Той, хто переміг смерть
У дворі Пилата
Дві тисячі років назад. Двір прокуратора юдейської провінції Понтія Пилата[1]. Збирається доволі велика юрба юдеї. Вони зі своїми старійшинами та первосвящениками[2] приводять судити злочинця, якого звати Ісус[3], родом із Назарета.
Серед юрби вирізняється єдина постать. Так, це він. Чоловік середнього росту, середньої статури, з ясними великими очима та світлим волоссям. Тепер від його краси мало що залишилося. Весь обшарпаний, під очима видніються синці. За ним до двору входить народ. Цей народ, що ще вчора кричав:
– Осанна[4]! Нехай живе Ізраїльський цар! Слава синові Давида[5]!
Дуже скоро кричатиме до Пилата:
– Розіпни!
Той же народ, що ще не так давно визнавав його за авторитет, за великого проповідника і вчителя тепер прийшов, щоби винести над ним свій остаточний суд – смерть! Той самий народ, побачивши його чуда, говорив, що то пророк, сьогодні засудить його на найстрашнішу кару – розп’яття!
Гамір, що був зчинився біля воріт, поволі почав затихати. Але не надовго. Раптом римські воїни зачиняють ворота. Починає зчинятися знову крик юрби, починаються бійки, переходять до зіткнень римських солдатів зі слугами первосвящеників.
В той же час Ісус стоїть ніби відгороджений від них. Так, наче це його не стосується. Колишній проповідник тепер же зраджений своїми найближчими послідовниками. Тими, котрі ще не так давно були обіцяли за нього померти, а сьогодні сховалися десь серед юрби і дивляться, чекаючи, що буде далі.
Ось кілька вояків підходять до нього, забирають і відводять до підвищення, куди має зараз прийти прокуратор, щоби вершити своє правосуддя.
На балконі видно як появляється постать. Це і є той самий правитель, ненависний Пилат Понтійський. Про його жорстокість і немилосердність всі давно уже чули і знали. Тому його і боялися і ненавиділи.
З темноти виходить постать чоловіка років сорока. Трохи лисуватий, міцної тіло будови і невисокого зросту. На правій руці у нього великий перстень. Це той самий перстень, що його носив свого часу останній представник династії Хасмодеїв[6] – Гіркан[7]. Кожен його крок розважний, чіткий, впевнений. Типовий римський військовий. Пихатий, самодостатній і холоднокровний прокуратор, котрий вийшов судити ще одного «юдейського месію», що підбурює на його території народ до повстання проти римської влади.
Наближається одне із найбільших юдейських свят – Пасха[8]. І тому до Єрусалиму стікаються тисячі людей з усіх найближчих околиць. Пилат це знає. І тому справу цього Назорейського[9] вчителя довго затягувати не варто, інакше можуть бути досить погані наслідки. Через це він не хоче нікого зараз засуджувати.
Сьогодні в нього дуже гарний настрій і він не хоче підписувати ніяких смертних вироків. Але лише хоче перечекати поки закінчиться Юдейське свято і повернутися назад до свого палацу в Кесарії, що над морем.
Однак стає зрозумілим, що це не просто якийсь в’язень, долю котрого він швидко вирішить і всі забудуть. Ні, це хтось досить відомий в їхньому народі. Пилат почав нервувати. Він вийшов на звичне суддівське місце і сів у великому кріслі, на котрому свого часу засідали Юдейські вожді народу починаю від Юди Молота[10] всі представники Хасмодейської династії, пізніше Ірод Великий[11]. І от тепер він, римський прокуратор[12], Понтій Пилат.
До нього зараз же приступили старійшини на чолі з Анною[13] та Каяфою[14]. Ці два були зять із тестем і мали великий вплив. І хоча вони були лише священиками і мали лише роль релігійного лідера. Та однак, мали свій вплив у народі і могли утримувати суспільство у своїх руках.
Пилат спитав їх, що вони прийшли до нього з цим чоловіком. Тоді вони почали викладати своє обвинувачення, мовляв, цей чоловік говорив, що зруйнує храм цей і за три дні знову його відбудує!
– Ну і що мені з ним робити? – питає Пилат.
– Розіпни його! На смерть його! – почав кричати народ.– Нехай помре! Стратити його!
