Двері зачиняються
"Котра зараз зупинка?" – пасажири трамваю намарне виглядали у вікна. Біла стіна м`яко погойдувалася довкола трамваю, а він лише по-старечому скрипів і розхитувався, ніби човен. Інколи трамвай зупинявся, але ніхто не наважувався вийти назовні – у біле драглисте шумовиння. Чиясь дитини виводила пальчиком сердечка і літери на запітнілому склі. "Яка наступна зупинка?" – врешті не витримав літній чоловік. Він торсав двері до кабіни водія, і звуки розходилися колом, відбивалися від інших пасажирів і, зрештою, поверталися до літнього чоловіка. Ніхто не відповідав. Тоді літній чоловік набрав повні легені повітря й потягнув двері на себе – у кабіні водія нікого не було.
Тетяна Белімова
Туман, який впав на місто ще до світання, не збирався танути, а, здавалося, ставав лише щільнішим. Притрушений снігом лісопарк не давав вітру той туман розігнати, гасив будь-які пориви: загущеність посадки, яку чомусь ніхто не доглядав і, на диво, не розкрадав, вражала – то були реальні міські джунглі, в які боялися глибоко заходити навіть місцеві бомжі. Сирість просякнула місцину наскрізь. Конденсат збирався на облущених і щедро обісцяних стінах будочки-зупинки, яку вважали архітектурною спадщиною доби конструктивізму. Волога сочилася з голих гіляк кущів, нестрижених ще від часу здобуття незалежності. А на розтрісканих, ще з моменту встановлення при самому Брєжнівє, опорах електроживлення трамвайної лінії, варикозні потічки тільки підкреслювали кожну шпарину і щедро змащували іржу внутрішнього каркасу стовпів.
На кінцевій зупинці "Лісопарк" в вагоні трамвая, поки водійка підписувала в диспетчерській якісь папери, перебувало в очікуванні трохи людей: здоровань років тридцяти, хлопчина і дівчина, наче як студенти і сиділи одне за одним, якийсь мужик-робітник трохи далі вмостився і навіть примудрився заснути, бо був з перепою, а також три жінки: схожа на офіс-менеджерку в червоному пальто молодичка років тридцяти, сумна жінка передпенсійного віку в сірій потяганій шубі і геть стара бабця в старій замизканій куртці-алясці. Також у вагон незадовго до відправки заліз якийсь булькатий і неохайний пенсіонер.
Широкосрака вагоновожата повернулася, глянула на пасажирів, що мерзли у салоні, зайшла до кабіни і гучно, зі скрипом всілася. З репінням замкнула свої дверцята, щоб тепло не виходило даремно у салон. Пасажири в бік кабіни дивилися із заздрістю і ненавистю: обігрівачів в старому трамваї не було, натомість були пошарпані сидіння, вікна з тріщинами і шпарини між стулками дверей, в які з вулиці заходили протяги, сирість і вихлопні гази з дизельних тягачів-ТІРів, що перли широкою дорогою поруч.
Щось клацнуло і загули двигуни. "Дері зачіняюцця, наступна зупинка авіазавод" – пробурмотів динамік. На всьому льоту з захеканим і вдоволеним вигуком "Фу-ух, встиг!" на середню площадку вагону застрибнув товстун років тридцяти. За ним з лязкотом і хлопанням заскрипіли стулки дверей. Трамвай рушив. "Вагон працює бєз кандуктара. Аплата – вадію" – прорипів динамік. Пасажири почали порпатися у кишенях в пошуку мілких грошей. Усі. Окрім діда-пенсіонера та геть старої бабці, якій здавалося років вже сто, якщо не більше.
Туман за вікном мирно згущувався, видимість стала нульовою, трамвай рухався кволо, скирп`ячи усіма своїм втомленим за довгі роки експлуатації механізмами і іржаво обшивкою. Крізь туман і скло до салону долинали приглушені звуки траси і іноді шипіння з криші, коли розхитаний струмоприймач висікав іскру з перелатаного дроту електромережі. На задній площадці пахло чимось їдким і тошнотворним – туди затягувало дим від застарілої електроізоляції, що плавилася навіть при невеликому наборі швидкості. Усе довкола повільно й голосно скрипіло, грюкало, погойдувалося, але якось їхало.
Дебелий здоровань, років сорока, завершив порпатись в кишенях, здійнявся зі свого місця і спокійно пішов у напрямку кабіни, щоб придбати квитка. Трамвайчик ледве хитало, бо він якраз скинув швидкість. Чоловік дістався до зсувних дверей і тактовно потарабанив у замальоване брудно-блакитною фарбою скло. Скло було зачовгане і зашарпане, а попід краї розтрісканого молдингу колишня блакить облущилась і розходилася мілкою сіткою.
На стук ніхто не відповів. Здоровань ще раз постукав. А потім – ще раз. На стук знову ніхто не відповів. Тоді чоловік взявся за ручку і потягнув двері кабіни. Вони піддалися, здоровань розчахнув їх до половини і отетерів – в кабіні нікого не було. Він кліпнув очима, різко вдихнув, ще раз кліпнув, потім шумно видихнув і швидко зачинив двері. Постояв з секунди дві, потягнув стару перегородку знову, що на цей раз вже плавніше пішла на роликах, заглянув у кабіну – і знову нікого не побачив.
Тепер вже з жахом він захлопнув двері, ще раз розчахнув і знову зачинив. Нічого не змінилося. І тоді він закричав:
– Там нема нікого! Чуєте?! Там нема нікого!!!
– Як так?! Що за жарти? – встав і направився до нього дід-пенсіонер.
