04.12.2022 05:28
18+
23 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Анатолій Валевський

Чудовий день

PlayЧудовий день

Веселі промені теплого сонечка пробивалися крізь золотавий намет осінніх кленів і розфарбовували яскравими плямами стареньку плитку центральної алеї міського парку. Легкий вітерець ледве ворушив листя, і тому здавалося, що сонячні зайчики затіяли якусь гру, стрибаючи один через одного.

Останнім часом Микола Сергійович частенько приходив сюди, особливо, коли була гарна погода. Влаштувавшись на лавці, він спостерігав за потішними малюками, що поралися на дитячому майданчику. Їхня серйозна захопленість своїми дитячими справами викликала добродушну посмішку. "Вони ж і насправді зараз переконані, що найважливіше у світі - це досхочу потішитися на гойдалках або звести будиночок у пісочниці", - подумав Микола Сергійович. Він був самотнім пенсіонером. Дружина пішла від нього давно, навіть до ладу не пояснивши, чому. Єдине, що Микола Сергійович зрозумів з її плутаних слів, це те, що він сам у всьому винен. Ні зрад, ні сварок - просто елементарно "заїв" побут, а вірніше, його особисте невміння заробляти гроші. Єдиним капіталом, накопиченим за все життя, були казки та вірші для дітей, які він складав та записував вечорами для майбутніх онуків. Його дочка, вийшовши заміж, переїхала до чоловіка. Поступово вона віддалилася, повністю поринувши у сімейне життя. Разом із чоловіком, як зараз заведено, вони займалися насамперед власною кар`єрою. Дітей не було. Інколи Микола Сергійович зустрічався з дочкою і ненав`язливо цікавився, коли та ощасливить його онуками. Але у відповідь зазвичай чув: - Ще рано. Спочатку потрібно стати на ноги, надійно закріпитися у житті... А час минав. До своєї самотності Микола Сергійович звик, ось тільки іноді сумував за ненародженими онуками. Особливо йому чомусь хотілося внучку, і щоб звали Оленкою. Чому саме так, він і сам не знав, але мріяв. Бувало, щось стискало горло, і починало щемити серце. Тоді він йшов у центральний міський парк і, сівши на лавці поряд із дитячим майданчиком, годинами спостерігав за дітлахами. Траплялося, що йому щастило - якийсь малюк підбігав до лави за м`ячиком, що викотився з майданчика. Тоді старий намагався зав`язати з ним розмову. Іноді це вдавалося. Але частіше діти тікали, насторожено озираючись на незнайомця. А йому ж просто хотілося з ними поспілкуватись. Можливо, посадити на коліно і розповісти один зі своїх дитячих віршиків. Сьогоднішній день виявився і справді чудовим. Неподалік дитячого майданчика Микола Сергійович помітив русяву дівчинку років п`яти. Вона на самоті стояла трохи осторонь інших, тримаючись рукою за поперечину дерев`яних сходів, і уважно дивилася на нього. Вочевидь, її матуся захопилася розмовою з іншими молодими жінками, які розташувалися півколом біля дитячих колясок. Старий посміхнувся і підбадьорливо підморгнув дитині. Наче тільки цього й чекала, дівчинка рішуче попрямувала до нього. Підійшовши майже впритул, вона зупинилася і, уважно дивлячись прямо в очі старому, авторитетно заявила: - Ти мій дідусь. Я знаю. Микола Сергійович розгублено кліпнув очима, хотів щось відповісти, але поперхнувся і закашлявся. Мала з серйозним виглядом порадила: - Ти набери повітря та затримай подих. Якщо витримаєш, то перестанеш бухикати. Старий здивовано втупився на неї. - Звідки ти така розумна взялася? - не втримався він від запитання. – І де твоя мати? Дівчинка махнула рукою кудись назад і спокійно відповіла: – Вона зараз там, далеко. А я прийшла до тебе. Микола Сергійович здивовано простежив напрямок, вказаний маленькою незнайомкою, і полегшено зітхнув. Ну, звичайно ж, її мама напевно серед тих жінок. Так захопилася розмовою, що й забула про дитину. А малій ця відстань, напевно, здається великою. - І тобі не страшно бути так далеко від мами? – усміхнувся старий.

