05.09.2023 14:07
для всіх
90
    
  - | -  
 © Лукіан

Паразит

частина I

або про те, що жити чужим коштом є мистецтво


(для публікації єдиний текст був довільно розділений на дві частини)


ТИХІАД. Як же це так, Симоне? Кожна людина, будь вона вільною чи рабом, знає яке-небудь мистецтво, завдяки якому є корисною і для себе і для других; у тебе ж, мабуть, немає ніякої справи, яка б тобі самому приносила прибуток або що-небудь давала іншим.

ПАРАЗИТ. Про що ти, власне питаєш, Тихіаде? Мені це поки що незрозуміло. Спробуй ясніше поставити своє запитання.

ТИХІАД. Чи можна назвати якесь мистецтво, в якому б ти був обізнаним, наприклад, у музиці?

ПАРАЗИТ. Ні.

ТИХІАД. Ну, а в лікарняному мистецтві?

ПАРАЗИТ. І його я не знаю.

ТИХІАД. Тоді – в геометрії?

ПАРАЗИТ. Зовсім ніяк.

ТИХІАД. То, можливо, в риториці? Про філософію я вже і не кажу: ти від неї такий же далекий, як сам порок.

ПАРАЗИТ. Я? Навіть дальш, якщо можна бути далі. Тому не думай, що, вилаявши мене, ти сповістив мені щось нове, я заявляю сам: я погана людина і навіть гірше ніж ти думаєш.

ТИХІАД. Згоден. Але, можливо, перелічених мною мистецтв ти не опанував тому, що вони і великі і тяжкі. А чому ти не навчився якому-небудь простому ремеслу теслі, наприклад, чи шевця? Адже твоє становище, взагалі кажучи, зовсім не таке, щоб ти не мав потреби хоча б в якомусь схожому ремеслі?

ПАРАЗИТ. Ти правий, Тихіад: в жодному із цих мистецтв я нічого не тямлю.

ТИХІАД. Тоді в якому ж?

ПАРАЗИТ. В якому? З моєї точки зору – в чудовому. Коли ти познайомишся з ним, то, я впевнений, ти і сам його схвалиш. В ділі я його вже застосовую з повним успіхом, - це я можу сказати впевнено, - а от чи зможу доказати тобі його переваги, ще не знаю.

ТИХІАД. Що ж це за мистецтво?

ПАРАЗИТ. Мені здається, я ще не зовсім готовий щоб розказувати про нього. Таким чином, те що я знаюсь в деякому мистецтві, тобі вже відомо і тому ти не повинен нічого мати проти мене. А в якому саме – почуєш іншого разу.

ТИХІАД. Але ж мені не терпиться.

ПАРАЗИТ. Назва мого мистецтва, мабуть, здасться тобі дивною, коли ти її почуєш.

ТИХІАД. Ось тому-то я і хочу про неї дізнатися.

ПАРАЗИТ. Іншого разу, Тихіад!

ТИХІАД. Нізащо! Кажи зараз – якщо, звісно, тобі не соромно назвати її.

ПАРАЗИТ. Нахлібництво! (1)

ТИХІАД. Що? Але ж це треба бути божевільним, Симоне, щоб називати таке мистецтвом!

ПАРАЗИТ. І все таки я називаю. Якщо ж я по-твоєму, божевільний, - значить, в тому, що я не знаю ніякого іншого мистецтва, винне божевілля, а з мене звинувачення ти вже, будь ласка, зніми. Кажуть же, що богиня безумства взагалі, звісно, тяжка для тих, ким оволодіє, але зате звільняє їх від відповідальності за вчинки, так як в якості вчителя і вихователя приймає їх вину на себе.

ТИХІАД. Отже, Симоне, нахлібництво є мистецтво?

ПАРАЗИТ. Так, мистецтво, і я – його слуга.

ТИХІАД. Так ти, значить, нахлібник?

ПАРАЗИТ. Ти, звичайно, впевнений, що вилаяв мене, Тихіад.

ТИХІАД. І ти не червонієш, величаючи сам себе нахлібником?

ПАРАЗИТ. Ніскільки! Навпаки, мені було б соромно не сказати цього.

ТИХІАД. Великий Зевс! І коли ми захочемо представити тебе кому-небудь, хто з тобою не знайомий, але побажає про тебе взнати, ми, вочевидь, скажемо: «Нахлібник!»

