Шанувальники брехні і розсудливий
критика поширених забобонів
1. ТИХІАД. Чи зможеш ти мені сказати, Філокле, що приводить багатьох людей до бажання обдурювати настільки, що вони самі із задоволенням розказують різні небилиці і тим, хто говорить подібні дурниці приділяють багато уваги?
ФІЛОКЛ. Є досить багато такого, Тихіад, що примушує деяких людей говорити неправду заради користі.
ТИХІАД. Це до цього, так сказати, не відноситься, я зовсім не питаю про людей, які брешуть із необхідності. Для таких людей є пробачення, а деякі із них скоріш навіть заслуговують похвали; це ті, які обдурюють ворогів або застосовують брехню заради спасіння від небезпеки, як це часто робив Одіссей, піклуючись про своє життя і повернення друзів на батьківщину. Ні, шановний, я кажу, про тих, хто без усякої потреби ставить брехню вище за істину і робить це з насолодою, ніким до цього не примушений. І от я бажаю знати, ради якого блага вони це роблять.
2. ФІЛОКЛ. Невже ти зустрічав людей з такою вродженою любов’ю до брехні?
ТИХІАД. Так, і таких людей дуже багато.
ФІЛОКЛ. В такому випадку залишається тільки визнати, що причиною брехні є їхнє безумство, якщо вони віддають перевагу гіршому перед кращим.
ТИХІАД. Нічого подібного. Я міг би тобі указати на багатьох шанувальників брехні серед людей, які в усьому іншому розсудливі, дивують своїм розумом і, не знаю яким вже чином, вони опинилися в полоні цієї омани. І мене хвилює, що таким чудовим у всіх відносинах людям приносить задоволення обманювати і себе і навколишніх людей. Ти сам знаєш, краще за мене древніх письменників – Геродота, Ктесія Кнідського і їхніх попередників – поетів, нарешті, самого Гомера – мужів прославлених, письмом скріпляючих брехню, завдяки чому вони обманювали не тільки своїх тодішніх слухачів: збережена в прекрасних оповіданнях і віршах, їхня брехня по спадкоємству дійшла і до нашого часу. Звісно, що мені часто буває соромно за них, коли вони починають розказувати про оскоплення Урану, кайдани Прометея, про заколот Гігантів, про всілякі жахи обителі Аїда чи про те, як Зевс із-за любові ставав биком чи лебедем, як якась жінка перетворилася на птаху, а інша – у ведмедиху, (1) коли вони ведуть повість про Пегасів, Химер, Горгон, Кіклопів і тому подібних зовсім неймовірних і дивних казках, які здатні зачарувати душу дитини, яка ще боїться Мормо і Ламії.
3. Втім, в оповідках поетів ми, мабуть, ще знаходимо всім відому міру; але хіба не смішно, що навіть міста і цілі народи брешуть спільно і відкрито. І якщо критяни не соромляться показувати могилу Зевса, (2) а афіняни кажуть, що Ерихтоній вийшов із землі і перші люди виросли на аттичному ґрунті, як овочі, (3) то все ж вони здаються більш розсудливими за фіванців, які розказують про якихось там «спартів», що виникли від посіяних зубів змія. (4) Той же, хто не вважає ці забавні оповідки за правду і, розумно досліджує їх, гадає, що тільки який – небудь Кореб або Маргіт може вірити, що Триптолем літав у повітрі на крилатих драконах, Пан прийшов із Аркадії на допомогу в Марафонській битві, а Оріфія викрадена Бореем, - така людина виявляється безбожником і безумцем, тому що не вірить в настільки очевидні і згоджені з істиною події. Отака от велика сила брехні.
4. ФІЛОКЛ. Ну, до поетів і до міст можна було б, Тихіаде, поставитися поблажливо. Дивовижна краса вигадки, яку додають поети до своїх творів, необхідна для їхніх слухачів, афіняни ж і фіванці і жителі інших міст прагнуть додати такими розповідями більше важливості своїй батьківщині. Якщо би хто-небудь відійняв у Еллади ці, схожі на казки розповіді, то тлумачі могли б легко загинути від голоду, так як іноземці і задарма не схотіли б слухати правду. Але люди, які без всяких вагань і причин знаходять в брехні задоволення, звісно ж, повинні викликати загальний сміх.
5. ТИХІАД. Згоден. Я зараз від Євкрата, де наслухався всіляких неймовірних оповідань і казок. Більш того, я пішов, покинувши бесіду, - витримати її в мене більше не лишалося сил, і я втік, ніби гнаний Ериніями, які розповідають про дива і безглуздя.
ФІЛОКЛ. Однак Євкрат вселяє довіру, і ніхто не повірить, Тихіад, щоб цей шестидесятирічний старий, що відростив таку густу бороду і до того ж який постійно займається філософією, терпляче вислуховував би чужу брехню. Навряд чи він сам наважився б на щось подібне.
ТИХІАД. Ти знаєш, мій друже, що говорив він, на що посилався в підтвердження істини, як клявся своїми рідними дітьми. Дивлячись на нього, мені важко було вирішити, зійшов він з глузду і став недоумкуватим, чи переді мною сидить обманщик, який довго ховав себе, загортаючи в шкуру лева смішну мавпу, (5) – такими невідповідними були його розповіді.
ФІЛОКЛ. Заради Гестії, Тихіад, що це за розповіді? Я хочу знати, яку брехню ховав Євкрат під своєю довгою бородою.
6. ТИХІАД. Я і раніше, Філокл, мав звичай ходити до Євкрата, коли в мене залишалося достатньо вільного часу, а сьогодні мені треба було побачитись з Леонтіхом: ти знаєш, він мій приятель. Почувши від слуги, що Леонтіх зранку пішов відвідати хворого Євкрата, з’являюсь туди, маючи надію зустріти Леонтіха і водночас глянути на Євкрата: я не знав, що він хворий. Але Леонтіха я там вже не застав; мені сказали, що він пішов незадовго до мого приходу. Зате застаю багато інших людей, в тому числі і Клеодема – перипатетика, стоїка Діномаха, а також Іона, - ти знаєш, того Іона, який вимагає поклоніння до себе за знання праць Платона, як єдина людина, що точно осягнула думки Платона і здатна роз’яснити їх іншим. Ти побачиш, яких осіб я називаю тобі: безумовно освічених, порядних і поважних людей, кожен – кращий представник свого напрямку, тих хто ледь не вселяє страх своєю зовнішністю. Присутнім був, окрім того і лікар Антігон, - вважаю, запрошений до хворого. Мені здалося, що Євкрату вже краще і хвороба його була із звичайних: у нього знову стався напад подагри.
