Катастрофа

Велика кількість непотрібних і несхожих одна на одну речей: камені – цвяхи – домовини – душі – думки – столи – книги кинуті кимось і для чогось в одне місце: світ. Будь-якій речі призначено трохи простору і зовсім мало часу: скільки-то дюймів в стількох же митях. Всі ім’яреки, великі – малі, покірно кружляють відповідними коліями і орбітами. І якщо, скажемо, зірці «а» в сузір’ї Centaurus`a захочеться хоча б трохи, лиш один разочок покружляти на чужій орбіті – і прийдеться: або все, від найяскравішої зірки до сірої порошинки, переставити в просторі, або надати хаосу (він тільки цього і чекає) перевернути, порвати і розкидати всю складну і хитру споруду із орбіт і епіциклів.

Чи пройшла хоча б одного разу думка старого Мудреця, про якого я зараз розкажу, по вищевикладеному умовно-розподільчому силогізму, не знаю: але знаю точно – думка Мудреця тільки те і робила, що переходила із речі в річ, вишукуючи і виймаючи із них всі їх сенси. Всі сенси, один одному непотрібні і неспоріднені, вона стягувала в одне місце: мозок Мудреця.

Думка з речами, чи великими, чи малими, чинила так: розтиснувши їх щільно приєднані одна до одної поверхні і грані, думка старалась проникнути в глиб, і в глиб, до того interieur`a речі, в якому і зберігався, в єдиному екземплярі, сенс речі, її сутність. Після цього грані і поверхні, повертались, за звичай, на місце: як нібито нічого і не сталося.

Звісно ж, що будь-якій речі, яка б вона мала і тлінна не була, надзвичайно дорогий і потрібніший за потрібний її власний неповторний сенс: променями – шипами – лезами граней, самою малістю і тлінністю речі із пізнання, захищають свої крихітні «я» від чужих «Я».

Будьте завжди співчутливими до пізнаваного, вундеркінди. Поважайте недоторканість чужого сенсу. Перш ніж осягнути якийсь феномен, подумайте, чи приємно було б вам, якби вийнявши із вас вашу суть, віддали б її в другий, ворожий і чужий для вас мозок. Не чіпайте, діти, феномени: нехай живуть, хай собі з’являються, як з’являлися в древності нашим дідам і прадідам.

Але думка Мудреця не знала співчуття. Катастрофа була невідворотна. На початку все просторово – близьке від голови філософа, все «само по собі зрозуміле» було за межею небезпеки. Шелест тополиних верхів над сонними водами Прегеля. Шпилі кірх. Недалекоглядні люди. Предмети, міцно вправлені в простір. Події розраховані за святцями.

Думка філософа починала мислити здалеку, замерехтівши десь, серед мерехтіння далеких зірок, в Teorie des Himmels (Теорія зоряного неба – нім.): Мудрець копався в купі білих променів Сиріуса, спокійно і діловито, начебто це і не небо, а скриня з білизною в старому батьківському комоді, або що. Як реагували і чи реагували на це зірки залишилось нез’ясованим. Змін у внутрішньому розкладі зірок, безперечно, не сталося. Душі зірок праведні, і від цього їхні орбіти правильні. І найретельнішими астрономічними вимірами не спіймано: чи мерехтіли зірки після Канта інакше, чим до Канта (Тоді, в кінці XVIII століття, у нас ще були мудреці, але не було точних фотометричних інструментів. Тепер є найчутливіші інструменти, які міряють зіркову яскравість, але вже немає мудреців. Так завжди).

Тим часом від речі до речі почав переповзати недобрий слух: Мудрець, закінчивши нібито з зірками, повертається сюди, на землю. Маршрут: зоряне небо над нами – моральний закон в нас.

Події йшли так: повільно струшуючи зірковий пил зі свого чорного пір’я, трикрилий Силогізм, змикаючи і стягуючи спіраль тяжкого польоту, наближався до цих речей. І коли ті, зоряні порошинки торкнулися цієї сірої пилюки глухих кутів і провулків, хвиля тривоги і трепети страху сколихнули усі земні речі. З орбітами було покінчено. Настала черга вулиць – польових доріг - стежинок.

Тоді-то і вибухнула катастрофа. Залякані ще Платоном і Берклі, феномени, які і так не знали, чи суть вони, чи не суть, зрозуміло що, не стали, чекати Розум, з його усіма знаряддями допитливості: подвійними гачкоподібними затискачами точних дефініцій і мереживом парних антиномій.

Простір і час майже на всьому земному плацдармі переповнились панікою. Першими спробували вискочити із своїх кордонів деякі обмежені душі: вони навіть створили особливий літературний напрямок, по якому і почалася повальна втеча зі світу.

У подальшому поступовому розвитку паніки історику розібратися важко. Ось вона біля її гребеня.

