Діри
В кімнаті тихо, на підлозі лампа світить в стіну, мати тихо сопе запхнувши палець до рота, а з під подушки стирчить край гумової пелюшки... Сімдесяти дворічне немовля – радість, скорбота, відчай, спокута... Пам`ять і її відсутність.
Язик пече від тютюну. Десь, посеред сплячої малосімейки, скавчить пес, стікає вода... Забагато тиші. Замало ідей. Скільки іще вдасться обдурювати себе? Теплі клавіші, брудний халат, смердючі шкарпетки, на стінах діри від цвяхів де висіли ікони. Мама більше не вірить. Я? Мені до вподоби голі стіни. І діри в них... Наче щось було, а потім набридло і його запхали в торбу, і винесли на смітник... І ти просто сподіваєшся, що воно дісталось кому треба. Тут нічого не зникає просто так. Воно завжди десь є. І діри завжди нагадують про це.
Я слухаю... Мати дихає, цокає на кухні годинник, сусідські змиви води в туалеті, пес, тютюн, діри... Наче є якийсь сенс у цьому. Наче щось ховається в глибині. Порожні очі дір, порожні діри очей... Хто дивиться з них? Чого хоче? Чому ховається? Страшно? Чи просто гидливість?
Просто перевтома. Я забув ліміт. Втратив больовий поріг. Здивуй мене. Вдар... Чи приголуб... Що-небудь!
Ніч диктує своє, пам`ять висмоктує сон... Ні. Не біжи. Зупинись! Це твій час! Саме ця мить! Між змивів і дір. Це все, що є. І воно належить тобі. Решта – сміття і біль. Пам`ятай! Забий нові цвяхи... Або ні. Краще заклей діри і йди. Куди? Покаже ніч. Потім день. Новий слід, новий час, новий шанс, новий біль, новий змив... Що не так? Все добре – просто старий страх. Плюнь та переступи.
2018р.
