Димчастий келих
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
- Може, вам буде угодно подивитися колекцію старовинних монет? Нумізмати хвалили. Чи може…
- Ви хочете, щоб я купив у вас гроші, які давно втратили купівельну спроможність? Краще …
- Тоді подивіться мою колекцію мініатюр. Якщо ви візьмете лупу …
- Скажіть, а що то за келих, он там – зліва, на полиці?
- Бажаєте подивитись? Хвилинку, будь ласка.
Антиквар, зсунув чорну шапочку з лисини на лоба, приставив до полиці драбинку – і келих, мерехтячи димчастим склом, став своєю круглою прямою ніжкою зверху на прилавок.
- Дивно: він нібито не порожній. Що в ньому?
- Вино. Як і належить келиху. Тисячолітньої витримки. Рекомендую. Пил ми зараз знімемо ось цією ложечкою роботи венеційського Мурано.
Відвідувач антикварної лавки підняв келих за тонку ніжку, тримаючи його між вікном і оком: за димчастим склом була темна димчата волога з легким рубіновим відблиском.
Покупець наблизив келих до своїх губ і відпив декілька крапель. Димчаста поверхня вина залишилась сонною і нерухомою. В роті терпкий – як укол сотні голок – смак.
- Схоже на укус змії, - сказав покупець і відсунув від себе келих, - до речі, мені говорили, що у вас є підбір джайновських статуеток. Я хотів би… але дивно – мій ковток не зменшив рівень вина в цьому вашому келиху.
Губи антиквара винувато розтулилися, показуючи золоті коронки:
- Як то кажуть, бувають, хоч і в казках, не тільки нерозмінні червінці, але й невипиваємі келихи.
- Дивно.
- О, слову «дивно» безробіття в нашому світі не загрожує.
- І ви продаєте цей келих?
- Ну, якщо в гарні руки: може бути.
- Скільки ви за нього хочете?
Антиквар дістав із-зі вуха олівець і написав на прилавку.
- Це мій гаманець не витримає.
- Добре. Я закреслю нуль справа. Головне: в гарні руки. Дозволите загорнути?
- Будь ласка.
Покупець вийшов із лавки. В правій руці він тримав келих, загорнутий у папір. Мимо нього пройшов чоловік з очима, залатаними димчастими стеклами консервів. Хтось зачепив його ліктем за лікоть: на папері у денця келиха проступили темно-червоні плями. «Розлив», - подумав чоловік і пішов уздовж стін будинків, оберігаючи покупку від поштовхів.
Одначе, коли він прийшов додому і розгорнув кришталь, келих був, як і раніше повний по вінця, хоча по його круглій ніжці і стікали розхлюпані каплі.
Чоловік, ставши власником невипиваємого келиха, не зразу почав випробовувати свою покупку. День котився по схилу вниз. Сонце падало на захід. Вже скоро повітря присмерку стало схожим на колір тонконогого скла. Чоловік взяв в пальці правої руки мовчазний келих і підніс його до губ. Терпке вино обпалило губи. І відсунутий келих знову стояв - повний по вінця, і рубінова волога пригорталась до золотої верхньої крайки келиха.
Перші дні одноногий гість, вступивши своєю круглою скляною п’яткою в життя любителя раритетів, поводив себе скромно і майже байдуже. Віддаючи ковтки, він зразу ж акуратно наповнювався винною вологою по самий золочений край свого скла. Він умів бути різноманітним: один ковток подавав відчуття пряної млості, другий – ядовитими голками колов язик, третій – обплутував мозок в димчасто - червону павутину. Незабаром келих став для чоловіка, який купив його, якоюсь начебто лампою смаку. При світлі його кривавих капель чоловік читав і перечитував свої книги, робив начерки в зошитах. Спорожнений майже до дна, келих, зразу ж заповнювався до золотого краю, зваблюючи собою губи. Чоловік почав пити …. Він раз за разом закидав прозору п’ятку келиха догори. В мозку танцювали рубінові краплі. Думки билися одна об одну, розлітаючись вогненним пилом іскор. Спорожнена волога наповнювалась знову, так як сходить сонце, яке, здавалось би, вже наповал убите заходом і поховане ніччю. Чоловік пив при світлі дня, при світлі місяця і в темряві ночі. Скло цокотіло об зуби: «Ще і ще!».
