29.11.2020 06:48
for all
46 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Шепітко Олександр

Морітао

Морітао

Настирлива бджола із сусідової пасіки так і норовила всістися на чоло. Що цікавого знайшла вона там, Василеві було невідомо. Мабуть, краплі поту, як волога, привабили комаху; а може сива чуприна, що спадала на помережаного зморшками лоба, нагадала їй чимось квітку; втім, ймовірно смугаста просто охороняла свою територію - вулики ж бо стояли поруч, за парканом… Та як там не було, а дратівливе дзижчання біля обличчя не вщухало.

І чого тільки Василь не робив: і відганяв причепу, й відходив убік, сподіваючись, що та за декілька кроків уже не знайде його, і панаму ледь не на носа натягав, але все марно - клята бджола дзижчала й дзижчала, то біля лівого вуха, то навкруг правого. Врешті решт в чоловіка увірвався терпець і він втік з того кутка саду, так і не роздивившись як слід, що ж то за пошесть скрутила листя на молоденькій сливі.

"Гаразд, порву бур’яни, а під вечір бджоли повлягаються, тоді й гляну", - Василь присів навпочіпки біля куща порічок, що росли уздовж вуличного паркану.

- О! Ти глянь, живий! - пролунало над вухом настільки несподівано, що Василь аж гепнувся на траву.

За парканом стояв і усміхався на всі кутні кум Іван, що мешкав на іншому краю села:

- Ми вже казна-що й думати почали: була людина й зникла - і ні слуху про неї, ні прослуху. Де це ти пропадав, га? Хоч би звістку яку подав, чи що - не чужі ж бо! То як, на подвір`я впустиш, чи через паркан перемовлятимемось?

Василеві не дуже хотілось марнувати час на порожню балаканину, але й просто спровадити рідного кума він теж не міг.

- То проходь! Чи мо` забув де хвіртка? Там не замкнено - я зараз теж підійду, - Василь зірвав з куща гроно порічок, вкинув їх до рота, піднявся, обтрусив штани й пішов на подвір`я…

- Оце занесло сьогодні у ваш закутень, то й подумав собі: а чом би не провідати кума - може й пощастить побачити його! І таки пощастило, - Іван, роздивляючись навкруги, поволі йшов двором. - Ото так! Василю, на тебе це зовсім не схоже - бур`яни скрізь, смородина, бачу, осипається. Таке враження, наче хазяїна пів року вдома не було!

- Не пів року, а всього лише місяць. Ну, здоров будь, чи що! - Василь обійняв кума, долонею поплескав його по спині. - А ти, чую, вже хильнув зрання.

- Лишень пива кухлик - хіба то хильнув? І тобі також не хворіти! А ми що, так і стоятимемо посеред подвір`я? Йдімо до альтанки, розповіси, де це ти валандався так довго? - Іван, котрий саме заходив до бесідки, обернувся, щоб почути відповідь, натомість побачив, як Василь швидко чимчикує в протилежний бік. - Агов, ти це куди?

- Куди, куди!.. В погріб! Бо знаю, що все одно доведеться лізти. А ти на городі якогось огірка знайди, чуєш?

- Хо-хо! Звісно чую, - Іван долонею витер вуса. - От за що й люблю тебе, куме, так це за твою прозорливість.

Василь нічого не відповів на ці слова, бо вже розглядав на полицях спітнілі різнокольорові пляшки:

- Кизилова… Айвова… М`ятна… Ні, ці настоянки не для кума - йому аби горіло, а смак, то таке, - бурмотів собі під носа чоловік. - Може йому чистого самогону, а собі смородинової?.. Але ж пити з різних пляшок якось не те. Та й кум самогон свій доп`є, а потім мені допомагатиме… Ні, так не годиться!.. Що тут ще… Калганівка?.. О! Це, мабуть, воно! І смачна, і… і не шкода - він же кум, врешті-решт, чи хто?

Василь зняв з полиці пляшку, обтер її об сорочку й поліз нагору. Залишивши калганівку біля погрібника, чоловік зайшов до хати й через декілька хвилин вийшов звідти з тарілкою, на якій лежали порізані сало та хліб.

А тут з городу й кум Іван підійшов.

- І як, Василю, ти відбиватимешся від вовків? - запитав, усміхаючись, він. - Там такі зарості, що не здивуюсь, якщо сіроманці одного дня таки з`являться серед них.

- Отак відразу й зарості? Краще скажи, навіщо ти порепаних кабанів набрав - невже нормальних не було?

