09.03.2023 15:33
для всіх
36
    
  1 | 1  
 © Микола Коржик

Старий і внук

 

Старий з онуком ідуть ґрунтовою дорогою дачного товариства. Цього погожого, робочого, серпневого дня на дачах майже нікого не було. У вихідний тут вирує життя, а зараз лише на деяких ділянках можна побачити пенсіонера, та і то не на грядках, а десь у тіні, в садку.

Тиша і спокій панує навкруг. З безхмарного, вицвілого, вигорілого від літньої спеки – неба, сяє сонце, пройшовши пік свого злету в цій нескінченності й почавши невідворотний шлях до спочинку. Перевалило за полудень.

Мандрівники йдуть до залізничного тупика який зроблено недалеко від дач, поруч із двома основними вітками. Десь там, у південному напрямку, розташована товарна сортувальна станція і звідти тягнуться рейки, яка закінчується тупиком біля їхнього садового товариства: «Залізничник».

Хлопчику дуже подобаються величезні гримкотливі поїзди, що пробігають повз них, коли вони сидять на теплому нагрітому сонцем бар’єрі тупика, зробленого з соснових шпал просякнутих смердючим креозотом. Він захоплено дивився широко відкритими очима на могутній теплотяг який тягне голубі вагони, що миготіли вікнами повз нього і він іноді вихоплював у них людей які сиділи всередині. Хлопчик обіймав дідуся за передпліччя і горнувся до нього: йому було лячно і цікаво.

Старий бачить що хлопчик вже притомився і йому хочеться на руки, та вони відразу домовилися – на руки не проситися. Хоча дідусь з радістю несе його на руках та син сердиться і говорить: «Тату! Скільки раз тобі говорити – він вже великий, не тягай його на руках. Потім у тебе живіт болить...»

- Живіт у мене болить не від того, – та все ж опускав внука на землю і той чіплявся за його вказівний палець, дрібочучи поряд.

Хлопчик присів навпочіпки на зеленому моріжку на узбіччі дороги, удаючи, що він не просто стомився, а його зацікавив якийсь жук.

- Дідусю, ось гарна позиція для спостереження, давай тут почекаємо поїзда.

Старий записав собі у голові його нове слово: «позиція». Йому подобалось кожного разу під час їхньої зустрічі чути нове слово від онука та спостерігати як збагачується і росте його словниковий запас різними, іноді доволі складними і рідкісними – словами. «Це від батька», – думав старий відчуваючи гордість за свого сина.

- Та, ні. Підемо до тупика, ти знаєш, що там ще краще.

Тоді хлопчик поміняв тактику і сказав: «А знаєш, дідусю, я буду боятися потяга..., а на руках я нічого не боюся», – і він хитрувато поглянув знизу догори.

Старому нічого не лишалося як нахилитися і взяти його на руки. Той звично обійняв правою рукою дідуся за шию і скомандував: «Пішли!».

Вони пройшли стежиною через кленову посадку обабіч залізничного полотна і шурхочучи щебінкою насипу перейшли через рейки та дійшли до тупика. Тут дідусь поставив онука на землю і той насипом зробленим із ґрунту та обкладеним бетонними плитами побіг вгору до бар’єра зі шпал. Тут він почекав поки спочатку всядеться старий, а потім візьми його та посадить поруч. Так вони й сидять мовчки чекаючи поїзда. Кожен думає про своє. Зазвичай внук завжди засипає дідуся запитаннями. Йому все потрібно знати. У нього такий період у житті – а чому? Старий ніжно називає його: «Чомучка», але тут на бар’єрі тупика він мовчить. Він прислухається, щоб вловити стукіт коліс, які його тонкий слух чує на багато раніше ніж з`явиться пускаючи вгору чорний дим потяг.

Старий знає, що потяг скоро буде. Він тут проходить в один і той же час і тому вони приходять завжди о цій порі.

Нарешті далеко у полуденному мареві прогрітого повітря з’являється хмарка диму і до них швидко наближається великий важко дихаючи теплотяг який тягне вервечку вагонів.

Під’їхавши до них машиніст дає сигнал і гудок потяга гучно свистить оголошуючи околицю – стережись! Там, попереду, транспортний переїзд і машиніст попереджає про наближення та старий першого раз сказав онукові: «Це він тебе вітає. Помахай йому рукою...», і хлопчик у захваті махав руками та щось кричав, та слів не можна було розібрати від стукоту коліс.

Потяг прогуркотів повз них і скоро зник у північному напрямку.

- От і все, ходімо додому – мовив старий злазячи із теплої нагрітої сонцем – шпали беручи внука, щоб зсадити його.

- Стій, дідусю, стій! Іще один їди... почекаймо.

- Нічого там не їде. Не вигадуй, – старий знав, що більше до пізнього вечора поїзді тут не буде.

- Поглянь! – внук вказав на рейки, які тяглися у напрямку товарної станції звідки дійсно вихопилась мотодрезина з підіймальним краном та робітниками у помаранчевих жилетках на платформі.

Хлопчик весело загукав вимахуючи руками й робітники побачивши його теж засвистіли та замахали сміючись, а машиніст свиснув сигналом добавивши радості у дитяче серце.

Дрезина проторохтіла й онук покірно дозволив зняти себе із бар’єра. Старий зав, що його розпирають запитання та хлопчик мовчки дочекався поки дідусь переніс його через рейки та опустив на землю на тихій дачні вулиці.

Далі посипався град питань про цю саму мотодрезину які скоротили їхнє повернення і хлопчик почав стукати кулачком у гримкотливі двері їхньої хвірточки зробленої із дешевого китайського профільованого листа, – Бабусю, ми прийшли!

Кінець.

09.03.2022 р.

Єггермюлен.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!