11.09.2023 18:25
для всіх
43
    
  - | -  
 © Ruslan Barkalov

Зрадник

Той, хто переміг смерть

Юда[1] був одним із дванадцяти найближчих друзів Ісуса. Однак цього йому було мало. Коли він бачив, як Ісус спокійно говорить з іншими, а не звертає ніякої уваги на нього, то аж трусився від злості. Перебування в постійній компанії з Ісусом та іншими його послідовниками змушувало Юду признавати свою думку хибною.

Він почав переконувати себе в тому, що Ісус є аж ніякий не бог – а лише людина з надзвичайними можливостями і дарами природи. Інакше кажучи, Ісус в його уяві виринав як один із великих вчителів. Але ніяк не «помазаник», котрого так чекають юдеї. Така не здорова «реалістичність» дуже не подобалася його вчителеві, однак він не забороняв учневі говорити, а тим паче думати, хоча знав, що буде далі.

Юда щоразу гостріше йшов у протилежність думкам «свого наставника». А Ісус замість того, щоб використати політичну ситуацію і проголосивши себе «царем Ізраїлю», підняти народ на боротьбу проти ненависного Риму – говорить: «Кесареве кесареві, а Богові Боже».

«Що ж це тепер – думав Юда – А як же далі? Чи він не розуміє, що на нього покладається велика надія!? Народ готовий будь-якої хвилини взятися за зброю і дати ворогам відсіч! За допомогою його сили і авторитету ми могли б легко встановити «нове царство!»

Однак Ісус чомусь завжди думав інакше. Що це? Фатальна помилка?! Може щось не так!? Народ чекає визволителя, що прийде і вижене гнобителів. А тут… Хіба йому байдуже? Хіба не шкода своєї нещасної батьківщини?

А тим часом за горою сходило сонце, перші промені якого освітили все узгір’я, всю долину. Ранкове свіже повітря наповнювало світ запахом польових трав. Стежкою йшло шестеро людей. Всі чоловіки середнього віку, середньої статури і лише один молодий хлопчина – Іван[2].

Йдуть спокійно, не кваплячись. Попереду йшов він, Галилейський Вчитель. Біля нього молодий хлопець, років з шістнадцять-вісімнадцять. Вони про щось говорять, жартують, сміються.

– Іване, чого б то тобі не повернутися додому? – раптом питає Ісус – Вдома на тебе чекає батько, мати, сестра…

– О, ні! Вчителю, мені і тут дуже добре! – відповідає хлопець, усміхаючись – Може вони мене і чекають, але я ж повертаюсь до них час до часу. Та й їм також цікаво почути від мене щось нове.

– Так, але ти б міг їм допомогти щось – говорить далі Вчитель.

– Вони не такі ще старі. До того ж батько мені сам сказав, щоб я краще тримався тебе, ніж сидів вдома.

– Що ж… Якщо хочеш – усміхається Ісус і, повертаючись до заднього питає – А ти,Андрію[3], що скажеш?

– День нині гарний! – відповідає той – Я думаю, що було б не погано десь ближче до обіду зупинитись у Витсаїді[4]!

– Ні, друже, ми будемо іти іншою дорогою! Але якщо ти дуже хочеш, то можеш піти додому разом з Іваном!

– А ти? – питає хлопець.

– А ми підемо до Капернауму[5]! У мене там є багато друзів, котрих треба відвідати. А повертаючись, зайдемо до вас у Витсаїду. І підемо разом до Петра[6].

– Так, якщо ви цього хочете.

– Іване, передавай батькам мої вітання! Скажи, що вони мають хорошого сина – прощаючись, говорить вчитель.

– Неодмінно все передасть – відповідає Андрій за свого молодшого брата.

Єдиною людиною у цій компанії, котра була далека від розмови був Юда. Він увесь час йшов тихо, ніби про щось глибоко роздумуючи. Про що він розмірковував важко було сказати!

