ШВИ
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
V. РОЗДУМИ ПРО ПАНТЕЛИК.
Яка дивна машина: варто щелепам дожувати хліб і м`ясо, - і знову в пустоті щось. Знову між скронями, - піднімаючись і падаючи, падаючи і знову піднімаючись, - вперта незнищенна думка. Точніше: припадок думки. Сьогодні моє коротке двадцятихвилинне це застало мене біля високих глухих білих стін з наполовину заштукатуреними замурованими іменами: Марат – Робесп’єр …. Гракхт (саме так Гракхт – наш, не в тозі – в сірому сукні, лапотний Гракхт). Тільки за цими зімкнутими цеглинами і ховаються ще останні, що ледь старомодно звучать постріли. Колись вони були скрізь і по всьому. Тепер їм затиснули рота, загнали їх в кам’яний обвід стіни і, віднявши все, дали круглу учбову мішень діаметром в півметра.
Я люблю, сівши на лаву Пречистенського бульвару і наставивши вухо, з виглядом любителя вслухатися у приборкані постріли. Гулкими обірваними словами вони згадують – разом зі мною – про померлі дні: було – знову і знову – стукається в є, і металевим голосам тих, за стіною, вторять міріади і міріади інших. Слухаю, і привиди обступають мене, мене, який зараз не реальніший своїх спогадів, уявніше уявності, що прийшла і хоче бути.
Так, вульгарно кажучи, ті роки, такі недавні і вже, ті, збили усіх нас і все, що в нас, зі звичного пантелику, що притерся до п’яток, досить зручного для не надто живих і не надто мертвих, пантелику. «Точки зору», випавши із площини пантелику, пропливли мимо очей низками «зорових точок». А там – спицями відкружляли дні, і безглуздий смішний пантелик знову під ногами. Сам смисл цього дурного слова, що підсунулось мені під олівець, горезвісного пантелику, мені не досить зрозумілий: може бути від paviЦ і levnСs. Якщо так, то, значить, спочатку – збило з всефлегмія – після всмоктало назад до всефлегмія. І хто знає, можливо, цикли епох від того, що життя то з крові у флегму, то із флегми у кров; і знову спочатку. І історія вічно кружляє то всередині гарячих артерій, то повільно, крапля за краплею, по холодних протоках лімфатичних систем. Кожен має право говорити за себе: і от я, сидячи тут, всередині величезного, лімфатично холодного і ослизлого після, слідкую за кривим летом гігантського бумерангу: спочатку вперед – потім уверх – а, там назад і вниз.
VI. – 1
Кожного ранку я піднімаюсь з лави і, розминаючи затерплі ноги, іду, прориваючи туман, вздовж рейок. Назустріч, брязкаючи залізом по залізу, рухаються трамваї, що прокинулися. Вони ще пусті: за замерзлими стеклами – голі спини лавок. Я зупиняюся біля дошки з зеленими вогнями і пропускаю череду гуркітливих, пропливаючих мимо мене із туману в туман пустот. І залізні пусті короби, зупинені зеленими знаками, здригнувшись кузовом, різко зупиняють біг. Проходить секунда – друга: можна подумати, що хтось сідає і виходить із одягнених в скло коробів. Але брязкає дзвінок, і закована в сталь пустота, висадивши і прийнявши пустоту, знову зникає в ранковому мороці.
Потрохи то за тим, то за цим склом, що треться об імлу виникають зсутулені, промерзлі контури. Але це вже не моє. І, відвернувшись, я іду крізь туман, що рідіє назустріч новому довгому голодному дню.
Про людей, яких столиця судить у своїх судах і присуджує до відлучення від себе, до вислання за межі, кажуть: засуджений до «мінус 1». Мені ніхто не оголошував вироку: 0 – 1. Я все ще серед строкатості і шуму столиці. Але разом з тим я твердо і до кінця розумію: я висланий назавжди і безповоротно з усього, з усіх радощів і з усіх правд; і хоча йду, дивлюся і чую поряд з іншими уселеними в місто – знаю: вони – в Москві, я – в мінус – Москві. Мені дозволені тільки тіні від речей; речі поза моїми дотиками; монети, що перекочуються із пальців у пальці, мені віддають лише свій тонкий і гострий дзвін; мені дозволені зустрічі і бесіди лише з пустотою, яку обережно, брязкаючи дзвінками крізь імлу, всаджують і висаджують вранішні трамваї; всі затоптані людьми пороги для мене не переступні, і все, що за ними, для мене майже трансцендентне.
Я можу лише, притиснувшись до стіни у звечорілого перехрестя, спостерігати, як хтось, багато і багато різних хтось - вмикає і вимикає світло за вікнами, закриває і відкриває штори; я можу спостерігати, як нові і нові хтось, штовхаючи пружини вхідних дверей, виходять і входять: їх чекають за завісами театрів, за завісами ліжок.
Так, я мешканець мінус – Москви. Те місто, з якого я ще не висланий, в якому я ще маю свою квадратуру і свої права, це не місто із речей і місто із відображень. В нього, як і водну глибину, впали перекинуті поверхні, контури і «обкладинки» речей. І якщо я людина, якій віддані тільки мінуси, я стараюсь повірити в мінуси. Мені не вигідно, розумієте, не вигідно, повторювати услід за всіма: тінь відкинута річчю. Ні, в моєму місті-мінусі, у примарному, мінусовому світці мають смисл лише мінус-істини, - лише правда, що впала на свою верхівку. Отже: річ відкинута тінню. Так-так, проти цього в моєму вимкненому зі світу світі не сперечаються. І я влаштовуюсь, як можу, серед своїх мінусів і тіней; відкреслений порогами, перекреслюю думкою: адже якщо звідтіль, з іншого світу, мені не дано нічого, окрім поверхонь, тіней, брехні і обкладинок, то і я маю право запідозрити, що під усіма їхніми обкладинками – брехні, і що всі їхні речі – тіні моїх тіней.
Дивно: і вулиці Москви схожі на кам’яні шви, що розповзлися. Що ж. Нехай мене зронило в середину вуличного шва, нехай мені прийдеться жити і помирати в мінусовому, вимкненому і відкинутому світці, я приймаю його: і я пройду по звивинах всіх його швів, куди б вони не привели.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Далі буде...
1927 -1928 роки.