25.04.2022 09:45
for all
84 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Сигізмунд Кржижанівський

Катастрофа


Велика кількість непотрібних і несхожих одна на одну речей: камені – цвяхи – домовини – душі – думки – столи – книги кинуті кимось і для чогось в одне місце: світ. Будь-якій речі призначено трохи простору і зовсім мало часу: скільки-то дюймів в стількох же митях. Всі ім’яреки, великі – малі, покірно кружляють відповідними коліями і орбітами. І якщо, скажемо, зірці «а» в сузір’ї Centaurus`a захочеться хоча б трохи, лиш один разочок покружляти на чужій орбіті – і прийдеться: або все, від найяскравішої зірки до сірої порошинки, переставити в просторі, або надати хаосу (він тільки цього і чекає) перевернути, порвати і розкидати всю складну і хитру споруду із орбіт і епіциклів.


Чи пройшла хоча б одного разу думка старого Мудреця, про якого я зараз розкажу, по вищевикладеному умовно-розподільчому силогізму, не знаю: але знаю точно – думка Мудреця тільки те і робила, що переходила із речі в річ, вишукуючи і виймаючи із них всі їх сенси. Всі сенси, один одному непотрібні і неспоріднені, вона стягувала в одне місце: мозок Мудреця.


Думка з речами, чи великими, чи малими, чинила так: розтиснувши їх щільно приєднані одна до одної поверхні і грані, думка старалась проникнути в глиб, і в глиб, до того interieur`a речі, в якому і зберігався, в єдиному екземплярі, сенс речі, її сутність. Після цього грані і поверхні, повертались, за звичай, на місце: як нібито нічого і не сталося.


Звісно ж, що будь-якій речі, яка б вона мала і тлінна не була, надзвичайно дорогий і потрібніший за потрібний її власний неповторний сенс: променями – шипами – лезами граней, самою малістю і тлінністю речі із пізнання, захищають свої крихітні «я» від чужих «Я».


Будьте завжди співчутливими до пізнаваного, вундеркінди. Поважайте недоторканість чужого сенсу. Перш ніж осягнути якийсь феномен, подумайте, чи приємно було б вам, якби вийнявши із вас вашу суть, віддали б її в другий, ворожий і чужий для вас мозок. Не чіпайте, діти, феномени: нехай живуть, хай собі з’являються, як з’являлися в древності нашим дідам і прадідам.


Але думка Мудреця не знала співчуття. Катастрофа була невідворотна. На початку все просторово – близьке від голови філософа, все «само по собі зрозуміле» було за межею небезпеки. Шелест тополиних верхів над сонними водами Прегеля. Шпилі кірх. Недалекоглядні люди. Предмети, міцно вправлені в простір. Події розраховані за святцями.


Думка філософа починала мислити здалеку, замерехтівши десь, серед мерехтіння далеких зірок, в Teorie des Himmels (Теорія зоряного неба – нім.): Мудрець копався в купі білих променів Сиріуса, спокійно і діловито, начебто це і не небо, а скриня з білизною в старому батьківському комоді, або що. Як реагували і чи реагували на це зірки залишилось нез’ясованим. Змін у внутрішньому розкладі зірок, безперечно, не сталося. Душі зірок праведні, і від цього їхні орбіти правильні. І найретельнішими астрономічними вимірами не спіймано: чи мерехтіли зірки після Канта інакше, чим до Канта (Тоді, в кінці XVIII століття, у нас ще були мудреці, але не було точних фотометричних інструментів. Тепер є найчутливіші інструменти, які міряють зіркову яскравість, але вже немає мудреців. Так завжди).



Тим часом від речі до речі почав переповзати недобрий слух: Мудрець, закінчивши нібито з зірками, повертається сюди, на землю. Маршрут: зоряне небо над нами – моральний закон в нас.


Події йшли так: повільно струшуючи зірковий пил зі свого чорного пір’я, трикрилий Силогізм, змикаючи і стягуючи спіраль тяжкого польоту, наближався до цих речей. І коли ті, зоряні порошинки торкнулися цієї сірої пилюки глухих кутів і провулків, хвиля тривоги і трепети страху сколихнули усі земні речі. З орбітами було покінчено. Настала черга вулиць – польових доріг - стежинок.


