Грушка
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
Марія Гаврилівна жила в своїй старенькій хатині сама як палець. Чоловік пропав безвісти на війні, а вона так і не знайшла більше собі пари. З кожним роком ставала старішою, та вдивляючись у фото молодого чоловіка, вже й не чекала його з фронту.
Біля самого порогу баби Марії, похилившись на хату, ріс великий горіх, і кожної осені старій доводилося збивати з даху стиглі горіхи довгою тичкою. Ще під тином притулилися три вишні, шовковиця серед двору та невеличкий гурток слив у кінці городу біля річечки. А от груші не було. Навіть дички не посадила замолоду у дворі. А тепер на старість чомусь шкодувала.
Поїхала якось весною Марія на базар, попродала сякі-такі зимові запаси з льоху. І привезла з базару... деревце – грушку. Невеличку таку. Із струнким тоненьким стовбурцем і кількома розгалуженими гілочками догори. Отак!
Дивувалися сусіди бабиній забаганці. Брали їх сумніви, чи доживе стара їсти грушок. Багато балачок велося довкола тієї грушки. Та не слухала баба Марія.
– Не доживу їсти сама, то добрим людям заповім! – говорила найпащекуватішим..
Довго вибирала місце у дворі, та й посадила біля льоху, неподалік від куща жасмину. Забила кілочка і прив`язала маленьке деревце.
Добре доглядала баба Марія свою грушку, наче донечку, якої у неї ніколи не було. Поливала, обкопувала, підживлювала… Виросла грушка славна. Як же раділа стара, коли якось весною рясно зацвіла її вихованка, обіцяючи своїй дбайливій господині скуштувати перших грушок. Той перший цвіт, звичайно, майже весь облетів, але все-таки залишились дві набубнявілі кульки. Росли вони, підростали, все більше нагадуючи формою груші. Баба Марія кожного дня клопоталася біля них, помічаючи найдрібніші деталі.
– Ти ба! – дивувалися сусіди, – Таки діждала баба груш!
Уже висіли великі, майже спілі, та все ще не наважувалася стара зірвати їх, відтягуючи таку бажану солодку мить.
Того дня Марія так само рано вийшла з хатини і відразу пішла до грушки... Двох груш не було. Довго стояла біля деревця непорушно. Не могла вирішити, що їй робити. Не плакати ж, справді, через якісь там груші. Люди сміятимуться. Скажуть, що на старість з глузду з`їхала. Та й хіба ж уже така біда... Ще рік зачекає стара баба. Але все ж таки жаль. Розпитувала у сусідів. Ніхто нічого не бачив. Зграйка дітлахів гралася на вулиці у квача.
– Ніхто не рвав моїх грушок?
– Ні, не рвали, не їли, не знаємо!!!
Та й пішла баба від дітвори, кинувши наостанок, що просто дуже хотіла скуштувати перших плодів, дізнатися, які вони, чекала цього часу аж цілих шість років.
День проминув, як завжди, у турботах. Але вже не підходила баба до груші, бо не було чого підходити. А наступного ранку скоріше за звичкою таки підійшла до деревця. І остовпіла! На гілці висіли дві великі стиглі груші. Майже такі, як були, тільки трішки рум‘яніші. Та що це?!! Прив`язані білими нитками… Здивуванню баби Марії не було меж! Вона розгублено озирнулася на всі боки. З-за тину визирнув і знову заховався сусідський хлопчик Миколка. Чому це він підхопився так рано? Нехай бабі не спиться…
– А йди-но сюди, Миколко!
– Що, бабо Маріє? Ви хотіли дізнатися, які на смак ваші грушки? Точнісінько такі, як у Максименків, що за річкою живуть. Ще й солодші...