- Ні, я ж з тобою, дідусю. Чого ж мені боятися?

Микола Сергійович відчув, як серце трохи стиснулося.

"Адже це дівчисько могло б насправді бути моєю онучкою..." - подумав Микола Сергійович.

Раптом він зрозумів, що мріяв саме ось про таку онучку з русявими кучерями, з трохи кирпатим носиком і великими карими очима. Зрадливо защипало очі. Старий нахилився вперед і, дбайливо взявши дівчинку за руку, запитав:

- Як тебе звати, маленька?

- Поки що ніяк...

Микола Сергійович здивовано підняв брови, але потім здогадався, що вона, мабуть, так жартує. Адже насправді ж не могла п`ятирічна дівчинка бути без імені. Тому він вдав, що повірив, і вирішив трохи підіграти.

- Так не годиться, - з награною строгістю промовив старий. - Треба терміново придумати тобі ім`я. Ось, наприклад, непогано було б назвати тебе Оленкою.

- Добре, - охоче кивнула мала і посміхнулася. - Мені подобається. Буду Оленкою.

Вона допитливо зазирнула йому в очі і з якоюсь таємною надією в голосі спитала:

- А ти хотів би, щоб я була твоєю онучкою?

– Дуже.

- Тоді буду…

Вона жваво встала навшпиньки, обняла Миколу Сергійовича за шию і поцілувала в щоку. Від несподіванки старий розгубився. На очі навернулися непрохані сльози, і він обережно обійняв дівчинку. Цієї миті він був щасливий, як ніколи раніше. Йому не хотілося відпускати її. Але Микола Сергійович розумів, що будь-якої миті мама дівчинки може озирнутися і, побачивши дитину в обіймах невідомого, підніме переполох. З величезним жалем він відпустив малу. В цю мить вона завмерла, трохи нахилила голову набік, нібито до чогось прислухаючись, а потім зітхнула і сумно повідомила: - Мені час, дідусю…

- Ну що ж, біжи… Оленко.

- Дідусю, я тебе завжди буду пам`ятати і... любити!

Вона ще раз швидко цмокнула старого, розвернулась і побігла до дитячого майданчика.

- Чудове дівчатко, правда ж? – пролунав поряд м`який жіночий голос.

Микола Сергійович обернувся і побачив незнайому жінку середніх років. Вона була дуже миловидна і струнка. Але щось в ній відчувалося незвичайне, особливе. Микола Сергійович одразу й не зрозумів, що це неймовірно глибокі та проникливі очі. Але навіть не це було головним, а те, що очі не мали певного стійкого кольору. Їхній відтінок щомиті змінювався, плавно перетікаючи від світло-сірого, майже білястого, до темно-карого, ледь не чорного. Микола Сергійович машинально кивнув і, відірвавши погляд від незнайомки, подивився слідом за Оленкою. Але дівчинки ніде не було видно. Вочевидь, вона забігла десь за гурт молодих мам. Він зітхнув і знову обернувся до жінки.

- Пробачте, я трохи розгубився... - вибачився він. – Ви щось мені казали?

Незнайомка легко посміхнулася:

- Чудове дівчисько. Здається, ви їй дуже сподобалися.

- Здається, так. Шкода, що вона не моя онучка.

- Помиляєтесь. Саме ваша.

Незнайомка вимовила це так спокійно та впевнено, ніби констатувала незаперечний факт. Микола Сергійович вп`явся в неї уважним поглядом, намагаючись вловити глузування. Але жінка не відвела погляду, а лише якось дуже по-доброму ледь помітно кивнула, ніби вкотре підтверджуючи свої слова.