ПАРАЗИТ. І з набагато більшою впевненістю, чим називаєте Фідія скульптором, тому що я ніскільки не менш пишаюся своїм мистецтвом, чим Фідій гордився своїм Зевсом. (2)

ТИХІАД. А все-таки як подумаєш та уявиш собі одну річ, - ото вже буде сміху!

ПАРАЗИТ. Яку це?

ТИХІАД. Якби і в листах зверху, як зазвичай, ми би надписали: «Симону, нахлібнику».

ПАРАЗИТ. Між тим ти для мене зробив би більше задоволення, аніж для Діона припискою «філософу». (3)

ТИХІАД. Ну, які прізвиська тебе радують, до цього мені немає ніякого діла або ж, у всякому випадку, мало діла. Обдумай, однак, наскільки це непристойно і в іншому відношенні.

ПАРАЗИТ. Це ж в якому?

ТИХІАД. Якщо ми внесемо це мистецтво до списку інших мистецтв і, коли хто-небудь захоче взнати, що ж це за мистецтво нахлібництва, відповімо: таке ж, як і граматика або медицина.

ПАРАЗИТ. Що стосується мене, Тихіад, то я б назвав його мистецтвом скоріше, чим яке – небудь інше. І, якщо тобі угодно мене вислухати, я, мабуть, скажу, що про це думаю, хоча я, як говорив раніше, далеко не підготовлений для цього.

ТИХІАД. Все одно: говори навіть коротенько, аби це була тільки правда.

ПАРАЗИТ. Отже, якщо ти згоден, давай перш за все розсудимо відносно мистецтва взагалі, які його родові ознаки. Від цього ми могли би послідовно перейти і до окремих мистецтв, вже як до виду, і подивитися, чи дійсно вони підходять під родові поняття.

ТИХІАД. Скажи ж, що таке – мистецтво взагалі. Ти, звісно, знаєш це.

ПАРАЗИТ. Та ще б не знати!

ТИХІАД. Так говори ж, не роздумуючи, якщо дійсно знаєш.

ПАРАЗИТ. Мистецтво – наскільки я можу пригадати почуте мною від одного філософа визначення – є сукупність навичок набутих вправами для якоїсь корисної у життєвих справах мети.

ТИХІАД. Ти точно згадав слова цього філософа.

ПАРАЗИТ. І якщо нахлібництво має всі ці ознаки, то чим же ще воно має бути, як не мистецтвом?

ТИХІАД. Так, якщо так, то тільки мистецтвом.

ПАРАЗИТ. Давай же по черзі співставимо його з кожною видовою ознакою мистецтва і подивимось, чи звучить згідно до них це поняття, і переконаємось, що воно не видає, як поганий горщик, якщо постукати по ньому, нечистого звуку. Отже, нахлібництво, подібно до кожного мистецтва, повинно бути сукупністю навичок і перш за все умінням розпізнати і вибрати таку людину, біля якої було б зручно годуватися, щоби, раз почавши годуватися за його рахунок, не прийшлось би потім каятися… Або, признаючи необхідність свого роду мистецтва для пробірника, оскільки він вміє розпізнавати підроблені гроші від справжніх, ми зможемо стверджувати, що паразит не потребує ніякого мистецтва, щоб відрізняти в людях підроблену порядність від справжньої? Адже не треба забувати: люди – не те що гроші: їх зразу ж не роздивишся. На це як раз і жаліється Еврипід, кажучи:


Але як нам пізнати злодія? Ніякий же чекан

Ще не поклав тавро на тіло злих людей. (4)


І тим вище, звісно, мистецтво паразита, яке навіть таємні і сокровенні речі визначає та розпізнає краще за будь – якого ворожія.

А вміння говорити слова які подобаються і робити належні вчинки, щоб стати своїм для хлібосольного хазяїна і доказати йому свою глибоку відданість, - хіба це не є, по-твоєму, ознакою здорового глузду та великої кмітливості?

ТИХІАД. Та ще б пак!

ПАРАЗИТ. Далі, що стосується самого пригощання: встати із-за столу, отримавши від усіх наїдків більше за інших і справивши найкраще враження, чим люди, які не володіють схожим мистецтвом, - чи можна цього досягти без попереднього дослідження і вивчення? Як по-твоєму?