Завжди однакове, «мертве» лице, погляд втуплений в нікуди, маленькі очиці, що бігали мов двоє мишенят. Ось він – той, що стане зрадником свого вчителя.[7] Він майже ніколи не сміявся, не жартував, вічно похмурий, був чимось незадоволений. Юда не любив багато говорити, а про себе тим паче. Був скритим. Вся його постава вказувала, що ця людина носить у своєму серці зло. Високий, худий, з почорнілим від сонця обличчям, довгим носом, і худими довгими пальцями. Він швидше скидався на примару, ніж на людину, що лякає людей своїм гнітючим виглядом.

«Чекати. І ще раз чекати – думав Юда – Але що? Хто він? Он скільки раз Ісусові вже натякали на те, що час взяти владу в свої руки, що народ готовий піти за ним[8] – а він… Все чекати. Коли ж нарешті прийде те царство боже? Коли прийде справжній цар, аби спасти свій народ від римського гніту? А може все це лише вигадки старих, хворих на голову старшин? Ілюзія видавати бажане за дійсне! А що якщо це так? Чого тоді чекати? На кого надіятись?» – такі думки непокоїли голову учня вже довгий період.

В той час, коли його учитель спокійно, без найменшої підозри йшов поряд і розмовляв з Іваном і Андрієм. Юда ніколи не споглядав красу природи, не слухав співу пташок, він ніколи не милувався краєвидами. Це була людина сухої вдачі. Сухої в значенні твердої, не мистецької, грубої.

А сонце ставало що раз то вище і ставало відчутно вже полуденну спеку. Подорожні йшли далі. До Капернауму було ще досить далеко і треба було трохи поспішити, поки сонце не стало на самий полудень. Вже ніхто нічого не говорив. Кожен думав про щось своє. Всі задумані, тихі, ніби із каменя. Довга стежка вилася горбами і губилась десь в травах. Ще трохи.

*************

Капернаум був одним із провінційних торгових міст. Місто було багате. А де є багатство, там є і жадібність, пиха. А разом із нею і розпуста. В цьому місті мешкали друзі Ісуса. Тут він часто був бажаним гостем.

– Любі мої друзі, я хотів би спитати вас – що ви думаєте про «Сина Людського»? – перебив мовчанку Ісус.

– Дехто вважає його месією – відповів Яків[9].

– Кажуть, він цар Ізраїлю, що спасе нас і створить могутню імперію – додав Симон[10].

– Я чув, що його вважають пророком – вступив Тома – А ще він великий священик. Як колись Самуїл[11].

– А ти, Петре, що скажеш на це все? – Ісус звернув погляд на одного з своїх супутників – Хто він, той Син Чоловічий?

– Це ти! Помазаник і син самого живого Бога!

– Правду мовив, друже! Але не розум тобі це сказав! Ні! Це тобі мій Батько Небесний дав зрозуміти!

І знову тиша. Доки так триватиме, доки він ще має бути скритий від світу і коли появиться ніхто не брався думати. Петро наляканий, що сказав те, що сам не розумів, Симон Зилот[12], котрий здавалося був так близько до правди, Тома[13], якого мучили докори, і котрий лише збирав інформацію, але сам нічого не сказав від себе. Ось вони майбутні вчителі і «судді дванадцяти племен ізраїльських» тепер виглядали ще мов малі діти.

Юда. На перший погляд ніби і досить розумний, прагматичний, практичний реаліст, що бажає якнайшвидше звільнити свій народ від римського панування. Він знає слабинки римських легіонів. Він радикал. Але ж хіба це погано?

Що в тому поганого, що він лише бажає кращого своєму рідному народові. Це ж має бути найбільшим, що може бути у праведного патріота. Але чому цього не схвалює сам Ісус? Він ніби навмисне говорить зовсім протилежне. Ну як можна любити своїх ворогів. Це ж смішно. Юда розуміє, що він розчаровується у цьому новому месії. І то що раз, то все більше. Але ж він так вірив. І що тепер?[14]

– Юдо, а ти чому мовчиш? – звернувся після довгої паузи Учитель – Що ти скажеш на все це?

– Ти сам бачиш, Вчителю! Бачиш страждання свого народу! Біду і сльози! Доки Бог буде просто так дивитися на все це? Коли ж нарешті ми станемо господарями в своєму домі?