Тоді-то і вибухнула катастрофа. Залякані ще Платоном і Берклі, феномени, які і так не знали, чи суть вони, чи не суть, зрозуміло що, не стали, чекати Розум, з його усіма знаряддями допитливості: подвійними гачкоподібними затискачами точних дефініцій і мереживом парних антиномій.


Простір і час майже на всьому земному плацдармі переповнились панікою. Першими спробували вискочити із своїх кордонів деякі обмежені душі: вони навіть створили особливий літературний напрямок, по якому і почалася повальна втеча зі світу.


У подальшому поступовому розвитку паніки історику розібратися важко. Ось вона біля її гребеня.


Втікаючи кірхи, чіпляючись за черепичні покрівлі маленьких філістерських будиночків, перекидали їх, перекидалися самі, встромляючи шпилі в мул розплесканих озер. Тікали: сороконіжки – слони – інфузорії – жирафи – павуки. Люди, захоплені катастрофою в своїх зірваних з фундаментів будиночках, сходили з розуму, знову вскакували в нього, хапали яку-небудь непотрібну цитату, перевернуту догори словами молитву (така вже та паніка), знову поспішно сходили з розуму, бездумно кружляючи по своєму «я» - то взад, то вперед.


Подробиці: книжкова шафа з квартири Мудреця, загубивши одну із своїх товстих точених ніжок, тяглася, кульгаючи на трьох ногах, кожної хвилини гублячи в грязюці то одну, то другу із розкритих всіма своїми сторінками книг. Всередині книг теж було неблагополучно: букви – склади – слова, бігаючи прожогом по рядках, поєднувалися в безглузді ( а часом і в немислимо мудрі ) фрази і афоризми на неймовірних мовах.


Кажуть, що ціла бібліотека, раптово впавши з полиць, придавила купами фоліантів серце одного відомого поета-романтика: і це серце, відстукуючи пульс, кинулось геть з грудної клітини. Роздвоєні душі; битий посуд; розлитий суп, який якраз несли Мудрецю в судках у звичайну годину із кухмістерської, швидко чіпляючись краплями за піщинки, що кришили одна одній склисті реберця, просочувався (поки не пізно) як можна глибше в землю. А земля. Земля «як яблучко покоти-и-лася» (la-mi-mi), торкаючись планет, підскакуючи на вибоїнах шляху, вимощеного зорями. Шпилі соборів, піки гір, голки обелісків і громовідводів обсипались, як обсипаються голки з сосен, які хитає вітер. Уламки та черепки, що відбилися в космічній метушні від своїх речей, чіпляючись зазублинами та щербами за що попало: на мить створювались і в митях розпадались (миті, рятуючись  самі, викидали із себе все зайве) збірні дивовижні речі: людські сльози на спритних павучих ніжках, серця, які прилипли до окулярів телескопів, et cet, et cet.


У вузькому розщепі мого пера тісно хаосу.


А хаос вторгся.


Поспіхом деякі неуважні люди переплутали навіть свої «я» (що особливо легко робиться в місцях купної психіки: сім’я, секта і т. д.). Інші уми, зайшовши в пошуку укриття за свої розуми, оголили розуми, тикнувши ними прямо в факти. Безпристрасний Розум, не зраджуючи собі ні на мить, обійшовся з фактами як із ідеалами, а ідеали почали мислити як факти. Була мить, коли Бог і душа попали в пальці, стали відчутні і зримі, а стакан з недопитим кофе ("mehr weis"- тут: "більше молока" - нім.) представився недосяжним Ідеалом. Дискурсія та споглядання помінялися місцями. В деяких умах, кудись, ніби в щілину, провалилась нескінченність, в других загубилася категорія причинності.


Повитиця, шалено кружляючи смарагдами своїх спіралей (швидкість 300 000 км в сек.), пробувала викрутитися із божевільного світу.


Прибій паніки, розширяючись і розхлюпуючись незліченністю крижаних крапель, добризнувся незабаром і до зірок.


Екліптики захитались.


Сплутуючи промені в сліпучий клубок, викидаючись зі звичних орбіт, стикаючись, запалюючи сині і смарагдові світові пожежі, - зірки лишившись орбіт ковзнули із Raum und Zeit`a (Простір і час – нім.).


Кометні параболи, які, як відомо, з давніх-давен вели із простору в нескінченність, стали схожими на великі дороги в час просування по ним розбитих армій.


Сонця, планети, пересипані блискітками астероїдів і метеоритів, тіснячись біля кометного путі, старались як скоріше нанизатися на пронизь орбіти: гублячи в порожнечу цілі людства з їх релігіями і філософіями, потяглись вони довгим синьо-білим намистом, одне за одним, вздовж по вигину параболи. Клуби зоряного пилу заіскрились над ними.


І коли все втратило блиск, коли все, до останнього занепокоєного атома, відшуміло і стихло, залишились: старий Мудрець, простір, чистий від речей: чистий (від явищ) час; та декілька старих, в пергамент та тиснену шкіру переплетених книг.


Книги не боялися, що хто-небудь коли-небудь міг дочитатися до їх суті.


Мудрецю залишалося описати чистий простір і чистий час, які стали страшно порожніми, ніби їх хтось перекинув і старанно вичистив і витрусив із них всі речі і явища. Він описав.


Фоліанти чекали. Не поспішаючи простягнув до них Мудрець кістляву, з холодними довгими пальцями руку. Почалася гра: фоліанти ховали свої таємниці в напівсклеяних бляклих сторінках. Шелестіли про одне – думали про інше. Смисл із букв тексту, збиваючи зі шляху типографськими зірочками, заводив у дрібні значки нонпарелі і петити, ховався в застереженнях, відступах, приховуючись в притчах і алегоріях.


Даремно. Мудрець терпляче і беззлобно підбирав ключі до шифрів. Відкриваючи смисл, сторінку за сторінкою, дверці за дверцями, він пройшов через усю анфіладу розділів і глав і вийшов на другу сторону книги.


Тим часом (чи часом?) в колах еміграції панувала нічим не прикрита зневіра.

- Прокляте безорбіття. Куди ми, врешті решт, йдемо? – сердито питала знайома нам книжкова шафа.

Вона розгубила всі книги і другу ногу. І важко тяглася на двох.

- В небуття, - промимрила душа приват-доцента із Ієни.

- Не бути світові.

- Світу не бути, - шелестіли останніми вцілілими сторінками посібники з логіки.


Зізвали було надзвичайні збори всіх годинникових механізмів.

Для них настали тяжкі часи без часу.

З одного боку, як це витікало із витіканої старовинним годинником з курантами промови, всім годинникам, за відсутністю часу, треба було зупинитися.


Але, з іншого боку, як це пояснив в точних філософських термінах і причинах, посилаючись на авторитети, блискучий женевський хронометр, - «час не будучи річчю, як річ участі в речах не бере» (Цю думку, в тих же приблизно висловах захищав згодом, після відновлення порядку Артур Шопенгауер, Par. und Parae., 13, II). Годинникові механізми – речі. Ergo: з відміною часу нічого і ніяк не може змінитись, пересунутися і перекрутитися в зубцях годинника, зубчиках і пружинах, - і ті годинники завод яких до моменту відміни часу не вийшов, пружини яких не розкрутилися, можуть продовжувати обертати свої стрілки так, як нібито нічого і не сталося.

Посипались звинувачення у відсталості і консерватизмі.

Хронометр попрохав бути точнішими і у висловах: « бажаючи не відстати від катастрофи яка сталася над нами, пропоную всім стати (.)».

Питання поверталося то-так, то-сяк.

Більшість баштових та настінних годинників приєдналися до ніжного голосу курантів. Але кишенькові годинники і годиннички, які повиповзали зі своїх жилетів і із-за корсажів (Недарма Мудрець ще раніше затаврував їх своїм зневажливим афоризмом), голосували разом із хронометром. Піднялося неймовірне цокання; істеричний скрегіт будильників. Маятники зло захиталися.


І раптом прийшла звістка, яка спочатку було зупинила повзання усіх стрілок і зубчаток, а затим відновила секунди і дюйми в усіх правах часу і простору: Мудреця не стало. Це сталося 12 лютого 1804 року в 4 години опівдні (100-літній ювілей цієї радісної події відсвяткували в 1904 році всі університетські і наукові спілки).



Інші речі, почувши про те, що сталося, не чекаючи підтверджень і пояснень, кинулись прожогом назад, в свої миті і грані: опинившись знову у таких милих, таких своїх гранях, вони не могли вдосталь натішитися, що вони – вони. По переказам, всіх випередила душа приват-доцента із Ієни. Зрозуміло: звільнялась кафедра.

Інші, плутані, речі були розважливіші.

- Дозвольте, - говорили вони, - звідкіля і ким принесена ця новина? Адже там, в чистому просторі, нічого, окрім пари книг та «я» Мудреця, не залишалось… Провокація шановні речі, утримайтесь від часу і простору. Терпіння.


Одначе скоро все відкрилось і пояснилось, для загального задоволення.

Діло було так: Мудрець, описавши «Форми чуттєвості», розкрив шифр книги, яка загинула за право – бути незрозумілою, коротше, звільнивши своє «я» із мрій та слів, спитав: явний я чи ні?

У «я» філософа був гарний досвід: воно знало, яка доля завжди настигала запитуване після питання.

І не встиг «?» торкнутися «я», як «я», вистрибнувши з лапок, кинулось, кажучи вульгарно, навтіки.

Тут і сталася смерть Мудреця.


Потроху події, речі поверталися на свої русла – орбіти – грані.

Спочатку, кажуть, прийшли до тями душі обмежених. За ними потяглося – інше.

Тепер, як ви можете в цьому легко пересвідчитись, поторкавши пальцями самих себе, сторінки цієї книги, все знову міцно та витончено стоїть на своїх місцях.

Тепер, звісно, не важко і пожартувати. Але ж був момент, коли наляканим умам здавалось, що вся ця – така строката і величезна (на перший погляд) сферична, з приплющеними полюсами, земля і крихітний сферичний кришталик людського ока – одне і те ж.


Час повільно підіймав тяжкі повіки оку, яке шукало як бачити саме бачення. Бачення було дивним і страшним, але тривало недовго. Мертвим віком знову прикрите оскляніле око. Тепер у нас, слава богу, земля окремо – око окремо. Зараз, коли Мудрець відмислив і зотлів, ми поза небезпекою: мудреців більше не буде. Що ж стосується до залишеної тим, зотлілим, книги, то повторюю: небезпеки і для нас майже ніякої; тому що легше перегортати геологічні пласти, чим підіймати тяжкі від смислів сторінки книги мудреця.



Вільний переклад КАЛІСТРАТА.



м. Київ, 1919 – 1922 р. р.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 26.04.2022 12:47  © ... => Анатолій Костенюк 

Дякую за прочитання ))) 

 
 26.04.2022 11:11  Анатолій Костенюк => © 

Гарно. Я теж Канта поважаю, а річ в собі мене навіть трішки хвилює своєю недосяжністю. Дякую!))) 

 
 26.04.2022 07:36  © ... => Каранда Галина 

Пару слів про "взагалі" і кібервійни нинішнього часу)))


Недавно була інформація в Інтернеті, як відомі всім "аноніми" для нанесення шкоди агресорам знищили всю інформацію Росавіації за останні півтора роки, зовсім усю. Так що прийшлося все відновлювати, навіть прізвища пілотів і їхні дані, але вже на паперових носіях, так надійніше.

Це я до того, що  одного разу, прийде час і якийсь "високорозумний" дурень з невідомої нам причини натиском кнопки зможе знищити всю цифрову інформацію на планеті і залишимось ми ні з чим, як і колись в раю )))

Бо, "Те, що вмикається, те і вимикається".

І почнемо ми знову з надписів на стінах печер.

Отож)))

 25.04.2022 18:44  Каранда Галина => © 

Не знаю... жахастики перестала читати в ранній молодості. З початку великої війни взагалі на мультики перейшла...

 25.04.2022 18:37  © ... => Каранда Галина 

Якщо мудрець нічого не вчинить, то про що тоді писати письменнику)))

Нарід, як відомо, більш за все любить різні жахіття, бо тоді своє  життя йому не здається таким сумним )))

 25.04.2022 18:13  Каранда Галина => © 

Письменники завжди все ускладнюють. Жоден мудрець, спостерігаючи ща системою і докопуючись до суті речей, не спричинить такої катастрофи, як один скажений придуркуватий маньяк. Бо мудрець має моральний закон всередині, який і тримає зоряне небо над світом.