25.09.2023 12:35
для всіх
65
    
  - | -  
 © Лора Вчерашнюк

Казка про козака Омелька і Чарівну Люльку

Розповім я вам оповідку одну, що ще малою почула від молодиць, які вечорами зимніми збиралися прясти у нашій хаті. Лежала я з сестрами та братіком зовсім малим на печі теплій, вуха сторчма, щоб не пропустити аби щось цікаве. А цікаве ж усе було – у дорослих усе інше, не таке як у дітвори. І вигадки у них – не збагнеш – чи дісно було, чи нафантазували – де край, де межа?


От цю історію молодиці всі знали, але обов’язково розповідали на початку зими – ніби обряд якийсь правили. Кожного разу по-іншому, з новими деталями-замальовками, а ми дрімали і слухали, боячись поворухнутись – бо дуже вже цікаві речі в ній творилися.


От що запам’ятала, те й розповідаю зараз.


Викинули козака Омельку якось з корчми задимленої та й прямо у ніч морозну – п’яного та слабкого-здурм’янілого. Лежав він на холодному снігу – майже голяка – все віддав за чарку та й не одну зеленого того триклятого чортівного зілля. Ніби спочатку й відвернуло, відлегло від серця – біль давнішній вщух, що ятрив душу козацьку, не минав. Але потім – все повернулося та ще й з більшою силою. І Омелько зарепетував, закричав, почав бити кулаком міцним козацьким по столу залитому корчмівського Левка дурм’янихою. От синок корчмаря – здоровило без серця і чуйності – схватив Омелька за комір і виштовхнув охолонути та прямо у білу хуртовину. Тим більш, що і платити тому не було вже чим.


Омелько, козак колись моцний, славний, піднявся тяжко, як ведмідь з барлоги весною, що ще в хмарах снів зимових літає. Хуртовина затихла, вляглася, як дівка дебела біля печі непаленої….Схватився він за голову, давно не стрижену, скуйовджену. Хміль хитав його із сторони в сторону, біль глибинний опустошив голову. Мороз лютий січневий не злякав, не залоскотав, а задав тузі козацькій, підкріпленій водицею хмільною, ще більшої сили.


Аж раптом, щось випало з дирявої кищені Омелька та й на сніг сивий – то була люлька – файна, батьківська, терпка, завжди гаряча з чудернацькими, нездешніми візерунками. Батько говорив, що це дарунок від одного Добродія заморського. Був батько майстром великим – Тесля! З деревами розмовляв, розумів їх душу, знав з якої деревини щось цінне «вилупиться», а яка – тільки час відбере. Де вони з тим Добродієм зустрілися – батько не розповідав, але натякав, що десь у далеких краях заморських, коли їздив з купцями шукати особливої деревини за трьома морями – синім, червоним та чорним. Получив він заказ цікавий від одного Панича вельми багатого на двері особливі, з таєминкою. А батько полюбляв за усілякі не прості справи братися, де кмітливість та розум, та знання накопичені за роки можна було застосувати, себе прославити та вміння – мовляв, діло майстра робить. От плавав він тоді три місяці з торговими людьми по землям нездешнім, розпитував, шукав – і знайшов те дерево, що хотів. Але росло воно якраз у саду того Добродія-чародія. І прийшлося батькові послужити тому, довести, що він дійсно фахівець гарний, і дерево – не знівечить, не загубить, а дасть йому друге життя – відкриє його чари, красу і силу у новому образі на користь людям. Вірив він у силу добра.


Вернувся батько козака Омелькі з диво=деревиною і з люлькою. Зробив те, що Панич йому загадав. Сам Омелько тих дверей не бачив, але чув, що Панич дуже гарно віддячив майстрові-батькові – осліпив його, щоб нічого кращого більше нікому зробити не зміг. Батько після того простився із сім’єю, пристав до циган, що якраз біля корчми табором стояли, та й залишив усе своє газдування на Омельку, як старшого сина, та й майстра по дереву теж вже гарного і кмітливого. Люльку заморську свою йому передав – мовляв, є в ній сила дивна-предивна. А яка, в свій час взнаєш – загадково так сказав. Хоча Омелько і не курив, але носив її з собою завжди – гріла йому через карманець неширокий. А мати - золототкаля знатна і поважна на весь рід!- плакала-плакала, але змирилася, зтихла, і незабаром відійшла у світ кращий, безсльозний. Про батька більше не чули, сестри заміж повиходили – теж не бідували, а менший братко – до війська пішов – сам так захотів – з шаблею гострою дуже вже вправний був.


