ШВИ
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
III. ПУРВАПАКШИН.
Це ім’я вже багато років тому як попало до мого блокноту. Пам’ятаю, риючись в англійських виданнях древніх текстів Індії, серед списків Веданти і Санкхії, коментарів і зводів, - я натрапив на це ім’я: Пурвапакшин. Пурвапакшина наче й не було, і разом з тим хто ж із нас має право на «єсьм», якщо Пурвапакшина не було. Це людина – міф, придумана індуськими казуїстами заради побудови антитетики. Чергою - один услід одному – проходять творці систем. Скільки їх – стільки світів: кожен із них – чи Вайсья, чи Патанджалі – приносили з собою своє «так». І кожен із них, віддавши «так», повертався у смерть. Але людина – міф Пурваракшин не помирав, хоча б тому, що і не народжувався; не говорив – нічому, нікому і ніколи – «так», тому що саме його ім’я означає: той, що говорить «ні». Захисник антитезисів Пурваракшин заперечує всім і завжди: трактат за трактатом, тисячоліття за тисячоліттям. В цьому – єдине буття людини – схеми: бити своїм ні по всім так. І для мене одвічний Пурваракшин не діалектична персоніфікація індуських ріші: я майже бачу і гостро відчуваю його тут, поряд зі мною, на вечірній лаві бульвару: замотаний в старі строкаті тканини, з упертим костистим лобом, схиленим до землі, він розтискає свій рот, вузький і зсохлий, лише заради одного короткого, як удар, ні.
Так я тягнуся до нього, я майже люблю його, цього чоловіка, якого немає: з його ні. Можливо, тільки його одного. Затиснути скроні долонями, втягти у свідомість весь світ, і, підіймаючи, як молот, ні, заперечувати проти всього: бити по тому, що над, під і навколо; бити по близькому і далекому. Це єдине моє, нехай припадочне, нехай болюче, але щастя: перекинути всі вертикалі; згасити уявне сонце, сплутати орбіти і світ у безсвіті.
Я не можу зробити так, щоб життя, яке ступає по мені, було іншим чи зовсім не було, - і все таки – я заперечую, ми заперечуємо: Пурвапакшин і я. Ми не хочемо днів, що повернулися на циферблати; ми не хочемо життів, застрахованих у Держстраху; ми не приймаємо ідей, запрасованих в акуратний, вчетверо складений газетний аркуш; як і тоді, в дні царя Асокі, так і зараз, на безцарстві, він говорить, я повторюю – він стверджує, я підтверджую ні. Я не можу зацькований і напівздохлий жебрак, перекинути все, вриті в землю будинки, всі домертва обжиті життя, але я можу одне: перекинути смисли. Решта нехай залишається. Нехай.
IV. «НЕ П.»
З того часу як у людей з’явилися букви, кожен пробує з них що-небудь змайструвати. І того, хто весь обуквлений, прийнято називати: письменник. Я – як інші: скільки разів я намагався злагодити щось із алфавіту, - впаде і ось знову. Втім, зараз я пишу ні для кого. Але бувало і так, що я відносив свої слова іншим. Інші, тобто професійні розцінювачі рядків, або купують їх, або повертають з поміткою: «Не п.». Це значить: не підходить, погано.
Не приховую – і мені довелося взнати увесь гіркий смисл трибуквення «Не п.». Пам’ятаю, в перший раз, коли я, дещо побоюючись, з калатаючим серцем, передав із долонь в долоні – свій рукопис – і над ним металево клацнув портфель, я довго, від часу до часу, - ходив за відповіддю: це мені коштувало цілої серії здогадок, розцінювачу обійшлося в три знаки: «Не п.». Пам’ятаю, знаки ці настирно стрибали в моїх очах, тримаючись на асоціативній нитці: не п – неп – неп – не п. Все це мені зараз здається смішним, а тоді було просто жалюгідним, але і цього я, забутий, забути не згоден. І над цим моє ні.
Скільки нас, тих, хто не підходить; «підлягають поверненню». Скільки нас, перекреслених і відсунутих за межу. Я не знаю, де наша література: можливо, на книжкових вітринах, а може, і в ящиках для рваного паперу. У всякому випадку, люди, що вірять у вітрину, не дуже вірять. Мені ж через гривневий бюджет дані лише обкладинки: я бачу, як в понеділок вітрина змінює свою паперову шкіру, стараюсь вгадати, що там – в середині нерозрізаних, гладко звальцьованих аркушів, - і бреду далі, від вікна до вікна, проймаючись поганими передчуттями. Звідкіля вони – не знаю. Адже я не працюю розрізувальним ножем, і література показана мені через скло. Але і у обкладинок можна дечому навчитися. І від периферії можна провести радіуси до центру. Інколи на лаві бульвару мені попадається під руку зібгана газета. Інколи поряд зі мною, на тій же самій лаві – людина над розкритою книгою. Але, розправивши рядки пожмаканому аркушу, завжди знаходжу: одне і те ж, одне і те ж, про одне і те ж. А на обличчі, що зронило очі в книгу, завжди одні і ті ж сірі відблиски і сумні складки біля губ. І читач, - я часто підмічав цей жест, - якось раптом висмикнувшись із книги і поклавши її поряд, відкритими сторінками на дошку лави, дивиться на мене, на перехожих, дерева, калюжі і на що завгодно, - і із очей через брижі відчитаних рядків: «Не п.».
Я не заздрю і не жалію. Але інколи стараюсь уявити собі всі ці рукописи що обігнали мене, яким вдалося поміняти чорнило на фарбу. Якщо раніше шукали теми в чорнильниці, тут, близько, в собі і біля себе, то тепер їх і зовсім не шукають: теми дані; кожен письменник може скласти для себе, якщо він акуратний, навіть дещо на кшталт довідкової таблограми тем. Розписавши за графіками спеця, емігранта, робітника, розлінованого на: а) партійного і б) безпартійного інтелігента (знову – таки: а) в клас вкрученого, б) викрученого і т. д. ), людина що приробила себе до пера, може чисто механічно, за формулою про поєднання із n отримати тридцять – сорок фабул. Мені чомусь здається: 39.
Якщо цей розклад повісити на крюку під мушині крапочки – і … втім, можна і самому на крюк: тема 40 і останній. І якщо протиставити… то… ну, ось думки і сплуталися. В очах повзучі сіро-жовті плями. Не можу далі. Не - .
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
1927 - 1928 роки.