Втікаючи кірхи, чіпляючись за черепичні покрівлі маленьких філістерських будиночків, перекидали їх, перекидалися самі, встромляючи шпилі в мул розплесканих озер. Тікали: сороконіжки – слони – інфузорії – жирафи – павуки. Люди, захоплені катастрофою в своїх зірваних з фундаментів будиночках, сходили з розуму, знову вскакували в нього, хапали яку-небудь непотрібну цитату, перевернуту догори словами молитву (така вже та паніка), знову поспішно сходили з розуму, бездумно кружляючи по своєму «я» - то взад, то вперед.

Подробиці: книжкова шафа з квартири Мудреця, загубивши одну із своїх товстих точених ніжок, тяглася, кульгаючи на трьох ногах, кожної хвилини гублячи в грязюці то одну, то другу із розкритих всіма своїми сторінками книг. Всередині книг теж було неблагополучно: букви – склади – слова, бігаючи прожогом по рядках, поєднувалися в безглузді ( а часом і в немислимо мудрі ) фрази і афоризми на неймовірних мовах.

Кажуть, що ціла бібліотека, раптово впавши з полиць, придавила купами фоліантів серце одного відомого поета-романтика: і це серце, відстукуючи пульс, кинулось геть з грудної клітини. Роздвоєні душі; битий посуд; розлитий суп, який якраз несли Мудрецю в судках у звичайну годину із кухмістерської, швидко чіпляючись краплями за піщинки, що кришили одна одній склисті реберця, просочувався (поки не пізно) як можна глибше в землю. А земля. Земля «як яблучко покоти-и-лася» (la-mi-mi), торкаючись планет, підскакуючи на вибоїнах шляху, вимощеного зорями. Шпилі соборів, піки гір, голки обелісків і громовідводів обсипались, як обсипаються голки з сосен, які хитає вітер. Уламки та черепки, що відбилися в космічній метушні від своїх речей, чіпляючись зазублинами та щербами за що попало: на мить створювались і в митях розпадались (миті, рятуючись  самі, викидали із себе все зайве) збірні дивовижні речі: людські сльози на спритних павучих ніжках, серця, які прилипли до окулярів телескопів, et cet, et cet.

У вузькому розщепі мого пера тісно хаосу.

А хаос вторгся.

Поспіхом деякі неуважні люди переплутали навіть свої «я» (що особливо легко робиться в місцях купної психіки: сім’я, секта і т. д.). Інші уми, зайшовши в пошуку укриття за свої розуми, оголили розуми, тикнувши ними прямо в факти. Безпристрасний Розум, не зраджуючи собі ні на мить, обійшовся з фактами як із ідеалами, а ідеали почали мислити як факти. Була мить, коли Бог і душа попали в пальці, стали відчутні і зримі, а стакан з недопитим кофе ("mehr weis"- тут: "більше молока" - нім.) представився недосяжним Ідеалом. Дискурсія та споглядання помінялися місцями. В деяких умах, кудись, ніби в щілину, провалилась нескінченність, в других загубилася категорія причинності.

Повитиця, шалено кружляючи смарагдами своїх спіралей (швидкість 300 000 км в сек.), пробувала викрутитися із божевільного світу.

Прибій паніки, розширяючись і розхлюпуючись незліченністю крижаних крапель, добризнувся незабаром і до зірок.

Екліптики захитались.

Сплутуючи промені в сліпучий клубок, викидаючись зі звичних орбіт, стикаючись, запалюючи сині і смарагдові світові пожежі, - зірки лишившись орбіт ковзнули із Raum und Zeit`a (Простір і час – нім.).

Кометні параболи, які, як відомо, з давніх-давен вели із простору в нескінченність, стали схожими на великі дороги в час просування по ним розбитих армій.

Сонця, планети, пересипані блискітками астероїдів і метеоритів, тіснячись біля кометного путі, старались як скоріше нанизатися на пронизь орбіти: гублячи в порожнечу цілі людства з їх релігіями і філософіями, потяглись вони довгим синьо-білим намистом, одне за одним, вздовж по вигину параболи. Клуби зоряного пилу заіскрились над ними.

І коли все втратило блиск, коли все, до останнього занепокоєного атома, відшуміло і стихло, залишились: старий Мудрець, простір, чистий від речей: чистий (від явищ) час; та декілька старих, в пергамент та тиснену шкіру переплетених книг.

Книги не боялися, що хто-небудь коли-небудь міг дочитатися до їх суті.

Мудрецю залишалося описати чистий простір і чистий час, які стали страшно порожніми, ніби їх хтось перекинув і старанно вичистив і витрусив із них всі речі і явища. Він описав.

Фоліанти чекали. Не поспішаючи простягнув до них Мудрець кістляву, з холодними довгими пальцями руку. Почалася гра: фоліанти ховали свої таємниці в напівсклеяних бляклих сторінках. Шелестіли про одне – думали про інше. Смисл із букв тексту, збиваючи зі шляху типографськими зірочками, заводив у дрібні значки нонпарелі і петити, ховався в застереженнях, відступах, приховуючись в притчах і алегоріях.

Даремно. Мудрець терпляче і беззлобно підбирав ключі до шифрів. Відкриваючи смисл, сторінку за сторінкою, дверці за дверцями, він пройшов через усю анфіладу розділів і глав і вийшов на другу сторону книги.