От і зараз подивився козак Омелько на люльку батьківську, що випала на сніг холодний, білий – а сніг біля неї і розтанув! Лежить люлька у чистій воді, вона аж парує, така гаряча! Дивина! Омелько сторожко підняв її тряскою рукою, стряхнув гарячі краплини талої води і поклав на губу, затягнувшись вхолосту. І ввійшло йому в груди щось дуже тепле, приємне, залоскотіло, сердце ніби зупинилося і – знову вдарило, і вже веселого гопака, а не тужливої. Люлька без тютюну почала сама собою димком блакитно-сизим диміти. І чого це він раніше цього ніколи не робив? Омелько знов затягнувся – дивина, тай годі – темні хмари в очах ніби хто порозвіював, стало видно далеко-далеко і чітко, кожну сніжиноньку у сугробі. Чи то чортівня, чи то дивина?


Аж раптом Сива Кобилка біля нього стоїть і чує Омелько її голос, розуміє:


- Що, полегшало, чоловіче? Дуже боляче було?


Невже Кобилка говорить? Мав здивуватись Омелько, але чомусь не здивувався, а навіть зрадів. Хоч комусь біль свій давній розкрити можна, як колись дитиною малою мамці на грудях теплих плакався.


- Так, боліло, ой, боліло ж! – і знов затягнувся люлькою теплою і духмяною, вже не так скрутно хитаючи скуйовдженою головою.


- Відібрав той Панич усе? І хату, і дівчину кохану?


- Так, - вже без крику нутряного погодився козак-молодик і пальці підібралися в кулак.


- Хочеш полетіти, побачиш, де він твою Ксеночку тримає-ховає?


- Хочу, - рішуче, по-козацьки мовив Омелько. – Але…, - завагався на мить, - що я можу проти цього Панича лихого? Хто я проти нього?


- Е, хлопче-чоловіче, для початку роздивишся, а там вже міркувати станеш про те, що і як робити чи казати, як щастя своє назад повертати.


Двері корчми межової знов розкрилися, когось хотіли виставити за буйність п’яну, але той не давався, за двері вчепився і назад впав у корчму та й на сина корчмаря. Крик піднявся, бійка почалася за дверима. Омелько відвернувся, піднявся, вже не хитаючись, із сніжної кучугури, забрався вправно на спину Сивій Кобилі – Що ж, що б не було, а вже краще, чим ото є. На корчму вже не дивився.


Сива кобила повела боками, повернула шию в сторону Омелька:


- Чи міцно у сідлі сидиш?


- Та якось сиджу, - відповів той. Спина Сивої Кобили здавалася кострубатою, якоюсь незручною.


- Чи твердо рука вудила тримає? – знов запитала Сива Кобила


- Та якось тримає, - відповів Омелько. Вудила теж були дивні – наче живі і все норовили вискочити з пальців.

 

- Чи впевнено почуваєшся?


- Та якось почуваюся! – провів по вусам козак, бо з цього місця все навкруги здавалося йому малим та нікчемним.


- Якщо так, - сказала конячка, - маєш промовити Вірне Слово.


- Яке слово? – брови козака від здивування полізли чи не на потилицю.


- Вірне Слово – терпляче повторила Сива Кобилка.


- Та не знаю я такого… Не чув про таке…


- Чув, чув… Маєш згадати – і Сива кобилка вдарила задніми копитами по землі, та так, що Омелько мало не рухнув на сніг знову.


-Ойойой! – зарепетував козак, - схопився за конячу гриву, - Що ж це робиться? Збісилася ти, тварино, чи що?


Сива Кобилка знов вдарила по землі передніми копитами та так, що козак сповз з спини і тримався тільки за вудила.