ТИХІАД. Ніяким чином.

ПАРАЗИТ. Ну, а знати толк у перевагах і недоліках страв і в вишуканих приправах, - що ж? І це, по-твоєму, справа невігласа? А між тим сам благородний Платон говорить так: «Якщо той, кого ти хочеш пригостити, необізнаний в кулінарному мистецтві, - його судження про приготовлений тобою банкет не буде мати ніякого значення».

Однак не тільки на одному вивченні, але і на вправах будується мистецтво паразита – нахлібника, - і це ти легше за все зрозумієш із наступного: знання інших мистецтв дуже часто залишаються без вправ днями і ночами, місяцями і роками і все одно вони не вмирають в тих, хто одного разу оволодів ними; знання ж, які має паразит, без щоденних вправ знищують, я думаю, не тільки мистецтво. Але й самого майстра.

І на сам кінець, було би просто безумством навіть ставити питання про «деяку мету, корисну для життя», адже я не находжу нічого, що було б придатніше для життя, чим «їсти» і «пити», так як саме життя без цього неможливе.

ТИХІАД. Та, це, звісно ж, так.

ПАРАЗИТ. До того ж нахлібництво – зовсім не те, що краса чи сила, і не можна його не вважати за мистецтво, а, подібно до них, якоюсь природженою здатністю.

ТИХІАД. Правильно.

ПАРАЗИТ. Однак і відсутністю знання його неможна назвати, тому що незнання ніколи ніякої користі не приносить своєму хазяїну. Наприклад: якщо хто-небудь в бурю покладеться на власні сили, не вміючи керувати кораблем, хіба він вціліє?

ТИХІАД. Нізащо.

ПАРАЗИТ. А чому? Чи не тому, що не володіє мистецтвом, за допомогою якого міг би спасти своє життя?

ТИХІАД. Якраз тому.

ПАРАЗИТ. Значить, і паразит, якби його заняття корінилося б в невігластві, не знайшов би в ньому собі спасіння.

ТИХІАД. Не знайшов би.

ПАРАЗИТ. Значить, рятує саме мистецтво, а не його відсутність.

ТИХІАД. Певно що, так.

ПАРАЗИТ. Отже, нахлібництво є мистецтво.

ТИХІАД. Так, мабуть що мистецтво.

ПАРАЗИТ. І, однак, я знаю відмінних керманичів, знаю вправних візників, які нерідко падають з колісниць, і один розбивається, а другі так і зовсім гинуть, - але ніхто не може вказати на подібну поразку паразита. Отже, якщо заняття паразита коріниться не у відсутності навичок і не в природних здібностях, але являє собою сукупність знань, надбаних вправами, то, очевидно, ми повинні зараз прийти до загальної думки, признавши його мистецтвом.

ТИХІАД. Із попереднього виходить, як нібито – так. Але от що: якби тобі дати і гідне визначення цьому мистецтву?

ПАРАЗИТ. Справедливо ти міркуєш. Так от, мені здається, що краще за все для нього буде таке визначення: «Нахлібництво є мистецтвом їсти і пити і говорити для цього потрібні слова, а своєю метою воно має насолоду».

ТИХІАД. По-моєму, ти більш ніж гарно визначив своє мистецтво. Дивись тільки, щоб хто – небудь із філософів не почав оспорювати у тебе твою мету.

ПАРАЗИТ. Та більшого й не треба, якщо спільною виявиться мета щастя і заняття паразита.

Діло ж, як здається, таке: мудрий Гомер, дивуючись життю паразита, як єдино щасливого і яке викликає заздрість, говорить:


В світі, скажу тобі я, розкошів нема приємніших,

Як оті радощі прості, що ними втішається люд весь –

Як посідають усі до учти в господі рядами

Й слухають співів чудових, і повні столи перед ними

Хліба і м’яса, й, ковшем із кратери вина зачерпнувши,

Чашник присутнім розносить і в келихи всім наливає. (5)


І, ніби не задовольняючись цим подивом, він робить свою думку більш ясною в прекрасних словах:


Кращого в світі, здається мені, вже немає нічого. (6)


Причому з його слів виявляється, що він розуміє під щастям не що інше, як життя паразита. І при цьому він не будь-кому вклав в уста ці слова, але наймудрішому із еллінів.