- Може й були, та ти ж знаєш, що мені саме такі огірки смакують найбільше. Вдома схожих не знайти, бо моя Гафійка їх ще зеленими по банках розпихує, тож хоч тут поласую улюбленими. А чарки де - як ми питимемо, га?

- Не хвилюйся, все є - в кишені вони.

Кум Іван у відповідь лише гмикнув і пішов до альтанки. Слідом, взявши по дорозі пляшку, почимчикував і Василь.

- То розповідай, на якому це ти морі відпочивав, що додому повернувся зовсім не засмаглий? - Іван взяв пляшку й не питаючи дозволу в господаря, розлив трохи напою по чарках. - І чому слухавку вимкнув? Бо скільки не телефонував, тільки й чутно було: "Абонент поза зоною!.. Абонент поза зоною!.." Будьмо!

- Та я слухавку вдома забув. З кишені, мабуть, випала, коли збирався. А помітив це лише в потязі. Не вертатися ж було через неї, їй-бо? Та й не на морі я відпочивав, а на Сіверщині. Будьмо!

- Ого! І якого дідька ти там забув? - Іван саме випив і тепер прилаштовував шматочок сала на відламаний окраєць хліба.

- Піч клав - попросили, - Василь спочатку понюхав калганівку, потім зробив ковток, поганяв рідину ротом і нарешті пропустив її до горла. - А воно, знаєш, це для мене кращий відпочинок - робити те, що подобається. Куди тому морю!

- Піч? То ти вже й пічником влаштувався? Але ж у тебе досвіду, наскільки я знаю - тільки й того, що собі клав. Як же тебе люди найняли? - Іван взяв огірка, озирнувся. - А ножа що, немає?

- Вибач, забув. Та їж так, нащо тобі той ніж! - Василь вламав шматочок хліба, поклав до рота. - І не найняли, а вговорили. Гостювали в мене, бачили мою піч... І я ж безкоштовно клав - щоб і собі задоволення отримати, й заодно людям добре діло зробити.

Спостерігаючи, як Іван приміряється до огірка, Василь не стерпів, піднявся із-за столу:

- Мабуть, все-таки піду, принесу ножа.

- Та сиди, обійдуся! Розкажи краще, що ще робив?

- Що, що - в ліс ходив, гриби збирав... Та загалом нічого цікавого…

- То хіба важко було зателефонувати, сказати, де ти, та як? Бо й слухавка мовчить, і у фейсбуці не з’являєшся…

- Гм! З яких це ти пір прописався в соціальних мережах? То ніколи з комп’ютером не дружив, аж тут - на тобі…

- А Гафійка в мене навіщо? То вона твою сторінку й знайшла та показала мені. Скажи краще, чому мовчав, що в письменники подався? - Іван взяв пляшку, хлюпнув з неї собі, потім Василеві. - Читав твої оповіденьки - ото вже насміявся! Навіть не підозрював, що ти так вмієш. Правду ж кажуть, що можна вік з людиною прожити й не знати її. До речі, дружина сказала, що ти вже давно не викладав нових дописів. У відпустці, мабуть, понапридумував історій - почитати даси?

- Немає ніяких історій, - Василь, котрий вже підніс чарку до рота, поклав її на стола, опустив очі долі. - І не письменник я - то так, пустощі.

- Куме, - Іван теж опустив свого гранчака, - ти чого? Невже подумав, що підлещуюсь? Та ти ж знаєш, що я не з таких - побачу чиряк на носі, то не скажу, що красенем став, навпаки, ще й покопирсаюся в ньому. Звісно, що до класиків тобі ще рости, та й рости, але ж… І що це за настрій такий, га?

- Нормальний настрій. Розкажи краще, як там Гафійка - все ще марить схудненням?

- Гафійка, як Гафійка. Якби не кухня, говорить, то вже схудла б давно. Та як по мені, то нехай буде такою, як є, ніж нам голодувати. Втім, не про неї зараз мова. Сталося щось, Василю, зізнавайся?

- Нічого не сталося. Так, було - смикнув нечистий на писанину, але запал вже згас, тож… А тобі дійсно сподобалось? - Василь скоса глянув на кума.

- Думаєш, брешу? Та щоб... - Іван озирнувся, ковзнув поглядом по столу, затримав його на чарці й упевнено продовжив. - Та щоб горілка мені до горла не лізла!

- Навіть так! - Василь задоволено усміхнувся. - То може, поки лізе, вип`ємо? Будьмо!

- Будьмо!

