21.05.2023 06:48
для всіх
39
    
  - | -  
 © Лукіан

ТІМОН, або МІЗАНТРОП

діалог про Тімона Афінського

 

***

«Тімон» збагатив світову літературу типом «людиноненависника» - «мізантропа» (грецькою мовою μισέω - ненавиджу, ανθρωπος - людина). Від «Тімона» Лукіана походить сюжет драми Шекспіра «Тімом Афінський». Мольєр у своїй комедії «Мізантроп» остаточно затвердив лукіанівский персонаж. Обмежена літературна традиція, що починається для нас з Арістофана, говорить про Тімона як про афінянина, що жив під час Пелопонесської війни, тобто в кінці V ст. до н. е. Ненавидячи людей, він пішов у безлюдні місця, де збудував собі житло, схоже на башту, яке Павсаній, що описав свої мандри по Елладі, бачив ще при імператорі Адріані (II ст. н. е.) Переказ розповідає, що і після смерті Тімон залишався подалі від людей у недоступній гробниці, розташованій на високій скелі.

***


Тімон, Зевс, Гермес, Плутос, Бідність, Гнатонід, Філіад, Демей, Тразикл, Блепсій.


ТІМОН. О, Зевсе, милостивий і гостинний, доброзичливий і дому охоронець, громовержець і хранитель клятв, володар блискавок і грізних хмар і, як там ще інакше називають тебе нерозумні поети, особливо коли у них не виходить розмір вірша, так як тоді ти своїми багаточисельними іменами підтримуєш падаючий вірш і заповнюєш зіяння у ритмі.

Де ж тепер у тебе твоя шумлива блискавка, де важкогримаючий грім і розпечений, блискучий страшний перун? Все це, виявляється, дурниці, просто поетичний туман, ніщо окрім шуму назв. А твоя прославлена, далеко уражаюча зброя погасла і охолола, не знаю чому, і не зберегла навіть найменшої іскри гніву проти неправедних.

Скоріш за все, той, хто збирається порушити клятву більше злякається вчорашнього гноту, чим всеспалюючого полум’я перуна. Адже виявиться, що ти йому погрожуєш простою головнею, що не дає ні вогню, ні диму, і така людина знає, що від твого удару він тільки з голови до ніг буде вимазаний сажею. Тому-то Салмоней і відважився вже наслідувати твоєму грому і небезуспішно, протиставивши Зевсу, настільки холодному у гніві, свій запал і жар. Та і як могло бути інакше? Адже ти спиш, наче під впливом мандрагори, не чуючи хибних клятв і не слідкуючи за несправедливими; ти страждаєш очима, сліпнеш, не розрізняючи того, що відбувається перед тобою, і оглух, наче старий.

От коли ти був ще молодий і палкий душею, ти бував грізним у гніві і творив великі діла проти несправедливих і насильників. Ти ніколи не укладав з ними священного перемир’я, твій перун завжди був в ділі, і егіда дрижала від ударів, гриміла гроза, і безперервно падали блискавки, наче списи під час битви; земля тремтіла, як решето, сніг падав кучугурами, град летів, наче каміння. І, щоби сказати без прикрас, дощі йшли бурхливі і сильні, кожна краплина ставала рікою. В одну мить земля потерпіла таку корабельну аварію при Девкаліоні, що все потонуло у водній безодні; тільки один невеликого розміру ковчег ледве спасся, наткнувшись на Лікорей, зберігши останні іскри людського сім’я для наступного покоління, ще гіршого, чим перше.

І от ти несеш від нього заслужене покарання за свою легковажність, так як ніхто тепер не приносить тобі жертв і не прикрашає зображення вінками, - хіба що тільки під час Олімпійських ігор хто - небудь зробить це випадково; та і той не вважає це надто потрібним, а тільки виконує якийсь старовинний звичай. І в невдовзі, найблагородніший із богів, із тебе зроблять Крона і залишать без будь-якої пошани.

Я вже не кажу, як часто грабують твій храм; навіть у тебе самого обламали руки в Олімпії, а ти, високогремлячий, полінувався підняти на ноги собак чи скликати сусідів, щоб, прибігши на крики, вони захопили грабіжників, що приготувалися тікати. Але, благородний, титанобоєць і гігантоборець, ти сидів, тримаючи в правій руці перуна в десять ліктів, поки вони обстригали тобі кучері.

Коли ж, нарешті, о, дивовижний, припиниться подібна недбалість і неувага? Коли ти покараєш таке беззаконня? І скільки для цього знадобиться Девкаліонів і Фаетонів тепер, коли життя переповнене нахабством і образами?

Але відставимо в сторону загальні справи; поговоримо про моє власне становище. Скількох афінян я підняв і зробив із найбідніших багатими; всім нужденним допоміг і, більш того, все своє багатство я витратив на благодіяння для друзів. Коли ж після цього я став жебраком, вони мене і знати більше не хочуть і навіть не дивляться на мене. І це ті, хто принижувався переді мною, клявся мені і чекав тільки мого кивка. А тепер, якщо я випадково зустріну на дорозі кого-небудь із них, вони пройдуть мимо, не впізнаючи мене, наче проходять мимо якоїсь гробниці забутого вмерлого, що похилилася і постраждала від часу. А інші, помітивши мене, здалеку, звернуть убік, вважаючи нещасливою і поганою ознакою побачити того, хто був ще недавно їх рятівником і благодійником.

Всі ці нещастя змусили мене відійти сюди у віддалені місця; зодягнений в овчину, я обробляю землю за платню в чотири оболи, роздумуючи на самоті з моєю мотикою. Тут, мені здається, я вигадую, принаймні, на тому, що не помічаю багатьох незаслужено щасливих людей, - адже для мене це дуже гірко. Пора, нарешті, син Крона і Реї, струсити з себе глибокий і неприємний сон: адже ти переспав навіть Епіменіда; роздмухай свого перуна чи запали його від Етни і, добувши велике полум’я, яви гнів мужнього і юного Зевса, якщо неправда те, що критяни говорять про тебе і про твою могилу у них.

ЗЕВС. Хто цей крикун, Гермесе, що кричить із Аттики біля підніжжя Гіметта? Він брудний, худий і одягнений в овчину. Здається, зігнувшись, він риє землю. Балакучий і зухвалий чолов’яга! Звісно ж, це який-небудь філософ, тому що інакше він би не вів про нас таких безбожних балачок.