Однак, якби Одіссей захотів хвалити найвищу мету стоїків, він міг би сказати теж саме, коли він повернув з Лемноса Філоктета, коли зруйнував Іліон, коли стримав еллінів, що кинулися тікати, коли увійшов в Трою, сам піддавши себе бичуванню і вдягнувшись у стоїчне жалюгідне лахміття. Але тоді він не виголосив цього свого «люб’язний жереб». Але іншого разу, опинившись в умовах епікурейського життя, - у Каліпсо, (7) – коли у нього з’явилася можливість жити в лінощах і розкоші, з дочкою Атланта мати стосунки і взагалі «робити легкі рухи», - і тоді він не сказав, що це «люб’язний жереб», але назвав так життя паразитів. А називались в ті часи паразити «бенкетниками». Насправді, як він каже? Варто ще раз пригадати його слова, так як не досить часто приходиться їх чути. «Бенкетники» у нього сидять рядами, і перед ними


… наповнені хлібом,

Наповнені м’ясом столи.



 Епікур же з великою безсоромністю заволодів кінцевою метою, яку ставить мистецтво паразита, і зробив з неї найвищу ціль свого «блаженства». І що це дійсно є крадіжка, що «насолода» винайдена зовсім не Епікуром, а паразитом, я зараз доведу тобі. Я, зі свого боку, бачу «насолоду» в тому, перш за все, щоби тіло не знало ніяких тягот, а за тим, - щоб душу не наповнювали сум’яття та занепокоєння. І от обома цими благами якраз і володіє паразит, Епікур же жодним із них. Справді: досліджуючи питання про те який вигляд має Земля, про безмежність світів, про розміри Сонця і про відстань між світилами, про перші основи сущого, про богів, - існують вони чи ні, нарешті, про найвище благо, він перебуває у безперервних розбратах і суперечках з іншими людьми і, отже, потерпає не тільки від людського, але і світового неспокою. Паразит же, який вважає, що все іде прекрасно, впевнений, що воно й не могло бути кращим, чим зараз, зберігає повний мир і спокій; не хвилюючись від подібних запитань, він їсть і спокійно лягає спати, розкинувши руки і ноги, як колись Одіссей, відпливаючи з острова Схерії додому.

Втім, не тільки в цьому відношенні «насолода» зовсім не личить Епікуру, але ще й у наступному: яким би не був мудрецем Епікур, він або має їжу, щоб поїсти, або не має. Якщо не має, то не зможе не тільки жити в насолоді, а і взагалі жити. Якщо ж має, то знов-таки: він харчується або за свій особистий рахунок, або за рахунок когось другого. Якщо за рахунок другого, то він паразит, а не те, за кого він себе видає; якщо ж за власний рахунок, то не прожити йому в насолоді.

ТИХІАД. Чому не прожити в насолоді?

ПАРАЗИТ. Якщо він сам добуває собі їжу, то таке життя, Тихіад, повинно мати багато клопоту, Подумай сам: тому, хто хоче жити в насолоді, треба мати можливість сповна задовольняти всі бажання які тільки виникають. Чи, по-твоєму, не так?

ТИХІАД. Ні, і по-моєму – так.

ПАРАЗИТ. Далі. Для людини, яка має достаток, це, може бути, і доступним, але для мало або зовсім незаможного – вже недоступно. Таким чином, бідняк не може стати мудрецем і досягти найвищої мети, я маю на увазі – насолоди. Втім, і багата людина, яка від своїх статків, не скуплячись, влаштовує свята своїм примхам, - і він не зможе досягти цієї мети. Хіба ні? Адже марнотратник свого надбання неминуче попадає в багато різних неприємностей: то треба лаятися з кухарем, який погано зробив підливку, або, якщо не полаєшся, їсти зіпсовану, відклавши насолоду до іншого разу; то треба сперечатися з управляючим з приводу домашніх справ, якими той керує не так, як треба. Хіба не так?

ТИХІАД. Клянусь Зевсом, саме так.