Іван тильною стороною долоні витер з лоба краплі поту, що з’явилися там після його несподіваної присяги, торкнувся своїм гранчаком кумової склянки й широко роззявивши рота перелив напій до горла. Потому чоловік на якусь мить завмер, наче дослухаючись до відчуттів, полегшено зітхнув, схопив огірка, більше схожого розміром на кабачок, і встромив у нього свої ікла.

- Мм! - задоволено застогнав Іван, пережовуючи овоч. - Погано, Василю, що ти далеко живеш. Так би щодня заходив, щоб поласувати твоїми настоянками. Їх же в тебе, я знаю, ого-го! А ти такий п`яничка, що поскисає все к бісовій мамі.

- Ха! - усміхнувся Василь, котрий вже випив і тепер, примруживши очі, спостерігав, як його кум шматує огірок. - З тобою не встигне.

- А я про що?! І все одно дивуюсь тобі: майже не п’єш, а випивки пів льоху; пишеш непогано… Помовч, я кажу власне враження! … Пишеш, кажу, гарно, та ніхто про це не знає. А зараз взагалі якоюсь дурнею страждаєш. От скажи, що тобі не дає продовжувати, га?

- Розумієш, Іване... - почав було Василь, та кум перебив його:

- І додумався ж до такого! Ич, яка комедія! Наче мовчун, яких ще пошукати, а так складно слова до купи ліпиш, що аж заздрісно стає.

- То ти даси сказати щось у відповідь, чи ні?

- Мовчу, мовчу! Ось, бачиш, - Іван показав, як замикає рота на замок, а ключа викидає в кущі.

Василь зітхнув, підсунув до себе порожню склянку й став її вертіти в руці, наче роздивляючись. Його кум спочатку мовчки спостерігав за цим, та потім не стерпів і крізь зуби прошепотів:

- Бачиш, я німий! Кажи вже, що хотів…

Василь трохи помовчав, потім, все ще роздивляючись чарку, тихенько заговорив:

- А воно, Іване, саме прийшло… Ото як Марії не стало, як діти з дому порозліталися, що я мав робити? Ти ж сам кажеш, що з мене п’яничка ніякий. А воно виходу потребувало, воно муляло… Тож виклав одного разу свої думки на папір, потім людям показати наважився… Знаєш, я вже, грішним ділом, навіть повірив, що дійсно вмію писати… Помовч, ти ж обіцяв!.. Так, мені подобалось і людям наче теж, але… Смішно, але зараз я не знаю, про що писати далі. Чого вирячився - так воно і є. Все вже сказано-написано до мене і зроблено це краще - може не завжди, але все одно... Я ось недавно сюжет побачив - він зацікавив мене, я вже сподівався, що людям теж таке сподобається, але, уявляєш, я не зміг підібрати слова, щоб передати побачене. Не зміг! Наче ті слова випарувались, як ця горілка зі склянки, наче ніколи й не чув, не знав їх і - так воно і є! - досі не знаю. То який після цього я письменник? Помовч! Таких писак нині, як собак нерізаних. Ти зайди в інтернет - кожен, хто вміє друкувати, вже письменником себе вважає. Лайки, увага, слава - воно заводить, стимулює, але й потребує постійного підживлення: пиши! пиши ще! пиши краще, щоб всі були в захваті, щоб… Я теж на те повівся: мене хвалять, а я носа догори тягну, відчуваю себе майже щасливим. Бо мене помітили, попестили увагою, а отже, я не порожнє місце, я чогось, та вартую! Але одного дня прийшло розуміння, що все це вже не радує, що чужа думка про мене, про мої твори не хвилює, і, головне, я не хочу підлаштовуватися під натовп, творити на його замовлення. Бо коли не вистраждане - слово, речення, текст, - то воно не справжнє, штучне. І це помітно. Не знаю, як іншим, та я свою “халтуру” відчуваю й мене нудить, коли нещирий. Я вже вийшов з того віку, коли можна брехати і собі, і людям, і нічого за це не буде. Буде, ще і як буде! А я не хочу цього! І справді вистражданого у мене не так вже й багато. Та й те, я знаю, нікому не цікаве.

- Що ти таке кажеш? - не стерпів Іван. - А я, а Гафійка? Нам цікаве, нам сподобалось, ми хочемо ще…

- Отож-бо! Хочемо ще - чого ви хочете? Розваг, цікаво провести час, емоцій - цього ви бажаєте?

- А хоч би й так - що тут поганого? Для чого взагалі книжки пишуться?

- Не знаю! Нічого я не знаю! Тому й вирішив для себе: зробити паузу, пройти умовне морітао…

- А це ще що за дурня?

- Та тобі, мабуть, все нове й незнайоме дурня!.. Люди самовдосконалюються, хочуть стати кращими, а ти… Ти про дзен чув хоч що-небудь?

