20.03.2023 20:31
для всіх
47
    
  2 | 2  
 © Арсеній Троян

Двір баби Катьки

Двір баби Катьки

Її всі звали бабою Катькою. Причому саме так — не Катерина, а Катька. Така в Яблунівці традиція.

Баба Катька жила через хату і часто заходила до нас — у гості або допомагати по господарству (вибирати картоплю влітку, наприклад). На вигляд це була звичайна сільська бабця, котра носила кілька шарів одягу (здається, навіть улітку), на голові завжди барвиста хустка.

Незважаючи на солідний вік (їй уже наприкінці 1990-х було років 70!), баба не виглядала слабкою: могла і пожартувати, і слівце міцне кинути, і чарку перехилити.

Був у баби Катьки зуб, і не простий, а золотий. Мені він, принаймні, здавався золотим, бо дуже ефектно виблискував на сонці. І особливим талантом баби було вміння лузати гарбузове насіння. Лише лусь-лусь! І наступна насінина летить у рот. У мене так не виходило: гарбузці, які я закидав у свою пащеку, відразу розм’якали, перетворюючись на кашу, тому лущити доводилось пальцями, від чого насіння часто випадало, а лузґа забивалась під нігті. Тоді я думав, що весь секрет у тому золотому зубі, який було встановлено спеціально для лузання насіння.

Ходити бабі допомагав костур з липи — легкий, але тривкий. Його поверхня за роки користування натерлась до блиску. Костур на нашому ґанку — умовний знак, що баба прийшла. Він стояв завжди в одному і тому самому місці — справа від дверей, під ртутним градусником.

Інколи і я навідувався до баби — щось віднести, щось віддати або побути в неї якийсь час, поки вдома нікого немає, а таке часто траплялось — мама, бувало, затримувалась на роботі допізна, батько приїжджав лише на вихідні.

Мене завжди вражав бабин двір. Бо це був не двір, а справжнісінький музей!

Ось ви відчиняєте хвіртку і першою вас зустрічає стара, присадкувата хата, завжди вибілена та підмазана глиною. Поряд ви бачите велику вербу, стовбур якої теж підмазано вапном — для краси. По центру, у глибині двору, — літня кухня з маленькими вікнами, праворуч — собача будка (пес або всередині, спить, або вже радісно стрибає біля ваших ніг, здіймаючи хмару куряви), тут же — червона цегла, акуратно складена і накрита шматком шиферу. Біля кухні, ліворуч, сарай, де ночують кози і кішка Маруська, клітки для кролів і десь там, ще далі вглиб, видно шматок важкої дерев’яної хвіртки в сад, дощатий паркан, а над ним — гілки старих яблунь та груш.

Скрізь чисто, охайно і затишно, особливо біля хати. Віття дерева красиво спадали на краєць даху та у двір, створюючи у своїй тіні затишок, ліворуч — палісадник за низьким парканчиком. У палісаднику баба якось висадила троянди, і вони з самого народження не бачили бур’яну. На дорожній порохняві двору — сліди від деркача.

Замітати баба любила. Вона замітала влітку, замітала восени, енергійно відгрібаючи листя, мела навесні, оголюючи лід, який ховався під нанесеним зимою ґрунтом і не хотів танути, та що там — я якось бачив, як баба Катька одного разу мела навіть узимку, розчищаючи доріжку від кухні до хати. Хоча і снігу було кіт наплакав, але чистота — передусім.

Часто, коли я проходив повз двір баби, чув ритмічне «шшшик», «шшшик»… «шшшик», «шшшик»…

Чистота була ідеальною. Недарма на стовпі біля воріт двору висіла кругла табличка «Дом образцового содержания и порядка».

Років до одинадцяти баба Катька часто мене гляділа. Ми, бувало, сиділи в неї в хаті: баба, майже не дихаючи, дивилась по чорно-білому телевізору «Пєсню года», новини, «Секрет жорстокого ангела» чи якийсь інший бразильський серіал, а я сам себе заколисував в сплетеному з лози кріслі-гойдалці. Уперше і, можливо, востаннє я бачив те крісло лише в хаті баби, тому міг не злазити з нього увесь вечір.

Але найбільше мені запам’яталась літня кухня. Вона тільки називалась літньою, насправді це був повноцінний будинок з усіма зручностями, щоправда, маленький, якщо не сказати мініатюрний. Кімнати там було дві — основна (вона ж і зала, і спальня), з ліжком на пружинах, пірамідою подушок, холодильником, столиком під вікном і календарем 1998-го року з Владом Сташевським. Інша кімната — це була кухня, де готувалась їжа і для людей, і господарства (баба тримала курей, кролів і пару кіз), тут же стояла пічка, яку взимку розтоплювали до червоного і літня кухня перетворювалась на лазню. Біля вхідних дверей висів цілий гардероб бабусиних курток та шуб, які я, прочитавши книгу Івана Сяркова «Ми, хлопці живучі», охрестив «френчами».

Сказати, що тут було тісно, це нічого не сказати, але баба Катька жила тут сама, її все влаштовувало, а я тоді багато місця не займав. З іншого боку, добре, що простору мало, — усе під рукою, та і дров узимку йде небагато.

