабуть, не знаєте, як їсти такий вишуканий десерт, як я! – продовжував Світлячок, щоб хоч трохи відтягнути час.
– Про що ти?! – недовірливо витріщилася пташка.
– Хіба не бачите, що я вогняний? Спочатку мене треба загасити водою, бо попечете все в животі!
– Біда з цим десертом! – з досадою застрекотала Сорока і метнулася до найближчої калюжі.
Коли ж прилетіла з повним дзьобом, гасити вже не було чого.
З тих пір Сорока не святкує дня народження. А як знайде яку здобич, з‘їдає зразу, щоб не втекла. Свій же колишній недоїдений десерт мріє таки спіймати, щоб помститися за брехню. Тому ще й досі тягне до гнізда все, що виблискує. Та не знайде вона Світлячка. Адже задавака так перелякався на іменинах, що став непоказним скромним жучком. Світиться тільки темної ночі, коли Сорока спить.
