04.07.2021 14:52
only 18+
21 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Роман-Мтт

Ліс 2020

Ліс 2020

5 грудня 


Нічний ліс - страшний. Взимку і без снігу вночі тут нічого не видно. 


Є ліхтар, сучасний, світлодіодний. Промінь його розходиться правильним конусом і б`є на сто метрів, може і більше. Але ніч втрачає чіткість в його світлі, ліхтар розмиває об`єкти. І тоді сосни-олівці перетворюються на очеретові качани, що підпирають хмари, а берези - на частокіл кремових покривлених соломинок. Серед цих дерев бродить голодний вовк. 


Я виснажений, але ще встигаю поглядати в боки і на дорогу. Дорога розтала - це суцільне місиво з хвої і багна. Я відчуваю, як вовк ходить між дерев, намагається уникнути світла. Він боїться світла. Я зоглядаюся весь час - він кружляє довкола. Я виснажений - він чекає, щоб кинутися на мене слабкого. Я мушу йти цілу ніч, але чую, як його лапи м`яко ступають на товсту лісову підстилку з пожухлоїт трави і хвої. 


Майже ранок. Ліхтар згас. Вовк десь зник - дивуюся, як він не наважився напасти на мене. Я майже вийшов з лісу - бачу поміж дерев попереду відкритий простір. Я геть виснажений, і що змушує мої ноги крокувати - я не знаю. Це вже не страх і точно не бажання вижити, це - тупий автоматизм. Я бачу край лісу. 


Щось стрибає ззаду, збиває мене. В падінні я перевертаюся, бо нога зачепилася за корінь. Я бачу його пащу, а потім і всю тварину. Мені здається, що вона не менше чотирьох метрів у довжину. Така собі вовча такса. За прохід цим лісом вночі. 


Я намагаюся вирватися, але його зуби вже в моїй шиї. Очі стуляються. Не страшно. Я пережив цю ніч у лісі. Вже ранок. Все інше - деталі світанку. Головне, що я витримав цю ніч. 


7 грудня 


Нічний ліс - це страшно. Тому що темно, тому що вітер і холодно, тому що ти один проти стихії і природи, які ні разу не лагідні до тебе, хоч ти і вийшов колись з них. 


Ліс стогне під вітром. Тіні його лякають, напружують, змушують стрибати тиск, який за пару секунд викликає паніку. Ти втрачаєш себе в пітьмі, ти губишся на знайомому місці (знайомому лише вдень, як виявляється), ти дезорієнтований і розчавлений. Так, жаль, що я вчора дав себе загризти тому вовку, а потім, не відпочивши, знову рушив лісом.  


І зі скутого мозором ґрунту просочується запах болота. Поганий запах. Це не живе болото з веселими жабами, ящірками і гадюками, які кидаються на всі боки, як чують тебе. Це застигле мертве болото, де догниває рослинність, нічого не зростає і не ворушиться, і розкладаються чиїсь трупи... 


... може один з них це твій труп? Може ти вже мертвий? І, можливо, саме так виглядає холод у пеклі чи іншому потойбіччя?  


Так, гарячого пекла не існує - це просто вигадки чіїсь. Справжнє пекло - стиле, темне, смердюче. Як цей нічний ліс і болото вздовж його межі. Дорога до світанку - між ними. Я маю вийти у світанок. Все інше - не важливо, все інше - лише деталі світанку. 


8 грудня 


Зимовий ліс - дивний. Немає що їсти. Лише якісь величенькі замерзлі гриби. Ззовні - їстівні. Зриваю один. Трохи дмухаю на нього. Гризу. Жується. 

Жаль, немає чим розвести багаття. Жую гриб. Не гіркий, без смаку загалом, ніякий загалом. Чекаю з хвилин тридцять. Наче нормально. 


Сутеніє. Поспішаю назбирати грибів, намагаюся вибирати схожі на попередній зірваний. Настає ніч. 


Трохи походив поміж стовбурів, знайшов ямку невеличку. Всідаюся і починаю помалу дмухати на гриби, розминати їх пальцями, їм. Жую. Стає тепліше всередині і темніше ззовні. Небо затягує хмарами, зірки зникають, місяць ховається, далекі і недосяжні вогні людського житла і фари автомобілів на трасі поступово розмиваються і зливаються з темнотою. 


Ще одна ніч у цьому дивному лісі, з якого чомусь немає виходу. Я в розпачі. Але знаю - головне, це протриматися до ранку. Все інше - не суттєво, все інше - деталі світанку. Якщо пережив цю ніч, то спробую розвести вогонь. А поки - дожувати гриби і лягати в яму, поки ліс не наповниться тінями, вовками і випалюючим легені морозом. Вже не голодний - і добре. Прорвуся. 


Не треба йти на світло людських осель чи до траси - це нескінченний шлях. Не треба боятися вовків - вони лише примари. А от тіні... Тіні, зараза така - лякають. Так лякають, що здається разом зі мною здригається сама земля, а від мого дихання вітер лише набирає потужності. Треба не боятися і не дихати. Дивний ліс - дивні рішення, дивні страхи - дивна і протидія. Спати і їсти - такий план на цю ніч. Думаю, переживу. Добраніч, лісу, щоб ти щез! Не боюся, виживу, виберусь... Якось… 


В долонях останній гриб. Останній шматочок їжі - найсмачніший. Трохи розтягую задоволення поласувати ним. Розминаю у долонях, по яким розходяться грибницею чорні тонкі смужки. Звиваються, переплітаються, мерехтять. Вони розносять тепло тілом. Цікаво, як я бачу в цій пітьмі, що вони чорні? Та то таке, то деталі - на світанку роздивлюся краще. А поки - зачаїтися і відпочивати. Скрутитися змією в цій ямці і чекати весни. Скоро мене притрусить снігом і стане тепло. Я перетворюся на гадюку і спатиму тут до весни. Ш-ш-ш... Спатиму. Ш-ш-ш... Чекатиму... Ш-ш-ш... Змія - то моя річка, що народила мене влітку. Сосни - то мої сестри, які з коренів своїх заплели мені цю яму. Ліс забирає мене до себе, стає привітним - годує мене. Вовки - то мої провідники. А от тіні... Ні, не можна згадувати про тіней! Все, спати... Ш-ш-ш…А завтра займуся житлом - буду майструвати якийсь шалаш. 


11 грудня 


Ліс сьогодні вночі був тихим. Для мене. 

Я вдень заліз до свого шалаша і якось заснув, навіть не помітив як. Мабуть втома дається взнаки. І погане харчування. Прокинувся вже вночі. 


Недалеко від моєї стоянки щось велике, може вовк, чавкало і рвало щось живе, здобич. Я злякався спочатку. Зачаївся і навіть дихання сповільнив і стишив так, що вловив себе на думці, що я скоріше задихнуся, ніж стану жертвою тієї почвари. 


Насправді, ліс геть не привітний - не можна забувати про це. 


Я виглянув з шалаша. Ніч ясна, місяць у повні. Дивно, вчора був лише молодик, а нині - вже повня. Я зоглянувся, пройшовся околицями мого табору. Метрів за десять між двома соснами якийсь звір (я вже не пишу тут "вовк", бо знаю, що не буває таких довгих вовків) дійсно шматував оленя чи косулю. Жертва була значно менша. Я бачив її морду - це точно була мордяка копитної тварини. Тільки очі її горіли зеленкуватим вогнем, а у звіра - чорним. На мить вони обидва зоглянулися в мій бік. Я закляк. Вовк зиркнув чорним поглядом і наче посміхнувся. І косуля теж посміхнулася. Потім їх очі згасли, самі вони наче розтали, а з того місця, де вони були, догори майнули дві тіні. 


Оговташись, я підвів голову вгору і побачив зблиски чорних і зелених вогників на самій верхівці сосни. Я струснув головою і знову глянув угору - вогники зникли. 


Десь позаду, дуже далеко завив вовк. З того ж боку рознеслося мекання косулі. Рик, звук поламаних гілок, важке хекання, наче хтось когось наздоганяє чи тікає, і важкий хрип з глухим хрускотом кісток. Мисливець наздогнав свою жертву. Знову. 


Я глянув навкруги. Всі верхівки сосен були всипані зеленими і чорними вогниками. Місяць зник. У мене виникло враження, що весь ліс зараз дивиться на мене. 