Побачивши мене, Євкрат показав мені місце на ложі поряд із собою, при цьому надавши, своєму голосу деяку розслабленість, хоча я і чув, коли входив, як він кричав, про щось розказуючи. Обережно, побоюючись як би не зачепити його ніг, я присів біля нього і почав звично вибачатись: я не знав, що він хворий, а взнавши, зразу ж і прибіг сюди.
7. Присутні вже частково висловились про хворобу, але розмову про неї ще продовжували, при цьому кожен радив ті чи інші лікарські засоби.
« … І ось, якщо підійняти лівою рукою з землі, - говорив Клеодем, - зуб землерийки, вбитої в такий спосіб, як я і сказав, і прив’язати його до тільки-но зідраної шкури лева, а потім обмотати цією шкурою ноги, біль зразу ж і щезне».
« Не до шкури лева, - зауважив Діномах, - а, як я чув, до шкури ще незайманої і непокритої самки оленя. Воно і зрозуміліше: адже олень – тварина швидка, і його сила знаходиться в ногах. Лев могутній; його жир, права лапа і волосся яке стирчить із гриви можуть мати велику силу, якщо знати, як цим всім користуватися об’єднавши з особливим для кожного випадку заклинанням, але лікування ніг зовсім не його справа».
«Я і сам, - заперечив Клеодем, - раніше думав, що потрібна шкура оленя, тому що олень – швидка тварина; недавно, однак, мене переконав один обізнаний в таких питаннях лівієць, кажучи, що леви швидкіші за оленів: безсумнівно, сказав він, леви, переслідуючи оленів, доганяють їх і хапають».
Присутніми слова лівійця були схвалені.
8. Я ж сказав: «Отже, ви думаєте: не дивлячись на те, що хвороба знаходиться в середині тіла, якісь заклинання і зовнішні укутування припиняють біль?»
Моя промова викликала сміх. Мене явно засуджували за нерозсудливість, так як я відмовився розуміти найясніші, на їхню думку, речі – такі, проти яких жодна розсудлива людина суперечити не буде. Втім, мені здалося, що лікарю Антігону моє питання принесло задоволення: ймовірно, вже давно перестали звертати увагу на поради його мистецтва і приписи утримуватися від вина, їсти овочі і взагалі поводити себе скромно.
«Що ти говориш, Тихіад, - сказав, посміхаючись Клеодем, - Тобі здається неможливим, щоб подібні засоби надавали допомогу проти недуг?»
«Так, - відповідав я, - мені здається це неможливим; якщо тільки нежить не забив мені носа до краю, я не можу повірити, щоб зовнішні засоби, які не мають жодного зв’язку з внутрішніми збудниками хвороби, надавали, на вашу думку, користь при допомозі якихось там слів і якогось чаклунства і посилали зцілення, якщо їх приліпити до хворого. Цього не може бути, навіть якщо прив’язати цілих шістнадцять землерийок до шкури німейського лева. Мені, принаймні, приходилось спостерігати, як від болю кульгає і сам лев у незайманій власній шкурі».
9. « Ти зовсім необізнана людина, - зауважив мені Діномах, - ти не захотів навіть узнати те, чому корисні засоби, які мають схожість з самою хворобою. Ти не визнаєш, як мені здається, навіть найочевидніших речей; вигнання переміжних лихоманок, чарування плазунами, лікування бубонів і інше, що робиться зараз і старими жінками. А раз все це відбувається, то чому ж, ти думаєш, що не може статися під впливом схожих засобів і те, про що ми розповідали?»
«Діномах, - сказав я, - не доказ те з чого ти виводиш свій висновок – вплив подібної сили у випадках які ти навів, - і ти, так би мовити, гвіздком гвіздок вибиваєш. (6) І поки ти не переконаєш мене, приєднавши до своїх промов пояснення природи цих явищ, поки ти не поясниш, чому лихоманка і пухлина бояться віщого імені чи варварського закляття і від страху тікають із залози, до тих пір твої промови залишаться для мене казками старих жінок».
10. «Мабуть, говорячи таке, ти не віриш, - продовжив Діномах, - і в існування богів, якщо ти не припускаєш, що священні імена здатні здійснювати зцілення».
«Цього я, шановний, не казав, - заперечив я Діномаху, - бо існування богів ніскільки не заважає твоїм оповідкам залишатися брехнею. А я і богів шаную, і бачу і їхнє лікування, бачу і те, як подають вони добро страждаючим, як відновлюють сили з допомогою ліків і лікарського мистецтва. Адже сам Асклепій і його діти лікували хворих, прикладаючи до них зілля, яке полегшує, а не обвішуючи їх левами і землерийками».
11. «Залиш його, - сказав Іон, - а ось я вам розкажу щось дивне. Був я ще хлопчиком років чотирнадцяти, не більше. Хтось приніс моєму батькові звістку, що Міду-виноградаря, сильного і взагалі трудолюбивого раба в полудень укусила єхидна: він лежить, і його нога вже почала гнити. Тварюка підповзла до нього, коли він обв’язував лози, прикріпляючи їх до тичин; вжаливши його у великий палець, змія швидко сховалася знов у норі, а Міда застогнав від нестерпного болю. Так доповідали батькові, а ми бачили і самого Міду, якого несли на ношах раби, його товариші, надзвичайно розпухлого, посинілого, на вигляд ледве живого, що почав вже розкладатися. Тоді один із друзів мого батька, який був свідком його горя, сказав йому: «Не тривожся. Зараз я приведу до тебе одного вавилонянина – як кажуть, із халдеїв. Він вилікує твою людину». Не буду розтягувати своє оповідання. Прийшов вавилонянин і заставив піднятися Міду, вигнавши отруту з його тіла якимось заклинанням; він також підвісив до його ноги кусок каменя, відбитий ним від надгробного пам’ятника дівчини яка померла. Але цього мало: ті ноші, на яких принесли його, Міда сам підійняв і пішов в поле, несучи їх на собі. Така велика була могутність заклинання і надгробного каменя.