ПАРАЗИТ. Отже, для Епікура, все складається так, що він ніколи не досягне своєї мети. У паразита ж немає кухаря, який би міг його роздратувати, ні полів, ні управляючого, ні грошей, втрата яких завдала би прикрості, - а між тим всього у нього вдосталь, і він один може їсти і пити, не обтяжений занепокоєннями неминучими для тих людей.

Отже, те, що життя паразита є мистецтвом, можна вважати достатньо доказаним цими та іншими міркуваннями. Залишається доказати, що воно – найкраще із мистецтв, - причому не зразу, але спершу докажемо, що воно вигідно відрізняється від усіх мистецтв взагалі, а потім від кожного зокрема. Від усіх мистецтв наше відрізняється наступним: будь-яке мистецтво неминуче тягне за собою навчання, працю, занепокоєння, побої, - і важко знайти людину, яка б це все не проклинала. І тільки цьому одному мистецтву, мабуть – що, можна навчитися без тяжкої праці. Хіба коли-небудь хто-небудь йде після обіду в сльозах, як ми це часто бачимо на тих хто виходить зі школи? Та й хіба побачиш, щоб той хто йде на обід був насуплений, як ті що ідуть до школи? І зрозуміло: паразит сам, з доброї волі, йде на обід, відчуваючи великий потяг до свого мистецтва, а ті, хто вивчають інші мистецтва, ненавидять їх до того навіть, що деякі із них тікають з дому. Як не звернути увагу на ту обставину, що синів, які торують собі шлях в інших мистецтвах, батьки і матері заохочують як раз тим, що кожен день до послуг паразита: «Зевс відає, хлопчик сьогодні написав відмінно, - кажуть батьки і матері, - дайте йому поїсти». А написав погано – «без обіду»! Так і в нагородах, і в покараннях знаходимо важливість того, про що ми говоримо.

Окрім того: в інших мистецтвах це приходить пізніше, і тільки після навчання зривають вони солодкі плоди. Адже довгий і «крутий до них шлях». І лиш тільки життя за чужий рахунок негайно, навіть при навчанні, пожинає плоди свого мистецтва, тільки воно одне сполучає початок з кінцевою метою. А тим часом інші мистецтва, - і не окремі серед них, але всі вони однаково, - виникли і існують з єдиною метою: прогодувати того хто їх вивчає, а паразит отримує своє харчування зразу ж, одночасно, з початком навчання. Невже ти не помічаєш, що землероб обробляє землю не заради самого землеробства і будівельник будує не заради будівництва, паразит же не переслідує нічого іншого і його робота співпадає з метою цієї роботи?

І не знайдеться, звісно, людини, яка б не знала, що ті хто працюють в других мистецтвах, весь інший час перебувають у злигоднях і тільки один-два дні в місяць проводять по - святковому, і держави справляють свята один раз на рік, другі раз на місяць, і кажуть тоді, начебто вони радіють. Паразит же тридцять днів на місяць проводить по – святковому, адже для нього вони всі здаються присвяченими богам.

А ще, бажаючі досягти успіху в других мистецтвах вдаються до помірності від їжі та пиття, неначе хворі; бо важко вчитися тому, хто насолоджується від багатства їжі та напоїв.

Окрім того, інші мистецтва при відсутності знарядь ніяк не зможуть допомогти своїм власникам: не можна ж грати на флейті без флейти, брязкати на струнах без ліри або скакати верхи, не маючи коня. Наше ж мистецтво досить зручне і необтяжливе для майстра, таке що ним можна користуватися, не маючи ніяких знарядь.

І в той час як, навчаючись другим мистецтвам, ми вносимо платню за навчання, тут ми самі отримуємо її.

Для других мистецтв існують особливі вчителі – для нашого ж не знайти жодного, але, подібно поезії, за словом Сократа, вона дістається в спадок як якийсь божественний дар.

Нарешті, подивись: ми не можемо займатися другими мистецтвами, перебуваючи в дорозі, на суші чи на морі, - наше ж можна застосовувати і в сухопутній подорожі, і на кораблі.

ТИХІАД. Цілком вірно.

ПАРАЗИТ. Мало того, Тихіад, мені здається, що другі мистецтва прагнуть нашого, - воно ж не хоче знати ніякого іншого.

ТИХІАД. Але, однак: хіба ти не думаєш, що ті хто бере чуже діють неправильно?

ПАРАЗИТ. Звісно, що думаю.