Я не знав що робити. Мене всього тіпало і я не міг зробити ані кроку. Я охопив голову руками і присів. Так просидів хвилину. Нічого не відбувалося. Знову підвів голову і побачив, як займається світанок. Світанок мене врятував. А може ніхто і не хотів, щоб я помирав? Може ліс спеціально показав мені ці вогники? Що він хоче від мене цей ліс? Що йому потрібно? Я з глузду з`їзду, поки зрозумію це - краще б здох ще п`ять діб тому. Хоча скільки я тут знаходжуся, вже не певний. Якось дивно тут: час і відстані нелінійні, вогники, звуки, незрозумілі фокуси з водою... Навіщо ж я тут? 


Треба відпочити, виспатися, наїстися, бо мізки геть не працюють: страх паралізує і мотивує одночасно. От зараз я сиджу і дивлюся на дерево, яке вночі "дивилося" на мене. От знову мені здається, що серед гілок крони промайнув зелений вогник, за яким влаштував гонитву інший - чорний і блискучий.... 


13 грудня 


Я не знаю, що зі мною сьогодні сталося, але я вирішив вийти з лісу. Так, я раніше намагався, і мені не вдавалося цього зробити. Але чомусь, не розумію чого саме, сьогодні я подумав, що вийду з лісу. 


І пішов. Я дійшов до його краю, вже бачив поле і трасу за полем. Чув, але не бачив, як моталися вантажівки дорогою. Я прямував до крайніх дерев, але вони ніяк не закінчувалися. 


Я вперто прямував до поля. Що цікаво, то дерев на моєму шляху - не зустрічалося, як і кущів, ям, коренів. Всі рослини лишалися з боків. Я ні за що не чіплявся, мені було легко йти... Але до поля я так і не вийшов. 


Саме дивне - що день не скінчався, небо - як завмерло, вітру - не було. Я осатаніло і вперто рухався до поля. Без зупинки. Я знав, що спинятися не можна, бо станеться щось лихе. Я не боявся лихого - я, чомусь, боявся запізнитися чи збитися зі шляху - це було б непоправним для мене. Я це просто знав. 


І тут сталося це непоправне і цікаве одночасно. Я почув вібрацію від мого телефона, який вже шість днів як був вимкнений, бо в нього сіла батарея. Ця вібрація мене і спинила. Я дістав його, розблокував - на екрані індикатор заряду був повний, а знизу додаток руху кроків показував цифру в двадцять п`ять тисяч. Це мінімум двадцять кілометрів. Виходить, що я без зупинки і за цифрами, і за відчуттями, крокував годин шість чи вісім точно.  


Я роззирнувся. Переді мною височіла здоровенна сосна. Прямо перед моїм обличчям. Готовий заприсягтися, що її не було, перед тим, як я зробив цю фатальну зупинку. 


Зненацька зтемніло. З-за стовбуру випливала здоровенна тінь і плавно посунула на мене. Я ще ніколи не бачив їх так близько. І в цей момент я злякався по справжньому. Я розвернувся і побіг назад до лісу. Тепер це було важко: я відчував себе втомленим, весь час за щось чіплявся і оминав дерева і кущі. Я не оглядався - знав, що мені треба повернутися до лісу! 


Нарешті я впав. Перечепився, не втримав рівновагу і розтягнувся на вохкій підстилці. Швидко озирнувся - тінь була далеко, але переслідувати мене не припиняла. Знову запрацював телефон, вібрував у кишені. Я дістав його. На екрані внизу світилося сповіщення від додатка-крокоміра: "Вам залишилося повернутися 24800 кроків". 


Мене прошибло - ліс вертає мене назад. Це він просто знущався наді мною. Він вирішив мене провчити. Він вчить мене, дає урок, щоб я запам`ятав через м`язи і біль! Заганяє мене. Курво! Я винайду спосіб тобі помститися і спалити тебе к хуям! 


Не зараз звісно, бо тінь близько, і треба підводитися і бігти ще 24800 тисяч кроків до свого лігва. Вперед. 


15 грудня 


Я вчора добіг до свого лігва. І впав. І трохи лежав і ловив дрижаки - я боявся померти. Фізично померти - серце калатало як скажене, дихання було уривчастим і не відновлювалося, сильно кололо в боку. 


Тінь зупинилася перед входом до шалаша і декілька разів як наче заглядала у середину, але умовний вхід не перетинала. Мене килало та тіпало від її присутності. Теж на фізичному рівні. Тиск піднявся, скроні стисло так, наче хтось великими обценьками упився мені в черепа, аж почали боліти очі - здавалося вони виходять з орбіт.  