– Що ж він такого зробив вам, що я маю його так покарати? – продовжував правитель. Його дивувало ставлення людей. Бо часто навпаки, вони ставали на захист засудженого. Часто прохали про помилування. А тут… Тоді він наказав завести Ісуса до середини свого двору.
Це був класичний Римський двір. Навкруги будівлю прикрашали вироблені арки, колони, а посередині стояв фонтан, біля котрого можна було відпочивати у гарячий полудень
Пилат провів Ісуса і сів на краю фонтану. Він з цікавістю розглядав в’язня. Ще будучи в своєму палаці в Кесарії, праитель чув про цього Вчителя як про добру і розумну людину. Пилата дивувало, що люди, котрі ще зовсім не давно так ним захоплювалися і враз усі відвернулися від нього. Ісус мовчав. Тоді прокуратор, бажаючи почути щось, почав:
– Ну то… Скажи мені, чому тебе відрікся власний народ?
Ісус і далі мовчав.
– Ну що ж… Мовчи і далі – промовив сухо Пилат – Але ти певно знаєш, що я маю владу аби тебе відпустити. Або покарати. Чи навіть стратити!
– Твоя влада належить Тому, Хто послав мене. І без Його дозволу не мав би ти ніякої влади. Це було допущено тобі з Гори.
Ці слова дуже вразили Пилата. Він на якийсь час замислився. Про що він міг думати у той час ніхто не може сказати. Але було видно, що він є чимось збентежений. Правитель встав, підійшов до фонтану сів на нього і довго дивився у воду. А тоді спитав:
– А скажи мені, Галилеянине, що саме ти розповідаєш людям?
Ісус якийсь час помовчав, а тоді відповів:
– Правду!
– Правду? – здивовано спитав Пилат – О так, звісно, що правду. А що таке правда, Галилеяненине?
– Я є правда, дорога і життя – мовив Ісус.
Пилат встав і вийшов геть.
Нарешті він повернувся до народу. Надворі знову гамір. Люди кричать. В середині юрби зчиняється заколот, що переростає знову у шарпанину. Тільки побачивши його, вони трохи заспокоїлися. Пилат знову сідає на своє місце.
– Я не бачу ніякої провини в чоловікові за яку його можна було б судити. Зрештою, оскільки він є родом із Галилеї, то йдіть до Антипи[15]. Нехай він розбирається з цим. Що мені до того?!
Він наказує вигнати народ з подвір’я разом із в’язнем. Юрба людей виходить із брами і направляється до палацу Ірода Великого. Того самого Ірода, котрий колись тримав їх всіх у страху. Тепер від колишньої величі і могутності батька залишилось лише саме ім’я на сторінках історії.
*************
Сам Антипа не мав жодної ані підтримки в народі, ані авторитету. Він вихованець римської культури. А тепер ще й узурпатор влади. До Єрусалиму приїжджав лише інколи, щоби показатися, що він також, як і всі правовірні юдеї, шанує свята.
Це був чоловік тридцяти п’яти-сорока років, середній на зріст із запухлим від доволі частого п’янства лицем, малими очима і великим носом. Він також чув колись про сина теслі із Назарету[16], хоча сам його ніколи не бачив. Антипа саме в той час встав і, поснідавши, наказав привести Ісуса до себе. Він дуже хотів побачити якесь чудо. Поглянувши скоса на в’язня, він спитав:
– О, то це ти той, про котрого говорять люди?
Але в’язень не сказав ні слова.
– Що ж – продовжував говорити Антипа – Не хочеш, говорити, то не говори. Але я чув, ти робиш чуда. Ну то зроби і мені якесь маленьке чудо. Ну хоча б якесь. Зовсім маленьке!Ну!
Та відповіді не було знову. І це збентежило етнарха. Він добре пам’ятав про смерть Івана. А тепер боявся, що Ісус може бути воскреслим Іваном.
– Хм… Ну, якщо ти не хочеш зі мною говорити. Заберіть його геть звідси. І взагалі, скоро Пасха! Я хочу бути чистим. А ви приперлися до мене і хочете, щоб я засудив на смерть цього чоловіка. Ідіть з ним до Пилата. Він правитель і нехай розбирається сам!
– Але ж він наказав іти до тебе – промовив Каяфа – Він мусить померти, бо ж назвав себе сином Бога!
