ШВИ
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
XI. М’ЯКЕ І ЖОРСТКЕ.
Так мені і треба: зразу і назавжди. Дурень що розмудрувався. Другий день сиджу і тупію. Можливо, олівець допоможе; спробую розплутати факт за фактом, рядок до рядка. Помилка: я поспішив, прогнавши привиди. Це почалося вже наступного ранку, з поверненням до міста. Я чекав на тому ж місці того ж самого бульвару. Вранішні години пройшли. Її не було. Наближався теплий полудень. Не полишаючи нашої лави, я (пам’ятаю цю дрібницю точно) розстібнув пальто і тут уперше помітив, що і в свідомість мені нею міцно вшиті два слова: «чекають» і «прощайте».
«Випадковість», - сказав я собі і вирішив бути більш терплячим. Наступний день – неділя. Нічого було і чекати. Проходячи рано вранці недільними вулицями мимо вікон, забитих дошками, накритих жалюзями і решітками, я подумав, що це нагадує те ідеальне місто, яке стільки разів я намагався собі уявити, але все це вже не цікавило мене. Крихітне металеве Д, жорстка загадка, прихована ним, були для мене більш насущні і потрібніші чим всі проблеми і світоспоглядання. Ще день: і він не дав зустрічі. Я вирішив діяти сміливіше. Сходити в «дослідну читальню»: там скажуть, що з нею. Хвора чи інше. Але я про кого? Я міг назвати один ініціал Д. І все ж після вагань я відшукав двері, оточені квадратиками, і взявся за їхню ручку. Але тут дверні дзеркальні грані раптово показали мені мене: жалюгідний кістяк у звисаючому з гострих плечей зім’ятому і дірявому демісезоні; під провалами очей шмаття давно не стриженої бороди. Постоявши хвилинку біля порогу, я тихо пішов назад: до завтра, підожду ще день. Щоби здолати хвилювання, я вирішив зморити себе до кінця і, зробивши довгу ламану лінію провулками, вийшов на 1- у Міщанську. Її прямий розгін здався мені достатньо виснажливим: голову в плечі, руки в кишені – кроки до кроків – прямо і прямо, вперед і вперед. Циферблат Віндавського вокзалу, що світився, зупинив мене. Думка, від цифри до цифр, зробила коло і ще третину кола: до зустрічі 16 годин. Терпіння. І через секунду сталася зустріч. На міській кареті мимо мене проїхали двоє: чоловік і жінка. Жінка – вона. Дрожки, зробивши під’їзне коло, зупинилися біля сходинок вокзалу. Я, вдивляючись, підходив ззаду: так, вона. Двоє, віддавши речі носію, поспішаючи піднялися сходинками. Я услід. І далі, це тяглося, мабуть, хвилин п’ять – вісім. Дивно, що за цей час, хоча ліхтарі світили ясно, я не встиг розгледіти обличчя супутника. Не знаю чому. Вони пройшли через вокзальний зал і зникли на пероні. Автоматично я підійшов до зеленого ящика, і ящик так же автоматично проковтнув щілиною гривеник. З перонним квитком у руці я продовжував механічно крокувати вслід. Вздовж чорного асфальту – зчеплені ящики. На ящиках: «М’який – жорсткий» - «Жорсткий – м’який». Я бачив їх – вони мене ні. Це був один з найвидатніших випадків самотності: самотність удвох. Вони наче зрослися очами і увійшли, плече до плеча, в загальне для них, що вкреслило їх у себе, і непереступне ні для кого третього, коло. Я і не пробував переступити. Ударило міддю об мідь: раз (я); потім – раз і ще раз (вони). Брязнули буфера, і поїзд оголив рейки. Платформа опустіла. Я пройшов мимо сумних залізних дірок для плювків і недопалків. І через хвилину знову крокував – в кишені руки, в плечі голова – вдовж довгого прямого розбігу Міщанської.
