Єрухімова присяга
Уривок з повісті „Земля обітована“
— Ну, Єрухіме, сьогодні тобі тринадцять років і ти вже мусиш класти „тфілен“ (1*)... А в суботу в синагозі ти казатимеш „мафтір" (2*), протягуючи нитку сказав Аврум - Янкель.
Ці слова наповнили Єрухімове серце не то тривогою, не то радістю й він нічого не сказав у відповідь батькові.
— Ну, чого ж ти мовчиш, не осоромиш свого батька?
Єрухім крутнув головою. Ні! „Мафтір“ він знає на пам’ять, не дарма-ж він з реб Мойшею кантором два місяці підряд перечитував і виспівував його... О, ні. Він не осоромить свого тата. Татко сидітиме гордий, а коли його, Єрухіма, викличуть до „тойри“ (3*), скине з себе „талес“ (4*), обгорне його й нахилившись тихенько скаже:
— Ну, йди ...
А з-за завіски, що відокремлює жіночу частину синагоги від чоловічої, щасливими очима буде дивитися мама, потім не стримається й розридається на всю синагогу, бо якраз згадає про Борю, покійного сина, як він поцілував кінчик „талесу“ торкнувши його сперше об пергамент „тойри“, й як він почав високим дзвінким дискантом:
— „Борух ато адойной елойгейну мелех гоойлом“ (5*)...
А може мама й не плакатиме... Ні, напевно заплаче! — й Єрухім поринає в думки про суботу, про „мафтір“. Ставляє батькові праси, слухає його вічні нарікання на долю, на злиденне життя, а сам думає про одне...
— „Ва йоймер Ірмійогу гойо двар адойшем ойлай леймойр (6*)...
У суботу з синагоги разом з Аврум - Янкелем, Етеллю та Єрухімом прийшли усі сусіди, більше „мїньону" (7*) народу самих чоловіків. Був і старий Розенблюм і онук його Шая й Кацман і реб Мойша кантор із жінками своїми. Мала кватира Аврум - Янкеля, яка вже давно не бачила стільки народу, стала ще тіснішою. Столи були позсовані до місця на середину кімнати. Етель заслала їх білою скатіркою, що її вживано лише на „Йом - кіпур“ та „Пейсах" (8*).
Сіли за стіл, а Єрухіма радий батько посадовив праворуч коло себе. Етель бігала, подавала холодну фаршировану рибу, з’явилися на столі пляшки самогону й перший зробив ~кідуш“ (9*) над повною склянкою реб Мойша. Він надпив з склянки, кахикнув і сів... А коли надійшла його черга, Єрухім підвівся й голосом, що тремтів увесь, почав молитву, тримаючи в руці склянку... Рука в нього теж тремтіла й самогон хлюпався на скатірку, але, на диво, ніхто не зауважив йому цієї провини, а коли він скінчив і сів на місце батько обняв його однією рукою й крикнув чомусь дуже голосно:
— Єрухіме, тепер ти справжній єврей, повноправний єврей... Чом ти не випив до дна? На дні склянки наше єврейське щастя... Вчись, бо сьогодні ти повноправний єврей!
Гості сміялися, цокалися склянками й кричали :
— Лехаїм! (10*)
— За нового єврея!
Аврум - Янкель підливав усім і сам упивався, а упившись почав співати веселої. Єврейські пісні й веселі невесело співаються і тому, почавши одну, він з’їхав на іншу, сумну...
На дорозі стоїть дерево,
Дерево стоїть зігнувшися...
Іде єврей до Палестини
З очима заплаканими...
— Іде єврей до Палестини з очима заплаканими, — підхопили гості п’яненькими голосами скорботно й нерівно... У Аврум - Янкеля зірвався голос і поклавши на стіл голову він заплакав, як дитина.
Єрухімові стало жаль батька, бо гості не звертали на нього уваги й продовжували пити й співати (хіба дивно, що єврей плаче? Євреєві весело він співає й плаче; євреєві гірко він плаче й співає)... Єрухім поклав батькові руку на плече й притулився до нього головою.
— Не плачте, тату...
Аврум - Янкель підвів голову й подивився на сина. Обличчя в нього гірш ніж завжди, коли він упивався, почервоніло й Єрухім злякався батька. А батько узяв його голову обома руками й пильно подивився в вічі.
— Слухай, ти справжній єврей?
— Так, тату, я справжній... —тримтючи відповів Єрухім.
— Слухайте! — крикнув Аврум - Янкель, — він каже, що він справжній єврей, він дає обіцянку бути євреєм...
Аврум-Янкель хитаючись підвівся з стільця.
— О! підніс він палець до гори, —то ви знаєте, що то є єврей? То ви знаєте, що єврей — це загускла кров на руках у „гоїв“ (11*)? Єврей це не я кравець Аврум - Янкель Пікулін і не ви палітурник Бенціон Розенблюм. Єврей —це шматок болю ... Слухай, Єрухіме! Біль цей... біль за Палестиною: вмерти на своїй землі й знати, що на твою домовину не прийде „гой“ і не зробить паскудства...
— Він каже правду, кивнув головою реб Мойша, а у старого Розенблюма навернулись на очі сльози...
— Він правий, сказав старий Розенблюм, я п’ятдесят п’ять років оправляю в палітурки всілякі книжки, я оправив багато молитовників для церквів, а на свій старий „махзер" (12*) досі не зробив палітурок... він правий!
— Тут нам не життя, — підвівся на милицях Шая, — у мене нога розбита — в мене немає ноги... За що я бився? За свою розбиту ногу? Я не хочу знати більшовиків, бо вони забрали мою ногу, — говорив він, важко ворошачи язиком у роті, я не хочу знати білих, бо вони б’ють євреїв — я хочу жити спокійно!
— Де може єврей жити спокійно? — хитався на стільці Аврум - Янкель. — В Палестині або в домовині... Але в домовині не життя, в домовині смерть. Чому мусить єврей живим лізти в домовину? Його шлях до Палестини, до землі батьків його, батькам його обітованої... Слухай, Єрухіме, не я — ти ввійдеш до землі обітованої, ти мусиш увійти!
Він налив шклянку самогону й дав до рук Єрухімові.
— Кажи за мною...
В Єрухіма трусилися руки. Він дивувався, чому це сьогодні усі так багато балакають, ніхто нікого не слухає й усі співають та плачуть...
— Кажи: „гайнт швер іх аф дем кідуш глейзел"...
Єрухім з переляку, хлипаючи промовляв за батьком:
— Сьогодні клянуся я над цією склянкою, що з неї п’ють горілку під час кідушу...
Шум затих. Підвівся Лейзер Кацман, подивився поверх своїх синіх окулярів і розбитим голосом запитав:
— Що ти хочеш робити?
— Мовчи! — перепинив йому Розенблюм. — Він знає...
— Він знає! — видавив з контуженого горла Шая. — Ого!
А Єрухім промовляв за батьком:
— ... я присягаюся, що ввійду до землі батьків моїх, батькам моїм обітованої...
— „Омейн“ (13*) — урочисто закінчив Аврум-Янкель, а всі присутні обізвалися тихим:
— „Омейн“...
Тоді Аврум-Янкель знову звернувся до Єрухіма, який стояв тримаючи в руці склянку й розгублено блимаючи очима.
— Пий, єврею, на дні цієї склянки єврейське щастя! Піймай його — землю обітовану.
...хлипала Етель...
Харків, Серпень 1926