- Вибачте, але тут ви помилилися, - зітхнув старий. – На жаль…

- Даремно ви так вважаєте, Миколо Сергійовичу.

– А хіба ми з вами знайомі? - здивовано запитав письменник, намагаючись пригадати, де і коли він міг зустрічатися з цією дамою.

- Не намагайтеся згадати те, чого ніколи не було.

Вона легко присіла на лаву поруч і продовжила:

– Досі ми з вами ніколи не зустрічалися, але сьогодні особливий день. Хіба ви не відчуваєте?

Микола Сергійович кивнув, погоджуючись.

- Справді це так. День просто чудовий…

- І сьогодні ви нарешті познайомилися зі своєю онукою. Адже ви дуже мріяли про це, чи не так?!

Микола Сергійович відчув, як в ньому зароджується роздратування.

- Слухайте, не знаю, як вас там звати, але це не моя внучка. Я ж точно знаю! У мене взагалі нема онуків... на жаль. І, до речі, звідки вам відомо, про що я мріяв?

Незнайомка продовжувала спокійно дивитися йому просто у вічі. Від цього погляду Миколі Сергійовичу чомусь стало трохи ніяково, наче він тонув у вирі. Відчувши тривожну розгубленість, старий опустив погляд.

- У мене багато імен, але це не має значення. А внучка справді ваша, тільки вона ще не народилася.

- Як це так? Я не розумію…

- Ви не повірите, але течії часу іноді так неймовірно перемішуються… хоча для цього, безперечно, мають виникнути особливі умови. В даному випадку ваша щира мрія про внучку послужила тим самим поштовхом для сплетіння цих течій у певну комбінацію, що дозволило реалізувати вашу короткочасну зустріч. Внучка прийшла до вас із майбутнього… Микола Сергійович слухав зі зростаючим подивом. Дивна річ – серцем він відчував, що незнайомка каже правду, хоч і схожу на якусь містичну казку. Але ж він і сам написав за своє життя безліч не менш фантастичних історій. І навіть у деякі з них сам вірив. Але щоб ось так запросто, у звичайній алеї парку…

- А коли ж вона має народитися? – з надією спитав старий.

- Через рік.

- Отже, скоро я зможу няньчити її, возити на прогулянки?

Микола Сергійович мрійливо заплющив очі і уявив, як він статечно і з гідністю везе коляску з Оленкою по цій самій алеї. Сяє сонечко, і так само золотиться листя… Жінка чомусь мовчала, і старий розплющив очі.

Незнайомка дивилася на нього з якимось легким сумом, і Микола Сергійович відчув холодок неусвідомленої тривоги. Він спробував розібратися, з`ясувати причину. Раптом немов спалах світла осяяв його свідомість. Він зрозумів.

- Ви прийшли за мною?

Незнайомка ледь помітно кивнула.

- Що ж, - зітхнув Микола Сергійович. – Чесно кажучи, дещо несподівано. Я зовсім не підготувався.

- А хіба вам щось потрібно? – поцікавилася жінка.

- Ви маєте рацію, - старий ледь посміхнувся. - Найголовніше, чого я хотів, відбулося. Я побачив Оленку... можна вирушати.

Він першим підвівся і подав руку, щоб допомогти встати дамі. Та вдячно посміхнулася, взяла старого під руку і сказала:

- Час настав...

- Що мене там чекає? – тихо спитав Микола Сергійович.

– Побачите. Думаю, вам сподобається.

- Що ж, сьогодні насправді просто чудовий день для подорожі.

Золотавим коридором осінньої алеї, наскрізь пронизаній теплими сонячними променями, йшов сивий літній чоловік. Він дивився кудись у далечінь мрійливим поглядом і ледве помітно посміхався. На його супутницю ніхто не звернув уваги. Скоріш за все, її і зовсім не помітили.

Публікації: Анатолій Валевський

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись