11.09.2023 18:44
для всіх
44
    
  - | -  
 © Ruslan Barkalov

Диво

Той, хто переміг смерть

Лазар[1] лежав у гробі вже четвертий день. Ще за життя його сестри послали звістити Ісуса, що його друг хворий. Але він не прийшов, бо був доволі далеко. Марта[2] з Марією[3] ніяк не могли прийняти смерті свого рідного і так доброго брата. Це був шок. «Ну чому? – питала себе Марта – Чому він так швидко помер? За що Бог його так покарав».

Вона ніяк не могла заспокоїтися. Жаль за рідним був настільки великим, що її доводилось заспокоювати кілька разів. Невже це все. Невже кінець?

І хоча Марта була жінкою практичною і реалістичною. Але ця подія вибила її з колії. Вона більше не могла стримати себе і плакала. Вона нарікала на таку несправедливість долі, що забрала її брата. Її люблячого Лазаря. Та попри все вона мусила тепер вести господарство замість нього. Тому вона, зрештою, була змушена малу-помалу переймати господарські справи свого покійного брата і заразом змиритися з волею долі.

Так само і Марія хоча і була дещо іншого погляду. І навіть щиро довіряла Ісусові. Але не тепер. Звісно що, Він творив чуда. Він не раз оздоровляв, помножував хліб, утихомирював бурю. Але ж не з мертвим. Тепер все закінчено. Вона була розбита. Невже в таким момент Ісус не міг швидше прийти?! Невже не міг якось посприяти так, як це було із сином сотника. То чому залишив? Чому не відвернув смерть? Хіба ж вони не друзі!

*************

Однак, Ісус ніби навмисно не спішив. Він з учнями тим часом йшов старою відомою їм стежиною. Був чудовий сонячний ранок. Сонце пригрівало після холодної ночі. Природа прокидалася від сну. Ісус був мовчазним. Про що він думав? Хто його може знати. Можливо про Лазаря, котрий був другом. А може про власну смерть. Ніхто не знав. Але було видно ніби він чимось стурбований.

Позаду апостоли щось гомоніли між собою. Вони цілком довіряли своєму Равві. І не боялися з ним тепер нічого. Так, Ісус говорив їм, що в Єрусалимі він має померти, що його зрадять і священики вимагатимуть його смерті. Але сьогодні їм було якось не до цього.

– Як думаєш, Якове – озвався Петро – Лазар напевно дуже таки хворий, раз послали гінця?

– Напевно, що так – якось ліниво відповів той.

– Ісус його вилікує – додав Симон – Ісусе, ти ж зможеш, правда?

– Наш друг помер – відповів Ісус – Але не переймайтеся цим! Його смерть не для того, щоб сумувати.

– А для чого? Хіба ж він не наш кращий приятель?

– Так. І саме тому ви повинні побачити силу віри.

Всі продовжували йти. Вони про щось ще говорили. Хтось щось запитував. Хтось милувався природою. Хтось щось обмірковував. Сонце піднялося високо, а до Вифанії було ще далеко.

Вифанія була досить не великим містом не далеко від самого Єрусалиму. Крім Лазаря з сестрами тут жив ще один добрий приятель Ісуса – Симон Прокажений. Цей чоловік багато часу провів у неприємній компанії «призначених на повільну смерть».[4] Але зустріч з Ісусом змінила його життя. Від того часу він живий і здоровий проживає у своєму домі з дружиною і дітьми. Від тоді Ісус є бажаним і очікуваним гостем. Це саме він послав свого старшого сина зі звісткою про хворобу Лазаря. І тепер теж очікував приходу.

Проказа була не просто хворобою зовнішнього вияву. Ні було де що більше. Це була величезна проблема. Хворий не просто помирав. Він тяжко мучився. Його всі намагалися обминати. Він був полишений всіма, відкинутий суспільством, загнаний в якусь стару печеру. Це була не просто хвороба, котра вражала все тіло. Це була хвороба душі.

А час спливав. Він кожної хвилини віддаляв подорожніх від спокійної Галілеї[5] і крок за кроком приближав їх до не спокійного і метушливого Єрусалиму. А разом із тим приближав і події, котрі докорінно змінять історію людства. Але зараз не про це.

*************

– А ось ми і прийшли – сказав Ісус, коли вони підходили до селища.

Покійник був шанованим односельчанином. Тому, коли люди почули, що Ісус нарешті дістався села, вийшли зустріти. Чого вони чекали, хто його знає. Можливо, хотіли дорікнути йому за таку байдужість, що не прибув раніше. А може висловити співчуття з приводу смерті друга.

– Як добре, що ти прийшов – першим підійшов Симон – Ми вас чекали уже кілька днів. Потім похоронили тіло.

– Нічого не вдієш – втішав хтось із натовпу.

– А чому так довго? – спитав хтось із жінок

– Яка вже тепер різниця.

– Можливо, не могли швидко прийти.

– Залиш вчителя в спокої. Йому теж важко.

На той рух прийшла і Марта. Вона збиралася ще зранку піти намастити тіло. Але змогла лише тепер. Вона підійшла ближче до юрби і побачила вчителя з іншими.

– Це ти Ісусе. Він помер. Якби ти був, то… – і розплакалась.

Вона більше не мала сили.

– Марто, Марто – заспокоював її Вчитель – Він воскресне.

– Та знаю, що колись воскресне. Але як би ти був поруч, то не помер би!

– Вір, Марто. Все буде добре!

Гріб стояв неподалік села. Якихось кілька сотень метрів. І вони разом направилися туди.

– Відкрийте – попросив Ісус.

– Але ж тіло пролежало уже чотири дні. Чути ж…

– Нічого. Відкрийте!

Нарешті камінь було відкочено. І справді, з печери повіяло трупним холодом і запахом. Що поробиш, кожен перетворюється з колись красивого чоловіка чи жінки в шматок пороху.

Як би ми того хотіли чи ні але смерть усіх зрівнює. Всі перед нею роззброєні. І найбільші царі, і генерали і амбітні пани і брехливі судді, служителі культів, жреці, священики, деспоти й політики, митці, селяни і раби. Кожен рано чи пізно мусить померти. Усі потихеньку перетворюються на труп. А потім згнивають. І нічого від них не залишається на цій землі. Нічого.

Ісус став і пильно дивився в перед. Він щось тихенько шепотів. Напевне якусь молитву. А може просто прощався. Люди скрушно здихнули. Дехто теж просльозився згадавши покійника.

– Бачиш, теж просльозився – почувся тихо чийсь голос в бік Ісуса – Як щирий друг

Аж раптом голосно крикнув:

– Лазарю, вийди!

І, о чудо! Звідти в пов’язках вийшов померлий Лазар. Чоловік був абсолютно здоровий і цілком реально живий. Всі жахнулися. Вони не очікували такого. Хто може повертати до життя!? Хто може дарувати життя іншому!? Хто може творити чуда такого масштабу!? Кому під силу таке!?

Але разом із тим – ось вона реальність! Він живий. Той, що ще пару годин тому лежав повністю мертвим. А тепер він повністю життєдіяльний. Абсолютно проти всіх природних законів.

– Не може бути! – прошепотіли в натовпі – Невже це він!

– Але як?

Сталося диво. Диво, котрого ніхто не чекав. Навіть ученики були перелякані таким. Вони самі такого не могли уявити. І хоча щось подібне уже було. Але все ж людська природа брала гору.

Страх перед не зрозумілим. Страх перед надприроднім. Перед чимось не вивченим. Не збагненним. Те, що людина не могла навіть уявити враз стало реальністю. То що це насправді? Сила віри чи ілюзія – переконували себе багато хто з натовпу. Одні щиро вірили, інші з острахом сумнівалися, в справжності події. Але в голос всі мовчали. Мовчали, бо боялися…

Ніхто з оточуючих ніколи в своєму житті нічого подібного не бачив. Люди були і приголомшенні і щасливі. Тепер вони ладні були вірити кожному слову Равві піти за ним, хоч на край світу. Але той мовчав. Він не говорив більше, як то було звично. Ні. Він просто пішов. Чому? Можливо був втомлений дорогою. А можливо, знав щось більше і готувався до вирішальної битви за серця і розум своїх послідовників.

Ісус разом з учнями зупинився в Симона. Вони зустрілися за вечерею і довго про щось розмовляли. Він їм багато розповідав. Довго щось пояснював і переконував. Всі як завжди слухали його. Але цього разу все було якось по-особливому, по-іншому, по-новому. Вони відкривали для себе їхнього вчителя з нового боку. Зовсім з іншої сторони. Не так як бачили досі.

Тепер він для них здавався не просто розумним, натхненим чоловіком – проповідником, але справді божественним. Сьогодні він був ніби не той самий, котрого вони знали протягом останніх трьох років. Зовсім інший. Могутній і всевладний, котрий здатний підняти мертвого. Дехто, навіть, відкрито думав, що ось він нарешті – Месія.

Сонце хилилося до заходу. День поволі спливав. Пташки переставали співати. З-за горизонту виднілися невеличкі хмарини. Подував легенький прохолодний вітерець. Ніч вступала в своє право. Ніч, котра звикла ховати у своїх темних полах різні неправди, брехню, облуду. Ніч, котра повивала чорною пеленою землю і відкривала шлях розбійникам і грабункам. Ніч, котра несла в собі якусь неспокійну таємничість. Ніч, що як блудлива жінка горіла вогниками пристрасті і болю, зради і романтики. Ніч, котра назавжди відтинає в минуле пройдений час дня.


[1] Лазар з Вифанії – був близьким другом Ісуса Христа. На момент смерть мав бл.30 років. Потім перебрався на Кіпр. Там прожив до глибокої старості. Там мав зустріч з Павлом та Матір’ю Ісуса (Ів.11:1-4, 11;30-40;12:1-3, 9)

[2] Марта – сестра Лазаря. Згадується у Євангеліях Луки та Івана. За Іваном відігравала значну роль і була взірцем віруючої людини (Лк.10:38-42)

[3] Марія – сестра Лазаря і Марти. Щодо особи Марії однозначності нема. Асоціюється із Марією Магдалиною однією із найбільших християнських світил. До XXст. в церковних колах вважалася грішницею, з котрої Ісус вигнав сім бісів, і котра мила Йому ноги волоссям. Однак, ця гіпотеза була спростована рядом історичних фактів. Як апостол Марія Магдалина проповідувала на півдні Франції.

[4] Проказа – хвороба Гансена. У єврейському суспільстві хворих на проказу відлучали з суспільства. Їх перевіряли священики а тоді встановлювали діагноз. Хворий був змушений носити особливу одежу і жити поза населенням.

[5] Галілея – історична область на півночі Ізраїлю. В ті часи юдеї не признавали жителів Галілеї за своїх і ставилися до них вороже через їхню асимілізованість іншими народами. З іншого боку самі галилеяни були більш компромісні у понятті релігії.



2017

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!