ГЕРМЕС. Що ти говориш, батьку? Хіба ти не пізнаєш Тімона, сина Ехекратида із Колліта? Це той, хто часто при творенні жертвоприношень пригощав нас цілими гекатомбами, недавній багатій, у якого ми зазвичай так пишно святкували Діасії.

ЗЕВС. На жаль, яка зміна! Він, прекрасний багатий чоловік, оточений великою кількістю друзів. Які ж нещастя зробили його таким? Яким чином він став брудним, жалюгідним, мабуть, найманим робітником, що працює важкою мотикою?

ГЕРМЕС. Його звели, так би мовити, доброта, людинолюбство та жалість до всіх нужденних, а якщо говорити правду – нерозумність, добродушність і нерозбірливість у друзях. Тімон не розумів, що догоджає воронам і вовкам, і коли печінку у нещасного клювало вже стільки шулік, він все-таки вважав усіх друзями і приятелями, які з прихильності до нього об’їдають його. Коли ж вони оголили і ретельно обгризли його кістки і досить старанно висмоктали із них мізки, тоді вони і пішли, лишивши Тімона висохлим і з підрізаним корінням; друзі його більше не взнають, не дивляться на нього – до чого насправді? І не допомагають йому, не даючи зі свого боку нічого. Тому-то, покинувши від сорому місто, він в овчині і з мотикою, як ми це бачимо, обробляє тепер землю за платню, сумуючи через свої нещастя, коли ті, що розбагатілі завдяки йому, гордовито проходять мимо, навіть забуваючи, що його звати Тімоном.

ЗЕВС. І все-таки це не такий чоловік, щоб можна було його залишити без уваги і піклування. Природно що він обурюється в нещасті. Але ж і ми можемо стати схожими на цих проклятих підлесників, якщо залишимо чоловіка, що спалив для нас на олтарях стільки великих стегон биків і кіз, - у мене в ніздрях до цих пір тримається їхній запах.

Втім, через відсутність вільного часу і сильний галас, що його здіймали клятвовідступники, насильники і грабіжники, і від тривоги перед святотатцями, - адже вони багаточисельні і за ними важко вслідкувати, і не можна навіть очі закрити на мить, - я вже давно не дивився на Аттику, і особливо з тих пір, як філософія і словесні чвари виникли серед афінян. Коли вони сперечаються і кричать, то неможливо прислухатися до молитов. Потрібно або сидіти закривши вуха, або загинути від філософів коли вони на весь голос заводять розмову про якусь чесноту, про безтілесне і про інші дурниці. От тому і сталося, що Тімон, хоча і непоганий він чоловік, залишився без нашої турботи про нього.

Ти все-таки, Гермесе, піди скоріш до нього, взявши з собою Багатство; а Багатство нехай поведе з собою Скарб. Нехай вони залишаться з Тімоном і не залишають його так легко, навіть якби він, через свою доброту, знову прогнав їх із дому. Стосовно ж цих підлесників і невдячності, яку вони виказали у ставленні до Тімона, я подбаю сам, і вони отримають відплату. Як тільки я відремонтую свого перуна: два його великих променя зламалися і погнулися, коли я нещодавно, з більшим, аніж треба було запалом, пустив його в софіста Анаксагора, який переконував своїх учнів, що нас, богів, зовсім не існує. Але я не влучив у ціль, тому що Перикл прикрив Анаксагора рукою, а перун, налетівши на Анакіон, підпалив його і сам ледве не розбився об скелю. Втім, поки що, і те їм буде достатньою відплатою, коли вони побачать Тімона ще більш багатим.

ГЕРМЕС. От що значить сильно кричати і бути нав’язливим і нахабним. Це корисно не тільки одним повіреним в ділах, але і тому хто молиться. Адже ось зразу ж Тімон стане із бідняка багатим чоловіком, і це тому, що кричав і відверто висказувався у своїй молитві, звернувши на себе увагу Зевса. А якби Тімон, мовчки і зігнувшись, копав землю, він би так і копав її, не помічений Зевсом. 

ПЛУТОС. А я до нього не піду, Зевсе.

ЗЕВС. Чому, вельмишановний? Адже я тобі наказую.

ПЛУТОС. Тому що, клянусь Зевсом, він ображав мене, зводив і кришив на багато частин; а я ж був йому добрим другом ще при житті батька! Він ледь не щипцями викидав мене з дому, як струшують із рук жар. Значить, знову мені йти на роздачу прихвосням, підлесникам і гетерам? Ні, Зевсе, пошли мене до тих, хто оцінить подарунок, хто буде за мною доглядати; у них я буду в пошані і в достатку. А ці, безтурботні, як птахи, нехай живуть з Бідністю, якій вони надають перевагу переді мною, і, отримавши від неї овчину і мотику, хай задовольняються, нещасні, виручивши чотири оболи, раз вони зневажливо викидають подарунки у десять талантів.

ЗЕВС. Нічого подібного Тімон з тобою робити більше не буде; його досить гарно навчила мотика, що потрібно тобі віддавати перевагу перед Бідністю, якщо тільки його поперек що-небудь відчуває. Однак, мені здається, ти занадто жалієшся на свою долю, звинувачуючи тепер Тімона в тому, що він виганяв тебе у відкриті двері на волю, не запирав і не ревнував тебе: адже іноді ти, наприклад, сердився на багатіїв, кажучи, що вони закривають тебе не засувку і на замок, накладаючи печатки, щоб тебе неможливо було витягти на світ. Ти плакався через це переді мною, кажучи, що задихаєшся, знаходячись у повній пітьмі. І тому ти з’являвся до нас пожовтілим і повним турбот, з пальцями, скрученими від звички перераховувати гроші, і погрожував втекти від багатіїв, якщо тобі це вдасться. І взагалі тобі здавалося жахливим сидіти в мідному чи залізному теремі, як Даная, під опікою ретельних і підлих наставників – Доходу і Розрахунку, що оберігають твою незайманість.

Ти говорив, що багатії вчиняють нерозумно, люблячи тебе надмірно, не сміючи користуватися доступним і насолоджуватися спокійно, хоча вони і мають те, що люблять; навпаки, вони невсипуще охороняють тебе, пильно поглядаючи на печаті і засувки і знаходячи повну насолоду не в тому, щоб самим насолоджуватися, а в тому, щоб нікому не поступитися цим щастям, як собака в стійлі, що сама ячменю не їсть і голодному коню не дає. А ще ж ти ж навіть сміявся над ними, кажучи, що багатії відмовляють собі у всьому, тримаються насторожі, і, дивне діло, заздрячи самим собі, того не знають, що який-небудь проклятий раб, домоправитель чи інший шибеник потихеньку напивається, залишаючи сидіти нещасного і нелюбимого хазяїна, що не змикає очей над відсотками, при тусклому світильнику з вузенькою шийкою і висохлим гнотом.