Мене трусило. Тіло боліло все - до останньої клітини шкіри. Я не боявся тіні - я вже розумів, що вона не зведе мене з розуму, не затягне до якогось пекла, не забере мою душу тощо. Але вона впливала на мене фізично. Щось змінювалося у просторі і всередині мене. 


Я пам`ятаю, що відключився... 


Вранці наступного дня я прокинувся від холоду: я лежав голий на сирій землі. Наді мною височило небо, яке чухали своїми верхівками сосни. Було затишно, вогко, але холодно. Шалаш виявився розваленим, а речі розкидані по гіллям дерев і кущів. Окремі з них були розірвані. 


Тіло нило, зуби вибивали дриганку, кінчики пальців посиніли - я ними нічого не відчував. 


Це все клятий ліс - вирішив мене провчити і навчити, так щоб я точно більш не думав потуратися за його межі. Знає, що не боюся його. От і жестить. 


Я перебіг до своєї ями, вхопив куртку, яка найближче валялася, закутався і зарився у мох - може трохи зігріюся? Поглянув ще раз у небо. Серед верхівок кружляла тінь. Це нова. Не знаю, звідки я це взяв, але якось точно і впевнено визначив, що це інша тінь. І не просто інша - геть нова, таку я точно ще не бачив. 


Що ж ви всі від мене хочете? Нелюди, нечисті, хто ви? Хто ви, сука, такі?! Яке маєте право, і за що я тут? 


Я не витримав - лежу в мосі, з очей крапають сльози. Вперше в житті відчуваю себе таким безсилим. Ці потвори виснажили мене - я не хочу жити. Я хочу лежати, не ворушитися і так померти. Мені - все одно. 


16 грудня  


Ліс сьогодні мене балує - миша була дуже смачна! Навіть сира. Жаль, що маленька. А от гриби десь зникли... Краще б тінь забрала мене вчора… 


19 грудня  


Ліс мене геть не бентежить сьогодні. Мене хвилює інше: я замислився над тим, чому і як я потрапив до лісу? 


Я не знаю, як і коли це сталося. Я згадую своє минуле. Воно просте як двері: народився, вчився, молодим трохи гуляв, одружився. Далі починаються дива: я не пам`ятаю своєї дружини, хоча вона в мене точно є. Я не певен скільки в мене дітей, але точно не більше трьох, і я не пам` ятаю їх. Мені іноді здається, що в мене є чи були тварини вдома. Але я і гадки не маю, які вони були: чи то папужка, чи корова? 


Я пам`ятаю коридор в своєму житлі - там стіни весняного зеленого кольору. Пам`ятаю, що сперечалися з дружиною ще, який колір обрати, і вона казала, що світло-зелений буде швидко бруднитися. Я наче як зараз чую її голос - голос її пам`ятаю. Але як вона виглядає - ні. Гарний голос, приємний. І я їй відповідаю: нічого, прибиратимемо, цей колір нагадує весняний ліс - красиво ж! Дивні якісь уривки в пам`яті... 


Я працював... Менеджер, мабуть якийсь... Торгую чимось, тобто, торгував. Будматеріали наче якісь верзяться. Може фарбу ту зі знижкою брав?...  


Ні, все не те! Не в тому сенсі, що я вигадую собі щось, а за відчуттями - десь певно відчуваю, десь непевно, навпомацки продираюся своїми здогадками і уривками спогадів. При чому я геть не переймаюся, що мало знаю про ліс і не знаю як в ньому виживати. Я точно не маю цих знань. От про шпатлівку для гіпсокартону і її назву - пам`ятаю. А про ліс - верзеться щось про пару походів у дитинстві чи спогади про банальні шашлики на вихідних... 


... Дуже дивно все, одним словом. З іншого боку, я точно пам`ятаю, що мишей сирими їсти не можна. Але чомусь їв же їх? І не боявся, і не комизився навіть. Просто жер. 


Чому так? Все що тут коїться, я інакше, як містикою і не назву. Це якийсь "бед тріп" (от звідки я пам`ятаю це порівняння?), сон наяву і якась берл-грілс-матриця одночасно. От чому я пам`ятаю Берла Грілса з Дискавері, а своє ім`я і досі не згадав? 


