Козел та Скеля
Облізлому козлу раз закортіло
Із Скелею поміряти козлину силу.
Проголосив козел на цілий світ:
— Піду на Скелю я війною,
Що заважа мені просторно жить,
Що на шляху моїм стоїть горою.
Не потерплю я цього зла.
Не потерплю великої наруги...
І не впізнать тепер козла:
Надувсь, не трісне мало від натуги.
Гребе козлячими ногами.
На цілий світ загрожує рогами.
На Скелю коситься і очі лупить.
Та раптом як уцулить
У Скелю головою,
Аж полум`я знялося над горою.
Та Скеля знай стоїть, козла дратує,
А він і коситься, й лютує.
То спереду зайде, то збоку пробереться.
Ударить ще раз. Знов і знов.
Уже струмками кров
Із лоба ллється,
Та все ж розбити Скелю не вдається.
Так бивсь козел і впав в нестямі,
Від люті дригає ногами,
Мотає битими рогами...
Аж зирк — над ним ворона кряче,
І мовить так:
— Тобі скажу я, небораче.
Багато літ я прожила.
Та не було того на світі.
Щоб Скеля та злякалася козла, —
Дурним бо лобом Скелі не розбити.