Чи ж то не я Господи?
Той, хто переміг смерть
Йшло приготування до Пасхи. Для євреїв це свято мало особливе значення.[1] Воно нагадувало їм про вихід із Єгипетського полону. Часи мінялися. Змінювалися царства. Євреї були від того часу уже не в одному полоні. Але найгіршим для себе вони завжди вважали Єгипетський. Так чи інакше, але свято об’єднувало громаду довкола себе. А крім того це вкотре нагадувало про їх вибраність Богом. Дивно про таке говорити, коли цей «обраний народ» перебував уже майже сімдесят років у полоні. Та це не міняло суті справи.
Ісус теж не залишався осторонь святкувань. Він добряче показав себе вигнавши з храму торговців та вступаючи в не одноразову полеміку з книжниками. Тепер він гостро їх засуджував. Це підливало масла у вогонь без того обурених на нього фарисеїв. Неоднозначним був і його в’їзд на ослі в саме місто. Це було скривленою формою тріумфальних в’їздів царів.[2]
Останні події викликали пожвавлене обговорення навколо персони Ісуса з боку різних груп священиків. Дехто схилявся до думки, що це справжній месія посланий Богом, і відповідно діє по вказаному йому сценарію, спираючись на те чудо, котре Ісус не давно зробив (воскресив померлого друга Лазаря).
Інші говорили, що це не може бути месія, оскільки не походить прямо із Давидового міста (Віфлеєм – місто народження біблійного царя Давида, відповідно і звідти би мав прийти довгоочікуваний Спаситель). Дехто змовчував. А найбільше лютували ті ж таки фарисеї. Цей жест похитнув їхню необмежену і ні з ким не ділену владу серед народу. Ісус не просто кинув їм виклик – він бажає відібрати у них віжки правління. Це не лише обурювало, але й лякало узурпаторів. Вони прекрасно знали, що прийдешній цар має повернути велич своїх предків. А це значило що їхній владі настане кінець.
Боялися не лише первосвященики. Ірод по своїй смерті розділив своє царство між синами, кожному з яких римський імператор дарував титул етнархії[3]. Тепер вони ділили колись один трон на всіх разом із прокуратором. І кожен хотів дожити бодай в своєму сані до смерті. Поява справжнього спадкоємця трону змусила їх всіх занервувати.
Тим часом Ісус був у Єрусалимі. Він кожного дня навчав у храмі. Тепер як ніколи Ісус був перед самим носом у своїх ворогів. Він не просто їх критикував а засуджував. Причому робив це вже досить публічно. Він відкрито викривав всю їхню неправду перед народом, засуджуючи всю їхню діяльність. І найосновніше – ніхто не міг йому нічого ані заперечити ані сказати щось напроти. Була одна маленька деталь – скоро мало настати довгоочікуване свято Пасхи. А як відомо на це свято до Єрусалиму приходило багато людей. Це могло посприяти організації постання чи перевороту.
– Де нам приготувати вечерю? – спитав Петро.
– Будете в місті, там побачите чоловіка, що буде воду нести у глекові. Ідіть за ним аж до дому. Скажете йому: «Учитель питає тебе: «Де кімната, в якій споживу з учнями Пасху?»». І там, де він вам покаже, приготуєте.
– Добре, Учителю.
І вони пішли.
Трохи то дивно виглядало «чоловік з глеком води». Бо ж на Близькому Сході цього чоловіки не роблять. Це могло бути лише у крайнім випадку. Ну, або як певний знак. Саме це і шукали Петро з Іваном. Знак. Незабаром вони таки відшукали такого чоловіка і переказали все, що навчив Ісус. Той повів їх за собою. І показав їм точнісінько описану Ісусом кімнату.
*************
Надходив вечір. Це був останній їхній вечір. Ісус про це знав. Він знав що Юда ходив до Каяфи. Знав і те, що буде з ним далі. Та говорити про це ще не хотів. У будинку зібралися всі хто мав прийти. Вони часто вечеряли всі разом. І це не було в перше. Але цей вечір був особливим. Наближалося саме свято. Найстрашніше позаду. Кожен з учнів так думав. Всі розуміли, що опоненти Ісуса не захочуть на такий великий празник починати конфронтацію, чи гірше того зробити спробу позбутися його. Та вони помилися.
Всі посідали столу (стіл являв собою чотирикутник з одним відкритим боком. Біля стола не сідали, а радше наполовину лягали на спеціальні ложі, спираючись лівою рукою). І тут між ними почалася суперечка. Кожен претендував на право сидіти біля Ісуса по праву руку чи по ліву першим (згідно звичаю народів близького сходу по центрі мав бути сам господар, найповажніший гість вкладався по праву руку від господаря, інший, теж поважніший гість першим по ліву руку. Всі інші так же само вкладалися згідно своєї ієрархічної ланки). Все згідно зі звичаєм.
І тут Ісус зняв з себе верхній одяг, взяв миску з водою і рушник підійшов до учнів. Всі були розгублені, але погодилися, щоб їм обмити ноги (на Близькому Сході дороги не були вимощені камінням, як це було у Римській імперії. І тому дорога була вкрита пилюкою. А коли падав дощ, то ця пилюка перетворювалася у болото. Тому біля кожного дому стояла спеціальна миска з водою, а у заможних ще й раб, щоб обмини ноги гостеві). По суті це була, як то кажуть, брудна робота.
– Царі, панують над людьми, а ті, що ними володіють, звуть себе їхніми добродіями. Але не буде між вами такого. І хто найбільшим між вами хоче бути, то нехай стане меншим. А кожен начальник хай буде так, наче службовець. Чи ж не той є більшим хто сидить при столі? Але як бачите, що я для вас наче службовець.
Всі були тим здивовані. Вони мовчки дивилися на Вчителя і перезивалися між собою. От уже підійшла черга до Петра. Він почав протестувати:
– Господи, ну як ти мені митимеш ноги? – це був і переляк і здивування і певний сумнів.
– Що я роблю зараз, зрозумієш потім!
– Та не будеш ти мити мені ноги! – вигукнув Петро. Він не міг представити свого доброго Вчителя в образі слуги.
– Якщо Я не вмию тебе, то не зможеш бути в частці – відповів Ісус, вказуючи на те, що це більше, ніж просто звичайне відмивання ніг від грязі.
– Господи, не самі мої ноги але й руки. І навіть голову! – в захваті кликнув Петро. Він продумав про частку у новій якійсь кампанії Ісуса.
– Кожен, хто був обмитий є чистим. Тому не потребує обмитися лише ноги. Тай ви є чисті… Але не всі – сказав, закінчивши Ісус. Останні слова були прямою вказівкою на зрадника, але того ніхто не зрозумів.
Почалася святкова трапеза. Ніщо не віщувало біди. Раптом посеред трапези Ісус сказав:
– Знаєте, друзі, я дуже прагнув споживати з вами цю вечерю, перш ніж буду страчений.
– Та що ти говориш таке, Господи? – озвався як завжди Петро.
– Один з-поміж вас, який споживає зо мною, видасть мене...
Настала тиша…
По якісь хвилі Ісус взяв мацу і прочитав молитву подяки. Саме так як і було заведено. Потім порозламував і роздав між усіма:
– Їжте, бо це моє тіло! Воно віддається за вас. Так будете чинити на спомин про мене.
Між апостолами почалася розмова. Вони не могли зрозуміти про що це їхній Вчитель. І чому він так радикально нині говорить. Вони завжди були з ним, але ніколи не бачили його таким. Щось отже, було не так. А фраза: «Один з-поміж вас видасть мене» мучила кожного. Всі якось намагалися розібратися в собі, зрозуміти, кого це могло би стосуватися. Всі перешіптувалися про щось між собою.
Петро завжди хотів знати більше, аніж міг. Його цікавість спонукувала шукати відповіді на поставлені питання, говорити, а потім уже думати, а гарячкова вдача не раз змушувала його за то червоніти. Як у випадку, коли він казав до Ісуса, що тому не варто іти в Єрусалим. Але з іншого боку, це був чесний, абсолютно відкритий чоловік. Він не боявся сказати те, що думав. Навіть, якщо б це було і неправильно. Тож, коли Ісус спитав за кого вони мають «Сина Чоловічого» Петро заявив: «Ти Христос Син Бога Живого». І це вирішило його долю. Він стане одним із лідерів нового вчення і нової ери – християнства.
Петро сидів і намагався розібратися з усім, що сказав Вчитель. Він не насмілювався спитатися сам. Він ніяк не міг зібрати все докупи. Щось плуталося в середині. Невже Ісус таки сказав правду, що має померти. Ні, Петро на відміну від Юди не був ані політиком, ані не мав жодного стосунку до релігійних діячів чи терористичних сект, до котрих належали деякі з апостолів, зокрема і Симон. Він боявся питати про таке на загал. Але біля Ісуса був Іван. Це був «улюблений учень» і один з тих, кому Ісус довіряв чи не найбільше. Йому точно Ісус повинен відкрити правду. Петро тихенько шепнув до Івана:
– Спитай Вчителя про зраду? Про кого то Він говорить?
Іван обернув голову до Ісуса. Той щось говорив з іншими учнями. А усі між собою перешіптувалися і кожен перелякано питав:
– Чи то не я, Господи?
Тим часом Юда, бачачи, що його зраду, імовірно, всі уже зрозуміли, якось дивно спитав:
– Чи ж то не я, Учителю? – він вів себе і тепер холоднокровно, ніби підсміювався з усіх.
Юда уже навіть не думав ні про що більше. По суті, вже ніщо не мало для нього сенсу. Але відповідь дещо остудила його.
– Ти кажеш – відповів йому Ісус. Це було і питанням і твердженням.
– Хто, той що тебе має зрадити? – спитав в той момент тихо Іван.
Ісус повернувся до нього, подивився пильно на обох і відповів:
– Той, кому я, умочивши, подам кусок – відповів Ісус. Потім вмокнувши кусень подав Юді і сказав – Що робиш, роби швидше.
Це був беззаперечний знак того, що він усе знав. Все, більше Юда тут не мав права залишатися. Значить усе викрито. А якщо зараз зрозуміють інші, то вони просто поб’ють його.
Але чому тоді Ісус сам нічого не каже. Жодного знаку, щоб його схопити або вдарити. І навіть не збирається сваритися. Та це тепер не мало значення. Юда встав і швидко пішов геть.
Він вийшов за двері. Надворі була ніч. Всі святкували. Прохолодне повітря било в лице. Він подався просто до будинку первосвященика Каяфи.
*************
Пізній час не мав жодного значення. Каяфа не спав. По подвір’ї ходили слуги. Юда покликав одного зі слуг і сказав, що йому конче потрібно до первосвященика. Його впустили в середину.
За якусь мить у кімнаті появився начальник храмової охорони. Він уже знав Юду і те, що останній мав відносини із Каяфою давно.
– Я поцілую його і так дам вам знак кого взяти – промовив Юда.
І десь глибоко в душі він ще сподівався на чудо. Але яке чудо. Він іще мріяв, що його ідеї здійсняться. Що Ісус використає силу в такий скрутний момент, чим і доведе для всіх, що він справжній Месія-Цар. А тоді уже буде все по-іншому.
Ніч. Вона завжди була для людини символом чогось таємного, темного, не знаного. Ніч завжди асоціювалася із активізацією темних сил, зрад, вбивств.
А тим часом Ісус ще сидів з учнями в кімнаті. Вони багато говорили обговорюючи останні події. Про Юду ніхто не питав. Всі подумали, що він пішов ще прикупити чогось до завтрашнього дня. А чому саме він – бо він носив гроші, які їм давали люди. Хоча, що можна було знайти посеред ночі.
– Мої любі – звернувся Ісус – Не довго вже мені бути з вами! Ви ще будете мене шукати, але як я сказав був: куди я йду, туди вам не можна ще. Але даю вам заповідь: щоб ви любили один одного! Так любіть, як я вас любив! Так само ви любіть один одного! І по цьому всі будуть знати, що ви одного зі мною духа. Лише коли у вас буде любов між собою. Я вам заповідаю Царство, як Отець мій мені заповів. Щоб ви у царстві моїм споживали й пили за столом моїм. І щоб ви на престолах засіли судити дванадцять племен Ізраїлевих.
Ці слова видалися учням як довгоочікуваний заклик до революції. Після усіх подій, які з ними трапилися впродовж цих останніх днів, вони були і виснажені і побуджені тим, що нарешті все збудеться. Та їхній вчитель думав по- іншому. Однак, пояснювати їм сьогодні напевно уже не міг. Тим часом Петро як завжди хотів довести свою відданість ідеї Вчителя. Він по суті і не розумів, що і до чого, але впевнений в собі вигукнув:
– Чому, Господи! Я готовий за тобою іти вже? І за тебе я душу свою покладу!
– Петре – тихо мовив Ісус – Петре, ти зрадиш мене. Ще до того як півень три рази заспіває ти скажеш, що не знаєш мене[4].
Це дуже приголомшило його. І Петро більше не намагався говорити. Він просто сів і чекав, що буде далі. По якійсь хвилині Ісус продовжив:
– Я іду аби вам зробити місце. Щоб коли я повернуся, міг забрати вас до себе. І ви щоб були зі мною. Тай куди я піду ви дорогу знаєте.
– Ні, ми не знаємо, куди ти ідеш. Ну то як можемо знати дорогу – каже Хома. Сам він більше був готовий діяти, аніж розпитувати і обдумувати. Але видно, що він зовсім не міг тепер зрозуміти свого вчителя.
– Я – дорога, правда, життя! Ніхто не зможе прийти до мого Отця, якщо лише не через мене. Той, хто пізнає мене і впізнає Отця. Відтепер ви його знаєте.
– Ну, то покажи нам Отця. І цього вже буде досить – каже Пилип.
Його наштовхнуло на думку, що Ісус щось скриває. Можливо під словом Отець він має на увазі когось реального. І ця реальна постать буде їхнім міцним союзником. Можливо, саме цей їм не знаний «отець» все пояснить і приведе те омріяне «царство небесне». Але щось людське, таке як і в решти не давало спокою.
«А може якраз – думав Пилип – Все це і є планом встановлення царства». Але на його розчарування відповідь була зовсім інша.
– От скільки я часу з вами разом і ти мене не знаєш? Той, хто бачив мене той бачив і Отця. А ти ще кажеш «покажи нам Отця». Ти не віриш, що я в Отці і Він у мені? І все, що я говорю, то не від себе. Але Отець мій, що творить діла? Ну, як словам моїм не вірите, то вчинкам повірте. Хто повірить в мене, той такі ж буде робити дії. Або й ще більші. І якщо будете просити в Моє ім’я, то отримаєте.
– Але чому нам тепер ти маєш об’явитися а не світові? – спитав Юда. Це був інший Юда. Він ніяк не міг зрозуміти до кінця, що все це мало означати. І чому саме сьогодні.
Так, Ісус останнім часом говорив на такі теми. Але зараз це було явно щось більше.
– Той, хто любить мене, той і слова мої буде пам’ятати. Він буде виконувати всі заповіді, про котрі я говорив.
Він ще багато усього пояснював, що вони мають робити. А час минав. Все приближало ту годину, коли все різко зміниться. І після цієї зміни уже повороту назад не буде. Нікому. Учні про це ще не знали. Вони сиділи і слухали свого вчителя, котрий намагався їм щось пояснити, достукатися до них чимось. Але чим? Що саме він мав на увазі ніхто до кінця так і не розумів. Вони просто слухали. І не більше. Зараз це була лише проповідь. Це було чергове підбадьорення. Але коли має настати все те і як це саме буде виглядати вони не розуміли. Вони просто терпеливо чекали.
Питань більше не було. Кожен намагався якось ввібрати в себе те, що так розказував вчитель. А розказував він їм ще багато. Ісус описував страшні картини своєї зради і те, що має бути далі, описуючи свою смерть. Абсолютно все. А з іншого боку, підтримував обіцянками про швидке повернення. Також запевняв, що буде потім завжди з ними. І все це якось виглядало, немов казкова розповідь. Щось неймовірне. Нарешті Ісус сказав:
– Я називаю вас друзями. Ви не слуги! Не раби! Ви друзі! Бо слуги не знають, куди господар іде. Але ви все знаєте. Я вам говорю все відкрито. Я хочу, щоб ви так любили і підтримували один одного, як я старався робити це по відношенню до вас.
Він ще трохи поговорив з ними, розповідаючи все, що має бути. І знов незрозумілість. З одного боку, звучала обіцянка і запевнення царства Божого, котрого так чекали вже сотні років. А з іншого – біль, переслідування, смерті. Передрікання важкої долі для них усіх. Між чоловіками почалася розмова. Їх мучили питання і нерозуміння. Учні почали між собою вести бесіду, питаючи один одного про що йде мова. Ісус знав про що вони думають. Знав і те, що вони скоро усе самі зрозуміють. Але їхній час ще не прийшов.
– Тепер ти говориш з нами прямо, без жодних притч і прикладів – сказали нарешті учні.
– Так, тепер ми віримо, що ти прийшов від Бога.
– Ти знаєш усе.
– Ти знаєш все про що ми думаємо. І не має потреби, щоб тебе питати.
– То тепер віруєте нарешті? – спитав Ісус – Ви пригадуєте як я вас посилав без нічого. Чи бракувало вам чогось?
– Та ні – почулося у відповідь.
Вони пригадували різні моменти. І як їхній Вчитель нагодував п’ять тисяч народу, і як бурю на морі втихомирив, і як мертвих воскресив.
– То отже, тепер продайте свою одежу і купіть меч!
– У нас вже є два мечі – відповів Петро.
Він з Іваном прикупили ще давно два мечі про всяк випадок.
– Досить – відповів Ісус.
Він бачив, що далі говорити не буде сенсу. Вони ще були зовсім не готові. Всі встали і як годиться за звичаєм, відспівали хвалу, подякувавши Богові за пройдешній рік і за вечерю, і за те, що вивів їх з Єгипту.
Усі вийшли з хати. Надворі була ж глибока ніч. Вони разом перейшли кілька вулиць і попрямували до брами. Дорога вела попри храм. Той самий храм, що колись був центром для всіх євреїв. Той самий храм, у котрому приносяться жертви первосвящеником за гріхи людей. І той самий храм, завіса в котрому відділяла людей від Бога. Але це вже були останні години старої величі. Велична споруда. Всього лише споруда. Люди звикли себе асоціювати з будівлею, з певною релігійним приналежністю але не з тим хто все це створив. Храм, котрий скоро втратить свою роль в посередництві між Богом і людьми назавжди.
Ісус зупинився на кілька хвилин. Він з жалем поглянув на все це. Він знав яка доля чекає його і яка потім чекає все це.
– Тут не залишиться каменя на камені – тихо промовив він.
І це останнє пророцтво збудеться через сорок років.
А величні стіни здіймалися високо до неба і ніби свідки стояли, ховаючи в собі все, що відбувалося всередині тих коридорів у потаємних кімнатах. Та величі цій не довго вже стояти прийдеться. Як і її псевдовласникам. Саме сьогодні вони самі собі підпишуть вирок. Вирок, що позбавить їхній народ вибраності назавжди. Вирок, який змінить історію людства і кожного зокрема. Цього не зрозуміють первосвященики Анна і Каяфа, Іван, Олександр[5] та інші, бажаючи знищити його (тобто Ісуса).
Учні тихо йшли за своїм вчителем. Вони полишали місто. Місто, котре не приймало новинок і вбивало своїх пророків. Єрусалим – місто, що вже давно перетворювалося на руїну. Місто Бога. Того самого Бога, котрого тут не чекали. І для котрого не знаходилось місця. І лише не далеко за містом була гарна місцина – Гетсиманський сад.
Єдине, що не полишало їхніх голів це зрада, про яку говорив Вчитель на вечері. Отже, зрадити має хтось із них. Але хто? Кожен із чоловіків думав про себе: «хто б це міг бути?». І кожен відкидав усіх, бо добре знав хто є хто. І у кожного в голові виникало страшне і болюче питання: «чи ж то часом не я?».
Кожен мучився цим, але ніхто з них не згадав, що з ними не має Юди, і куди він подівся. Так, ніби його і не існувало. Це було доволі своєрідно, але водночас і мало значення. Кожен пригадував, що і він теж так питав Ісуса. Але ніхто не міг згадати якою була відповідь.
[1] Згідно традиції святкування проходять протягом тижня. Юдеї відпочивають у перший і останній день. Велика увага приділяється тут святковій трапезі.
[2] Ісус в’їжджає в Єрусалим верхи на ослі. Це обернена форма до того, як це робили царі-переможці, котрі урочисто прибували до столиці верхи на коні. Кінь був в певній мірі символом війни. Натомість осел стає символом миру. Таким чином Ісус вказує на чітку різницю між тим, що очікують від нього і ким він є насправді. І чого прийшов. Ця скривлена форма тріумфу мала наметі відверто показати всім що він цар «не від цього світу».
[3] Згідно заповіту Ірода Великого, його царство було розділене між синами. Таким чином кожен з них отримав певну територію і титул етнарха, «правителя народу». Разом із тим царство Ірода було розділено між Архелаєм, Іродом – Антипою, Іродом-Филипом ІІ, Саломеєю, та автономні міста(десятимістя).
[4] Згідно Євангелія Петро три рази скрив своє знайомство з Ісусом перебуваючи у дворі первосвященика.
[5] В Єврейській релігійній системі первосвященик обирався один раз і все життя. З приходом римського панування а також через різного роду втручання в політичні справи багатьох з них було зміщено і поставлено інших в супереч правил Юдейського релігійного закону. Проте люди все рівно рахували їх первосвящениками. І таким чином вони залишалися впливовими людьми при храмі.
2017-18