XII. МЕТАФІЗИКА БЕЗ БУТЕРБРОДУ.
Останню монету проковтнув автомат. Отже, мозок без заводу: само собою думки перестають живитися. Мабуть тому – замість силогізмів трохи логізована каламуть. Що ж, можливо, і краще: мало що може бути там, за каламуттю, біля дна. Скупченість міських речей і людей мучить мене. Тісне їх оточення – нестерпне. Кожен будинок заглядає в тебе всіма своїми вікнами. І хоча слабкість та перебої серця заважають мені йти, я так-сяк, з перепочинками – вздовж безкінечного ряду лікарняних фасадів Калузької, в огин кам’яного квадрату Донського монастиря, мимо старих живодерен і далі польовою дорогою – дістався до Андріївського яру. Людей тут не видно, на дні яру затишно і спокійно. Зверху перисті хмари. Зліва над краєм яру сині димки: мабуть що, палять сміття на звалищах.
Думка моя відсмикується від фактів, і від було, і від буде: так гарно відпочивати на абстракціях, на відриві від всілякого цього.
От зараз пробую сконцентруватися на проблемі болю. Наша міцна селянська мова про хвору людину – якщо вона вся із болю, важко хвора, так і говорить, біль, відмінюючи: болю, болеві і т. д. Відбувається ототожнення «болю» з болями. Якщо йти від цього як від логічного ігрека, то природно приходиш до побудови: біль є буття болю; значить, для нього існує лише біль і нічого більше. Обезболити від того чи іншого змісту свідомість болю мислимо, лише відсікаючи, так би мовити ампутуючи, даний зміст (тобто є біль в болі) зовні. Так дедукується необхідність зовні; дійсність, що була в «я» об’єктивується в простір і час. «Мені боляче» перетворюється в «болючіше мене». Але що відсуває біль? Сам біль: елементарний рефлекс, притаманний і живій жабі, яку препарують і свідомості людини, відштовхуватися від болю, відсікати чи відсікатися від нього. І звір, що висмикує лапою із себе скалку, і свідомість, яка вибудовує простір і час, щоб можна було викинути свій біль геть – зробити минулим і втиснути в простір – лише по-різному здійснюють єдину волю. Таким чином, свідомість, поступово позбавляючись від першохвороби, поступово ж захворює зовнішнім світом, вигнаним з середини болем. Але по мірі того, як болі проектуються назовні, метафізичний біль, що віддає своє єдине буття – біль, зцілюючись зцілюється, в сутності, і від самого себе: страх перед болем, що створює об’єктивацію, і страх за своє буття (самозбереження) гальмують один одного: залишок болю, невідампутований, невідмерлий у назовні – і прийнято називати: душа. Ось до речі згадалося: одного разу винахідник оптимізму, будівник легенди про найкращий із світів філософ Лейбніц захворів. Послужлива думка зразу ж придумала йому хитро сконструйовану із дерев’яних планок, гвинтів і затискачів машину для знеболення. Якщо біль вторгаючись у мислення, заважав писати оптимісту про гармонію монад, він, за допомогою слуги (як про це сповіщає його секретар Екгарт) вдягав себе в спеціально приладжені – із дерева і заліза – обхвати машини і велів закручувати гвинти: планки, зрушуючись, брали біль в затискач, і оптиміст міг продовжувати роботу. Машина для затиску болів, в сутності, модель світу, придуманого Лейбніцем; і варто лиш ослабити гвинти, зняти з «я» складну зчіпку речей, що охоплювали його, - і звільнений, і випущений із тисків біль знову розбухне, розростеться, звіявши геть і встановлену раніше гармонію, і віру, і все що йде услід. І процес, який спочатку діяв відцентрово, що потім дав зупинку («я»), повертає в протилежний бік: біль, зцілений об’єктивацією болю, що відчуває предмети зовнішнього світу як чуже, не хворіючий ними, починає хотіти так званої істини. Пізнання є повернення речей в їх первісне буття: біль. Зрозуміло, для істоти, яку я описую, болю, воно можливе лиш в надзвичайно куцих розмірах: адже збільшувати своє буття змістом пізнаного – значить примножити його, болю, своє, значить прирощувати відпалий член назад, до рани що було вже зарубцювалася. Скепсис у світі болей, що надумали зайнятися пізнанням, повинен спиратися не на малість сил пізнання, а на величезність того болю, що стоїть між світом і пізнанням і робить останнє нестерпним.
І все-таки що, якщо покликати? Всі речі від зірок до пилинок – покликати назад: нехай болять в мені. Але крихітні люди - болі боягузливі: варто, наприклад, полюбити біль болю, варто покликати чуже в своє, - і вже страх, і вже рефлекс, що відсмикує лапу від жала. Не мені. Ні, не мені.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Далі буде...
1927 -1928 роки.