Пасажири, ті що сиділи неподалік одне від одного, переглянулися, а ті що сиділи собі окремо закрутили головами, шукаючи з ким обмінятися подивом. Хлопець у навушниках в центрі салону навіть не підвів очі від телефону, а дівчина, що сиділа за ним, лише зацікавлено оглядала салон, намагаючись одночасно щось дописати в своєму гаджеті – вона не зрозуміла, що відбулося, а просто зреагувала на шум.
Товстун, той що ледве встиг застрибнути у вагон хвилин п`ять тому і толком ще не відхекався, різко спинив дихання. Він досі був розпашілий, з нього аж пара валила – останні два десятки метрів до трамвая йому, і його півтора центнерам маси, нанизаним на метр-шістдесят кістяка, далися вкрай важко. Він закашлявся – організм вимагав кисню. Мозок товстуна ж вимагав пояснення: природна уважність і відмінний слух дали зрозуміти, що тут щось не так, особливо, коли великі, в буквальному сенсі, великі люди починають лементувати, як перелякані дівчиська. Товстуну щось засвербіло всередині поміж лопатками. Сильно і зле засвербіло – десь в глибині організму, бо він відчув це чухання через добрячий шар жиру, наче як щось шкрябало йому хребет. І чомусь він відчув, як на ще гарячому від біга тілі виступив холодний піт, що моментально просякнув спіднє. "Нічого собі – контрастний душ…" – перелякано подумав товстун.
Не зреагувала на лемент стара бабця, яку взагалі невідомо як занесло в трамвай. Здоровань волав прямо поруч з нею, але стара майже нічого не чула. Якісь неясні звуки, правда, намагалися пробитися крізь зморщенну барабанну перепонку, доступ до якої надійно захищав п`ятирічний (а може і старше) сірчаний корок. Тоді бабця підняла голову, побачила здорованя, що тряс головою, щось волав і розгублено заглядав у очі іншим пасажирам. Вона згадала, як здоровань допомагав забиратися їй до вагону, і не вигадала нічого кращого, як знову подякувати йому: "Хай тобі бог здоров`я дасть, синку, так поміг старій бабі" – прошамкала вона.
Здоровань почув лише частину слів, але звернув увагу на бабцю:
– Яке здоров`я? Який синку? Дурепа стара! Я кажу: водійки нема! Розумієте?! Піздєц якийсь – він сам їде, їбануться і не жить! Шо тут коїться?!
Здоровань попхався в центр салона, буркотячи невиразно матюки і всівся на одному з сидінь. Натомість дід, переглянувшись з товстуном, який знову почав активно пітніти, обережно підкрався до кабіни. Він несміло смикнув двері – вони не піддалися, наче їх заклинило. Дід приклав більше сили, навіть напружився. Але наступні спроби відкрити двері кабіни теж видалися безплідними. Дід поглянув на товстуна і попросив: "Допоможіть відкрити, я не здужаю, мабуть той здоровило їх зламав…"
Товстун неохоче підвівся і глянув на кабіну, потім повільно обвів поглядом салон. Молодий хлопець в навушниках, як і раніше, не виймав очей з гаджету, роблячи вигляд, що його це не стосується. А дівчина неподалік нього навпаки зацікавлено дивилася на всіх хто попереду. Лисий збентежений здоровань всівся по центру салона, кидав очима на всі боки, іноді щось бурмочав, то важко видихав, то обхоплював голову руками, то ручку сидіння і струшував головою. Між першою і середньою дверима сиділи здивовані жінка років п`ятидесяти і молода офіс-менеджерка. Навпроти них розмістився мужик, явно з бодуна, тихий. Мужичку на вигляд було десь під сорок років.
Товстун завершив свій огляд салону і повільно пішов до кабіни. Ці п`ять кроків він робив, як йому здалося, хвилини три, не менше. Дід посунувся трохи вбік, глянув на товстуна, а потім виразним поглядом вказав на ручку перегородки, мовби запрошував перевірити товстуну самому, що перегородку заклинило. Товстун декілька разів обережно торкнувся ручки, наче боявся обпектися об неї. Потім він наважився натиснути сильніше – двері не піддавалися. Чоловік наблизився впритул до скла і спробував заглянути всередину. Крізь шпарини у фарбі розгледіти нічого не вдалося – в кабіні було таке саме марево як і знадвору:
– Я не бачу нічого – там повна кабіна… туману, – здивовано промимрив товстун.
– Тобто, нічого не видно? Нема нікого? – уточнив дід.
– Ні, просто нічого не видно – туман суцільний, – розгублено відповів товстун.
Старигань збентежено і недовірливо подивився на товстуна, потім так само розгублено з ідіотською посмішкою глянув на скло, махнув рукою і поплентався в центр вагона, де зупинився навпроти дверей. Він бурмотів і вже стиха сміявся сам до себе:
– Ні, ну ви можете уявити таке… Нема. Нікого. Ніде. А він, бач – їде собі…
В цей момент трамвай зупинився і відчинив двері. Хто скочив, а хто просто зі своїх місць боязко поглядали то у бік виходів, то у бік кабіни, окрім старої бабці і студента. А потім жінка в сірій шубі закричала: "Це якийсь жах! Ми тут всі з глузду з`їхали!"
Дід зненацька зробив крок з салону на зупинку, наче там не було сходів і, зі словами "Нема там нікого!", вивалився з трамвая. Двері зачинилися, знадвору почувся жалісний старечий крик, якесь чвакання і хлюпання, глухі звуки падіння, і все це заглушив повільний скрип коліс, бо трамвай наново рушив. Люди ошелешено мовчали, а потім хтось гучно і перелякано заплакав – це була жінка в сірій затяганій шубі. Студент, який бічним зіром нарешті вловив метушню у вагоні, зняв обережно навушники, поклав телефонна до внутрішньої кишені куртки і почав спостерігати за ситуацією, не задаючи питань і не сказавши ні слова.