12. А цей вавилонянин сотворив і інші, воістину, чудеса. Вийшовши на зорі в поле і виголосивши сім якихось священних імен із древньої книги, він освятив місце сіркою і смолою, обійшовши його тричі навколо, і зігнав геть усіх скільки їх було в межах цього місця плазунів. Наче покликані заклинанням, вийшли в великій кількості змії, аспіди, єхидни, гадюки, аконтії, фаби і фісали. (7) Тільки один древній змій, якому виповзти завадила, думаю я, старість, лишився в норі, не послухавшись наказу. Тоді маг об’явив, що прийшли не всі повністю, і, вибравши послом одну змію, наймолодшу, послав її за змієм. І через короткий час приповз і він. Коли ж вони зібралися, вавилонянин дмухнув на них, і зараз же всі плазуни згоріли від його дмухання, і ми здивувались».
13. «Скажи мені, Іон, - спитав я, - юна змія-посол за руку привела старого, як ти кажеш, змія, чи він прийшов, опираючись на палицю?»
«Ти шуткуєш, - відповів Клеодем. – Колись я сам ще менш за тебе вірив у подібні речі. Я вважав зовсім неможливим вірити їм, і однак, як тільки вперше побачив літаючого чужинця, варвара, - він називав себе гіперборейцем, - я повірив і виявився переможеним, хоча і довго протидіяв. І що, справді, залишалося мені робити, коли на моїх очах людина літала в повітрі, ходила по воді і повільним кроком проходила крізь вогонь?»
«Ти бачив це? – спитав я. – Бачив гіперборейця, який літає і стоїть на воді?»
«Ще б пак, відповів Клеодем, - гіпербореєць мав навіть звичайне шкіряне взуття. Про дрібниці, які він показував, говорити не варто: як він навіював любовні бажання, призивав духів, викликав давно похованих покійників, робив видимою навіть Гекату і спускав з неба Місяць.
14. Я розповім вам про те, що на моїх очах було зроблено ним в домі Главкія, сина Алексікла. Щойно, прийнявши після смерті батька в своє володіння майно, Главкій закохався в Хрізіду, дружину Демея. Я навчав Главкія філософії, і якщо би не кохання, яке відволікло його увагу, то Главкій познайомився б з ученням перипатетиків в повному обсязі, так як в вісімнадцять років він був уже знайомий з аналітикою і сповна закінчив вивчення «Фізики». (8) Безпорадний перед коханням, він розповів мені про все. І я, як і належить наставнику, приводжу до нього нашого гіперборейського мага, при умові виплати йому чотирьох мін негайно – було необхідно дещо приготувати для жертвопринесення – і шістнадцяти мін в тому випадку, коли Главкій отримає Хрізіду. Підождавши поки народиться Місяць, - заклинання за звичай робляться якраз в цей час, - маг викопав в одному із відкритих приміщень будинку яму і опівночі, спочатку викликав до нас померлого за сім місяців до цього батька Главкія Алексікла. Старий спочатку розгнівався на кохання сина, але врешті решт дозволив любити Хрізіду. Після цього маг викликав Гекату, яка привела з собою Кербера, і опустив Місяць – дивне видовище, яке постійно змінювало вигляд: спочатку він з’явився в жіночому образі, потім надзвичайно красивою коровою, і ще цуценятком. Під кінець, виліпивши із глини маленького Ерота, гіпербореєць промовив: «Піди і приведи Хрізіду». Глина вилетіла, і через деякий час Хрізіда постукала в двері, а коли зайшла, то обійняла Главкія як безумно закохана і залишалася з ним до тих пір, поки ми не почули співу півнів. Тоді Місяць злетів на небо, Геката зійшла під землю, щезли і всі інші привиди, а Хрізіду ми відпустили майже перед самим ранком.
15. «Якби ти це бачив, Тихіад, то вже більше б не сумнівався, що є багато корисного в заклинаннях».
«Згоден, - відповів я, - можливо, я б і повірив, якби це бачив. Але зараз, вважаю, мені пробачливо не мати такого ж як у вас, гострого зору. Втім, наскільки мені відомо, Хрізіда, про яку ти розповідав, звичайна кокетка. Не бачу причини, для чого вам знадобився для неї глиняний посланець, гіперборейський маг і сам Місяць, коли Хрізіду, за двадцять мін можна було привести в країну гіперборейців. Останній вид заклинання, схиляє Хрізіду цілком, причому воно на неї діє зовсім інакше, чим на привидів: привиди – адже ви стверджуєте і це – втікають, почувши дзвін міді і заліза, вона ж, якщо де - небудь дзвенить срібло, на цей дзвін і направляється. Але особливо мене дивує сам маг: він міг би закохати в себе найбагатших жінок і брати з них цілі таланти, а він з такою скромністю, за чотири міни, заставляє закохатися в Главкія…»
«Ти виставляєш себе насміх, не вірячи ні в що», - зауважив Іон.
16. «Я би охоче спитав тебе, що ти скажеш про людей, які відганяють від біснуватих страшні видіння, абсолютно ясно закликаючи привиди. Розповідати мені про це нема потреби: всі знають сірійця із Палестини Софіста – мудреця, витонченого у таких справах, який приймає багато хворих, що страждають при місячному світлі падучою, закочують очі і у яких з рота йде піна, і тим не менш ставить їх на ноги і відпускає від себе здоровими, позбавляючи від хвороб за велику нагороду. Коли він підходить до лежачого і питає його, відкіля в тіло увійшли хвороби, то сам хворий мовчить, а злий дух – грецькою чи варварською, чи як інакше, дивлячись на те, звідкіля він походить – відповідає йому, як і відкіля він увійшов до тіла людини. Сирієць виганяє духа, беручи з нього клятву, причому з погрозами, якщо той не згоджується. Я бачив сам, як злий дух виходив із людини, схожий на чорний дим».
«В тому, що ти бачиш подібні речі, немає нічого особливого, - вставив я своє слово, - ти розрізняєш навіть ідеї, указані нашим батьком Платоном; для нас же, близькозорих, це видовище тьмяне».