Коли Антипа почув це, то ще швидше бажав позбутися тієї юрми в будь-що. Він ходив по кімнаті, щось бурмотів сам до себе. Махав руками, а тоді крикнув:
– А ви хочете вбити його моїми руками? Ні! Робіть це самі. Ідіть. Ідіть до Пилата, до кого завгодно. Забирайтеся звідси і не приходьте більше. Геть!
– Що ж, прийдеться таки вернуся нам до Пилата – промовив Каяфа – Може щось по дорозі придумаємо. Самі ж бачите, що від цього нема жодної користі.
*************
В цей час уже ціле місто почало прокидатись від сну. Люди ходили по вулицях, гомоніли. Однак було важко не помітити велику масу людей, що просувалася, і привертала до себе увагу оточуючих.
По переду йшли первосвященики. Вони говори щось між собою. З усього було видно, що розмова була надто напружена. До цієї юрби почали приєднуватись люди, так що скоро назбиралась велика маса. Між ними були такі, котрі були відкрито настроєні проти особи Ісуса, і пропонували закидати його камінням (згідно зі звичаєм Мойсея), проте Каяфа був чомусь явно проти.
– Ні! Ми не можемо допустити ніяких самовільних дій – сказав він – Чи ви забули, які маси збирав він. Подумайте, що тоді про нас скажуть люди. Це ж вам не якусь там повію каменувати, котру ніхто потім не згадає. А ще якщо дізнаються Галилеяни! Що тоді?
– Що ж тоді робити – спитали два інші що йшли поруч – А якщо Пилат не захоче його вбити? Тоді ми вийдемо перед людьми наклепниками!
– Тому треба за будь-яку ціну вмовити. Нехай Пилат сам його засудить. Тоді ми будемо ні причому. Вийде, що він порушив римський закон і поніс за це кару!
*************
А тим часом Пилат сидів у себе в палаці, в твердині Антонія. Це було найбільш захищене місце в цілому Єрусалимі, що свого часу було створене ще Антіохом. Він насолоджувався тим ранішнім спокоєм, що панував ранком у місті.
– Щось надто тихо в місті – звернувся він до свого сотника – Може нарешті цей народ трохи почав розуміти, що таке цивілізованість. Хоча вони залишаються такими ж… О боги, як же я хотів би перебути спокійно ці дні і спокійно повернутися назад до Кесарії.
– Так! Але боюсь, що ця тиша є надто підозрілою. Щоби це затишшя не стало провіщенням якоїсь бурі –відповів Корнелій – Сам знаєш, який це народ!
– Таак, Знаю, знаю… Я ще не встиг приїхати, а вони вже мало не вчинили заколот.
Раптом до кімнати вбіг слуга. Його вираз обличчя не віщував нічого доброго.
– Мій пане, юдейські старшини знову перед брамою!Вони вимагають, щоби ти вбив того чоловіка!
– Що вимагають? – аж крикнув Пилат – Як же вони мене дістали. Нікчемний народ, що нищить своїх проводирів. Що ж… Добре, відкрий браму.
Двір вмить наповнився людьми, що кричали і тиснулися поближче до переду. Крик, гамір, волання і знову він. Так, той самий обвинувачений. Виходячи до народу, Пилат побачив його і остовпів: «Добре я говорив собі, що це не проста справа і так легко воно не скінчиться» – подумав про себе. Він став розгубленим, бо знав, що первосвященики, прийшовши вдруге, конче знайдуть щось, щоби його засудити. «Але чому? – питав сам себе – Що ж він їм такого міг зробити? От сидить один злочинець Бар Абба, як він сам себе називає. Той справді заслуговує на смерть: підняв заколот, замах на мого центуріона. Чомусь його вони не хочуть розіп’ясти. Але цього, що нічого не винен? Зрештою, що мені до того?»
– Чого знову прийшли до мене? – перше слово яке міг вимовити Пилат – Я ж вам виразно сказав іти до Ірода! Чого ще від мене хочете?
– Він повинен померти – заволали священики – Він повинен померти!
– У вас же нема жодного чіткого доказу, через що я міг би так скарати – спитав правитель – Я покараю його батогами і відпущу.
– Ні, він має померти!Розіпни його!
– Відведи в’язня до середини – звернувся правитель до сотника.