– Ти думаєш лише про матеріальне, Юдо. Ну ж невже тобі байдуже на їхні душі? Що зміниться, якщо підуть звідси римські когорти? Хіба стане жити краще? Чи люди будуть любити одні одних? Хіба вони змінять свої серця і відкриють їх до Бога?

– Ісусе, але ж хіба в такому стані, що це дасть все? Можливо, все це і добре ти кажеш. Але все ж…

– Юдо, Вчитель краще знає, що нам треба! – обізвався нарешті Петро. Він страшенно не любив політичних розмов. Його життя залежало від улову риби і при будь-якій владі йому все одно прийдеться робити те саме. Єдина його надія була на Вчителя, котрий обіцяв якесь таке далеке, але таке справедливе царство вічності.

– Юдо, ну чому ти весь час сумніваєшся? – продовжив Ісус – Невже ти не впевнений в тому, що робиш? Тоді навіщо ти тут?

– Не знаю, Вчителю. Адже ж ти той посланий. Спаси нас!

– Досить, Юдо, досить! – почувся голос ззаду Варфоломія.

Він був мовчазним, але водночас мислячим чоловіком. Він теж походив можливо із заможніших, але все ж простих людей.

*************

Політика. Це було не просто слово, яким користувалися на позначення певного виду діяльності. Це було страшне слово. Рим знищував усе, що противилося політиці його імператорів. Будь-які повстання чи силові спротиви були марними.

Всі знали, що міць Риму підпирається щитами його легіонерів. І будь-яка спроба закінчувалася знаменитим латинським висловом «горе переможеним»! Горе, бо це справді так було.

Римляни не щадили нікого. Сотні хрестів стояли вздовж доріг для застереження інших від подібного бажання. Політика Риму була дуже гнучка. Але й водночас болюча. Податки, котрі непосильним тягарем лягали на плечі простого люду, ще більше погіршували становище полонених.

Всі були невдоволені тим станом речей. В багатьох наростала зневіра в справжню обраність Божого народу. Дехто шукав розв’язки цього питання збройним шляхом, інші втікали в пустиню і там вважали себе за найчесніших. Проте реально мало хто вірив, що перед ними стоїть справжній Месія. Не політичний цар, не авторитарний деспот, не амбітний політик, але спаситель в повному значені цього слова.

Найгірше було напевне тому, що навіть серед самих учнів такі думки побутували. І не просто мали місце, а іноді навіть брали гору. Брали гору також і чисто людські амбіції та бажання володіти.

Що криється в людських душах ніхто не може сказати. Жоден психолог, ані екстрасенс не може знати. Якби ми не хотіли – у нас завжди буде сотня питань до самих себе. А поза тим, час минає, залишаючи сліди у серцях, змінюючи людину.

Сам по собі Юда поверхнево не виглядав поганою людиною. Він видавався щирим і вірним другом, люблячим сином і щиро любив свою землю. Саме це останнє він розумів неправильно.

Його любов до одноплемінників була викривленою формою власного егоїзму, а не справжньої любові. Він був готовий на все заради сповнення заповітної мрії – його мрії. Це була амбіція повиганяти ненависних римлян.

Є кілька різних гіпотез походження прізвиська Іскаріот. За одними, це означає житель міста Каріот, або ж житель передмістя. Інші дещо по-іншому це трактують, вказуючи на походження прізвиська від арамейського слова «карія» – фарбувати або брехати. Ще за іншими джерелами, це означає «озброєний кинджалом». Або простіше – вбивця. І це останнє має якесь магічне значення.

Юда не був затятим грошолюбом. Він був витонченим садистом. Це був не просто якийсь вуличний вбивця чи злодій. Він переслідував виключно власні цілі. А цілі прості – приміститися десь при створенні нового керуючого країною апарату. Мета, котра оправдовувалася будь-якими засобами. Слова Ісуса для нього вже не нічого не значили. Він дуже швидко розчарувався у своєму «учителеві». І тепер просто не мав куди подітися, тому і ходив слідом.

Він не шукав нічого більшого від покращення особисто свого становлення як політичного чи релігійного лідера. Юда сам приміряв би крісло політичного вождя. Однак, розумів, що за ним ніхто не піде. А от така яскрава особистість як Ісус була вигідним фігурантом. Проте все виходило зовсім інакше. А ідеї визволення Ізраїлю розходилися І і то що раз глибше.

– Учителю – якось загадково промовив Юда, коли вони сиділи на обідньому перепочинку під деревом – Скажи, коли ж буде нарешті то довгоочікуване царство?

– Буде, Юдо, скоро буде! – Ісус з сумом подивився на свого учня – Але не про те царство ти думаєш, друже. Ти мрієш про політику, війну, кров, жертви. А моє царство це дещо інше. Воно більше, аніж просто держава. Зрозумій це.

– То значить ми будемо просто мовчати на все, що роблять ці погани? – знову спитав Юда. В словах відчувалося презирство. Він намагався спровокувати Ісуса цим.

– А ти сам подумай – відповів Ісус – Хто живе від меча, від меча і помирає. Я ж не прийшов, щоб знищити. Але щоб спасти людей. А ти пропонуєш різню. Скільки злості і ненависті у своєму серці носиш.

– Можливо, він і не правий. Але ж якось ми маємо допомогти цим людям – подав голос Яків.

Він вступав у такого роду дискусії лише в потребі щось для себе чітко вияснити. Сам Яків був близьким по духу до самого Ісуса. І не тільки тому, що вони були родичами. Але як і більшість учнів не все міг розуміти. Він і сам мав подібні погляди. Яків не належав до тих радикалів, що готові штурмувати будинки з вилами. Він любив більше щось помірковане. А спитав тому, що справді не до кінця міг тут розібрати, що і як.

– Зрозумійте, друзі, що все, що є скоро промине. І настануть інші часи. Все зміниться. Але є щось більше, щось незмінне. Кожен гріх, вчинений людиною, знищує і робить її мертвою. А кожне мертве дерево, як ви знаєте, спалюють. Ви бачите чуда, котрі я роблю і тому багато хто ходить зі мною. Але хіба я роблю це заради себе? Я знаю, чому я тут і що повинен зробити. Але коли ви це зрозумієте? Коли нарешті усвідомите, хто я і чого насправді хочу!?

– Вибач, Ісусе, ми справді тебе не розуміємо – озвався Петро.

– Бо ви ще мислите надто примітивно. Надто матеріально. Надто прив’язано. Ви ще не готові все до кінця сприйняти і зрозуміти. Але скоро ви побачите справжнє диво. І тоді ваші очі будуть відкриті.

Ісус говорив про «справжнє диво» свого постання з мертвих. Те, що до цього кому не вдавалося ще ніколи зробити. Диво, котре протягом століть буде загадкою для всіх народів і котре кардинально змінить хід цілої історії всього людства. Диво, що докаже усім правдивість його слів. І змінить уявлення людини про світ.

А час спливав. По хвилині, по секунді, втікаючи в нікуди. Кожен крок, кожне слово, кожен погляд наближає все сильніше до завершення. Все, зрештою, що має свій початок, те й має свій кінець. Ніщо і ніхто не може уникнути цього страшного природного закону. Ніхто!

І хоч як людина прагнула відтягнути цей так не бажаний момент, але нікому і ніколи не вдавалося цього зробити. Ані найамбітніші і найжорстокіші царі, ані найвідчайдушніші і найзапекліші вояки, ані всепоглинаючі мудрість філософи так не змогли знайти чи купити безсмертя. Всі приходили до страшного і так неминучого кінця. Кінця, про котрий не хотіли згадувати. Котрого жахалися і чекали. Котрий був, ніби екзаменом, за весь пройдений шлях тут на землі.

Не оминув цей закон і доброго Ісусового друга. Хвороба прогресувала. І кожен день був цінним, як на вагу золота. Але доброго вчителя близько не було. Ісус був далеко. В кількох днях ходьби звідси.