ТИХІАД. Чому ж тоді тільки один паразит, який бере чуже, не здійснює несправедливість?

ПАРАЗИТ. Я вважаю зайвим відповідати. А втім, другі мистецтва виникають на низьких та нікчемних основах, і тільки мистецтво паразита – високого роду: адже в його основі, якщо подивитися, виявиться ніщо інше, як так звана дружба, про яку стільки балакають.

ТИХІАД. Що ти говориш?

ПАРАЗИТ. Говорю, що ніхто свого ворога або незнайому і навіть малознайому людину до обіду не запросить; вважаю, спочатку треба стати другом, щоб розділити випивку, стіл і таїну цього мистецтва. Я, принаймні, часто чув, як люди говорять: «Що це за друг, який не їсть і не п’є з нами», - певно, вони вважають вірним другом тільки того, хто розділяє з ними їжу і пиття.

А що це – найбільш царствене із мистецтв, ти легко переконаєшся із наступного: над другими люди працюють, не тільки виносячи злигодні і обливаючись потом, але, великий Зевс, навіть сидять або стоять під час своєї роботи, як справжні її раби, - паразит же приступає до свого заняття лежачи як цар.

Чи треба, кажучи про блаженство паразита, згадувати про те, що, по мудрому слову Гомера, він «не докладе руки до посадки дерев або оранки», але «в них без оранки – бо і не сіяне все виростає» (8)

Нарешті оратору, землеміру чи ковалю ніщо не заважає займатися його ремеслом, навіть якщо він негідник чи дурень. Але ніхто, будучи негідником чи дурнем, не зможе жити за чужий рахунок.

ТИХІАД. Ай-ай-ай! Що за чудова річ, судячи з твоїх слів, це мистецтво! Мені здається, я і сам вже маю бажання стати паразитом, замість того, щоби бути тим, чим я зараз і є.

ПАРАЗИТ. Отже, я вважаю доведеним, що моє мистецтво перевершує взагалі всі інші. Давай тепер подивимось, чим воно перевершує будь-яке друге окремо. Порівнювати його з заняттями ремісників – безглуздо, це значило б принижувати гідність нашого мистецтва. Треба доказати, що воно перевершує найкращі і високі мистецтва. Але усіма визнано, що такими є риторика і філософія, які дехто через їх благородство іменую також науками. Якщо мені вдасться показати, що життя на чужий рахунок значно вище них, то, певно, тим самим мистецтво паразита виявиться перевершуючим всі інші мистецтва, як Навсікая – своїх служниць.

Отже, від обох мистецтв, від риторики і філософії, воно відрізняється перш за все самою своєю суттю: справа в тому, що воно дійсно існує, а ті два – ні. Адже ми не маємо спільної думки з питання, що таке риторика, бо одні вважають її мистецтвом, другі, навпаки, - не мистецтвом, треті – поганим мистецтвом, четверті – ще чим-небудь. У схожому і неоднаковому становищі знаходиться і філософія: Епікур має на неї одні погляди, стоїки – другі, академіки – треті, а перипатетики – четверті, і взагалі кожен пред’являє до філософії свої особливі вимоги. І до цього дня і самі філософи не змогли подолати розбіжностей, і другим філософія не здається єдиною наукою. Висновок зі сказаного абсолютно очевидний. Я стверджую, що неіснуюче мистецтво – ніяке не мистецтво. Справді, що ж це таке? Арифметика скрізь одна і та ж, і два на два як у нас, так і у персів буде – чотири. І по цьому питанню, між еллінами і варварами, існує тільки згода. Філософій же ми бачимо багато, і всі вони різні, і ні в основоположеннях, ні у їх висновках нема ніякої згоди.

ТИХІАД. Ти правий. Філософи заявляють, що філософія – єдина, а самі роблять із неї багато філософій.

ПАРАЗИТ. Втім, у других науках і мистецтвах, якщо навіть у них виникає деяке протиріччя, - можна пройти мимо цього, вибачивши тим, що вони знаходяться на середині свого шляху і їхні положення не являються непохитними. Але хто стерпить, щоб не було єдиної філософії і щоб у ній виявлялася різноголосиця гірша, чим у ненастроєних інструментах. Отже, немає єдиної філософії, бо я бачу, що їх без числа багато; але багато філософій не може бути тільки тому, що філософія – єдина.