*************
У внутрішньому подвір’ї твердині серде інших будівель знаходилася й кімната для покарання, так звана Преторія. Її назва походила ще й від того, що у внутрішньому подвір’ї розміщувалися воїни-преторіанці. Пилат підійшов до в’язня. Він довго вдивлявся в Ісуса. Потім щось довго шепотівся із сотником, а тоді, звертаючись до нього, запитав:
– То ти справді є Царем юдейським?
Ісус йому відповів:
– Це ти так сам говориш. Чи то тобі інші про мене так розказали?
– Ну то це правда. І ти все-таки цар? – перепитав Пилат.
– Ти говориш, що я цар! – відповів Ісус – А я прийшов у світ, щоб свідчити про істину.
– Ну і що ж таке ця істина? – спитав Пилат і додав – Ось дивися, твій народ тебе відрікся і просить тебе покарати. Чому?
– Якби моє царство було від цього світу, то мої слуги воювали б за мене. Хіба не так? Вони не віддали б мене їм в руки. Ані тобі. То ж той, хто видав мене тобі, має тяжчий злочин.
– Що ж … – задумливо мовив правитель.
Він зрозумів, що розмову скінчено. На його віку бували різні випадки. Він не раз бачив різних «месій-повстанців». Але коли справа приходила до смертної кари вони різко мінялися; просили, ба навіть іноді благали про помилування. Інші плакали, говорили все, що завгодно, аби лише їх залишили живими. А цей ні!
Він зовсім інакший. Не схожий на жодного із злочинців. Він свідомо розуміє, що говорить. А головне як він це робить – без найменшої злості чи ненависті. Без жодної погорди до тих, хто його обвинувачує. Що ж це за такий чоловік дивний.
Хоч як він хотів відпустити цього Юдейського вчителя, однак, той сам ніби навмисне не йшов на будь-які діалоги з ним. Пилат розумів, що в справі дедалі більше наростає конфлікт. Тому він наказав віддати Ісуса на катування.
Цей процес проводився тут же у Преторії. Воїни роздягли в’язня і, прив’язавши до стовпа, котрий стояв посередині, почали бити різками та скорпіонами, котрі впинаючись в тіло людини, виривали з неї м`ясо, живу плоть, завдаючи в’язневі не людських болів.
Батоги чи скорпіони мали на кінчиках прив’язані до шнурків камінці, або спеціальні кігті, що, впиваючись в тіло, виривали м`ясо зі шкірою. Тіло людини ставало неначе суцільна рана, а її колишня форма втрачалась назавжди.
Ця форма катування застосовувалася до в’язнів, котрі мали за собою великі злочини. Людина, котра проходила ці форми знущання навіть якщо й залишалася в живою, то ставала назавжди калікою з фізичними і психічними травмами. Тіло Ісуса покрилося першими слідами від різок. Було видно, як він щось шепоче. Ні, він не просив помилування і не кляв своїх катів. Але що ж шепотів цей юдейський Равві. Але катів це мало хвилювало. Вони «сумлінно» виконували свою роботу.
Тепер Пилат сидів на своєму кріслі і мав остаточно вирішити долю чоловіка, з котрим ще не так давно говорив.
– Ви добре знаєте, що на ваше свято я маю добрий звичай відпускати одного вашого в’язня – звернувся правитель.
Але народ перебив його і почав кричати:
– Бар Аббу! Відпусти нам Бар Аббу! Верни Бар Аббу!
– Приведи того в’язня – звернувся Пилат до Корнелія.
За кілька хвилин на балконі з’явилась постать зв’язаного Бар Абби[17], котрого вело двоє воїнів. Його страшний погляд проникав наскрізь і вбивав своєю ненавистю до всього живого.
Це була людина, котра усвідомлювала, що життя її вже скоро скінчиться. Йому ще не було і сорока років. Порваний одяг, розпатлане волосся, скуйовджена борода – все в ньому виказувало, що це не розкаяний злочинець і вбивця. І от тепер він стоїть перед народом на суді.
Ще зовсім недавно він був відомий своєю жорстокістю і наводив страх. І от тепер він просто злочинець, котрого чекає смерть. Ще зовсім не так давно він був шанованим серед золотів і був одним із вождів, що мали вчинити повстання, а тепер?