Сонного мужика, зі слідами похмілля на обличчі і стійким перегаром, нарешті розбудили крики і гвалт у трамваї. З перепою він лише зрозумів, що трамвай їде, але водійку не можуть знайти. Він підвівся і невпевненою ходою, розсуваючи пасажирів, попхався до кабіни. Перегородка була замкнена.
Мужик сильно смикнув ручку кабіни. Двері відчинилися. За ними він побачив… себе. Ошелешений дядько рвучким рухом закрив перегородку і наново стрімко відкрив. В цей час двійник повернув голову і злісно прохрипів:
– Ну, чого ото смикати туди-сюди? Гроші давай або вали звідси!
І трамвай наново зупинився і відчинилися всі двері. Тим часом дівчина при середніх дверях вагона наважилася підійти до сходинок і виглянути на вулицю.
– Я нічого не бачу: ні зупинки, ні людей! Навіть землі не бачу за ступеньками…
– Стій! – хтось заволав з салону, – Тут щось не так… – це був хлопець студент.
Тим часом мужик біля кабіни ще раз ошелешено замкнув дверцята. А потім ще раз спробував їх відкрити, сподіваючись, що йому таки привидилось. Але двері заклинило – вони не піддавалися. Тоді він він істерично почав смикати їх і волати "Я вас, блять, пошуткую… Ти диви, взяли моду…" Нарешті вдалося зрушити двері з місця і вони відчинилися. Від побаченого він отетерів остаточно – на місці кермувальника таки сидів знову він. Двійник повернувся до нього і промовив тепер голосом водійки:
– Ти що чудиш? Може ми далі рушимо, чи так і будемо трамвая псувати? Геть знахабніли ці пасажири, ти диви, взяли моду… От ти? – двійник вперіщівся поглядом у мужика так, що того вчергове сіпнуло, відібрало мову, і він тепер дивився на себе круглими очима і з відслою щелепою, а двійник жіночим голосом далі відчитував його, як п`ятикласника, – Так, ти! Ти квитка придбав, падлюка, щоб цей трамвай ламати? Чи думаєш це тобі жарти? Я вас, блять, пошуткую!..
Дядько в дверях застиг. Він геть не розумів що відбувається, відкривав і закривав рота, наче силуючись набрати повітря, розгублено крутив головою і тикав пальцем в кабіну, намагаючись знайти чи підтримку, чи пояснення в інших пасажирів. Двійник же вів далі:
– Всі ви такі, як двері ламати – ви сміливі, а як два слова докупи зв`язати – язика в сраку запхають і мичать. Поїхали вже! – верескнув він злеі натиснув на педаль.
Вагон сіпнувся. Двійник взяв до рук мікрофона і прокривлявся: "Обережно, двері відчиняються і не відчиняються, і не відчиняються… За то, щоб нам нічого не було, а у нас було всьо! Поїхали, пацани!". І почав переключати тумблери. Двері вагона залязкали, заскрипіли, трамвай ще раз трусануло і вагон покатився.
Переляканий мужик біля кабіни, тим часом швидко зачинив зсувну перегородку, похитнувся, його розвернуло і він посунувся спиною по тій перегородці і сів на підлогу.
–Що відбувається? Що там? – почулося звідусіль.
Паніка набирала обертів. Дядько в цей момент відчув, що сивіє. Він стягнув шапку: голова парувала, крупні краплини поту сочилися з лоба і скроней, заливали очі. Потім він нарешті опанував себе, підвівся і ошелешено об`явив:
–Я – там… Це я, карочє, веду трамвая… Це… Це неможливо.
–Ти водій? То чого ти тут? – зашамкала бабця, що сиділа на першому сидінні і на цей раз розчула все сказане, – Давай, синку, не чуди, не лякай людей – шуруй до кабіни, мені скоро виходити. Іди зупиняй це іржаве одоробло.
–Ні! – закричав мужик, – я не водій. Я до поліклініки їду, по "больничний"!
Студент закричав: "Ні, треба викликати копів! І, мабуть 03, психіатрічну… ", і почав копирсатися в телефоні.
– Ану ти! – підвівся здоровань і пішов прямо на мужика, – А ну давай вертайся і веди трамвай! Бо щоб за херня тут не коїлася, але я тобі обіцяю, що ми будемо їхати! Я на роботу спізнююся, розумієш? Давай!
– А не пішов би ти лісом?! – ощерився мужик і стиснув кулаки, – Кажу, я не водій! Але я – там. Не розумієш? Ти, жіночки ці, товстун-дристун той, ви там нікого не побачили, а я побачив – себе. Сходи глянь сам – я вже там.
Здоровань, який трохи оговтався від порожньої кабіни, підійшов майже притул, натомість обережно відсунув дядька в бік. Повний бажання розібратися з цією "хернею", він наново кинувся до зсувних дверей і легко відсунув їх – в кабіні нікого не було.
–Ти що, знущаєшся – там немає нікого! Як його зупинити? – крикнув він до мужика.
–Я, бляха, не водій! – вчергове провалав той, переходячи на дискант на останньому слові.
Туман зовні став ще більш драглистим і мілкими хвилями швидко то насував, то відкочувався від вагону.
Здоровань кинувся в кабіну, з грюканням всівся на сидіння і почав розбиратися з кнопками, тумблерами і двома педалями. Він натиснув педалі по черзі. Права – трамвай почав спинятися. Потім він натиснув ліву педаль – вагон здригнувся і повільно почав набирати швидкість. Він кинув її – вагон рухався, тоді знову спробував праву педаль, щоб впевнитися, що це гальма. Вагон сповільнювався і нарешті зупинився. Здоровань засяяв і виглянув у салон:
– Так, люди, тут все ясно. Я поведу трамвай. Зараз відчиню двері, – він почав переводити тумблери, двері вагона залязгали, – і головне тут, я так думаю, не зачиняти цю трикляту кабіну. Зрозуміли?