Яка несправедливість, Багатство, тоді – звинувачувати багатих, а тепер попрікати Тімона в протилежному!

ПЛУТОС. Якби ти почав шукати істину, ти б вирішив, що в обох випадках я роблю розсудливо: надмірна розбещеність Тімона, природно, виявилася зневажливою, а не доброзичливою по відношенню до мене. З іншого боку, ті, що тримали мене запертим і в темряві, дбаючи, щоб я не став товстіше, жирніше і більш рослим, не торкаються мене і не виводять до світла, щоб мене ніхто не побачив; такі люди, по-моєму, безумствують і ображають мене, ні в чому не повинного, бажаючи згноїти мене в тюрмі і не знаючи, що в невдовзі вони помруть і залишать мене кому-небудь іншому, хто буде щасливий.

Отже, я не буду хвалити ні цих людей, ні надто марнотратних, а тільки тих, що знають міру і не дуже скупі, не розкидають всього свого надбання. Подумай ради Зевса, Зевсе: якби хто-небудь, поєднавшись законним шлюбом з молодою красивою жінкою, вирішив би її не оберігати, зовсім не ревнував би її і дозволяв би їй вештатися, де вона захоче, вдень і вночі, віддаватися охочим, більш того, якби він сам доводив її до розпусти, відчиняючи двері, спонукаючи до розпусти і закликаючи до неї усіх, - хіба б ти вважав, що такий чоловік кохає дружину? Вже ж ти-то, Зевс, цього не сказав би: адже ти і сам часто любив.

А якби хто-небудь, навпаки, взявши за законом у свій дім вільну жінку для народження законних дітей, не торкається до прекрасної, квітучої дівчини і не дає не неї, навіть, поглянути іншим, тримаючи її, бездітну і безплідну, під замком, і тільки твердить, що любить її, що дійсно видно по кольору його обличчя, по схудлому тілу і запалим очам, хіба такий чоловік не здався б тобі божевільним? Йому слід народжувати потомство і насолоджуватися шлюбом, а він дає в’янути прекрасній і милій дівчині, обходячись з нею на протязі всього життя як зі жрицею Деметри Фесмофори. (1) Це я ставлю в докір – одним, що вони мене кидають, знищують і мучать, а другим – що вони тримають мене зв’язаним, як таврованого раба-втікача.

ЗЕВС. Чому ж ти сердишся на них? І ті, і другі отримують за це відплату: одні подібно Танталу, без їжі та пиття, з висохлою горлянкою, дивляться тільки на своє нещасне золото; У інших, як у Фінея, гарпії виривають їжу з горла. Але піди до Тімона. Ти побачиш його тепер більш розсудливим.

ПЛУТОС. Значить, він перестане старанно вичерпувати мене, як з дірявої діжки, перш ніж я весь увіллюсь, намагаючись попередити потік, щоб я, ставши невичерпним, не затопив його? Мені здавалося, що я ношу воду в бочку Данаїд і даремно наповнюю її, так як вона не тримає воду і все, що вливається, зразу ж і витікає. Отвір для вливання у бочці досить вузький, а витікає все безперешкодно.

ЗЕВС. Зрозуміло. Якщо Тімон не заткне отвір, через який все зразу витікає, то, коли ти швидко виллєшся, він знову знайде в осадку на дні бочки овчину і мотику. Ну, ідіть тепер і збагатіть Тімона. А ти, Гермес, не забудь на зворотньому шляху привести кіклопів із Етни, щоб вони відремонтували і нагострили мені перуна; нам, мабуть що, скоро знадобиться, щоб він був гострим.

ГЕРМЕС. Пішли, Плутос. Що це? Ти кульгаєш? Ти приховував від мене, шановний, що ти не тільки сліпий, а ще й кульгавий.

ПЛУТОС. Це не завжди, Гермес. Якщо я відправляюсь до кого-небудь за наказом Зевса, не знаю, чому я важчаю і кульгаю на обидві ноги, так що інколи приходжу до цілі, коли, той хто очікує мене вже став старим. А якщо мені потрібно повертатися, ти б подумав, що у мене є крила; я тоді лечу скоріш за всіх птахів: як тільки впаде мотузка на іподромі, я вже оголошений переможцем, - я перескакую через весь стадіон так, що інколи глядачі не встигають встежити за мною.

ГЕРМЕС. Ти говориш неправду. Я міг би тобі назвати багатьох, які ще вчора не мали обола, щоби купити собі мотузка, а сьогодні раптом багаті і поважні. Вони їздять на парі білих коней, а раніше у них і осла ніколи не було. Тепер же вони виступають одягнені в пурпур, з перснями на пальцях, самі, здається, не вірячи, що вони розбагатіли не уві сні.

ПЛУТОС. Це інша справа, Гермес. Тоді я не на власних ногах ходжу, і не Зевс, а Плутон посилає мене до них, тому що якраз він – творець багатства і надавач великих милостей, як вказує і його ім’я. Коли ж мені потрібно перейти від одного до другого, мене поміщають у заповіті і, ретельно наклавши печаті, на руках відносять у супроводі натовпу. І, поки покійник лежить десь в темному кутку дому з накинутим на коліна старим одягом, як здобич ласок, мене з надією чекають на площі крикуни, наче голодні пташенята ластівку, що підлітає.

Потім знімають печаті, розрізають тасьму, відкривають заповіт і оголошують мого нового господаря, тобто якого-небудь родича чи підлесника, чи розбещеного раба, що цінувався в юності, як тільки починав голити собі щоки, за різноманітні насолоди, які він будучи, уже в літах, надавав старому розпуснику. Ось цей-то милий чолов’яга, ким би він раніше не був, отримавши велику винагороду, захопивши мене разом із заповітом, утікав геть. Потім замість колишнього імені – Піррія, Дромона чи Тібія – він починає себе величати Мегаклом чи Мегабізом, або Протархом. А решта, даремно відкриваючи роти, дивляться один на одного, істинно журячись, що риба вислизнула із сітки, знищивши чималу кількість приманок.