Тим часом (чи часом?) в колах еміграції панувала нічим не прикрита зневіра.

- Прокляте безорбіття. Куди ми, врешті решт, йдемо? – сердито питала знайома нам книжкова шафа.

Вона розгубила всі книги і другу ногу. І важко тяглася на двох.

- В небуття, - промимрила душа приват-доцента із Ієни.

- Не бути світові.

- Світу не бути, - шелестіли останніми вцілілими сторінками посібники з логіки.

Зізвали було надзвичайні збори всіх годинникових механізмів.

Для них настали тяжкі часи без часу.

З одного боку, як це витікало із витіканої старовинним годинником з курантами промови, всім годинникам, за відсутністю часу, треба було зупинитися.

Але, з іншого боку, як це пояснив в точних філософських термінах і причинах, посилаючись на авторитети, блискучий женевський хронометр, - «час не будучи річчю, як річ участі в речах не бере» (Цю думку, в тих же приблизно висловах захищав згодом, після відновлення порядку Артур Шопенгауер, Par. und Parae., 13, II). Годинникові механізми – речі. Ergo: з відміною часу нічого і ніяк не може змінитись, пересунутися і перекрутитися в зубцях годинника, зубчиках і пружинах, - і ті годинники завод яких до моменту відміни часу не вийшов, пружини яких не розкрутилися, можуть продовжувати обертати свої стрілки так, як нібито нічого і не сталося.

Посипались звинувачення у відсталості і консерватизмі.

Хронометр попрохав бути точнішими і у висловах: « бажаючи не відстати від катастрофи яка сталася над нами, пропоную всім стати (.)».

Питання поверталося то-так, то-сяк.

Більшість баштових та настінних годинників приєдналися до ніжного голосу курантів. Але кишенькові годинники і годиннички, які повиповзали зі своїх жилетів і із-за корсажів (Недарма Мудрець ще раніше затаврував їх своїм зневажливим афоризмом), голосували разом із хронометром. Піднялося неймовірне цокання; істеричний скрегіт будильників. Маятники зло захиталися.

І раптом прийшла звістка, яка спочатку було зупинила повзання усіх стрілок і зубчаток, а затим відновила секунди і дюйми в усіх правах часу і простору: Мудреця не стало. Це сталося 12 лютого 1804 року в 4 години опівдні (100-літній ювілей цієї радісної події відсвяткували в 1904 році всі університетські і наукові спілки).

Інші речі, почувши про те, що сталося, не чекаючи підтверджень і пояснень, кинулись прожогом назад, в свої миті і грані: опинившись знову у таких милих, таких своїх гранях, вони не могли вдосталь натішитися, що вони – вони. По переказам, всіх випередила душа приват-доцента із Ієни. Зрозуміло: звільнялась кафедра.

Інші, плутані, речі були розважливіші.

- Дозвольте, - говорили вони, - звідкіля і ким принесена ця новина? Адже там, в чистому просторі, нічого, окрім пари книг та «я» Мудреця, не залишалось… Провокація шановні речі, утримайтесь від часу і простору. Терпіння.

Одначе скоро все відкрилось і пояснилось, для загального задоволення.

Діло було так: Мудрець, описавши «Форми чуттєвості», розкрив шифр книги, яка загинула за право – бути незрозумілою, коротше, звільнивши своє «я» із мрій та слів, спитав: явний я чи ні?

У «я» філософа був гарний досвід: воно знало, яка доля завжди настигала запитуване після питання.

І не встиг «?» торкнутися «я», як «я», вистрибнувши з лапок, кинулось, кажучи вульгарно, навтіки.

Тут і сталася смерть Мудреця.

Потроху події, речі поверталися на свої русла – орбіти – грані.

Спочатку, кажуть, прийшли до тями душі обмежених. За ними потяглося – інше.

Тепер, як ви можете в цьому легко пересвідчитись, поторкавши пальцями самих себе, сторінки цієї книги, все знову міцно та витончено стоїть на своїх місцях.

Тепер, звісно, не важко і пожартувати. Але ж був момент, коли наляканим умам здавалось, що вся ця – така строката і величезна (на перший погляд) сферична, з приплющеними полюсами, земля і крихітний сферичний кришталик людського ока – одне і те ж.

Час повільно підіймав тяжкі повіки оку, яке шукало як бачити саме бачення. Бачення було дивним і страшним, але тривало недовго. Мертвим віком знову прикрите оскляніле око. Тепер у нас, слава богу, земля окремо – око окремо. Зараз, коли Мудрець відмислив і зотлів, ми поза небезпекою: мудреців більше не буде. Що ж стосується до залишеної тим, зотлілим, книги, то повторюю: небезпеки і для нас майже ніякої; тому що легше перегортати геологічні пласти, чим підіймати тяжкі від смислів сторінки книги мудреця.

Вільний переклад КАЛІСТРАТА.

м. Київ, 1919 – 1922 р. р.