Всі уважно слухали його. Тим часом на перші двері зненацька зайшов дід, що був "вийшов" на попередній "зупинці" . Ну, як зайшов – заплив. Він був страшний: шапка десь загубилася, під оком майорів великий синець, який прямо зараз розпливався на ніс і всю щоку, обличчя пошарпане і в кров`яних потічках, волосся скуйовджене і в брудному снігу, рукав пальта порваний, ніс – в болоті. Він став на приступках, глянув у кабіну, побачив там здорованя, посміхнувся і спитав:
– А це який номер, я із-за туману не побачив…
Всі ошелешено глянули на нього, потім почали переглядатися між собою. Нарешті здоровань у кабіні промовив:
– Той самий, діду, сідайте.
– А ти водій?
– Поки я. А там побачимо. Заходиш чи як?
– Та заходю-заходю, – пробубонів дід, – Це ж треба тобі таке, їде… сам… – пробурмотів старий і поплентався салоном.
Здоровань перевів шпиньки, двері вагону зачинились, і трамвай м`яко зрушив з місця. Дід тим часом дійшов до студента, наче впізнав його і заволав з новою силою:
– Ні! Спиніть, спиніть! – потім він раптово замовк, а за кілька секунд закричав наново, – Я не хочу наново, ні, не спиняйте!
В цей момент трамвай тряхнуло, дверцята кабіни з гуркотом поїхали і зачинилися. Вагон зненацька спинився і пасажирів струснуло. Тиша і туман. Тиша в салоні. Нарешті дівчина в шапці з бубоном тихенько спитала: "Може хтось гляне, що там сталося?"
Мужик, що наче вже протверезів і відійшов від істерики, піднявся, за ним підвівся і молодий хлопець, який до цього намагався комусь зателефонувати. Вони вдвох обережно підійшли до дверей. Мужик потягнув за ручку – двері плавно відїхали. Він наче полегшено і одночасно з посмішкою видихнув, а потім тихо істерично промовив:
– Нема нікого, навіть мене, – сказав він.
На середній площадці стогнав старий дід, який розтягнувся на боку – під час цієї зупинки він не втримався. Студент побіг, щоб допомогти йому стати на рівні. Діда підняли, він далі човгав салоном.
– В старого шок, – безпорадно констатував хлопець, – Діду, та сядьте! Відпочиньте.
На що старий не повертаючись, лише махнув рухою і далі повільно просувався до кінця вагону.
Задні двері вагону відчинилися, в них повалив туман, що швидко заповнив всю задню площадку.
– А-а-а, шоб тебе! Ні, не хочу… – закричав дід. І побіг у кінець салону, ще викрикуючи якісь прокльони, а потім зник у драглистому мареві. Останні слова його ніхто не розчув – лише якість приглушені звуки..
Крізь туман долинув звук лязкання дверей. Біла пелена зненацька розсмокталася, наче її і не було, лишивши по собі невелику хмарку, яку поволі висмоктувало у вікно. Діда в салоні знову не було…
Мужик кинувся на задню площадку і став перед залишками туману. Хлопець теж підбіг.
– Перевірте всі вікна, – крикнув студент, – це все цей туман. Він якось впливає на нас всіх, може якийсь викид був на заводах поруч, може ще щось. Інтернета немає і я не можу нікому додзвонитися. І де в біса знову подівся водій?
Він схопився за невеличкий болтик на склі, що заміняв ручку, і намагався зсунути його. Тут болтик розколов скло, вислизнув і хлопець різко пішов у бік вікна. З прочиненої фрамуги вилізли руки і з`явилося обличчя здорованя, що вів трамвай до цього. Воно було перекривлено від жаху, в кривавих підтьоках і з синіми крижаними очима. Він скопив хлопця за обличчя і почав тягнути до себе. Хватка була міцна. Студент намагався відбитися, розтиснути руками пальці нападника, хлопцеві очі розширилися від переляку і він не міг кричати – лише мичав щось і оскаженіло тріпався всім тілом. А здоровань тим часом розпливався в дикій посмішці. Мужик і дівчина кинулись на допомогу і розтиснули сині пальці.
Студент, ще в шоці, швидко приклав долонь до скла і різким рухом зсунув його і зачинив вікно, і лише потім полегшано вдихнув. В цей час трамвай знову рушив. Вагон набирав швидкість.
Хлопець віддихався і кинувся до кабіни, зсунув дверцята, вже хотів сісти, як у лобове скло врізався дід: він був геть побитий, пальто лишилося без рукава, дід розкрив рота, в якому виднілися півдесятка зубів, перекушений язик і розірвана щока. Лобовим склом розходилися тріщини, воно помалу провалювалося в салон, дід вже наполовину був у кабіні. Хлопець похабцем глянув на діда, і гепнувся на місце кермувальника. Він натиснув на педаль. Трамвай різко спинився, люди знову полетіли салоном. Скло не витримало і дід остаточно ввалився до вагону.
– А-а-а, який це номер? – простогнав дід
– Все той самий, діду, той самий, – сказав хлопець. – Мужик, слухай сюди, треба зв`язати цього діда – нічого йому туманом бродити.
– А навіщо?
– Просто повір, я все поясню, я знаю що тут відбувається.
Дід сповз з панелі, випадково задів тумблер відкривання дверей – двері відчинилися. З туману в салон зайшов геть задубілий здоровань. Він був весь вкритий інеєм, дрижав, пальці його сочилися кров`ю. Він мовчки піднявся на середню площадку, зоглянувся, підійшов до вікна і сів на підлогу.
– Є в когось чай? Я хочу пити, я сильно змерз, – тихо промовив він.