І цей грубий і товстошкірий чолов’яга накидається на мене і, ще боячись оков, насторожує вуха, якщо хто-небудь випадково клацне бичем, падає ниць перед ручним млином рабів, наче перед храмом Діоскурів, і стає нестерпним для оточуючих. Він ображає вільних і б’є своїх бувших товаришів по рабству, бажаючи упевнитись, що йому це корисно, поки не нарветься на яку-небудь розпусницю або не захопиться розведенням коней, чи не дасть оволодіти собою підлесникам, які будуть клястися, що він прекрасніший за Нірея, (2) благородніше Кікропа чи Кодра, розумніше Одіссея і багатше шістнадцяти Крезів разом узятих. За короткий час нещасний розсіє багатство, важко накопичене з допомогою багаточисельних обманів, крадіжок і злочинів.

ГЕРМЕС. Ти говориш майже так, як воно є. Ну, а коли ти сам ідеш, як в такому випадку ти, сліпий, знаходиш дорогу? І яким чином відрізняєш тих, до кого тебе посилає Зевс, що вони гідні збагачення?

ПЛУТОС. Ти думаєш, я цікавлюсь, які вони? Клянусь Зевсом, не дуже. Інакше б я не прийшов, покинувши Арістида, до Гіппоніка, Каллія і багатьох інших афінян, не гідних навіть обола.

ГЕРМЕС. Але все-таки як же ти дієш, коли тебе посилають?

ПЛУТОС. Я ходжу навмання туди – сюди, поки не стрінеться хто-небудь назустріч. І перший зустрічний, хто б він не був, забирає мене до себе додому, дякуючи тобі, Гермесе, за неочікуваний прибуток.

ГЕРМЕС. Значить, ти обдурюєш Зевса, який думає, що ти збагачуєш тих, кого він, на свій розсуд, вважає гідним?

ПЛУТОС. І це справедливо, шановний, якщо він, знаючи, що я сліпий, посилає мене розшукувати те що давно вже зникло з цього світу і яке надзвичайно важко знайти, і що, навіть сам Лінкей не зміг би це з легкістю розшукати, таке воно мале і непримітне: адже гарних людей мало, а поганих – багато; вони заволоділи всім у державі, і я легко натикаюсь на них і попадаю в їхні сіті.

ГЕРМЕС. Як же потім, коли ти їх покидаєш, ти так легко втікаєш від них, не знаючи дороги?

ПЛУТОС. Я роблюсь далекозорим і швидким тільки у випадку втечі.

ГЕРМЕС. Ну, дай мені відповідь ще на одне питання: як це у тебе, вибач на слові, сліпого і до того ж товстого і жовтого, стільки коханців, що весь час дивляться на тебе і у випадку удачі вважають себе щасливими, а якщо не досягають успіху, думають, що і жити не варто? Адже я знаю чимало відкинутих тобою, що з високих скель кидаються в багаторибне море, вважаючи, що ти їх зневажаєш, так як жодного разу на них не подивився. Я прекрасно знаю, - і ти сам згодишся, якщо хоча б трохи знаєш себе, - що вони поводять себе як корібанти, (3) втрачаючи розум через такого коханця.

ПЛУТОС. Значить, ти думаєш, що я здаюся їм таким, який я в дійсності – кульгавим, сліпим, з усіма недоліками, що мені приписують?

ГЕРМЕС. А як же інакше, Плутос, якщо тільки вони самі не сліпі?

ПЛУТОС. Вони не сліпі, вельмишановний, але у них затемнення від незнання і обману, що зараз всіма володіють. Та я і сам, щоб мати хоч який-небудь вигляд, являюсь до них у найпривабливішій личині, роззолоченій і усипаній дорогоцінними каменями, одягнений в дорогий одяг. А вони, думаючи, що бачать мене самого, закохуються в мою красу і гинуть у випадку неуспіху. Якби хто-небудь показав їм мене голого, то вони, звісно, засудили б самих себе за те, що так багато прогавили і полюбили некрасиве і неприємне.

ГЕРМЕС. Яким же чином виявляється, що люди, які живуть уже в багатстві і що носять цю личину, все-таки обманюються? Адже, якби у них почали її віднімати, вони скоріш би віддали голову, чим личину? Адже важко припустити, що люди, знаючи все зсередини, не бачать того, що вся ця краса нанесена фарбою.

ПЛУТОС. І в цьому ділі, Гермесе, у мене немало помічників.

ГЕРМЕС. Хто ж саме?

ПЛУТОС. Як тільки хто-небудь, зустрівши мене, відчиняє переді мною двері, щоб прийняти мене, то разом зі мною непомітно прокрадаються Сумнів, Чванство, Розпуста, Нахабство, Обман і тисяча схожих недоліків. Віддавшись їм всією душею, людина захоплюється тим, чим не слід захоплюватись, прагне того чого слід уникати, благоговіє переді мною – батьком усіх зол, що зайшли зі мною і які оточують мене як почесна варта, і скоріше стерпить все, чим дасть мені піти.

ГЕРМЕС. Який же ти гладкий, слизький і вивертливий, Плутос! Ти не даєш жодної міцної зачіпки, щоб за тебе ухопитись, але, як вугор чи змія, вислизаєш поміж пальців, невідомо яким чином. А Бідність, навпаки, легко дається до рук, і у неї по всьому тілу виросли тисячі шипів, так що, тих хто попався вона зразу ж захоплює, не даючи звільнитися. Але, поки ми займаємось порожніми балачками, ми забуваємо про важливу справу.

ПЛУТОС. Яку справу?

ГЕРМЕС. Що ми не привели Скарб, який нам потрібен перш за все.

ПЛУТОС. Про це не турбуйся. Я завжди залишаю його на землі, коли йду до вас, наказуючи йому залишатися всередині і тримати двері закритими і нікому не відчиняти, поки він не почує мого голосу.

ГЕРМЕС. Так пішли тепер в Аттику. Ти йди за мною, тримаючись за мого плаща, допоки ми не прийдемо до її меж.

ПЛУТОС. Ти добре робиш, Гермесе, що ведеш мене за руку. Якби ти мене відпустив, я, мабуть-що, заблукавши, натрапив би на Гіпербола чи на Клеона. Але що це за шум, як нібито удари заліза об камінь?

ГЕРМЕС. Це Тімон тут риє кам’янисту землю на сусідній скелі. Ай, ай! Тут і Бідність, а ось і Труд, Терпіння, Розсудливість і Мужність, а там натовп всіх підданих Голоду, краще, за твою почесну варту.

ПЛУТОС. Так чого б нам не піти звідси скоріш, Гермесе? Адже ми нічого путнього не можемо зробити з цим чоловіком, якщо він оточений таким великим військом!