Подібним же чином і те ж саме можна сказати і про сутність риторики. І тут теж про один і той же предмет ніхто не має однакового судження, але завжди виникає незгода серед протилежних висловлювань, - і це являється безсумнівним доказом: не існує зовсім те, для чого немає загального розуміння. Бо, коли про щось безкінечно вирішують питання, те воно чи це, і не можуть прийти до згоди про єдину сутність, - цим вона скасовується сама ця розшукувана сутність.

Не таке, одначе, діло з життям за чужий рахунок – воно одне і те ж, єдине і незмінне, і серед еллінів, і серед варварів, і ніхто не скаже, що одні признають його цим, другі – тим, і немає, як здається, паразитів, які подібно до стоїків чи епікурейців, розходились би в основних твердженнях; ні, вони всі і у всьому згодні між собою, і існує повна відповідність між тим, що вони роблять і до чого прагнуть. Так що, по-моєму, можна відважитись на висновок з усього сказаного: життя за чужий рахунок – це мудрість.

ТИХІАД. Мені здається, що ти дуже задовільно пояснив це. Але як ти докажеш, що і в інших відношеннях філософія поступається твоєму мистецтву?

ПАРАЗИТ. Отже, перш за все треба сказати, що ніколи ще паразит не горів любов’ю до філософії, а із філософів можна пригадати дуже багато таких, що прагнули до життя за чужий рахунок і до цього дня мають любовний до нього потяг.

ТИХІАД. Хто ж із філософів міг, на твою думку, прагнути до життя нахлібника?

ПАРАЗИТ. Хто саме, Тихіад? Та ті ж самі, яких ти і сам знаєш і розігруєш переді мною незнайку, як ніби з цього виникає для них якась ганьба, а не слава.

ТИХІАД. Клянусь Зевсом, Симоне, не знаю. Я надзвичайно здивований: кого б ти міг назвати…

ПАРАЗИТ. Шановний мій, ти, здається, навіть не чув про твори в яких описане життя цих людей, тому що інакше ти, звичайно, згадав би тих, кого я маю на увазі.

ТИХІАД. І все-таки, заради Геракла: я хочу почути, хто ж вони?

ПАРАЗИТ. Я перерахую їх тобі і покажу, що це – не гірші, а, навпаки, на мою думку, - кращі із філософів, і притому ті, про кого ти менш за все думаєш.

Отже, сократовець Есхін, той самий, котрий, написав довгі та витончені міркування, колись прибув на Сицилію, і прихопивши свої писання, думав, а чи не зможе він, завдяки їм, стати відомим тирану Діонісію. Прочитавши йому свого «Мільтіада» і здобувши успіх, Есхін в подальшому жив на Сицилії годуючись від столу Діонісія і сказавши «пробач» своєму сократівському проведенню часу.

Ну, а Арістіпп із Кірени – хіба він, по-твоєму, не знаменитий філософ?

ТИХІАД. Та ще б не знаменитий!

ПАРАЗИТ. А втім і він, тоді ж, проживав у Сіракузах, живучи за рахунок Діонісія. З усіх нахлібників він користувався найбільшою увагою Діонісія, і зрозуміло: він найбільш за інших, був створений для цього мистецтва, так що Діонісій кожного дня посилав до нього своїх кухарів, щоб вони від нього чого-небудь навчилися. Арістіпп, звісно, був достатньою прикрасою нашого мистецтва.

А ваш високоповажний Платон – і він з тією ж метою прибув до Сицилії. Однак, проживши небагато днів за рахунок тирана, він через свою уроджену нездатність втриматися за чужим столом, отримав поразку. Повернувшись назад до Афін, створив нові твори і, підготувавши себе, Платон знову, другим походом поплив на Сицилію; (9) пообідавши декілька днів він знову став жертвою власного невігластва. Ця невдача Платона в Сицилії нагадує мені подібну ж невдачу Нікія. (10)

ТИХІАД. А хто ж це, люб’язний Симоне, розказує?

ПАРАЗИТ. Багато хто, і, між іншим, Арістоксен, який писав про музику, гідний великого подиву, так як він і сам був паразитом при Нелеї. Про те, що Еврипід, до самої смерті жив за рахунок Архелая, (11) а Анаксарх – за рахунок Олександра, (12) ти, звісно, знаєш.