Тепер він ніхто. Він просто злочинець, що чекає свого вироку. Скоро буде проголошено, що він засуджений до смерті через розп’яття і все. Його життя скінчилося.
А ще кілька днів тому він був на волі. Але жадоба слави спровокувала його на той вчинок. Він із кількома чоловіками вчинили заколот в місті. Повстання так і не вдалося. Тепер всі вони чекають на свій засуд. Їх чекає на смерть. Зараз лише прозвучить вирок Пилата і… І все. Єдиний шлях за місто. А там його розіпнуть на хресті і залишать повільно вмирати в муках.
Однак щось тут не так. Народ кричить розіп’ясти якогось Ісуса, а його відпустити. Той самий народ, що кілька днів тому його не хотів підтримати, сьогодні хоче його звільнити. І навіть первосвященики стоять на чолі цієї юрми.
– То кого, отже, я маю відпустити – питає Пилат – Бар Аббу чи Ісуса, що звете його царем Юдейським?
– Верни нам Бар Аббу! Відпусти Бар Аббу! – почав кричати народ.
Ця мить для Бар Абби була ніби тріумфом. Він почав себе відчувати ніби переможцем. Так ніби він переміг і ненависного Пилата і увесь Рим.
А що Ісус… Він молиться, розуміючи, що його чекає. Так ніби сам хоче, щоби це все якнайшвидше закінчилося. Здається, що він знає від самого початку чим усе закінчиться, знає свою долю. Духовно він уже там – на Голгофі. Його мовчання, неначе мовчання нерозумного, що не може себе захистити, або мовчання злочинця, що не має чим себе оправдати… Ісус мовчить… Йому ніби байдуже до первосвящеників, до слів римського прокуратора…Він весь час щось шепоче. Він молиться.
Його очі сповнені жалю. Жалю за народ, котрий сам не розуміє, що робить, відкидаючи свого Бога й за місто, котре буде зруйноване. Ісус бачить страшні картини часу, коли війська Тита[18] обляжуть це величне колись місто. Йому шкода людей, що вимруть від холоду, голоду і меча у цій війні[19]. Він знає, що чекає Ізраїльський народ. Але той не хоче знати його.
– То що отже маю робити із вашим царем[20]? – лунають слова Пилата.
Він ніби навмисно наголошує на словах «ВАШИМ ЦАРЕМ». Це звучить наче зла насмішка з людей, котрі видають свого одноплемінника на жахливу смерть. Людей, котрі мов дикі звірі не мають ані жалю, ані розуму у цім вакханальнім бажанні крові.
Тоді весь народ починає кричати:
– Стратити!Розіпни його!
– Востаннє повторюю – чого я маю розпинати вашого царя?!
– Нема у нас царя окрім римського Цезаря! –Закричали обурені фарисеї – Якщо його відпустиш – то не будеш другом цезаря!
– Він не зробив нічого такого, що заслуговує на смерть!
– Цей назвав себе сином Божим! – крикнув Каяфа –Це богохульство! В нас один Бог наших батьків! А цей себе робить його сином!
Як почув це Пилат, то обхопив голову руками: «Що ж робиться зі світом цим! Ну чому? Чому? Що ж мені робити?» Він прикликав свого слугу і тихо сказав:
– Швидко принеси мені умивальницю з водою!
– Я не хочу бути винним за його кров – сказав правитель – Ви ж самі бачите, що він є не винен!
Це був останній жест, котрим він хотів відвернути хід подій, що наближалися до свого страшного фіналу.
Пилат думав, що народ можливо ще передумає. А самі первосвященики без підтримки народу нічого не зможуть вплинути на нього. Тоді все владнається. Та раптом сталося те, чого він зовсім не очікував. Народ, котрий в більшості лише пильно спостерігав за ходом подій, став кричати:
– Розіпни його! А кров його буде на нас і на наших дітях! Ми відповімо за його смерть!
Такого повороту подій ніхто не чекав. Навіть Анна і Каяфа налякались тих слів. Та вже було пізно. Пилат побачивши, що наростає бунт, а Юдейські керманичі втратили контроль над масами, більше не знав, що робити. Тоді встаючи з крісла, крикнув до розлюченого натовпу:
– Нехай буде по-вашому – а до сотника тихо сказав – Піди. Виконай, що вони хочуть.
2016