ГЕРМЕС. Однак так угодно Зевсу. Не будемо ж боятися.

БІДНІСТЬ. Куди, Гермесе, славний убивця Аргуса, ведеш ти цього сліпого за руку?

ГЕРМЕС. Нас послав Зевс ось до цього самого Тімона.

БІДНІСТЬ. Як! Багатство знову прийшло до Тімона, не дивлячись на те, що я, отримала його в поганому стані з рук Розкоші, передала його моїм супутникам – Розсудливості і Труду – і зробила його людиною благородною і гідною поваги? Так вам здається, що мене, Бідність, до того легко принизити і образити, що ви відіймаєте єдине, що у мене було? І тим, кого я з трудом повернула до чесноти, знову оволодіває Багатство і, віддавши його під опіку Нахабству і Гордощам, як і раніше, розбещеного, негідного і нерозумного, знову поверне його мені, коли він буде покритий лахміттям, жебрак?

ГЕРМЕС. Так, Бідність, угодно Зевсу.

БІДНІСТЬ. Я йду геть. Але, також і ви: Труд і Розсудливість ідіть за мною, як і всі інші. Тімон невдовзі узнає, що він втрачає без мене: гарного співпрацівника і наставника всього найкращого, живучи з яким він і тілом здоровий і духом сильний, і життя веде як сильний чоловік, покладаючись лише на самого себе, а все інше, вважаючи зайвим і безглуздим, як воно і є насправді.

ГЕРМЕС. Вони відходять. Пішли ж до нього.

ТІМОН. Хто ви такі, прокляті? Для чого ви прийшли сюди і що вам потрібно? Навіщо ви бентежите робочу людину що працює за платню? Ви всі негідники! Але ви не підете без напуття: зараз я вас переб’ю камінням і грудомахами землі!

ГЕРМЕС. Ні в якому разі. Не бий нас, Тімоне. Адже ти побив би не людей: я - Гермес, а ось це – Плутос. Зевс послав нас до тебе, почувши твої молитви. Отже, отримуй своє щастя в добрий час і залиш свою працю.

ТІМОН. Ну, і вам дістанеться, хоча ви і боги, як ви кажете. Я всіх ненавиджу, і богів, і людей, і цього сліпого, хто б він не був, я, мабуть-що, прикінчу мотикою.

ПЛУТОС. Заради Зевса, пішли звідціля, Гермесе. По-моєму, Тімон сильно роздратувався. Як би нам не прийшлося піти геть, зазнавши неприємностей.

ГЕРМЕС. Без дурниць, Тімоне. Залиш свою неввічливість і суворість і, простягши руки, лови щасливу долю. Багатій знову, будь першим серед афінян, зневажай їх за невдячність і користуйся щастям тільки для себе самого.

ТІМОН. Мені від вас нічого не потрібно. Не набридайте мені! Мотика для мене є достатнім багатством. Взагалі я щасливіший за всіх… коли мене ніхто не навіщає.

ГЕРМЕС. Як ти відійшов від людей, бідний чоловіче.

Зле і зухвале слово несу я Кроніду. (4)

Звичайно, витерпівши стільки від людей, тобі природно було стати мізантропом – людиноненависником, але не богоненависником, коли боги про тебе так піклуються.

ТІМОН. Ну, тобі, Гермес, і Зевсу велика подяка за піклування, але цього Плутоса я не прийму.

ГЕРМЕС. Чому так?

ТІМОН. Тому що він вже і раніше був для мене винуватцем тисяч нещасть, віддаючи мене підлесникам, залучаючи зловмисників, збуджуючи ненависть до мене, розбещуючи мене насолодами, перетворивши мене на заздрісника, нарешті, покинувши мене раптово так віроломно і зрадницьки. Тоді найгідніша Бідність укріпила мене мужньою працею і, поводилася зі мною правдиво і відкрито, дала змореному необхідне, навчила мене зневажати натовп, ставлячи мої життєві надії в залежність від мене самого, і показала, в чому було моє справжнє багатство, на яке підлесник не зазіхає, якому не загрожує сутяга і через яке не хвилюється народ, народний представник не голосує, а тиран не має зловмисного наміру, так як не в змозі його відняти.

Ось чому, укріплений роботою, працелюбно обробляючи це поле, на бачачи більше перед собою ніяких міських зол, я отримую від своєї мотики достатню і задовільну їжу. Тому, Гермес, біжи назад до Зевса і забери Багатство з собою. А з мене достатньо і того, що я у юності заставив всіх людей плакати і ридати.

ГЕРМЕС. Зовсім ні, добрий; адже не всі люди здатні плакати і ридати. Але залиш це роздратування і гарячність і прийми Багатство. Не слід нехтувати дарами Зевса.

ПЛУТОС. Хочеш, Тімоне, я виголошу захисну промову перед тобою? Чи мої слова тобі набридають?

ТІМОН. Говори промову, тільки не довгу і без передмов, як ритори-шахраї, якщо ти виголосиш коротко, я витримаю твої слова заради Гермеса.

ПЛУТОС. Можливо, варто було б говорити докладніше, беручи до уваги всі твої звинувачування. Однак, подивимось, чи образив я тебе чим-небудь, як ти говориш, - я, що був для тебе винуватцем усіх благ, почестей і перших місць в театрі, вінків і іншої розкоші; через мене тебе поважали, прославляли і ладили з тобою. Якщо ж ти сильно постраждав від підлесників, я в цьому не винен. Скоріш я сам був ображений тобою тим, що ти мене з повною зневагою віддав проклятим людям, що вихваляли і обдурювали тебе і мали всілякі злі наміри проти мене. І от, нарешті, ти говориш, що я зрадив тебе. Навпаки, я сам міг би пожалітися на тебе за те, що ти піддавав мене всіляким переслідуванням і скинув мене вниз головою зі свого дому. Ось, чому Бідність, яку ти поважаєш, одягла тебе замість ніжних тканин в овчину. Гермес може засвідчити, як я просив Зевса не посилати мене більше до тебе, - адже ти так непривітно повівся зі мною.

ГЕРМЕС. Ну, тепер ти бачиш, Плутос, якою людиною став Тімон. Ти можеш жити з ним без страху. Копай тут, Тімоне! А ти, Плутос, підведи Скарб під його мотику: він почує твій зов.

