12.01.2023 06:20
для всіх
42
    
  1 | 1  
 © Каллистрат

МАМЕЛЮК

з рубрики / циклу «рассказы - 3»



- Черговий!

- Я, шеф!

- Виклич до мене Мамелюка.

- Єсть!

Хвилин через десять до кабінету шефа зайшов Мамелюк. Приємного зросту, міцної статури, з козацькими вусами на обличчі і повним розумінням цього світу в очах.

- Прибув за вашим розпорядженням, шеф! – доповів він. Начальник мовчки потиснув йому руку і указавши на стільця навпроти себе сказав: - Сідай!

Мамелюк сів. Начальник, для годиться, переклав на столі папери з купи на купу і, кашлянувши, продовжив:

- Робота єсть. Отримали замовлення. Будемо міст будувати. Он подивись, на стіні схема висить, думаю, що на рік і більше вистачить, значить будемо жити.

Мамелюк подивився на схему. На ній було накреслено загальний вигляд досить широкого і довгого мосту, під ним, паралельно мосту, була намальована річечка, що байдуже собі текла посеред полів і лісових посадок. Подумавши: «Який це дурень так намалював?», Мамелюк відвернув погляд від схеми і з веселою усмішкою спитав у шефа:

- Але ж ми потім цей міст повернемо поперек річки?

- Ні!

-??!

- Ладно, скажу. Цей міст і на хєр нікому не потрібен! Зрозумів? – в очах Мамелюка почало народжуватися розуміння, - він потрібен тільки НАМ! Щоб виконати план партії і закрити рік з гарним результатом. Ти ж іще хочеш побути в цьому світі? – Мамелюк ствердно кивнув головою, - отож, я теж хочу ще подихати справжнім повітрям, а подібних мостів вже набудовано більше ніж китайців на цій землі, тому до нього нікому не буде ніякого діла, просто поставлять нам заповітну «галочку» у робочому звіті і, - ми знову тут! Та я «домовився», - і він весело махнув рукою. – Так от, завтра вже беремось до роботи. Ти, як завжди, береш на себе забезпечення робочою силою і матеріалами. У тебе там, з твоїми діловими партнерами і зв’язками все добре?

- Та, господи, шеф! - З ентузіазмом відповідав Мамелюк, - Та я ж ніколи заради справи не жалів свого здоров’я, скільки вже було з ними випито, аж богу страшно…

- Добре, добре, - закивав головою начальник, - вірю і маю надію. Потрібно виживати, а то зовсім буде сумно… - в його очах з’явилася якась гірчинка.

- Та виконаємо, будьте певні. Ми ж іще міцні хлопці! – підбадьорив його Мамелюк.

- Ладно, іди. І бог тобі в поміч!

- Єсть! – Мамелюк підвівся зі стільця і бадьоро пішов до дверей.

Мамелюк йшов до свого кабінету і з деякою веселістю думав: «Він «домовився». «Домовився», от уже чолов’яга! Він або справжній українець, або у нього в роду були євреї, «домовився»!» - Шефа він поважав, як-ніяк, а вже років з двадцять, вони тримаються в цьому світі, пліч-о-пліч.


***

- О-о! Мамелюк! Привєт братішка! Давно тебе не бачив! Що, робота є?

- Та є! – поважно і весело відповідав Мамелюк, - моста будемо будувати! – і вони по-дружньому обнялися.

- Що, знову моста?! – виказав веселе здивування візаві, - Та їх вже стільки набудували, що і мимо не пройдеш. І знову вздовж ріки? От уже – хлопці, так хлопці, … але, то, вже мабуть така мода. Та й ладно, аби робота була. Так я тобі повинен сказати, що у мене для такого гарного діла є ще й гарні спеціалісти, їх, може, тільки як півроку тому вимкнули, так ми їх знову і увімкнемо, хай ще побалуються життям.

- Та то добре і я тобі вірю, але, слухай, я ж приїхав не з пустими руками, так що нам треба куди-небудь відійти і гарно «душевно посидіти».

- Та це як і завжди - зараз! Закриваю «лавочку», здаю ключі охоронцю і ми з тобою розслабимося, а то, хоча це життя і є нагородою, але інколи вже стає досить сумно дивитися на цей світ. Так, зак-ри-ваю…от. Пішли!

І вони пішли в потаємне місце розбавляти сум життя весіллям.