17. «Та хіба тільки один Іон бачив подібні речі? – заперечив Євкрат. – Хіба багато інших не зустрічалися з духами вночі або вдень? Особисто я споглядав їх не одного разу, а тисячу разів. І спочатку ці видіння бентежили мене, тепер же, дякуючи звичці, нічого несподіваного вони для мене більше не означають, особливо тепер, с тих пір як Араб дав мені перстень, зроблений із заліза з хрестів, і навчив мене багатойменному заклинанню. Втім, може бути, ти і мені не повіриш, Тихіад?»
«Як же мені не повірити Євкрату, - голосно сказав я, - сину Дінона, вченому мужу, особливо коли він вільно, з доброї волі, говорить у себе вдома про те, що йому здається».
18. «Отже, з приводу статуї, - продовжив Євкрат, - яка вже скільки разів з’являлася всім уночі тут в домі – і дітям, і юнакам, і старим, - про це ти можеш почути не від мене одного, а і від усіх наших»
«Якої статуї?» - спитав я.
«Коли заходив, ти не помітив прекрасної статуї роботи скульптора Деметрія, яка стоїть у дворі?»
«Чи не кажеш ти бува про метальника диску, який схилився у русі для метання, повернув голову, дивлячись на руку, яка тримає диск, і злегка зігнув одну ногу, як нібито готовий випрямитися одночасно з кидком?»
«Ні, не про неї, - відповідав Євкрат, та статуя, про яку ти говориш, одна із витворів Мірона – «Метальник диску». (9) Про статую красеня-юнака, який прикрашає свою голову пов’язкою і яка стоїть поряд, я теж не говорю: адже це робота Поліклета. Ти пропустив статуї з правої сторони від входу, в тому числі і витвори Крітія і Несіота «Тирановбивці». Можливо ти помітив біля фонтану зображення пузатого лисого чоловіка, напівоголеного, с дещо скуйовдженою бородою та ясно вираженими жилами, як у живої людини: про неї – то я і кажу. Здається це корінфський полководець Пелих».
19. «Клянусь Зевсом, - сказав я, - направо від фонтану я, дійсно помітив якусь статую з навішаними на неї пов’язками і висохлими вінками, у якої груди прикрашені золотими пластинками».
«Це я виклав її золотом, - сказав Євкрат, - після того, як він вилікував мене від лихоманки, яка мучила мене через день».
«Значить, він був лікарем, цей милий Пелих?» - спитав я.
«Так, - відповів Євкрат, - він лікар. Не смійся над ним, не то він швидко з тобою розправиться. Знаю я, яку силу має ця статуя, над якою ти насміхаєшся. Чи, ти думаєш, що той хто виганяє лихоманку не має сили наслати цю хворобу, на кого захоче?»
«Хай буде милостива і лагідна така хоробра статуя, - сказав я. – Що ж вона ще робить, що ви всі, що живете в цьому домі, бачите?»
«Як тільки настає ніч, - сказав Євкрат, - Пелих сходить з підніжжя на якому стоїть, і обходить навколо нашого дому. Він всім попадає назустріч, інколи при цьому наспівуючи. Витвір нікого не ображає: треба тільки відійти з його дороги, і статуя проходить мимо, не завдаючи неприємностей тим, хто її побачив. Зазвичай вона цілу ніч весело миється: буває чутно, як хлюпає вода».
«Дивись, одначе, - зауважив я Євкрату, - чи не статуя це критянина Талоса, сина Міноса, а зовсім не Пелиха. Адже Талос був мідним обходчиком Кріта. (10) А якби твоя статуя була зроблена з дерева, а не з міді, то ніщо не завадило б їй бути одним із хитрих створінь Дедала, Євкрате, а не витвором Деметрія: адже і Пелих, з твоїх слів, втікає зі свого підніжжя».
20. «А ти, Тихіаде, - сказав мені у відповідь Євкрат, - дивись, як би потім тобі не розкаятися за свої насмішки. Мені відомо, що сталося з чоловіком, який украв гроші, що ми кладемо Пелиху кожного молодика».
«Як той, хто вчинив святотатство, цей чоловік повинен був понести жахливе покарання, - вигукнув Іон. – Як же Пелих помстився йому, Євкрате? Я хочу про це почути, хоча він, цей Тихіад, і буде проявляти всіляку недовіру».
«Біля ніг Пелиха лежало багато оболів і інших грошей, - почав розказувати Євкрат, - із числа срібних монет деякі були приліплені воском до його стегна, так же як і срібні пластинки – як принесена подяка чи платня за зцілення людей, які позбавилися лихоманки завдяки Пелиху. Конюхом у нас був один раб, лівієць, будь він проклятий. Лівієць задумав украсти всі ці приношення і вкрав їх, вичесавши, коли Пелих зійшов зі свого підніжжя. Коли Пелих знову повернувся на своє місце, то зрозумів, що він пограбований. І подивись, як він помстився і як викрив лівійця: цілу ніч цей нещасний кружляв по двору і не міг з нього вибратись, наче попав в лабіринт; коли ж настав день, то був спійманий з украденим. Схоплений на місці злочину, він отримав чимало ударів і, недовго прожив після цього, помер, падлюка, підлою смертю від ударів батогом, які сипалися на нього кожну ніч, як він сам про те розказував, так що на ранок бували видні на його тілі синці. Отже, Тихіад, насміхайся над Пелихом і вважай, що в якості Міноса я заговорююсь».
«Але поки мідь залишається міддю, - заперечив я, - а цей витвір створений Деметрієм із Алопеки, творцем статуй, а не богів, - я ніколи не буду боятися зображення Пелиха, погрози якого навіть при його житті ніскільки не вселяли б мені страху».
21. Після цього лікар Антігон взяв слово: «І у мене, Євкрате, є мідний Гіппократ, з лікоть величиною, який, як тільки згасне світильник, з шумом обходить навколо весь дім, перекидає коробки, зливає разом ліки і перевертає курильню, особливо якщо ми відкладаємо жертвоприношення, яке приносимо йому кожного року».
«Як? – спитав я, - тепер і лікар Гіппократ вимагає жертвоприношень і сердиться, (11) якщо його вчасно не пригощають м’ясом призначених для жертвоприношення тварин? Адже йому б належало задовольнятися жертвою, яку приносять героям узливанням із води з медом або увінчанням голови вінком».
22. «А от послухай, - сказав Євкрат, - що я бачив п’ять років тому: тут я можу послатися на свідків.
Стояла пора виноградного збору. В полудень, залишивши робітників, які збирали виноград, я, зайнятий своїми думками та міркуваннями, пішов у ліс. Опинившись в гущавині, я почув гавкіт собак і подумав, що Мнасон, мій син, за своєю звичкою бавиться охотою, залізши в гущу лісу зі своїми однолітками. Але це було не так: через деякий час, заколихалася земля, пролунав громовий голос, і, я бачу, підходить до мене страшна жінка, висотою у пів стадія. В лівій руці вона тримала факел, а в правій меч, приблизно в двадцять ліктів довжини; знизу вона мала зміїні ноги, а зверху була подібна Горгоні – я кажу про вираз її очей і жахливий погляд; замість волосся, як кучері, навколо її шиї спліталися змії, а деякі із них розляглися на її плечах. Подивіться, друзі, як тремтіння охопило мене від моєї розповіді».
23. І, говорячи це, Євкрат показував всім свої руки, на яких від страху волосся стало дибки.
Напружено, роззявивши рота, слухали його товариші Іона, Діномаха і Клеодема, старці, яких водили за носа, в мовчазному преклонінні перед таким неймовірним колосом, цим гігантським демоном – жінкою ростом у пів стадія. А я між тим розмірковував про те, що являють собою ці люди: із-за мудрості юнаки йдуть до них на навчання, багато хто поважає їх, а самі вони лиш сідиною і бородами відрізняються від немовлят, в іншому ж вони піддаються брехні ще скоріше за дітей.
24. Але ось заговорив Діномах:
«Скажи мені, Євкрате, а якої величини були собаки у богині?»
«Вище за індійських слонів, - відповідав той, - вони були чорні, волохаті, з брудною, висохлою шерстю. Побачивши, я зупинився зразу ж повернув печатку, котру дав мені Араб, на внутрішню сторону пальця. А Геката вдарила своєю зміїною ногою об землю і зробила в ній величезну діру, розміром з Тартар, і швидко потім пішла, стрибнувши у прірву. Я ж, набравшись мужності, нахилився над цією прірвою, схопившись за дерево яке росло поряд, щоб не впасти в прірву, якщо б у мене закрутилась голова. І побачив весь Аїд, Піріфлегетон, Кербера, покійників; деяких із них я міг навіть пізнати: я помітив, що мій батько був ще одягнений в ту одежу, в якій ми його поховали».
«Що ж робили душі, Євкрате?» - спитав Іон.
«Та яке ж у них інше заняття, - сказав Євкрат, - як не возлежали, згідно з родами і сім’ями, в товаристві друзів і родичів, на асфоделі!» (12)
«І нехай після цього продовжують заперечувати послідовники Епікура святому Платону і його вченню про душі! – вигукнув Іон. – А чи не бачив ти, Євкрате, Сократа і Платона серед покійників?»
«Сократа – так, хоча неясно, - відповів Євкрат, - я здогадався по його лисині і великому животу, що це він. Але Платона я не признав: гадаю з друзями треба бути відвертим. Отже, я уважно все оглянув, і прірва почала вже закриватися, але ще не закрилась, коли підійшли раби які мене шукали, в тому числі і Піррій. Скажи Піррій, чи говорю я правду?»
«Клянусь Зевсом, - вигукнув Піррій, - і я чув гавкіт у прірві, і, як мені здалося, проглядав вогонь від факела».
Показ свідка, який добавив від себе і гавкіт і вогонь, розсмішив мене.
25. А Клеодем сказав: «Те, що ти бачив, нічого незвичного, не баченого другими не представляє, тому що і я споглядав дещо подібне під час моєї недавньої хвороби. Доглядав за мною і лікував мене присутній тут Антігон. Настав сьомий день, і жар лихоманки був сильніший за літню спеку. Закривши за собою двері всі вийшли з моєї кімнати, залишивши мене наодинці: так наказано було тобою, Антігон, в надії, чи не вдасться бува мені як-небудь заснути. І от, коли я був у стані неспання, підходить до мене прекрасний юнак, одягнутий у білий одяг, підіймає мене і веде через якесь провалля до Аїду, який я зразу ж і признав, побачивши Тантала, Тітія, і Сізіфа; і чи потрібно мені перераховувати вам ще й усе інше? Я опинився в судилищі, де були присутніми Еак, Харон, богині Долі і Еринії, і сидів хтось, мабуть що сам цар Плутон, який читав імена тих, кому треба було стати покійниками і хто випадково прожив більше належного терміну. Мій провідник швидко підвів мене до Плутона, але той розсердився на юнака, для чого той привів мене: «Його пряжа ще не закінчена, - сказав Плутон, - так що нехай іде. А замість нього приведи сюди коваля Деміла, який живе вже понад веретено». Радісно вибіг я із підземного царства, і лихоманка залишила мене. Всім повідомляв я, що Деміл незабаром помре: він жив по сусідству з нами і, як казали, був чимось хворий. І скоро ми почули крики тих, хто плакав за Демілом.
26. «Чому тут дивуватися? – спитав Антігон. – Я знаю чоловіка, який піднявся через двадцять днів після того як його поховали. Я лікував цього чоловіка і до його смерті, і після того як він воскрес».
«Але ж як за ці двадцять днів не розклалося його тіло? – спитав я. – Як, він з іншого боку, не вмер від голоду, якщо тільки, зрозуміло, чоловік якого ти лікував, не був якимось Епіменідом?»
27. Поки ми розмовляли, увійшли сини Євкрата, які повернулися із палестри, - один уже в юнацькому віці, другий – хлопчик років п’ятнадцяти, - і, привітавши нас, зайняли місце на ложі поряд з батьком; для мене ж було принесене крісло. При погляді на синів в Євкраті як ніби прокинулись спогади.
«Нехай я отримаю в моїх дітях, - сказав він, поклавши на кожного з них руку, - таку ж вірну втіху, як істинне те, про що я тобі розповім, Тихіад. Всі знають, як любив я їхню матір, покійну мою дружину. Це видно не тільки по моєму відношенню до неї при її житті, але також і по тому, що після смерті жінки я спалив всі її прикраси і одяг, який подобався їй при житті. На сьомий день після смерті дружини я, як і зараз, лежав тут на ложі, намагаючись стримати свій смуток: в тиші я читав книгу Платона про душу. (13) І раптом заходить сама Деменета і сідає біля мене, як сидить тепер Євкратид, - і Євкрат вказав на молодшого сина, який, поблід під час розповіді батька, і зовсім як дитина здригнувся. – А я, - продовжив Євкрат, - як побачив її, так зразу ж обійняв і стогнучи заплакав. Але вона мені не дозволяла кричати і попрікала за те, що я, догодивши їй в усьому, не спалив золоту сандалію, яка завалилась, говорила вона, за сундук: тому-то ми і не знайшли її і спалили тільки одну сандалію. Ми ще говорили, як раптом під ложем загавкала проклята мелітейська собачка, і Деменета зникла, налякана гавканням. А сандалію ми, дійсно, знайшли під сундуком і потім спалили.
28. Чи правильно, Тихіаде, не вірити і таким видінням, ясним і які трапляються кожного дня?»
«Клянусь Зевсом, - сказав я, - тих, хто відмовляється цьому вірити і тим ображає істину, було би правильним відшльопати золотою сандалією, як малих дітей!».
29. В цей час увійшов піфагорієць Арігнот з довгим волоссям і гордим виразом обличчя. Ти знаєш його, відомого своєю мудрістю, названого «священним». Побачивши його я полегшено зітхнув, думаючи, що він приходить мені на допомогу, як сокира на брехню. Мудрий муж примусить їх припинити розповіді про різні безглуздя, говорив я собі. Я гадаю, сама Доля, як говориться, підкотила його до мене, як в театрі бога. (14) Сівши у крісло, уступлене йому Клеодемом, Арігнот спитав перш за все про хворобу і, почувши від Євкрата, що йому вже легше, спитав:
«Про які предмети ви філософствуєте? Коли заходив, я чув вашу суперечку, і, здається мені, ви з користю проводите час».
«Та от, ми всі переконуємо цього залізного чоловіка, - відповів Євкрат, показуючи на мене, - повірити в існування духів і привидів і згодитися признати, що душі покійних блукають по землі і показуються, кому забажають».
Я почервонів і опустив очі, засоромившись Арігнота; він сказав:
«Чи не стверджує бува Тихіад, що по землі блукають тільки душі померлих насильницькою смертю, тобто є душі тих, наприклад, хто був повішений, кому була відрубана голова, хто був розіп’ятий або пішов із життя в інший подібний спосіб; душі ж людей, які померли так як і треба, вже не блукають? Якщо він буде стверджувати це, то його слова, Євкрат, заслуговують уваги».
«Але, клянусь Зевсом, - вигукнув Діномах, - він думає, що подібних речей взагалі не буває, їх ніхто не бачить».
30. «Що ти таке говориш? – звернувся до мене Арігнот, похмуро глянувши на мене. - Ти думаєш, що нічого такого не відбувається, не дивлячись на те, що всі, можна сказати, це бачать?»
«За моє невір’я ви повинні мені пробачити тільки тому, що один тільки я не бачу. – сказав я, - я якби я це бачив, то, зрозуміло, вірив би так же, як і ви».
«Але якщо тобі випаде коли - небудь побувати в Корінфі, - сказав Арігнот, - розпитай, де знаходиться дім Євбатида, і коли тобі укажуть його у Кранейського гаю, іди туди і скажи приватнику Тібію, що бажаєш побачити місце, звідкіля піфагорієць Арігнот, викопавши, прогнав духа і зробив на майбутнє цей будинок населеним».
31. «Що це за випадок, Арігнот?» - задав питання Євкрат.
«Багато часу, - відповів Арігнот, - будинок був незаселений із-за привидів; якщо хто в ньому і селився, то зі страху тікав в той же час, від переслідування привида, неспокійного і страшного. Дім почав уже руйнуватися, його покрівля розсипалася, і не було нікого, хто б насмілився проникнути до нього. Почувши про це, я взяв книги ( у мене багато єгипетських книг, стосовно подібних речей) і прийшов до цього будинку десь біля часу першого сну, хоча мій хазяїн і відмовляв мене, і майже не силою хотів утримати мене, узнавши, куди я йду: на явну, з його думки, погибель. Взявши світильник, заходжу в дім один; поставив світло в самому просторому приміщенні, спокійно починаю читати, усівшись на землю. Наближається до мене дух, думаючи, що має діло з одним із багатьох, і, маючи надію, що я, як і інші, злякаюсь. Дух кудлатий і довговолосий, чорніше ночі, і от, наступаючи, він випробовував мою силу і кидався на мене з усіх боків, перетворюючись то на собаку, то на бика, то на лева. Я ж, взявши в руки жахливий заговір і голосно читаючи його єгипетською мовою, весь час заклинаючи, загнав духа в один із кутків темної світлиці і помітив місце, через яке він пішов під землю. Потім залишок ночі я відпочивав. На ранок, коли всі були у відчаї і думали, що мене, як і других, знайдуть мертвим, я неочікувано для всіх з’являюся до Євбатида, несучи йому радісну звістку, що він може жити в очищеному і звільненому від привидів домі. За тим я привів Євбатида і багато інших (вони пішли за нами із-за незвичності того, що сталося) на те місце, де я бачив, як дух пішов туди під землю, і наказав їм взятися за мотики і лопати і копати на цьому місці. Коли робота була виконана, на глибині приблизно саженя був знайдений давно згнивший мертвяк, від якого залишилися одні тільки кістки. Викопавши їх, ми поховали кістки, і с того часу привиди перестали турбувати будинок.
32. Після такої промови Арігнота, мужа чудесної премудрості і всіма шанованого, серед присутніх не залишилось нікого, хто б не осудив моєї великої нерозсудливості – не вірити в подібні речі, раз про них говорив Арігнот. Однак, ніскільки не боячись довгого волосся Арігнота, ні слави, яка його оточувала, в вигукнув:
«Що ж це, Арігнот? І ти такий же, єдина моя надія на істину. І ти наповнений димом і привидами. Ти для мене виявився тим же, про що говорить поговірка: те що ми вважали скарбом, виявилося вугіллям».
«Але якщо, - звернувся до мене Арігнот, - ти не віриш ні моїм словам, ні словам Діномаха, ні Клеодема, ні словам самого Євкрата, то скажи, хто ж, на твою думку, заслуговує в таких питаннях більшої довіри і розходиться з нами у поглядах?».
«Таким дуже чудовим чоловіком, клянусь Зевсом, - відповідав я Арігноту, - я вважаю знаменитого Демокрита абдерського: він був настільки впевнений в неможливості таких явищ, що запирався в надгробному пам’ятнику за міськими воротами, де вночі і вдень писав свої твори. А коли якісь юнаки захотіли налякати його заради жарту і, нарядившись покійниками в чорний одяг і личини, які зображали черепи, оточили його і почали танцювати, стрибаючи навколо щільним натовпом, то він не тільки не злякався їхньої вистави, а навіть і не глянув на них, а сказав, продовжуючи писати: «Перестаньте дуріти». Так твердо він був упевнений в тому, що душі, опинившись поза тілом, – ніщо».
«Тим самим ти говориш, - зауважив Євкрат, - що і Демокрит був безумцем, якщо він дотримувався таких поглядів.
33. Я ж вам розкажу і дещо інше, і не з чужих слів, а пережите мною особисто. Може бути, і ти, Тихіад, слухаючи мене, схилишся до визнання правдивості моєї розповіді. Будучи ще юнаком, я знаходився у Єгипті, куди був посланий батьком для отримання своєї освіти. Я хотів доплисти до Копту, щоб звідтіля дійти до Мемнона і почути це дивне явище: як Мемнон звучить при сході сонця. І от я почув Мемнона, і не так, як завжди чує його більшість, сприймаючи якийсь неясний голос. Ні, Мемнон дав мені пророцтво у семи віршах, відкривши для мене свої вуста. Зайвим здається, мені передавати вам ці вірші.
34. На зворотному шляху нашим товаришем по плаванню виявився один житель Мемфіса із числа священних переписувачів, видатної мудрості чоловік, який засвоїв всю мудрість єгиптян. Говорили, він двадцять три роки жив під землею, в святих приміщеннях, де навчався магії у Ізіди».
«Ти розповідаєш про Панкрата, - перебив Арігнот Євкрата, - про мого вчителя, святого мужа, завжди поголеного, в одязі із льону, розважливого, який не дуже добре говорив грецькою мовою, про довгого, кирпатого чоловіка з виступаючими вперед губами, високого зросту, на тонких ногах».
«Так, - відповів Євкрат, - про нього, про знаменитого Панкрата. Спочатку я не знав, що це за чоловік, але, дивлячись на багато чудес, які він творив під час наших стоянок, і те, як він катався на крокодилах і плавав поряд з ними, а ті зі страху виляли перед ним хвостами, я зрозумів, що це якийсь святий муж. Незабаром, висловлюючи йому дружню прихильність, я непомітно став його товаришем, настільки близьким, що він посвятив мене в усі таємниці. В решті - решт він почав схиляти мене слідувати за ним, а всіх моїх слуг залишити в Мемфісі. «У нас не буде, - говорив мені Панкрат, - нестатку в прислужниках». І з тих пір ми так і жили.
35. Коли ми приходили до заїжджого двору, цей муж брав дверний засув, мітлу чи ступку, і накидав на річ одежу і, промовляючи над нею якесь заклинання, заставляв її рухатися, при цьому всім стороннім ця річ здавалася людиною. Річ черпала воду, ходила купувати їстівні припаси, готувала їжу, в усьому спритно прислуговувала і догоджала нам. А потім, коли її послуги були вже непотрібні, Панкрат, говорив інше заклинання, і знову робив мітлу – мітлою чи копистку – кописткою. Не дивлячись на всі старання, мені ніяк не вдавалося навчитися цьому у Панкрата: в усьому іншому надзвичайно доступний, в даному випадку він був дуже ревнивий. Але одного разу, підійшовши до нього в темряві зовсім близько, я непомітно підслухав заклинання. Воно складалося із трьох складів. Доручивши копистці робити що треба, Панкрат пішов на міську площу.
36. А я на наступний день, поки він був зайнятий в місті якимось ділом, взяв ступку і, промовивши склади як і Панкрат, надав ступці потрібний вигляд і наказав їй носити воду. Коли ж вона принесла посудину з водою, я сказав їй: «Перестань носити воду і зробися знову ступкою». Але вона не бажала мене слухати і продовжувала, черпаючи, носити воду, поки не наповнила водою весь наш дім. Не знаючи, що робити, - я боявся, як би Панкрат не розсердився, коли повернеться, а це якраз потім і сталося, - я хапаю сокиру і розрубаю ступку на дві частини. Але зразу ж обидві частини беруть посудини і приймаються носити воду, і замість одного водоноса у мене виходить два. Тут з’являється Панкрат. Зрозумівши що сталося, він знову зробив їх деревом, яким вони були до заклинання, сам же, покинувши мене, таємно пішов, зникнувши невідомо куди».
«Отже, тепер, - зауважив Діномах, - ти знаєш як робити людину зі ступки».
«Клянусь Зевсом, тільки наполовину, - відповів Євкрат. – Якщо ступка зробиться водоносом, я вже не зможу повернути її в первісний вигляд, і наш будинок, наповнений водою, загине як від повені.
37. « Чи не перестанете ви, старі вже люди, розказувати свої небилиці, - сказав я. – Або відкладіть ваші неймовірні і страшні оповідки хоча б до іншого разу, заради цих юнаків: адже непомітно для вас вони наповнюються страхіттям і жахливими байками. Треба щадити їх і не привчати слухати такі речі, які постійно будуть тривожити їх на протязі всього життя, заставлять боятися всілякого шуму і наповнять їх різними забобонами».
38. «Ти доречно згадав про забобони, - зауважив Євкрат, - Якої ти думки, Тихіад, про це, тобто про пророцтва, і про те, що вигукують деякі натхненні богом, про голоси, які чути із сокровенних приміщень святилища, про пророцтва у віршах, які вигукує діва, пророкуючи майбутнє? Ти не віриш, звісно, і цьому. Але не буду говорити про те, що в мене є кільце з печаткою, на якому вирізьблене зображення Аполлона Піфійського, і що цей Аполлон подає мені голос, - боюсь, що ти сприймеш мене за хвалька. Мені хочеться повідомити вам про те, що я почув у святилищі Амфілоха в Маллі, коли герой наяву вів зі мною бесіду і дав мені пораду у моїх справах – повідомляти вам про те, чому я сам був свідком, а потім розказати, що бачив я в Пергамі і що чув у Патарах. Так як я багато чув про Малл, як про найбільш знамените і надзвичайно правдиве місце пророцтв, де передбачення подаються у вигляді ясних відповідей на кожне із поставлених запитань, і які записуються на дощечку, що дають пророку, то на зворотному шляху із Єгипта я вирішив за благо проїздом випробувати це місце пророцтв і спитати у бога поради відносно майбутнього».
39. Євкрат ще продовжував розповідати, а я, дивлячись до чого хилиться діло і що ним затіяна чимала трагедія про пророцтва, вирішив що для мене буде зайвим прийняття обов’язку суперечити всім самому і покинув Євкрата ще на його путі із Єгипту до Маллу. До того ж я вже зрозумів, що від моєї присутності, як спритного супротивника, всім доволі незручно.
«Я йду, - сказав я, - шукати Леонтіха. Мені необхідно з ним побачитись. Ви ж, якщо думаєте, що для вас мало людських справ, запрошуйте самих богів до участі у ваших вигадках». І з цими словами я вийшов. А вони, радіючи тому, що отримали свободу, продовжили, звісно ж, наповнюватися брехнею, пригощаючи нею один одного. Так от чого я наслухався у Євкрата, Філокл. І, клянусь Зевсом, подібно до людей, які обпилися молоком, і я потребував блювотного, щоб очистити шлунок який роздувся. Охоче купив би я за дорогу платню ліки, які б заставили мене забути все почуте, щоб пам`ять про нього, перебуваючи в мені не спричинила якої – небудь шкоди. Здається, я бачу перед собою чудовиськ, духів і Гекат.
40. ФІЛОКЛ. І на мене твоя розповідь, Тихіад, вплинула приблизно так же. Кажуть, сказ передається людям не тільки через укус скаженої собаки: говорять, якщо людина, укушена скаженою собакою, сама укусить кого – небудь, то і цей укус має таку ж силу, як і укус собаки, і викликає також сказ. Так і ти, укушений в домі Євкрата великою кількістю брехні, передав мені цей укус: наповнивши злими духами мою душу.
ТИХІАД. Друже мій, не будемо ж втрачати бадьорість. Супроти брехні є у нас протиотрута – істина і правильне у всьому міркування. І нехай вся ця брехня, порожня та марна, не бентежить нас, тих хто вдається до цієї протиотрути.
ПРИМІТКИ:
1) … як якась жінка перетворилася на птаху, а інша – в ведмедиху… - Прокна і Філомела, дочки Пандіона, були перетворені богами, на їхнє прохання: перша в ластівку, друга – в солов’я. Про це перетворення розповідає Овідій в VI книзі своїх «Метаморфоз». В ведмедиху була перетворена Зевсом Каллісто, дочка аркадського царя Ліакона; в такий спосіб Зевс захотів сховати від Гери свій зв`язок з Каллісто.
2) …критяни не соромляться показувати могилу Зевса… - згідно з пізно розповсюдженому переказу, на Криті знаходилася могила Зевса.
3) … перші люди виросли на аттичному ґрунті…- афіняни вважали себе «автохтонами», тобто людьми, які народжені ґрунтом своєї країни. Раціонально налаштований Евріпід (V ст. до н. е.) говорить вустами героя однієї із своїх трагедій: «Грунт не народжує дітей».
4) … спарти … - буквально «посіяні», від грецького σπείρω. Кадм, прибувши на місце майбутніх Фів, убив дракона, який охороняв джерело і, за порадою Афіни, посіяв його зуби. Із цих зубів виросли озброєні воїни, які негайно ж вчинили битву і перебили один одного. Тільки п’ятеро із них вціліли і стали родоначальниками знатних фіванських родів.
5) …загортаючи в шкуру лева смішну мавпу… - грецька поговірка.
6) … гвіздком гвіздок вибиваєш… - грецька поговірка.
7) … аконтії – вид змій, яких називали «дротики» (jaculus), за їхній швидкий рух; фісали – власне «роздуті» - вид жаб.
8) …. був уже знайомий з аналітикою і сповна закінчив вивчення «Фізики»… - маються на увазі твори Арістотеля: «Аналітика», яка містила вчення про висновки та докази, і «Фізика», або «Вчення про природу».
9) …Мірона - «метальник диска»…- Мірон із Елевфер – старший сучасник Фідія (V ст. до н. е.), грецький скульптор, який творив, головним чином, працюючи з бронзою. Статуя, яка зображала метальника диску і про яку йде мова в даному місці Лукіана, співпадає, мабуть, з ватіканським «Дискоболом».
10) …Талос був мідним обходчиком Кріта…- викуваний Гефестом із міді для володаря Кріту Міноса стражник Талос, невпинно обходив острів, охороняючи украдену Зевсом – Міносом німфу Європу. Згідно з міфом, він був убитий аргонавтами, які поверталися із походу.
11) …тепер і лікар Гіппократ вимагає жертвоприношень і сердиться… - Гіппократ, засновник древньої медицини, знаменитий лікар з острова Коса (народився біля 460 р. до н. е.). Він був зарахований до «героїв», і в його честь було засновано особливий культ. В тексті він сердиться на несвоєчасне принесення йому жертви (θυσία). Жертву, яку означав цей термін приносили не героям, а богам. Роблячи вигляд, що він обурений поведінкою Гіппократа, який, будучи героєм, бажає почестей бога, Тихіад натякає на частування «м’ясом дорослих тварин», яке буде запропоновано не тільки Гіппократу, але дістанеться також і Антігону.
12) … возлежали…на асфоделі…- асфоделі – рослина, бульби якої вживаються в їжу, переважно бідняками. В підземному царстві, за уявленням греків, простягається луг, який заріс асфоделем і по якому блукають тіні померлих.
13) … книгу Платона про душу… - мається на увазі діалог Платона «Федон», де в формі передсмертної бесіди Сократа з учнями Платон викладає своє вчення про душу.
14) … підкотила його до мене, як в театрі бога… - в античному театрі для вирішення заплутаної інтриги часто користувалися прийомом несподіваної появи божества з допомогою особливої «театральної машини». Від цього і спеціальний термін, що увійшов у широкий вжиток: «теос апо механес» (θεὸς ἀπό μηχανῆς — deus ex machina), тобто «бог на машині», з допомогою якої актора, що грав роль бога, викочували до глядачів і показували на деякій висоті над рівнем сцени.
Вільний переклад КАЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.