[1] Юда Симонів Іскаріот – один із дванадцяти апостолів, котрий зрадив свого вчителя. Є символом найвищої зради (Мт 10:4;26:2427:3-10;Мк 3:9; 14:3-11;Ів 6:70-71;12:6;17:12;18:1-11)

[2] Іван Богослов – один із дванадцяти апостолів. В Біблії згадується як один із синів Заведея. А за християнською традицією мати – Саломія. Є одним із перших учнів Ісуса, перейшовши разом із Андрієм від Івана Хрестителя. До свого покликання був рибалкою на Генісаредському озері. Він автором одного із чотирьох Євангелій, послання та Апокаліпсису (Мт 10:2-4;27:53, 57;Мк.3:14-19;Лк.6:13-16;Гал.2.9)

[3] Андрій Первозваний– один із дванадцяти апостолів. Син Йони. Молодший брат Симона-Петра. Проповідував у скіфських землях.(Мт.10:2;4:18-19;Ів.1:39;6:8-9;12:20-22)

[4] Витсаїда (дім рибалки) – назва колишніх двох поселень, що на західному і східному берегах Тиверіадського озера.(Лк.9:10;10:13)

[5] Капернаум одне із багаторазово згаданих місць в Новому Завіті. Туди часто заходить Ісус. Знаходиться не далеко Витсаїди. Місто назване на честь пророка Наума. За припущеннями, можливо після Назарету Ісус оселився тут. Знищений під час Юдейської війни, як і провістив Христос (Мт.11.23)

[6] Петро (Камінь) – один із дванадцяти апостолів. Справжнє ім’я Симон. Один із найближчих Учнів. Був світком багатьох моментів в житті Ісуса (Переображення, Тайна Вечеря, Воскресіння). Помер мученицькою смертю у Римі. (Ів.1:35-42;13:37-38;Мт.8:14;16:17-18;Мр.1:31;9:2-13)

[7] Ісус від самого початку знає свого зрадника, про що не одноразово говориться на сторінках Євангелій. Та попри все Ісус прагне змінити внутрішній стан Юди, і бореться за його душу до самого кінця.

[8] Згідно пророцтв мав з’явитися могутній цар, котрий «пастиме свій народ». Тому всі чекали воїна, політика, дипломата, державотворця. Саме такі ідеї сповідував і Юда, як і більшість учнів Ісуса на самому початку.

Проблема полягала в тому, що людям здавалося потрібним силове вирішення проблеми римського панування а не ідеї саморозвитку, духовного росту, мислення та розвитку власної віри в свого Творця – які пропонував Ісус, котрий абсолютно в корені відкидав будь – якого роду конфлікти чи виступи, і для котрого перш за все було цінною душа кожного зокрема а не частковий добробут привілейованого стану, котрий приходить до влади в наслідок переворотів.

[9] Яків – апостол. Один із дванадцяти учнів Ісуса і його двоюрідний брат. Автор соборного послання. Вбитий юдеями в храмі (Мт.10:3)

[10] Симон Кананіт (Зилот) – учень Ісуса. Не плутати із Симоном-Петром. Імовірно був женихом на весіллі у Кані Галлейській (Мт.10:4)

[11] Самуїл – один із Старозавітніх пророків. Первосвященник. Релігійний і політичний діяч. Помазав царем Саула а пізніше Давида (Сир.47, 13-23)

[12] Зилоти – фанатична сепаратистська секта теократичного напрямку. Підбурювали народ до заворушень та повстань. Зилотом міг бути і Варавва (І мак.2, 50;Дії 5:37)

[13] Тома – один із дванадцяти апостолів. Згадується як «Тома Невіруючий» через свій сумнів у воскресінні Ісуса. В Євангеліях ще згадується як «Тома на прізвисько Близнюк», можливо через свою зовнішню схожість з Ісусом (Ів.11;14:5;20:28;Лк.6:13-16;мр.10:32)

[14] Проблема Юди полягає у тому, що він створював собі певний ідеал військово-політичного лідера а не Божого посланця чи пророка. Він навіть не бажає чути нічого іншого окрім того, що він сам у собі створив. Ця ілюзія призведе в кінці до трагедії. З іншого боку Юда є жертвою. Цю ідею він не створив сам по собі. Її йому навіяли. Можливо навіть ті ж таки «законовчителі», котрі у свою чергу підпільно всіляко сприяли антиримськім настроям. А ще, гордість і високо мірність, котру вони так щедро розвивали у собі та своїх співбратах



2016

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!