ТІМОН. Треба підкорятися, Гермес, і знову ставати багатим. Чого тільки не переносять люди за примусом богів! Втім, подивимось, в яке становище ти ставиш мене, нещасного: до цих пір я жив щасливо, а тепер, не здійснивши нічого злочинного, я раптом отримаю багато золота і візьму на себе багато турбот.

ГЕРМЕС. Потерпи, Тімоне, заради мене, хоча це і трудно і важко, щоб твої лизоблюди луснули від заздрощів. А я через Етну полечу на небо.

ПЛУТОС. Він, здається, відлетів: я чув помахи крил. А ти побудь тут: залишаючи, я пришлю тобі Скарб. Або краще бий по землі мотикою! Тобі я говорю, Скарб золота, підкорись цьому Тімону і дай себе взяти. Копай, Тімон, глибше. А я вас полишу.

ТІМОН. Ну, мотико, кріпись і не зморюйся, визивай до світу Скарб із глибин землі. О, Зевс – Чудотворець, милі Корібанти, Гермес – Прибутковий, звідкіля стільки золота! Чи це бува не сон – оце все? Право, я боюсь, що, прокинувшись від сну, я знайду одне вугілля. Ні, дійсно, це золото, чеканне, червонувате, важке і найприємніше на вигляд:

Немов вогонь, ти світишся в ночі і серед білого дня, (5)

О, золото, ти для людей найкращий дарунок! (6)

Прийди найлюбіший, наймиліший! Тепер я, мабуть, вірю, що Зевс колись перетворився на золото. (7) Воістину, яка б дівчина не прийняла би, розкривши лоно, такого прекрасного коханця, що пролився до неї через дах.

О, Мідас, Крез, дельфійські скарби які ви нікчемні перед Тімоном і його багатством, з яким не зрівняється навіть перський цар! О мотико, о мила овчино, вас я з радістю присвячу Пану! А сам куплю всю цю окраїну, збудую над скарбом башту, в якій зможу прожити один, і нехай вона після моєї смерті буде моєю могилою. «Нехай буде вирішено і постановлено на залишок мого життя: не спілкуватися з людьми, жити в невідомості і зневажати всіх. Дружба, гостинність, товариство, олтар милосердя – нехай буде вважатися повною нісенітницею. Жаліти плачучого, допомагати нужденному – це злочин і розбещення вдачі. Жити треба наодинці, як вовки, і єдиний друг мені – Тімон.

Всі ж інші – вороги і заздрісники. І мати з ким-небудь із них знайомство – осквернення. Якщо побачу кого-небудь, той день буде вважатися нещасливим. Словом, нехай люди для мене нічим не відрізняються від мідних чи кам’яних статуй. Від людей не приймати вісника і не робити жертвопринесень мирром. Пустеля повинна бути кордоном для людей. І люди моєї філи, фратрії і дема і сама батьківщина – тільки холодні і непотрібні назви і пуста забава нерозумних людей. Нехай Тімон один багатіє, зневажає всіх і сам користується своєю розкішшю, звільнившись від лестощів і грубих похвал, приносить жертви і бенкетує в самотності, нехай буде сам собі сусід і співтовариш, відкинувши від себе інших людей. І нехай буде для Тімона встановлено раз і назавжди: коли прийде час помирати, він сам себе прийме в обійми і сам надіне похоронний вінок. (8)

Нехай буде у мене ім’я, найприємніше з усіх імен – Мізантроп – Людиноненависник, а відмінними рисами поводження – похмурість, суворість, грубість, злість і нелюдимість.

Якщо я побачу того, хто гине у вогні і який благає загасити пожежу, смолою і маслом буду гасити. А якщо кого-небудь взимку понесе річка і він, простягаючи руки, буде просити щоб його витягли, я відштовхну його і притоплю з головою, щоб він не зміг більше випірнути. Це він би отримав по заслузі.

Закон вніс Тімон, син Ехекратида, із Колліта, голосував на зборах згадуваний Тімон».

Ну, от так ми постановили і будемо твердо на цьому стояти.

Я би дав багато, щоб всім стало відомо, як сталося, що я надзвичайно розбагатів: вони б задавилися від заздрощів!

Втім, що це! О, що за швидкість! Звідусіль збігаються люди, в пилюці, задихані, не знаю, звідкіля прочувши про золото. Ну, що ж? Чи не залізти мені на пагорб і чи не розігнати їх камінням, кидаючи їх зі свого укріплення, чи на цей раз порушити свою постанову і зустрітися з ними? Моїм презирством вони будуть більше пригнічені. Це буде найкраще. Отже, дамо відсіч, коли вони підійдуть. Ну ж бо, подивимось! Хто це перший із них? Гнатонід, блюдолиз! Недавно, коли я просив у нього в борг по дружбі, він простягнув мені мотузку – він, що виригував цілі діжки після моїх банкетів. Втім, мабуть, він добре зробив, що прийшов. Він у мене завиє раніше за інших.

ГНАТОНІД. Ну, хіба я не говорив, що боги не залишать без допомоги таку гарну людину, як Тімон! Привіт, Тімоне, найпрекрасніший, найприємніший із товаришів по чарці.

ТІМОН. Привіт і тобі, Гнатонід, найпрожерливіший з усіх коршунів і найрозбещенніший із людей.

ГНАТОНІД. Ти все любиш жартувати. Де ж частування? А яку я нову пісню прийшов тобі заспівати із недавно вивчених дифірамбів!

ТІМОН. Мабуть, що ти з більшим почуттям заспіваєш елегію під оцією от мотикою. (9)

ГНАТОНІД. Що це? Ти б’єш мене, Тімон? Закликаю свідків! О, Геракл, ой, ой, ой! Я притягую тебе за каліцтво до суду Ареопага.

ТІМОН. Якщо ти ще трохи підождеш, мене зможуть притягнути за вбивство.

ГНАТОНІД. Ну, ні! Але ти можеш зовсім зцілити мою рану, посипавши на неї трохи золота. Це дивовижний засіб, щоб зупинити кровотечу.

ТІМОН. Так ти ще тут?

ГНАТОНІД. Вже йду! Але тобі не зносити голови, що ти із доброго став таким грубим.

ТІМОН. Хто це йде сюди, цей плішивий? Філіад, наймерзотніший з усіх блюдолизів. Він отримав від мене ціле поле і два таланти на придане для дочки в подяку за похвали, що він розсипав, коли я одного разу заспівав, а всі інші мовчали. Він клявся, що мої співи кращі за лебедині, а коли на днях побачив мене хворим і я підійшов до нього, прохаючи допомоги, ця благородна людина почала мене бити.