Хлопець витягнув діда з кабіни. Дівчина-студентка і мужик провели старого на місце. Хлопець перевів тумблера і зачинив двері трамвая, а сам вийшов до салону. Трамвай тихенько почовгав. Хлопець промовив:
– Всі сидіть спокійно. Хай їде. Нікого не випускати, нікому не виходити. Мені треба подумати. Я здається розумію, що відбувається… І здорованя зв`яжіть, поки він сумирний.
Мужик витяг пасок у здорованя зі штанів, завів йому руки за спину, зв`язав, посадив на підлогу і ще раз пропустив пасок через поручень. Здоровань не опирався – він розгублено водив очима і щось тихо бурмотів.
Студент попросив у офіс-менеджерки шарфа і прив`язав ним діда до сидіння накшталт ременя безпеки, пропустивши шарф йому попід пальто. І наказав за ним спостерігати, а сам повернувся до кабіни, знайшов залізний башмак і заклинив ним двері, а потім повільно спинив доісторичний транспорт. Затим він вийшов у салон.
– Це все маячня якась, як здається, – почав хлопчина, оглядаючи пасажирів, – але є певні пояснення. Ми "провалилися" в якусь часово-просторову аномалію. І повернення діда і здорованя про це свідчать. Я думаю, нікому не варто виходити з трамваю. Треба зламати дверцята в кабіну, щоб там більш ніхто не пропадав. І ще треба на всіх вікнах позатикати діри, щоб той клятий туман менше заповзав у салон – це повітря може бути отруєне.
– Хто ви такі, розв`яжіть мене, якого біса?! – вернувся до тями здоровань.
– Ми не знаємо тебе. Ти пам`ятаєш де ти? – спитав товстун, – Ти їдеш в трамваї, пам`ятаєш, як ти сідав? – здоровань кивнув, – То ми тебе не знаємо. І ти нас теж. Ми просто разом їдемо. Тільки ти от, і ще отой старий, чогось їхати не хочеш, принаймні один раз точно не хотів і вийшов. Пам`ятаєш?
Здоровань незгодно похитав головою.
– Як виходив, пам`ятаєш?
– Нє…
В цей час роздався скрегіт на даху вагону – всі присутні розвернули голови вгору. Шум йшов від вентиляційного люку між середньою і задніми площадками – хтось намагався його відкрити зовні. Всі пасажири завмерли в очікуванні.
Зненацька люк зірвався і пішов вгору, в нього зазирнула жінка-водій в рудій камізельці, всіх обвела поглядом, на секунду зникла, а потім за мить плигнула з даху у салон, приземлилася на корточки, здійнялася і діловито пішла до кабіни. Всі уважно і мовчки спостерігали. Вона підійшла до перегородки, заглянула до неї, переступила поріг, залізний башмак почав провалюватися у підлогу, розчинятися у ній…
Хлопець першим зрозумів, що зараз відбудеться і кинувся, але дверцята кабіни вже зачинились, наче їх нічого і не тримало. Він намагався їх відкрити, але ті не піддавалися. Трамвай тим часом рушив. Хлопець ніяк не міг відчинити кабіну, він почав лупити дверцята ногами.
Тут зарипів динамік: "Дері зачиняються, наступна станція Кошманівка… Трамвай працює без кандуктара, передавайтє за проєзд". Хлопець спинився, прислухаючись до динаміка. В цей час дверцята перегородки відчинилися – в кабіні нікого не було, трамвайчик поволі їхав.
Студент зло глянув, щось тихо проговорив, лайливе, і повернувся на центральну площадку, де зібралися інші пасажири.
– Змінюємо план. Я так думаю, що нікому не треба сідати на місце водія і не намагатися вести трамвай – він сам може їхати. Бо коли ми кидаємося до кабіни, то хтось десь зникає. Якщо не соватись до кабіни – всі лишаться на місці. Виходити з вагону теж не варіант – всі все одно повертаються сюди. Пропоную зараз лише обшукати кабіну і салон, може щось корисне знайдемо, щоб шпарини у вікнах принаймні закрити. Я в кабіну – подивлюся, а ви перегляньте свої речі, може у вас щось знайдеться: якісь пакети, ганчір`я – це треба все скласти в одну сумку, може згодиться, щоб зв`язувати особливо буйних. Може в когось є їжа, то прибережіть її – хто знає, скільки нам тут їхати…
Він направився до кабіни. Спочатку зафіксував двері і підпер їх залізничним каблуком, що як і вперше лежав на своєму місці. За сидінням він побачив повну п`ятилітрову баклажку води. На стінці за сидінням висіла сумка. Він заглянув до неї і знайшов там трохи косметики, пакунок з обідом і китайський кип`ятильник. Хлопець позаглядав по кабіні і віднайшов стару емаліровану кружку, геть чорну всередині. Пазл складався: лишалося знайти чай чи каву і розетку на 220 вольт, останню він побачив над педалями.
В сумці, в пакеті поруч з лоточком нехитрої їжі, лежали три пакуночки кави "три-в-одному". Трамвай поволі рохкотів рельсами. Хлопчина витяг знахідки до салону і об`явив:
– Хто хоче кави? Пропоную зробити кружку на двох чи трьох людей. Я можу приготувати, маємо три пакетики кави.
– Я хочу, – викрикнув товстун, – я геть замерз.
Робітник порився по кишенях і дістав затягану цукерку і… ще один пакетик кави:
– О, і я маю… Мабуть зі вчора лишилося.
Студент зрадів:
– Це добре. Думаю, зараз щось організуємо. Дайте хтось хустку – я буду притримувати кружку і кип`ятити воду, щоб дарма не розливати, бо води мало.
– Дай мені! – закричав товстун, – Я замерз, я сам триматиму ту кружку.
– Ні, – відповів хлопчина, – я потримаю, а ви сядьте, спочатку напоїмо жінок, а ви не замерзнете – на друге коло і вас напоємо.