***


- Послухай, шеф, - звернувся до Мамелюка керуючий трудовими резервами, - а можна я до твого замовлення прибавлю ще з десяток «своїх» людей? Це мої товариші по життю, але вони не часто тут бувають, а я вже за ними, холєра, дуже скучив. Як ти на це подивишся?

- Я - нормально, ми ж тут усі люди, чи ні? Тільки от програма, вона як - спрацює?

- Та програма – лайно, обійдемо, який тільки дурень її придумав…. Хоча все що вони творять в цьому ділі теж – лайно. Та ти не хвилюйся – все буде як у людей.

- Ладно, тоді включай, тільки ж не забудь зразу після виходу їх відділити, щоб вони ще до мене на роботу не попали.

- Добре. Тоді включаємо «моїх» і вмикаємо програму. Отримаєш все в найкращому вигляді і найкращих спеціалістів.


***


Трудові резерви.

На Землі розвелося вже стільки людей, що вони могли її витоптати, як перед цим витовкли до самого піску планету Марс. Та ще й ПРОГРАМА ГУМАНІЗМУ діяла, досить сувора програма, при цьому казали, що її послав нам сам Бог. А чим годувати людей Бог подумав чи ні? Чи просто отак програму дав, а сам відбув у іншу галактику розгрібати свій же черговий бардак. Боже, боже … і от як тут жити, куди тих людей дівати… добре, що були ще тверезі голови, не затьмарені «високою духовністю», так вони взяли і просто сказали: якщо тутички все тільки так і, більше ніяк, то давайте в цьому світі жити по черзі; і то не так, щоби байдики бити, а так: відпрацював деякий строк і на відпочинок, під час якого інші будуть працювати і дихати справжнім повітрям.

А потім ще розумніші знайшлися: все вивчили, дослідили і… збудували підземні міста – схови, де і були розкладені на полицях в спеціальних контейнерах мільйони і мільйони людських осіб кожної статі в такому фізіологічному стані, що називається… ана…, ана..., та чорт його знає як, бо дуже вже по-вченому, а в народі про це говорили просто – «відправитись на курорт». Да, так от, коли були потрібні спеціалісти для виконання яких-небудь робіт (насправді ж ті роботи нікому не були потрібними, а то так, для того щоб по-гуманному перевірити чи живі ще ті люди, що лежать в контейнерах і, чи не треба вже їх списувати як непотріб), їх випускали, вони насолоджувались справжнім повітрям, їли справжню природну їжу, дивились один на одного і… що творилося після того розглядання, так на те ще не придумали літературних слів, але ж то - життя!

Навіть у Господа бувають збої в системах, а не те що у якихось там – людей. Так і тут було. В підземних містах – сховах було прокладено сотні і сотні кілометрів тунелів, а контейнерів з напівживими в них людьми на стелажах лежало стільки, що їх мабуть, ніхто і ніколи не рахував, а системам обслуговування так і зовсім було на все насрать. Так що, в глухих кінцях тунелів, скоріш за все лежали вже якісь мумії, а не придатні до роботи людські напівфабрикати.

До речі: про мумії. А чи не здається нам, що найдревніші єгиптяни, колись, можливо, могли мати доступ до такого міста і, надивившись там на оце все і своїх мерців почали замотувати в тканини, вкладати у саркофаги, підписувати і плекати надію, що ті коли-небудь до них та й повернуться. Це треба вивчити нашим вченим і зробити раз і назавжди правильні висновки, що нє хрєн тут розводити стільки людей, краса повинна мати міру!


***


Корупція з людьми не помирає – вона над ними.

З «нашим» мостом все було в порядку, все за планом. Привезений могорич випили з молодецькою завзятістю (головне, що голова зранку не боліла), «трудовий резерв» був отриманий в найкращій якості, «свої» люди-друзі були відділені, шеф з Мамелюком мали надію на виконання плану, а значить на ще один рік життя в цьому хоча і в метушливому, але ж – натуральному світі.

Загальна ж думка-мрія була така: що, можливо, ось – ось, наш Господь, цей Інь і Янь повернеться до нас і подумає про наше життя-буття вже другою половиною свого божого мозку.

Світлішою половиною.



м. Київ, 5 січня 2023 року.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 12.01.2023 20:26  Каранда Галина => © 

а що - все млже бути!)))