Одного разу чоловік, засинаючи, перекинув келих. Вранці, прокинувшись, він побачив, що вся кімната залита темно – червоною рідиною. Рідина, дихаючи терпким винним подихом підступала до краю звисаючої ковдри. Посеред кімнати, натикаючись на ніжки стола, плавала нічна пантофля. Знизу, із сусідньої квартири, прийшли узнати, в чому справа: крізь стелю проступали якісь незрозумілі червоні плями. Чоловік, засунув руку по лікоть і з трудом віднайшов виноточащий келих. Він поставив келих, обліплений винною сукровицею, на стіл, і відразу ж вверх, до золотого обідка скакнула темно – червона волога. Чоловік випив залпом і почав наводити в кімнаті порядок.
Інколи димчасті грані келиха – особливо після одного – другого десятка доторкань до них – здавалися його власнику стеблистим димком від багаття. Іншого разу в золотому обідку по краю скляного вигину, уявлялась якась насмішкувата і підла золотозуба посмішка.
Одного разу – це було в ясний і сонячний день, коли в середину червоних крапель вскакували багряні іскри, - чоловік, закидаючи келих, випадково помітив, що на його дні єсть якийсь зигзаг, поєднання знаків, мабуть що, навіть букв. Але поява знаків зразу ж зникла за новим наповненням вином, яке підступило до самого верху келиха. Чоловік знову опорожнив келих, намагаючись спіймати оком втікаючи літери. Але темно - червона рідина знову заповнила все раніше, ніж він встиг схопити оком суть того напису. Запам’яталась тільки перша альфовидна літера і неясне відчуття десяти чи одинадцяти знаків після неї.
«Ще раз», - подумав чоловік і знову швидко випив келих. Десь із середини – тонкою щоглою з реєю поперек – злетіло, - і через мить слово потонуло у вині, як корабель з пробоїною. Чоловік ще раз підніс келих до своїх губ. Він пив повільно, з зусиллям. Слово, ворушачи одинадцятьма літерами, запливало в очі, але їх затягло каламуттю і він не міг зрозуміти, що він бачить.
Із цього дня почалася гра очей з келихом. Шанси були явно нерівними. Від двох – трьох поштовхів алкоголю мозок затягувало димчастим туманом. Чоловік, який став власником непрочитаного надпису, тепер рідко коли переступав через поріг свого дому. На підвіконнях його вікон товщиною в палець лежала пилюка. Завіси не розкривали свої жовті повіки. Власник димчастого келиха рідко розлучався зі своїм скляним гостем. Мабуть тільки що раз чи два бачили як він йшов вздовж набережної; ґудзики на пальто були застібнуті криво, не в свої петлі; він ішов не звертаючи уваги ні на поклони, ні на оклики.
* * *
В лавку антиквара зайшов сутулий, з сірою щетиною на щоках чоловік. Йому люб’язно запропонували стільця, але відвідувач продовжував стояти.
- Чим можу служити?
- Чи є у вас дублікат того, димчастого?
- Ясніше.
- Димчастого келиха. Я ближче до злиднів, чим до бідності. Але ви тоді, пам’ятаєте, закреслили нуль. І якщо ….
- Вибачте, я бачу вас вперше. Тут, через площу, другий антикварний магазин. Мабуть…
- Ні. Та ж шапочка і …. Посміхніться!
- Тобто?
- Без «тобто». Ну ось же: золоті коронки, той же лисячий оскал. Помилки немає. При тому, коли я його кинув, невипиваємий келих, в ріку, з мосту Святого Стефана, сама та річка… але це проміж четверо вух, інакше… Ось.
Відвідувач засунув руку в пальто і витяг пляшечку. Повернув її притерту пробку:
- Ось. На другий вже день я спустився до ріки і взяв пробу. Ось оцю. Виявляється, у нього, у димчастого, хватило сили зафарбувати воду Дунаю, всього Дунаю (як вам?) в кров’яно - червоний колір. До речі, у неї вже став трохи терпкуватий смак. Не вірите? Ковтніть. Не хочеш? Так я заставлю тебе…
Тільки прилавок розділяв їх двох. Але над дверима пролунав дзвоник, і в крамничку зайшов третій. На ньому була акуратно підігнана шуцманівська форма.
- А - а, - радісно привітався антиквар, щедро відкривши золотого рота, - ви з приводу податку? Охоче - охоче… Ну, а ви, - повернувся він до відвідувача, який все ще тримав в руках пробу, - вам через площу! «Antiquite» чорним по жовтому. Помилились дверима.
Відвідувач, хмурячи брови, сховав пляшечку, попередньо затиснувши її горло пробкою, потім спитав:
- І багато їх, цих… дверей?
Антиквар підняв плечі. Шуцман тільки брови.
Відвідувач вийшов за поріг.
***
Дня через два знайомий нам хазяїн антикварної лавки, переглядаючи газетну хроніку, натрапив на строчку: «Вчора з мосту Св. Стефана кинувся в ….»
Дзвіночок над дверима обірвав читання.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
1939 рік.