Жінки почали дякувати хлопчині. Товстун явно навіжнів. Він стиснув кулаки і почав йти прямо на хлопця.
– Ти не почув мене, шмаркачу? – жирдяй майже верещав, – Я замерз, я не розумію, чому я маю тут зі всіма вами бути? Я хочу пити, мені потрібен кип`яток, зрозумів?!
На останніх словах він майже впритул наблизився до хлопця. Той був вищий за нього майже на голову, але поп`ятився у кабіну, зачепив ногою башмак, втратив рівновагу і впав у кабіну. Трамвай різко спинився, товстун теж не втримався на ногах і полетів у двері першої площадки. Вони відчинилися, одночасно зачинилися дверцята кабіни, які вже ніщо не підпирало. Товстун випав у туман, а динамік прохрипів: "Станція Салтівський житловий масив. Опережна, дері зачиняюцця, наступна станція "Трансфарматарний завод".
Двері зачинилися і вагон поцегейкав далі.
Зв`язані дід і здоровань майже одночасно почали сміятися. Вони переглядалися і іржали мілким противним реготом, наще знущалися з усіх.
– Чого іржете? – зло перепитав мужик-робітник
– Попили кавки? – не менш зло відповів здоровань. Дід пирснув зі сміху так, що у нього з носу пішли соплі. Здоровань глянув на нього і залився реготом, – Оце ти, старий, дав!
Мужик закричав на них обох:
– А ну харе, бо напиздю обох! – він розвернувся до кабіни, і пішов поглянути чи там є хтось.
– Ага, давай! Прямо зараз і починай… Думаєш він ще там? Ага, давай, пошукай його, – реготав йому у спину здоровань.
– Мужчина, припиніть вже, – звернулася до нього зажурена жінка в сірій ношеній шубі.
– Чого ото іржати, як коні? До речі, я Золоті ворота не проїхала, ніхто не підкаже? – прокинулася наново стара бабця, що наче спала весь цей час чи просто випала з реальності (якщо це реальність можна було назвати), як часто буває в дуже старих людей.
Мужик без зусиль відкрив дверцята кабіни. Там нікого не було. Його це навіть не здивувало і він спокійно замкнув дверцята, покачав головою, що всі пасажири зрозуміли його без слів.
– Все, добре, розв`яжіть мене, – попрохав здоровань. – Я вже задуб тут сидіти, всю сраку собі відморозив. І діда треба відв`язати – хай ходить, гріється, бо ще помре від переохолодження.
– Наскільки я помітила, – вперше подала голос офіс-менеджерка в червоному пальто, – йому це не страшно, померти.
Всі переглянули, а дехто і посміхнувся – жінка була права.
– Не знаю чи страшно це, чи ні, але старий по ходу того – з глузду з`їхав. – сказав здоровань, – Жаль "розумник" зник. Мені здається, що ми тут не помираємо. Тут щось інше… Дід, он, двічі за один день з туману повернутися зміг. І я теж вже повертався, принаймні один раз, як ви кажете. Тепер розумник з товстуном пропали… Цікаво, коли вони повернуться? Та трясця, пересадіть мене на сидіння – в сраку таки холодно! Чи розв`яжіть, я розумію, що ви боїтеся, але нічого не буду вам робити, обіцяю!
– Може розв`яжемо його? – звернулася жінка у шубі до мужика-робітника, наче як до старшого тепер у трамваї, – Дійсно, незручно якось, і застудиться ще…
– А-а-а, хер з ним, розв`язуйте… – махнув рукою той, і жінка в шубі підвелася і направилася до середньої площадки, де сидів здоровань, мужик провадив далі:
– М`да, пацана жалко, той хоч якось намагався пояснити цей бодун… Та і товстуна жаль. Запас їжі був хоч якийсь.
Жіночки з жахом подивилися на нього. Він побачив їх здивовані пики і продовжив:
– Ну чого дивуєтесь? Бува таке: люди їдять людей… В скрутну годину… Ні, я ніколи не їв сам, чув тільки…
– Он кого треба в`язати, – промовив здоровань, розтираючи зап`ястя після реміня.
– Припиніть! – заверещела жінка в шубі, ставши у весь зріст, прямо під зірваним люком, – І так всі на нервах, я до онучки їду, вона сама зараз, на мене чекає, хвора, а ви тут про канібалізм розводите! Є розум чи ні?!
– Та чого ти розвонялася? – рявкнув він у відповідь, – Не збираюся я нікого їсти – просто так сказав, що в голову прийшло першим. Я нормальний – я хоч з трамваю не стрибаю, і зі скляними очима на людей не кидаюся і не намагаюся витягти їх назовні, як цей, – і він вказав на здорованя пальцем, – його не боїтеся, ні?
– Це я таке чудив? – перепитав здоровань. Пасажирки закивали у відповідь, здоровань промимрив, – Ні, не пам`я…
Він не договори, бо в цей момент побачив, як з люка опустилися дві руки, міцно схопили жінку в сірій шубі за плечі і смикнули її догори. Вона заверещала. За якусь мить в салоні її вже не було.
Тим часом трамвай наново спинився і відчинилися двері першої площадки. В них зайшов зниклий раніше хлопець. На ньому була сіра шуба. Пасажири остовбеніли.
Хлопець просунувся до салону, всівся на перше вільне місце, дістав смартфона з побитим чорним екраном і втупився в нього. Він водив пальцем по неробочому тачскріну і голосно нарікав: "Знову цей туман – геть зв`язку не має, знову цей туман…" Всі мовчали. Трамвай вчергове скрипнув дверима і повільно рушив.
– Як сказано у Святому письмі, – почала повчально розводити стара бабця, – облуда спіткає вас. І живі заздритимуть мертвим, бо кара буде на вас моя нескінченна і всевибиваюча` .
– І стару залишки розуму полишили, – сказав мужик, – знайшла теж час за бога розводити…
Тим часом стара провадила далі, втупившись в одну точку:
– І прийде янгол з крижаним мечем, і виріже всіх. І прийде янгол з вогняним мечем і допалить тих хто лишився, і прийде янгол з мечем з кістки і щитом з печінки і забере тих праведних, що позначити себе встигли кров`ю!
Всі ошелешено дивилися на неї, дід хихотів, здоровань щось бурмотів, офіс-менеджерка заплакала. Мужик кинувся до бабки і почав трясти її за барки:
– Стули пельку, стара суко, затнися! Затнися, бо затну тебе! Їй бо, твоїм богом прошу – мовчи, немає такого в Святому письмі, не бреши! – теліпав він її.
Натомість стара, спокійно дістала з кишені якийсь тьмяний предмет і промовила:
– Слово моє вірне і праведне.
І з усього маху всадила його собі в шию, десь під вухом. З шиї бризнула кров і фонтаном вдарила у скло. Крапельки потрапили на мужика, він відкинув стару і та полетіла через сидіння головою донизу. Вагон почав гальмувати. Мужик втратив рівновагу і впав спиною у прохід між сидіннями. Офіс-менеджерка заверещала. Мужик очовгався, встав. З під бабки, ноги якої стирчали над сидіннями, набігла калюжа крові. Підійшов здоровань, зігнувся і простягнув руку до старої. Щось смикнув. Випростався і показав предмет, який дістав з її шиї. Це була чайна ложка.
Хлопець в сірій шубі підвівся, глянув на ложку і сказав:
– Ми потрапили в якусь часово-просторову аномалію, тут нічого не можна чіпати. Навіть чаю пити не бажано… треба віднести її в кінець салону – не будем же ми дивитися на її ноги всю дорогу? Заберіть в діда шарфа – треба витерти ним кров і викинути з салону. Діду шарф вже не потрібний.
Студентка підійшла ближче до діда, нахилилася і прислухалася до дихання старого. Вона нічого не відчула.
Тоді дівчина швидко дістала пудру зі своєї сумочки, відкрила і приклала люстерко біля рота стариганя. Дзеркальце не "спітніло" від дихання. Дівчина приклала дзеркальце до носа, а потім знову до рота діда – той таки не дихав.
– Як ти знав? – закричала дівчина, – Ти маєш до цього стосунок? Ти знаєш що відбувається і морочиш нам баки!
– Цить, – студент зле поглянув на дівчину, – Настав час прибрати. Треба вимочати кров, бо як вона замерзне, то ще хтось підсковзнеться і помре. Давайте перетягнемо старих до задніх дверей. А ти, – поглянув він суворо на студентку, – прибери кляту кров!
Вона знітилися і почала витягувати шарф з під діда. Потім витерла ним кров. На місці плями лишилися дві тонкі червоні смужки, наче як розтягнуті світлові смуги від задніх ліхтарів автомобілів на фото з довгою витримкою.
Студент і здоровань відтягнути тим часом два тіла на задню прощадку салону.
– Треба з них одяг зняти і лишити живим, хто знає скільки ще нам тут їхати, – тихо вимовив хлопець до здорованя, – Живим одяг може ще знадобитися.
Здоровань спочатку здивовано глянув на студента, а потім стишено відповів:
– А ти вже вирішив, що ми мертві? Я от себе мертвим не вваж…
Студент перебив його:
– Глянь на свої пальці – вони вже майже почорніли, – здоровань злякано подивився на свої руки, якими розповзалися чорнильні плями, – А ті всі люди кажуть, що ще не виходили. Дід повертався і помер у вагоні. Якийсь товстун – пропав. Але він повернеться, я знаю. І ми з тобою з "повернених", бо я щось не пам`ятаю, як тут опинився, хоча розумію і відчуваю, що вже був тут. Тому нам лишилося небагато часу. А ці речі, – він ткнув пальцем на покійних, – ще можуть знадобитися живим. Тому треба роздягнути ці трупи. Знімай з них все тепле, лишай саме спіднє – живі зможуть зігрітися, може ще трошки протягнуть тут… – невтішно підвів хлопець.
– Ти геть здурів! – просичав здоровань, – Я живий. Хочеш, то сам їх роздягай. Як вже на те пішло, я бачу, ти майстер знімати з інших речі, – він ткнув у сіру шубу, яка була натягнута на хлопця.
– Я не знаю, звідки вона в мене. Як не хочеш допомогти, то вали в салон – сам справлюся, – прошепотів роздратовано.
Здоровань відсахнувся, розвернувся і пішов у початок вагону. Студент почав стягувати одяг з двох задубілих тіл. Пасажири здивовано дивилися на нього, як він порпався біля старих, поки зрозуміли, що він робить. Дівчина заплакала, офіс-менеджерка почала тихенько скиглити, щоб студента зупинив хтось. Мужик-робітник хотів було кинутися до нього, але наткнувся на суворий і задумливий погляд здорованя і передумав.
За п`ять хвилин студент стягнув з пенсіонера і бабці все до спіднього, зваливши їх одяг докупи. Підтягнув тіла ближче одне до одного, зняв з себе недолугу довгу шубу і кинув до купи. Вибрав дідову сорочку і бабцину куртку і накрив ними старих. Потім узяв купу одягу і пішов до інших пасажирів.
– Їм це вже не знадобиться, а вам потрібно берегти тепло – невідомо скільки вам ще тут… їхати. – і протягнув речі жінкам, – вдягайтеся, не соромтеся. Якщо я… помру, то те саме зробіть і зі мною. Це буде, принаймні, раціонально. Обкладайтеся речами і грійтеся, доки вистачить сил. Сидіть тут, не ходіть до кабіни, не виходьте на зупинках – це ваш єдиний варіант дістатися до кінцевої зупинки. Трамваї завжди повертаються на кінцеву. Виходити можна тільки на Лісопарку. Зрозуміли?
Всі розгублено дивилися на нього.
"Наступна зупинка – ринок Сідьмой кіламєтр." – прорипів динамік. Трамвай спинився. Двері відчинилися. На середню площадку зайшов синій від холоду товстун, очі його були геть чорні. Він тримав в руках залізний башмак. "Обережно, дєрі зачиняються" – традиційно прорепотів динамік. Трамвай рушив.
Товстун глянув на студента, на людей за ним, повернув голову і зі злою посмішкою поглянув на вкриті трупи, розвернувся і пішов у бік студента, здіймаючи залізняку і грізно вимовляючи:
– У вас тут дещо випало дорогою, то я знайшов і приніс. Бо все повертається до трамваю – нічого не можна викинути чи загубити в цім клятім траваї, – він вже кричав, до студента лишалося менше метра, як товстун замахнувся на нього важким трикутником, наче це була мухобійка, – А ти чаю для мене пожалкував, шмаркач! Але я встиг – встиг повернутися!
Всі отетеріло дивилися, а стопорний башмак тим часом опустився на голову студента з дивним дзенькотом. І в усі боки полетіли тисячі блакитних крижинок. Від студента залишилася тільки крижана пилюка, яка повільно просочувалася крізь дно вагона.
Здоровань оговтався і кинувся до товстуна, зніс його з ніг, той впав на підлогу, стукнувся головою і завмер. Жінки тихо істерили, утнувшись одна одній в плече, а здоровань і дядько-робітник робітник тільки переглядались. Тим часом стопорний башмак лишався посеред гори синіх крижинок, що були схожі на якесь дорогоцінне каміння, яке тануло, буквально, на очах.
Здоровань відтяг товстуна на задню площадку і перекинув через трупи діда і баби. Повернувся до гурту з його курткою. Розчавлені останніми подіями пасажири, що залишилися, всілися спереду, так щоб не бачити гору трупів. Стиха переговорювалися, знайомилися. Трамвай не припиняв рухатися, час від часу спинявся. Вони оглядалися на двері. Ніхто не заходив. Динамік рипів назви зупинок: Грязєлєчєбніца, Врадіївка Кагарлицька, проспект Металургів, площа Двірцева-Заробітчанська, метро імені Гагаріна, Національні реп`яхи, Мішанка і купу інших дивних, вигаданих, реальних і напівреальних назв, на які пасажири вже не звертали уваги. Вони лише гадали, чи зайде хтось до них чи ні. З часом здоровань і його теж відтягнули до задньої площадки, знявши з нього одяг, в який закутався дядько-робітник. Так вони іхали: робітник-алкоголік, офіс-менеджерка і дівчина.
Водійка трамваю в цей же час дивилася на білу куряву, яку здіймав її вагон довкола себе, коли він на великій швидкості прямував в сіру зимову далину. Дві червоні лінії світла, наче смужки крові, мляво здригалися, зникали, знов з`являлися, плавно повертали чи істерично мілко підскакували, поступово витончувалися і остаточно зникали з її поля зору. В цей момент водійку і збивав її ж трамвай, наїзджаючи на неї ззаду. В повній тиші вона відчувала сильний поштовх, бачила білу куряву, перед очима мелькали її руки, а з замерзлого носа розліталися маленькі червоні крапельки. Якесь повільне, дуже загальмоване здивування охоплювало жінку і вона втрачала свідомість, а як відкривала очі, то була завжди за пультом свого старого трамвая, в зафарбовані двері кабіни якого хтось істерично стукав, намагаючись з`ясувати геть незрозумілі і не важливі для неї питання: вона в цей час згадувала, як здіймається курява за її вагоном, що мчить від неї десь у далину і дарує дві червоно-дивні смужки світла…
… Надворі була сьома година ранку. На зупинці трамвая "Порт" починали збиратися люди. Якийсь студент молодик втупився у смартфон, дід-пенсіонер намагався заговорити хоч до когось, але в цей туманний ранок мало хто бажав спілкуватися з ним. Страшна прадавня бабця, що за звичкою всіх старих планувала потрапити на віддалений ринок, де курка коштує на гривню дешевше, намагалася час від часу з`ясувати, коли буде трамвай – оточуючі відповідали однозначно, що зараз чи невпевнено зводили плечима. Зосереджена офіс-менеджерка в червоному пальто стояла збоку і курила тонку сигарету. Жінка років п`ятидесяти в потертій сірій шубі тупцювала на місці збентежено оглядаючи присутніх. Нещодавно підійшла дівчина, наче теж студентка, а може манікюрниця чи продавчиня – нині мало можна зрозуміти, чим ті молоді займаються. Трохи далі стояв якийсь здоровань з великою сумкою в руках, а на сирій лавочці сидів напівхмільний дядько, мабуть працівник порту, який їхав зі зміни. Почувся скрип вагону, що повільно заїздив до зони посадки. Він зупинився, і всі двері відчинилися. Пасажири почали заходити до вагону і розсідатися подалі одне від одного. До зупинки біжав, час від часу зупиняючись щоб віддихатися, розпашілий товстун. Водійка вагону, широка в стегнах (та інших місцях) червонощока жінка з втомленими життям очима, швидко вискочила з якимись папірцями і попрямувала до диспетчера. Повернулася за пару хвилин і через риплячий динамік промовила сакраментальне "Двері зачиняються"
На всьому льоту з захеканим і вдоволеним вигуком "Фу-ух, встиг!" на середню площадку вагону застрибнув товстун років тридцяти. За ним, з лязкотом і хлопанням, заскрипіли стулки дверей.
Запоріжжя, Свебодзін, 2020-2021