- Я ж не якесь там село неасфальтоване - звичайно чув. Це ж в Китаї, чи в Японії щось там… релігія, мабуть, чи йога. Чого посміхаєшся? Кажи вже, що то за таке?..

- З Японією ти вгадав і то добре… А морітао - це випробування: людину спроваджують на тиждень в порожню печеру й забороняють розмовляти навіть із самим собою.

- І все? Таке навіть я зумію, хоч і не японець.

- Ти так вважаєш? А кажуть, що це насправді дуже нелегкий іспит, на кінець якого бажання спілкуватися стає нестерпним і приносить справжню радість.

- Але ж ти спілкуєшся зі мною…

- Так. Тому й кажу, що це умовне випробування, не для спілкування - для творчості: не писати, аж поки не пектиме від бажання сказати щось дійсно важливе, нехай і для себе тільки. Тому й поїхав хтозна-куди, і телефона вимкнув - я його не забував, я його свідомо відімкнув. Знаєш, як було важко не телефонувати нікому, взагалі забути, що є мобільний зв’язок?

- То ти мені збрехав? А як же те, що ми майже родичі, що ми хвилювалися за тебе? Гафійка навіть пропонувала обдзвонити морги - а ти ось як?

- Ми не родичі, вибач. Те, що я хрестив твою дитину, не робить мене твоїм братом, чи дядьком.

- Але ж ти приходив до нас в гості й ми зустрічали тебе, як рідного!

- Приходив. І щоразу змушений був слухати ваші розповіді про дієту та випивку.

- Знаєш що! - Іван скочив на ноги. - Це вже було боляче! Ми до нього, як… А він… Та йди ти! - чоловік вискочив із-за столу й попрямував до хвіртки. - Японець пришиблений! Ні, ви чули таке?! Мене - й алкоголіком обізвати!

- Я такого не казав, - прошепотів собі під носа Василь.

- Моя Гафійка йому товста! - Іван вже було взявся за клямку хвіртки, та раптом розвернувся й швидко почимчикував назад, до альтанки. Схопивши зі столу пляшку, він спорожнив її у свою склянку, одним духом випив, занюхав огірком.

- Мені можна - я ж алкоголік, сам сказав! - відповів потім кумові на його здивований погляд.

- Не було такого! - заперечив голосно Василь.

Та Іван наче й не чув його:

- Не алкоголік я, зрозумів?! Бо під плотами не валяюсь, жінку двором не ганяю, та й вдягнений не так, як деякі, - Іванів палець несподівано вліз в дірку на Василевих штанах і щосили смикнув їх. Звісно, що штани порвалися ледь не до колін.

- Що ти робиш? - скочив на ноги Василь. - Язиком собі мели, та рукам волі не давай, чуєш!

- А то що, поб’єш? Ти ж битися не вмієш - сам же казав. А ці штани - невже вони одні в тебе, га? Чи гадаєш, я не чув, як тобі Марія за життя шпиняла ними? Хоч би сусідів стидався - ходиш у рванні, а в шафах, знаю, міль новим смакує. Кому ти те все бережеш? Закопався на своїй фазенді, зранку й до ночі в землі копирсаєшся - для кого, кому це потрібно? В люстро подивись, йог японський - ти зараз не на людину, а на жука-гнойовика більше схожий!.. Алкоголік - ні, ви чули?!. Безхатьки, повір, і то кращий, ніж в тебе, вигляд мають. Тут гості, рідний кум завітав, а ти в дранті! - Іван щосили смикнув за Василеву сорочку й та тріснула на спині. - І оце, засмальцоване, на голові - хоч би вже за столом зняти додумався...

- Що ти твориш, іроде? - Василь не стерпів й відбив кумову руку, яка тяглася до панами. - Та щоб я ще коли наливав тобі! Йди звідси, проспись, алкоголік нещасний!

- О! Таки сказав, а кажеш, не було, - Іван посміхнувся, всівся на лавку, відкинув на лоба чуприну. - Тобі, Василю, не морітао потрібно, чи як його там, - тобі лікуватися треба! Та чи лікують таке?.. І я піду, а як же - куди мені ще діватися! Бо з тобою балакати після всього цього вже не хочу. Пишеш ти може й гарно, а от спілкуватися не вмієш. І тут, повір, ніякий дзен тобі не допоможе. Та й взагалі, дурень ти, хоч і письменник! - Іван піднявся на ноги. - Алкоголік?! Гм! Ну-ну! То я пішов?.. Гафійці вітання передавати, чи як? Хоча, звісно передам - навіщо жінці знати, що її кум йолоп.

Іван, хитаючись, вийшов з альтанки й задравши догори голову, попрямував до хвіртки. Василь ніяк не реагував на це - притримував рукою порвану сорочку й мовчки дивився кумові услід.

Вже за ворітьми Іван зупинився, обернувся:

- Може я й алкоголік і жінка моя товста, але ти, якщо не писатимеш, будеш справжнім бовдуром. Подумай над цим. І ще: в нашому домі тобі все одно будуть раді. Завжди! Отак ось!

Іван розвернувся й поволі почимчикував на вихід з провулка, в якім стояла Василева хата:

- Гм! Японець! Придумає ж таке! - віддаляючись, бурмотів собі під носа він.

Врешті решт Іван зник за рогом, а Василь все ще дивився на вулицю. Хтозна, скільки він стояв би отак, якби клята муха не вкусила його за ногу саме там, де на штанині зяяла величезна діра.

- А бодай тебе! - Василь щосили ляснув себе по стегну, але без успіху - муха, звісно, втекла. Роздратований невдачею, чоловік швидко зняв штани й зі злості розідрав їх надвоє. Рука вже потяглася, щоб викинути те шмаття в старе відро, що стояло поряд, але в останню мить пальці чомусь не розімкнулися.

"Може згодиться протерти щось? - подумав собі Василь. - Аби вже потім гарантовано на смітник... І щоб не шкодувати!.."

Тож колишні штани дбайливо розвісились на парканчику, а поряд з ними примостилась рвана сорочка й засмальцьована панама. Останню скидати було шкода - спека ж бо! - та Василь на це бажання не повівся.

Насамкінець він почухав лоба, оглянув себе - босого, волохатого, в картатих сімейниках ледь не до колін, - зітхнув і почвалав до хати. Щоб невдовзі вийти з неї в хоч і не нових, зате чистих, штанах, м`ятій, але випраній тенісці, та колись чорних, а зараз вилинялих, капцях.

Василь пройшов до альтанки, всівся на лавку, оглянув стіл: порожня пляшка, порепані огірки-акселерати, тарілка з хлібом та салом, по якому повзали мухи - такий натюрморт не сподобався йому. Пляшка першою націлилась у відро, та в останню мить Василь поставив її поруч з ним - смородина опадає, тож посуд ще знадобиться. Зате огірки без вагань полетіли в бур`яни, щоб напевне згнити там. Сало з хлібом, яке мало повернутися до холодильника, потихеньку було з`їдено - Василь і сам не помітив як. Бо в голові його все ще дзвеніли кумові слова. Звісно, що на них можна було й не зважати, але щось раз по раз змушувало повертатися до сказаного підпилим чолов`ягою.

Вчергове не намацавши на тарілці чогось їстівного, Василь наче прокинувся після сну, озирнувся двором, подивився на свій одяг.

- І навіщо це все? - невідомо в кого поцікавився він.

Бджола, що якраз пролетіла повз нього, змусила чоловіка згадати щось важливе. Бо він стрепенувся, подивився на садок, потім на рваний одяг поверх парканчику і знову на своє нове вбрання.

- Кому це все потрібно, питаєш? Та нікому!

Василь піднявся із-за столу, зняв зі штахетини панаму й напнув її на голову. Натомість туди були почеплені колись чорні, а зараз вилинялі капці. Босоніж пройшовши до саду, чоловік перед квітником, що густо поріс бур`янами, опустився на коліна. Намагаючись не зачепити поодинокі хирляві айстри, він спіймав у жменю букет з мишійки та пирію, рвонув його й поклав позад себе.

- Нікому це не потрібно! Але я не можу інакше!..

Поряд з першою жменею лягла друга, третя…

- І нехай жук-гнойовик - воно що, заважає комусь? - бурчав собі під носа Василь. - А дурень, чи ні, покаже час. Може й порозумнішаю, як припече... Побачимо!..



м. Дніпро, 28 листопада 2020 року

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 18.09.2021 08:45  © ... => Микола Коржик. 

Зараз знов проходжу таке морітао - не бачу сенсу писати, бо все сказано, або не цікаве мені, чи іншим))

Але дякую, що читаєте

 17.09.2021 20:57  Микола Коржик. => © 

Кожен хто пробує писати проходить через ці муки. Гарно написано. 

 29.11.2020 18:42  © ... => Каранда Галина 

Дякую!
У них, сподіваюся, все буде добре)) 

 29.11.2020 10:03  Каранда Галина => © 

Знайомі роздуми.
Та з кумом однак сваритися не варто)))