- Згадуй, згадуй…


Козак Омелько зрозумів, що на його життя ніхто не зазіхає, а вчить так, повчає, знову рівненько сів на спині у конячки, зібрався і промовив впевнено:


- А ну, конячка, вдар усіма ногами, може, щось і ворухнеться в пам’яті.


Сива Кобилка почула таке, зраділа і вдарила по землі задніми, а потім і передніми копитами – дзвін пішов по землі, як від дзвонів пасхальних.


І щось відізвалося у серці Омелька, зрушило з місця, відкрилася пам’ять роду – і слова він почув, наче хто у прямо у вуха промовив – Любов Всеобсяжна! От воно яке – Вірне слово! Тільки Омелько промовив його вустами змерзлими, Сива Кобилка відштовхнулася легко від засніженої землі – і вони полетіли прямо в нічне небо, наповнене мерехтінням зірок і примарних світів, через які пролітали вони, наче через пусті сяйва.


Сива Кобилка вдарила задніми ногами, та так, що хлопець аби не звалився. Зарепетував


Омелько тримавсь цупко за гриву пишну, сиву, але потім розслабився – вже не хитало, і не кидало! Конячка була вправна, аж занадто – тож хлопець трохи й закуняв. І ніби чув, а ніби снив, що Кобилка Сива розповідала про Панича того – що це сам Смертко Смертович, що плутає стежини людських бажань, заманює на свої схиби-шляхи.


«»»»


І раптом побачив Омелько – ніби він зверху над прозорими, багатими, розкішними палатами завис! А там і золота, і срібла зверху до низу! І камінням дорогоцінним все викладено умільцями-майстрами, яких Смертко Смертович оманами лукавими собі у рабство-неволю взяв. У одній залі широченній-височенній сам панич той-крадій у кріслі сидить, той самий, що і батька його занапастив, і його долю вкрав. Сидить, гостей приймає за столом з їствами-напоями різними, весело їм, музИки грають, танцівниці примарні вихиляються, стеляться навколо стола довжелезного, хвостами своїми кажучи нелюдський свій норов. Кинув оком Василь лівіше у іншій бік, де без світла у малій кімнатині - Оксаночка його молода та ніжна, серед дзеркал тьмяних сидить, серед служок-дівчат хвостатих, на пухкій перині сидить і плаче. Вся у бархаті вишиваному, у золотих перлах і прикрасах коштовних..А вона на все це не зважає, ніщо-ніхто не в змозі її втішити – Василя свого коханого кличе-шепоче, серце надією б’ється, стука, кричить.


Почув це Омелько, як жіночка його кохана болем переймається розлуки з ним, схопився, розгнівався, батіг дістав з-поза ременя широкого, вдарив п’ятами Сиву Кобилу - та послухалася сідока – і вже періщить Омелько того Панича та його гостей з мордами та ряхами, що серед людей вдень і не з’являються, бо бояться, гніву праведного .


- Стій, стій, - замахав Панич руками, впізнавши Омелька. - Постривай-но, чоловіче, не лютуй.


Рука козака зупинилася и Сива Кобилка по волі їздока зупинилась враз, наче вкопана.—Що хочеш сказати мені, лиха сила? Говори скоріше! – гнівно мовив Омелько.


- Та я тебе впізнав, - підійшов до свого величного місця Панич і сів на нього. – Хіба ти не той Омелько, що працював у мене за копійки, ще й вклонявся, дякував?


Омелько від почутого раптом здувся, став трохи меншим, рука впала долу.


- ТО хіба ти не пам’ятаєш, як к хазяїном розмовляти треба? Вклонитися, шапку зняти і дивитися смиренно у землю?


Кобилка ворухнулася і вдарила копитом. Омелько враз вирівнявся і гучно промовив:


- То я вже у тебе не працюю, своє діло маю. Тому ми – газди, перед законом рівні – і як вперіщив знов батогом по боках Панича, що той тільки зойкнув і – зник з очей.


Винесла Омелька Сива Кобила із зали тої широкої та високої, де гості Панича вже без пам’яті лежали, ледве дихали, та й втихомирює словами мудрими:


- Сховай свій гнів-батіг, Василю, Оксану любу свою так не вернеш – замок-запір до її кімнат хитрий – сам твій батько-майстер робив. А Панич, Смертко Смертович, і не скаже – бо всі хитрощі знає.


Бачить Омелько, що кімнатка, де люба його Оксаночка плакала – вся під завалами, що він у гніві наробив, за серце козацьке, гаряче схватився – Що ж я наробив?!!!!


- Не бійся, Оксана твоя жива, але вже не тут – у інше місце служки-змії, вірні Паничу, зразу її перевели, у глибоке підземелля, на сім рівнів нижче.


Затужив хлопець, що тільки гірше наробив своїй лялечці-дружині, батіг хотів викинути-закинути у болота дальні. Але зупинила його Сива Кобила:


- Не гарячкуй. І батіг у пригоді стане, але по-іншому. А зараз, тримайсь міцно!


Ухвативсь козак за вудила – нема ще сили козацької, ще хитає, та вже твердіше у сідлі тримається і ніби в голові світліше стає. Стрибнули у якусь яму-не яму, колодязь-не колодязь – глибина – без глибини, широта – без широти. Омелькові вже все рівно куди – жіночку свою живою побачив! Надія заграла, ожила, ніби святої води напився! І летять вони, спіральцями-кружальцями все нижче, нижче. Трясе Василя, хитає, тож Василь не спить, тримається, щоб не впасти, за гриву Кобилиці, що чим темніше, тим яскравіше починає горіти вогнем білим, яскравим. І раптом бачить – під ними ніби інша прозора кімната, світло тьмяне у суцільній темряві горить, сидить його Оксаночка одна-однісінька, перлами грає, щоб себе від туги спасти. А сама шепоче тільки одне – ох, Омелечко, де ж ти, мій миленький.


Як почув це козак – тугу сердешну за ним його Оксаночки, розлютився-розгнівався, знов батіг достає, але Біла Кобила його зупиняє:


- Зупини гнів, краще роздивляйся, де Смертко Смертович і слуги його, що роблять.


Охолов козак, заспокоївся, хоча серце плакало і краялось від сліз дівочих. Раптом бачить він – Панич разом із гостями-друзями сидить, а прислуговують їм не люди, павуки чорні та болотні гадюки. Почала Сяюча Кобила копитами міцними цих слуг бити, топтати, розганяти – впав Панич і зарепетував:


- Стій, стій, Омельку! Дай слово мовити, зупини свою коняку навіжену!

Змилосердився Омелько на той зойк, зупинив Білу Кобилку:


- Кажи, лиха сила, що хочеш?


- Та я згадав, як мої собаки вас, малими, дітлахами худими та брудними заганяли у ставки, коли ви рибу ловили на моїх ставках, як мої люди вам вуха крутили і батьки приходили ваші за шкоду мені вами завдану платили.


Від тих слів втяглася шия козака у плечі, неначе хто бити його зібрався та всміхнувся від того, знов сів на Кобилці рівненько і мовив:


- Дурний ти, Панич, якщо на таке хочеш мене піймати. Я вже давно такого зросту і сили, що і твоїх людей і собак голими руками на землю покладу.


І поки Омелько то говорив, хитрий Панич схватив із схованки золотого ключа і чкурнув у потаємні двері, що батько Омелька і змайстрував.


І побачив Омелько – що знов нема перемоги, спохмурнів. Погас вогник у кімнаті його коханої, а Панич – живий здоровий, тільки хвіст у нього якийсь з’явився, ніби у корови. Хотів затужити козак, та Кобилка зупинила – тримайсь міцно, рівно, бо як впадеш зараз, захитаєшся – у самісіньке око темне Смерті Хазяйки попадеш, бо дуже близько вже від неї. А тоді довго чекати прийдеться, щоб витягнути тебе, хлопець.


Тож Омелько за Білу сяючу гриву ухватився, зібрався, наче яструб перед польотом. І твердо у сідлі сидить, і рука міцно вудила тримає и голова зовсім ясна – чути далеко и очі бачать такі речі, що раніше й не знав, що таке є у світі. Піднялися вони трохи вище з Сяючою Кобилкою, роздивляється козак навкруги, де ж його кохана жіночка поділася? І бачить – біля самого центру Всесвіту, у кризі-кулі – сидить Оксана, мовчить, одна слізка заморозилась, висить на білій щоці. Прислухавсь Омелько – нічого, ні стогону, ні жалю від неї нема. Не зове його, не кличе, серце її б’ється рівнесенько, ніби все їй гарно та тепло. Згас Омелько – не кличе його кохана! Спить-не спить, жива-не жива, що ж робити? Дуже вже далеко той центр Всесвіту від нього! Але раптом побачив він тінь того Панича, шо біля кулі кружляє.