Баба жила саме тут, і влітку, і взимку. У хату вона ходила лише дивитись телевізор. Його вмикали тільки ввечері, решту часу він нудився на самоті в порожній залі, дбайливо накритий білою в’язаною серветкою.

Саме в літній кухні баби Катьки я проводив вечори, чекаючи поки мама повернеться з роботи. Я сидів на краю ліжка або за столом, накритим картатою целофановою цератою, і дивився, як за вікном вітер біснується у віттях верби чи як сніг м’яко падає на землю, чи як капле талий сніг з даху хати, а баба щось говорила.

Одного разу вона розповіла, як її розбудило НЛО.

— Проснулась я оце ноччю, — аж руками сплескувала баба. — А у вікна свєт так і б’є! Фонарів, мабуть, двадцять, і так ярко, шо аж сліпить! А потом як загуде!

— І шо, воно потом полетіло геть? — запитав я.

— Та фіг його зна! Я плюнула, повернулась на другий бік і заснула!

— Та то джип, навєрно, був… У них можуть бути фонарі, на криші. І гудуть вони здорово!

— Може і джип, хто його в гада зараз розбере! Якщо джип, то ще хуже. НЛО собі полетить і поминай як звали, а джип десь тут по селу катається, а на джипах одні бандіти їздять. Вийдеш так за двір і всьо! Задавить і будеш ще й винуватим!

Другим улюбленим бабиним заняттям, після замітання, було сидіння на лавці за двором. Мало чи не кожен вечір улітку, навесні чи восени, якщо дозволяла погода, баба виходила за двір, ставила біля поштової скриньки свій костур, сідала на лавку й дивились село як телевізор. Баба слухала удари молотків, шикання кіс, гудіння моторів, яке лунало звідусіль, і супроводжувала кожного мимохідця пильним поглядом. Я, бувало, сидів поряд і скоро й сам втягнувся в це реаліті-шоу. Особливо цікаво було спостерігати за двором напроти, де жив заможний фермер Сашко Ударник. До нього часто під’їжджали дорогі машини і я намагався згадати, як називається та чи інша модель.

Та бабі були цікаві всі люди, котрі ввечері кудись йшли повз її двір. Зі знайомими вона віталась, незнайомих уважно вивчала поглядом і питала чи то мене, чи себе: «Хто це такий?» і «Куди він ото пішов?» Ще могла спитати «А шо він поніс?», якщо людина чимчикувала з клунком чи торбою в руках. Цього я не знав, хоча самому було дуже цікаво.

Окрім мене, з на лавці разом з бабою можна було побачити її подружок — бабу Свєту (жила поряд) і бабу Ганьку. Останній було років під дев’яносто, вона жила на краю села, але все одно ходила до гурту, хоча пересувалась дуже повільно, погано чула і на кожне слово питала «Га?» Можливо, тому її «Ганькою» і прозвали.

Якщо ж не було ні мене, ні подружок, бабі Катьці сумувати не доводилось — поряд завжди крутилась Маруська. То була велика, вгодована на козячому молоці, кішка, яка дуже любила свою власницю та, мабуть, і їй було цікаво спостерігати за вулицею, бо за двором вона проводила більше часу, ніж сама баба, поважно лежачи на тій же лавці або сидячи на стовпчику біля хвіртки.


Баби Катьки не стало у 2002-му році. Рік чи два в хаті жила бабина донька Лєнка з приймаком, але і вони померли, від болячок і горілки. Двір почав поволі занепадати, і зараз це самі руїни, які влітку заростають диким виноградом, а взимку їх замітає снігом. Хата ще якось стоїть, правда, одного разу, під час якоїсь літньої грози, вітер відірвав від верби масивну гілку і кинув її прямо на дах. Тепер там зіяє діра. Літню кухню сусіди розібрали на матеріали, лишився один кістяк.

Останнє, що якийсь час нагадувало про власницю подвір’я, так це троянди. Вони дивом пробивались крізь хащі бур’янів і сумно червоніли в повній пустці.

Зараз немає ні троянд, ні літньої кухні, ні колишньої чистоти, самі руїни. Але замість них я досі бачу рівний ряд штахетнику, дбайливо вибілену хату, а на лавочці біля двору — бабу Катьку та її кішку Маруську, яка сидить поряд і задоволено мружиться на сонці.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 22.03.2023 01:28  Борис Костинський => © 

Сумна історія. Дедалі таких хат в Україні буде ще більше. Демографія і до війни була вкрай поганою, а тепер, коли за кордон виїхало до 10 мільйонів, все може стати зовсім драматично. Пані Ела Лібанова - директорка Інституту демографії та соціології при Академії наук України (до речі, жінка покійного троюрідного брата моєї мами) кілька років тому сказала вбивчу фразу: "Сумнівів в тому, що Україна, як держава, на мапі в майбутньому обов`язково буде, однозначно нема. Але от чи будуть українці населяти цю країну - питання..." Поляки завдяки великим витратам на заохочення дітородних полячок народжувати, досягли певних успіхів. А зараз в них є добрячий шанс полонізувати кілька мільйонів біженців з України. За 29 років життя в США, знаю достеменно, що українці абсорбуються навіть краще євреїв. За якихось п`ять років вкорінюються так, що і справжні американці заздрять їхньому добробуту. В принципі, в США та Канаді українством всіх хвиль створено таку "Україну", що реальній до неї - десятиліття і десятиліття...