ФІЛІАД. Що за безсоромність! Чи можна тепер пізнати Тімона? Тепер Гнатонід – його друг і товариш по пиятиці? Так, він за діло постраждав, невдячний. А я, давній його приятель, одноліток і земляк, все-таки тримаюся скромно, щоб не здаватись нав’язливим. Здрастуй, пане! Остерігайся цих проклятих підлесників, що тільки біля столу і живуть, а взагалі нічим не кращі за ворон. Неможна вірити нікому із нинішніх. Всі невдячні і підлі. А я ніс тобі талант, щоб тобі хватило на предмети першої необхідності, і дорогою, вже наближаючись до тебе, почув, ніби ти надзвичайно розбагатів.

Так от я прийшов тебе попередити…хоча ти такий мудрий і, звісно ж, не маєш потреби в моїх словах. Адже ти і Нестору дав би корисну пораду.

ТІМОН. Нехай так, Філіад. Втім, підійди. Я і тебе трохи навчу мотикою.

ФІЛІАД. О, люди, цей невдячний розбив мені черепа за те що я давав йому гарні поради.

ТІМОН. Ось підходить третій – оратор Демей, з постановою народу в правій руці. Він говорить, що він - мій родич. Це завдяки мені виплатив місту шістнадцять талантів, - він був присуджений до грошового покарання і посаджений до в’язниці за невиплату, а я, пожалівши його, звільнив. Коли недавно Демей отримав за жеребом право розподіляти гроші до театру (10) Ерехтейській філі (11) і я підійшов, прохаючи свою частину, то він сказав, що не визнає мене афінським громадянином.

ДЕМЕЙ. Привіт тобі, Тімоне, великий покровителю свого роду, опора Афін, захисник Еллади. Народ, що зібрався і обидві ради вже давно чекають тебе. Але раніше вислухай постанову, яку я написав на твою честь:

«Приймаючи до уваги, що Тімон, син Ехекратида із Колліта, чоловік не тільки прекрасний і благородний, але і мудрий, як ніхто в Елладі, на протязі всього часу незмінно допомагав місту, беручи також до уваги, що він отримав перемогу в кулачному бою, боротьбі і бігу в Олімпії в один день, став переможцем у змаганні четвіркою і парою молодих коней…»

ТІМОН. Але я ніколи не був навіть глядачем на олімпійському святі!

ДЕМЕЙ. Так що ж? Ти зробиш це потім. Все-таки краще прибавити все це.

«А також відзначився, в битві за своє місто в минулому році під Ахарнами, і розбив два загони пелопонесців….»

ТІМОН. Як? Не маючи зброї і не будучи потім внесеним до переліку воїнів?

ДЕМЕЙ. Ти скромничаєш! Але ми були б невдячними, якби не пам’ятали твоїх заслуг:

«Також немало ще послужив місту, вносячи пропозиції до зборів, беручі участь у раді і будучи стратегом, - на основі всього викладеного Рада, Народ і Гєліея (12) по філам і демам нарізно і сукупно вирішили:

Поставити Тімону поряд з Афіною на акрополі золоту статую, що тримає перун в правій руці і прикрашену сімома променями на голові, і увінчати самого Тімона золотими вінками, а про вінки сповістити сьогодні на нових трагічних виставах свята Діонісій. Бо личить, щоб сьогодні Діонісії були справлені на його честь. Пропозицію вніс оратор Демей, найближчий родич Тімона і учень, бо Тімон – найкращий оратор і найкращий у всьому, щоб не побажав зробити».

Ось тобі постанова. Я хотів би ще свого сина привести до тебе, - я назвав його на твою честь Тімоном.

ТІМОН. Як, Демей, адже ти, наскільки мені відомо, навіть не одружений?

ДЕМЕЙ. Але я одружусь в цьому році, якщо бог дасть, і, коли народиться дитина – це буде хлопчик – я його назву Тімоном.

ТІМОН. Ах, ти, такий-сякий, я не знаю, чи женишся ти ще, отримавши від мене такий удар!

ДЕМЕЙ. Ай, ой, ой, ой, що це! Ти хочеш бути тираном і б’єш вільних громадян, не будучи сам ні вільним, ні громадянином? Але невдовзі ти даси відповідь за все, і, між тим за те, що підпалив Акрополь.

ТІМОН. Але ж Акрополь не підпалений, негіднику! Ти явний сутяга – сикофант. (13)

ДЕМЕЙ. Але ти розбагатів, розкопавши скарбницю храму.

ТІМОН. Ніхто її не розкопував, значить, і цьому ніхто не повірить.

ДЕМЕЙ. Але вона буде розкопана пізніше. Все, що в ній було, уже в тебе.

ТІМОН. Насправді? Отримуй ще!

ДЕМЕЙ. Ай, ай, мій лоб!

ТІМОН. Не каркай, а то я тебе вдарю в третій раз. Буде зовсім смішно, якщо я розбивши без зброї два загони лакедемонян, а одного поганого чоловічка не зміг би знищити. Адже тоді не на користь була б мені перемога, отримана в Олімпії в кулачному бою і боротьбі.

Але що це? Чи це бува не Тразикл, філософ? Звісно ж, не хто інший. Йде, як завжди, розпустивши бороду, насупивши брови та буркочучи щось про себе, з виглядом титана і волоссям, що нависає на лобом, як який-небудь Борей чи Тритон, яких зобразив Зевксіс. (14) Він простої зовнішності, має поважну ходу і розсудливий у своїй неспішності; з ранку він на диво багато розказує про чесноти, звинувачує тих, хто любить насолоду, і хвалить, хто задовольняється малим; а коли, побувавши в бані, він прийде на банкет і раб піднесе величезну чашу, він любить міцне вино, то він п’є наче воду з Лети і показує протилежне своїм вранішнім промовам: поспішає хватати блюда, наче шуліка, штовхаючи ліктями сусідів. Вся його борода в залишках їжі, він наїдається, зігнувшись над блюдом, як собака, наче має надію знайти в блюді чесноту, і ретельно вичищає пальцями тарілки, щоб не залишати їжу.