Розсердився, заклекотало у грудях широких у розпачі, вдарив батогом по тіні лихій. І з’явився Панич і зайойкав:


- Не бий, не бий, славний козаче.


Але Омелько пам’ятає хитрощі Панича і не зупиняється, періщить по Тіні – супружниці його.


- Ой, не бий. Що скажу – вертиться, як вуж на сковороді, Панич – Чи пам’ятаєш, що я був хрещеним батьком тобі? Хіба є то по закону – батька хрещеного бити?


Омелько зупинився, не хитнувся і промовив:


- Коли мене охрестили – не питали. А закон життя дозволяю перехрещуватися і іншого батька хрещеного по своїй волі вибирати.


І як впертіші зі всієї сили по тіні – вона розділилася на частинки, Панич завертівся, сплющився і, наче шкарпетка драна, полетів до центру Всесвіту і там зник.


Крижана куля розтанула, зникла, дівчина розквітла, мов квітка навесні, зарум’янілась, побачила чоловіка коханого, засміялась – і від дівочого сміху щасливого запалав Всесвіт, заторохтів, задзижчав, витрушуючи з усіх таємних схованок павуків, ящірок, чортів, які неслись одним руслом прямо за Паничем до центру Всесвіту, зникаючи там назавжди.



А Омелько та Оксана у три скоки Сяючої Кобилки – знов у своїй милій хаті опинилися. І казала Оксана – Гарячий мій козаче, якби ж ти отак мене гаряче обнімав, так гаряче цілував, не сидів весь час над свитками чарівними, не зміг би чародій-панич злий нас розлучити. І Омелько слухав її, і погоджувався, і обіцяв не гасити свого вогнику-запалу ніколи, бо зрозумів, що є то дійсно цінність у житті. А люлька заморська десь випала між тими скоками – провалилася у проталину, у воду чисту між танучими льодами-снігами. І бачив Омелько і свого батька, що з циганами мандрував із новими очима, і матінку, що махала йому радісно серед квітучого саду. А Кобилка по двору широкому пройшлася – діамантовим копитцем вдарила – срібна криниця посеред двору з’явилася, вічна, ніби й була завжди і не зникала, з чистою водою, а глянеш якщо до неї – всю істину покаже, дійсність живу, щоб не кружляти в сутінках, в ями-таємниці не попадати таких паничів обманних. І зажили вони гарно та весело – Омелько і Оксана, і діток народили – і любов їх велика квітла зіркою багатосяючою над ними, буяла вічною Весною і захищала. І тільки казка залишилася на згадку про те, що було, та й кудись до кудиків загуло, а може й ні, хто знає? Може, десь у хаті поряд казочка ця тихцем, у мовчанні світлому, і продовжується, і живе…


А ми, діти, лежали на печі теплій і переморгувалися – мовляв, ось як у них, дорослих, дивно все буває. А молодиці послухають, трохи помовчать – і співи розпочинають, поки веретенце кружляє, ниточкою тонкою намотуючись, під слова пісенні, надією і вірою щиросердною сповнені. А потім ми засинали і бачили сни-мрії з різними дивами – такі ж чудні і чарівні, як ті зимові розповідки-баєчки майстринь-молодиць.


А гарну оповідку чому б і не розповісти, та й не прикрасити новими чудесами? Особливо, якщо є охочі до див та дивацтв – послухати, подивуватись силі людського кохання, красі людських почуттів, що від серця до серця мосточки-шляхи живі прокладають і немає кріпості більшої в усьому Всесвіті, та й гадаю і поза Всесвіту… Бо всесвітів багато, але дійсний – лише один. І ми це запам’ятали гарно та кріпко. Дійсність ця сонцем сяє, коли у колодязь свій чистий, не забудеш, а серед ночі поглянеш.


2022р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!