І Арістотель починав займатися мистецтвом жити на чужий рахунок, (13) але не пішов дальше початку, як в других мистецтвах.

Отже, філософів, які старанно займалися нашим мистецтвом, я показав тобі, як то було в дійсності. Назвати ж паразита, який побажав би зайнятися філософією, не зможе ніхто.

Однак, якщо щастя в тому, щоб не голодувати, не мучитися спрагою, не страждати від холоду, то ніхто інший не володіє ним, окрім паразита. Можна знайти немало філософів, які мерзнуть і голодують, а от паразита такого не знайдеш. Інакше він би не був паразитом, а був би жалюгідною людиною, жебраком і схожим на філософа.

ТИХІАД. Про це достатньо. Але як ти докажеш, що мистецтво паразита і в усьому іншому перевершує риторику і філософію.


Примітки:

1)…нахлібництво… - на початку, в часи Солона (640 -558 рр. до н.е.), а також Платона (429 – 347 рр. до н.е.) слово «паразит» не мало негативного сенсу і означало: «співучасник у їжі» («пара» - біля, разом; «ситос» - хліб, їжа). Паразитами називались жерці, що брали участь в загальній трапезі, громадяни, що збиралися в міському громадському будинку (пританейон), особливо ті, які отримували громадське харчування, службовці, що були помічниками у більш високопоставлених посадових осіб, а також взагалі співтрапезники. Пізніше, особливо в так званій новій комедії ( кінець IVст. до н.е.), слово «паразит» набуло негативного сенсу, і почало означати «нахлібника», що живе чужим коштом.

2)… Фідій гордився своїм Зевсом…- мається на увазі колосальна статуя Зевса Олімпійського, що сидів на троні, зі слонової кістки і золота, котру Фідій закінчив в 432 р. до н.е.

3)… Діон…- невідомо, якого саме Діона мав на увазі тут Лукіан.

4)… Але як нам пізнати злодія?...- вірші Еврипіда в трагедії «Медея».

5)… В світі, скажу тобі я, розкошів нема приємніших, …- див. «Одіссея», пісня IX.

6)… Кращого в світі, здається мені, вже немає нічого…- див. «Одіссея», пісня IX.

7)… опинившись в умовах епікурейського життя, - у Каліпсо…- див. «Одіссея», пісня I.

«Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла,

В гроті глибокім, бажаючи мати його (Одіссея) чоловіком».

8)… він «не докладе руки…» …- див. «Одіссея», пісня IX. «В цілому здаючись на безсмертних, Ні ораниці не орють вони, ні рослини не садять, В них без оранки – бо і не сіяне все виростає» (про циклопів).

9)… Платон знову, другим походом поплив на Сицилію…- Платон тричі (в 338, 368 і 361рр. до н.е.) їздив до Сицилії до двору сіракузьких тиранів Діонісія Старшого, а після його смерті Діонісія Молодшого, безуспішно роблячи спроби схилити їх до проведення його політичного ідеалу кастової держави, де влада повинна була належати філософам.

10)… нагадує мені подібну ж невдачу Нікія…- мається на увазі невдала експедиція афінського наварха Нікія проти Сицилії в 413 році до н. е., під час Пелопоннеської війни, що закінчилась знищенням афінського флоту і стратою Нікія в Сіракузах.

11)… Еврипід, до самої смерті жив за рахунок Архелая…- Лукіан припускається тут характерної для нього неточності з метою підсилити насмішку: Еврипід жив при дворі македонського царя Архелая «до смерті» - тільки в старості (помер в 416 році до н.е.)

12)… Анаксарх (IV ст. до н.е.) – філософ із Абдери в Малій Азії, учень Демокріта, був відомий своєю догідливістю по відношенню до Олександра Македонського.

13)… Арістотель починав займатися мистецтвом жити на чужий рахунок…- на запрошення Філіппа Македонського Арістотель переїхав в 342 році до н.е. в Пеллу в Македонії для виховання сина Філіппа – Олександра; коли останній зійшов на престол в 335 році до н.е. Арістотель повернувся до Афін, пробувши таким чином при дворі македонського царя сім років.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



антична Греція, друге століття н.е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!