Я знаю, що така ситуація зветься "часткова амнезія", хоча точно знаю, що я не лікар. І мало пам`ятаю про ті події, після яких я начебто потрапив до лісу. Траса, авто - його припарковано на узбіччі. Поля і посадки десь за Новомосковськом, на південь. Я щойно завершив сцяти на межі поля і лісосмуги. Застібаю штани. Здіймаю голову і бачу великого хижого птаха - це орел. Він здоровенний - його крила зростають у розмірах, мені здається, що там метрів зо три розмах. Він накриває мене своєю тінню. І найдивніше - це все відбувається влітку. Влітку, курво! А тут, як прийшов до тями - зима, як мінімум, пізня осінь. 


Сонце тут нижче і темнішає раніше, ніж у нас в Україні. Я такого низького сонця ніколи не бачив раніше. Але і це умовність, бо воно іноді стоїть високо і не рухається взагалі небом, поки я не засну. Я б зробив припущення, що потрапив десь на північ. Але вся ця містика з тінями, з лісом, тим що я взагалі ще живий, збиває мене з пантелику. Я розумію, що тут відбувається щось нереальне, але мене це геть не бентежить. Мене бентежить, що я не можу згадати хто я, не можу згадати обличчя своєї дружини і імена своїх дітей. Стоп! Ось воно - дітей. Значить в мене їх двоє чи троє. Це вже прогрес. 


І кицька в мене є... Чи акваріум... Ай, до біса той акваріум... Акваріум... Я тут сам себе відчуваю, як у акваріумі, наче хтось спостерігає за мною, іноді підгодовуючи грибами чи мишами, і вмикає, коли йому спаде на думку, освітлення чи компресор. А може це так і є?... 


... Також я певен, що Василь Григорович і Петро теж мають стосунок до моєї пригоди. Але не пам`ятаю, хто вони і як виглядають, і в яких ми стосунках... 


Я вчора зібрав весь свій одяг і відновив шалаш. За мною спостерігали три тіні: дві старі, і та нова, що я нещодавно бачив вперше. Сиро сьогодні та тепло, сніг розтанув ще вчора. А, ще ягоди якісь знайшов, червоні. Спробував - живий. Думаю, все що я тут знайду і вважатиму за їжу - можна їсти. Може днями кору яку спробую чи інше що - перевірю здогадку. Якщо можна жерти тут все підряд - значить це якийсь сон. Якщо ж ні - може таки реальність? 


20 грудня  


Бляцький ліс, бляцька кора! Її боляче жерти! 


Але я таки трохи зжував. Тепер болить шлунок. Уявляю, як болітиме апендикс чи срака. Краще хай срака, ніж апендицит. 


Гарна новина тільки одна: це реальність, бо біль завжди реальний. Навіть якщо я в комі чи в летаргію яку впав, то я все ще живий. Я певен того, що біль - завжди свідок і супутник реальності, якою б її не творила наша уява. 


Біль, курва - це добре. Головне тепер, щоб не апендицит болів, а інше місце. 


25 грудня 


Лісу сьогодні немає. Він перетворився на поле. Я бачу прозорі стовбури дерев. Вони наче з кришталя і повітря, прозорі і невагомі. Але я повсюди натикаюся на них. Я зідрав прозору кору з сосни і бачив, як сочиться кров. Зламав і зім`яв декілька папоротей - і бачив, як з прозорих рослин лилася вода, наче вони плакали. 

Все таке легке і важке одночасно. Навіть сонце сьогодні прозоре. Тіні десь пішли. Може вони надавали лісукольорів? 

Я сильно забився вчора - зачепився ногою за корінь і влетів у дерево. На коліні ще вчора був чорний-чернюшій синець. Сьогодні його немає - він став прозорим. 



Валга, Естонія, грудень 2020

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 05.07.2021 21:35  © ... => Каранда Галина 

Ні, це просто нарис. Писалося - от і писав. Правда, нічним лісом з ліхтариком, який майже сів, теж довелося походити ;) 

 04.07.2021 16:25  Каранда Галина => © 

Це фрагмент чогось більшого??

Цікаво, що має відбуватися в реалі автора, що надихає на таке... чи це на якийсь конкурс жахастиків? Мені нагадало, що в мене на якусь п`ятницю 13-ту ЛГ отак по лісі мотало... треба знайти, переглянути)