Він завжди невдоволений своїм шматком, йому завжди мало свого, навіть, якщо він один з усіх отримає цілий пиріг або порося, - адже це вже верх ненажерливості та ненаситності! Він п’яниця і випивоха і любитель не лише пісень і танців, але і лайки і сварки. До того ж він заводить за чашею вина довгі розмови і тоді особливо багато говорить про розсудливість і помірність, причому базікає, відчуваючи себе погано від міцного вина і бурмочучи слова на сміх іншим. Потім на нього нападає блювота. І нарешті, Тразикла виносять з банкету, а він хапається руками за флейтистку. Окрім того він і тверезий не поступиться першим місцем завдяки своїй брехливості, нахабству, сріблолюбству. І серед підлесників він перший, готовий клястися скільки потрібно, він найперший шахрай і перевершує всіх у своїй безсоромності. Взагалі він – прехитра штука і у всіх відношеннях абсолютне втілення підступності. Тому скоро йому перепаде, цьому славному чоловічку.

Що б це? Ба! Тразикл – то до нас запізнився.

ТРАЗИКЛ. Я прийшов не ради того, через що до тебе являється той натовп, що зазіхає на твоє багатство, хто прибіг з надією на срібло, золото і частування, надаючи безліч люб’язностей такому доброзичливому і щедрому до своїх чоловіку, як ти. Адже ти знаєш, що хліб для мене достатнє частування, і краща приправа – тмин чи кардамон, а якщо я коли-небудь розкошую то дрібка солі. Мій напій – вода із дев’яти ключів афінського джерела. А цей грубий плащ кращий за будь-яку порфиру. Золото, по-моєму, ніскільки не цінніше приморських камінців. Я зібрався в дорогу ради тебе, щоб тебе не згубила найгірша і найнебезпечніша річ – багатство, яке часто буває винуватцем невиправних бід. Тому, якщо ти послухаєшся мене, краще за все кинь його в море: тобі воно не потрібне, ти добродійний чоловік і здатний бачити багатства філософії. Але кинь багатство не на глибокому місці, милий мій, але там, у воді, куди ти зможеш зайти до поясу назустріч прибою, і так, щоб один я це бачив.

Якщо ж ти цього не хочеш, то можна і інакше, ще краще: винеси багатство негайно із дому, не залишаючи ні обола, і роздай усім нужденним, кому п’ять драхм, кому міну, кому пів таланта. Філософ же заслуговує отримати вдвічі і втричі більше. А мені, хоча я і не ради себе прошу, а щоб передати нужденним друзям, достатньо буде, якщо ти наповниш ось цей мішок, який не вмістить і двох повних ячмінних мір. Адже потрібно задовольнятися малим і бути помірним тому, хто займається філософією, і не піклується про більше, ніж його мішок.

ТІМОН. Хвалю тебе за це, Тразикл. Ну, так от, замість мішка, якщо хочеш, дай я наб’ю тобі голову ударами кулаків, та ще й мотикою добавлю.

ТРАЗИКЛ. О, демократія і закони, проклятий б’є нас у вільному місті.

ТІМОН. Чого ж ти сердишся, друже? Що? Хіба я обділив тебе? Право, я всиплю ще чотири мірки зверх належного.

Але що це? Ще багато людей іде сюди? Це Блепсій, Лахет і Гніфон! Словом, ціле військо, якому буде погано! Чому б мені не зійти на цю скелю і, відклавши мотику, яка вже достатньо попрацювала, набрати якомога більше каміння і не осипати їх, як градом зверху.

БЛЕПСІЙ. Не кидай, Тімон! Ми повертаємось.

ТІМОН. Але, все-таки, не без крові і ран.


ПРИМІТКИ:


1)… Деметри Фесмофори…- один із культових епітетів богині зерна Деметри, на пошану якої справлялося землеробське аттичне свято фесмофорій. Жриця Деметри Фесмофори на протязі фесмофорій повинна була утримуватися від стосунків з чоловіком.

2)… що він прекрасніший за Нірея…- Нірей – найпрекрасніший зі смертних, що після Ахілла привів під Трою три кораблі з острова Сіми, що біля Родосу. «Іліада», пісня II.

3)…- Корібанти… - другорядні фрігійські божества, учасники екстатичних обрядів і прислужники Реї Кібели, яку шанували в горах, в надрах яких знаходилось золото.

4)…Зле і зухвале слово несу я Кроніду…- пародія на «Іліаду», пісня V.

5)… Немов вогонь, ти світишся в ночі і серед білого дня…- вірш із трагедії Еврипіда, що не дійшла до нас (на думку одних – «Даная», інших – «Беллерофонт»). Далі Лукіан переказує початок віршів I Олімпійської оди Піндара, які він повністю цитує у «Півні» (див. Лукіан «Сновидіння, або Півень»). 

6)… О, золото, ти для людей найкращий дарунок!...- вірш із трагедії Еврипіда «Даная», що не дійшла до нас.

7)… Зевс колись перетворився на золото…- Аркісій, цар Аргосу, отримавши передбачення про те, що його уб’є син, народжений його дочкою Данаєю, посадив її в башту. Зевс проник до неї в образі «золотого дощу». Від його зв’язку з Данаєю народився герой Персей (міф).

8)… сам надіне похоронний вінок…- на голову померлого, як і на переможця в змаганнях, накладався вінок.

9)… що ти з більшим почуттям заспіваєш елегію під оцією от мотикою…- елегія – в давнину сумний піснеспів, що використовувався в Малій Азії при деяких землеробських обрядах.

10)… право розподіляти гроші до театру…- «театральні гроші», «теорікон» (θεωρικόν) – вхідна плата до театру, яку видавали з часів Перикла найбіднішим афінським громадянам.

11)… в Ерехтейській філі…- Тімон, що жив в окрузі Колліта, належав до Егеїдської, а не до Ерехтейської філи, як помилково пише Лукіан.

12)…Гєліея …– афінський «суд присяжних», що досяг повного розвитку в V ст. до н. е., в епоху розквіту афінської демократії. В цей час кількість «гєліастів» - суддів дорівнювала 6 000. Вони вибирались за жеребом і за жеребом же розділялися на 10 «династерій», по 500 чоловік, 1 000 суддів залишалася в запасі в якості, так сказати, кандидатів. Гєліея була не тільки вищим судовим органом, але і вищою політичною владою: так, гєліеї належало право затверджувати вибраних народом посадових осіб чи подавати на касацію.

13)… ти явний сутяга – сикофант…- спочатку сикофантом (буквально «тим хто знаходить смокви») називався донощик на тих, хто контрабандним шляхом вивозив із Аттики смокви. Потім сикофант стало іменем, що означало сутягу і підглядача.

14)…Борей або Тритон, яких зобразив Зевксіс… - див. Лукіан, «Зевксіс».


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



антична Греція, друге століття н.е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!