Казка про козака Омелька і Чарівну Люльку
Розповім я вам оповідку одну, що ще малою почула від молодиць, які вечорами зимніми збиралися прясти у нашій хаті. Лежала я з сестрами та братіком зовсім малим на печі теплій, вуха сторчма, щоб не пропустити аби щось цікаве. А цікаве ж усе було – у дорослих усе інше, не таке як у дітвори. І вигадки у них – не збагнеш – чи дісно було, чи нафантазували – де край, де межа?
От цю історію молодиці всі знали, але обов’язково розповідали на початку зими – ніби обряд якийсь правили. Кожного разу по-іншому, з новими деталями-замальовками, а ми дрімали і слухали, боячись поворухнутись – бо дуже вже цікаві речі в ній творилися.
От що запам’ятала, те й розповідаю зараз.
Викинули козака Омельку якось з корчми задимленої та й прямо у ніч морозну – п’яного та слабкого-здурм’янілого. Лежав він на холодному снігу – майже голяка – все віддав за чарку та й не одну зеленого того триклятого чортівного зілля. Ніби спочатку й відвернуло, відлегло від серця – біль давнішній вщух, що ятрив душу козацьку, не минав. Але потім – все повернулося та ще й з більшою силою. І Омелько зарепетував, закричав, почав бити кулаком міцним козацьким по столу залитому корчмівського Левка дурм’янихою. От синок корчмаря – здоровило без серця і чуйності – схватив Омелька за комір і виштовхнув охолонути та прямо у білу хуртовину. Тим більш, що і платити тому не було вже чим.
Омелько, козак колись моцний, славний, піднявся тяжко, як ведмідь з барлоги весною, що ще в хмарах снів зимових літає. Хуртовина затихла, вляглася, як дівка дебела біля печі непаленої….Схватився він за голову, давно не стрижену, скуйовджену. Хміль хитав його із сторони в сторону, біль глибинний опустошив голову. Мороз лютий січневий не злякав, не залоскотав, а задав тузі козацькій, підкріпленій водицею хмільною, ще більшої сили.
Аж раптом, щось випало з дирявої кищені Омелька та й на сніг сивий – то була люлька – файна, батьківська, терпка, завжди гаряча з чудернацькими, нездешніми візерунками. Батько говорив, що це дарунок від одного Добродія заморського. Був батько майстром великим – Тесля! З деревами розмовляв, розумів їх душу, знав з якої деревини щось цінне «вилупиться», а яка – тільки час відбере. Де вони з тим Добродієм зустрілися – батько не розповідав, але натякав, що десь у далеких краях заморських, коли їздив з купцями шукати особливої деревини за трьома морями – синім, червоним та чорним. Получив він заказ цікавий від одного Панича вельми багатого на двері особливі, з таєминкою. А батько полюбляв за усілякі не прості справи братися, де кмітливість та розум, та знання накопичені за роки можна було застосувати, себе прославити та вміння – мовляв, діло майстра робить. От плавав він тоді три місяці з торговими людьми по землям нездешнім, розпитував, шукав – і знайшов те дерево, що хотів. Але росло воно якраз у саду того Добродія-чародія. І прийшлося батькові послужити тому, довести, що він дійсно фахівець гарний, і дерево – не знівечить, не загубить, а дасть йому друге життя – відкриє його чари, красу і силу у новому образі на користь людям. Вірив він у силу добра.
Вернувся батько козака Омелькі з диво-деревиною і з люлькою. Зробив те, що Панич йому загадав. Сам Омелько тих дверей не бачив, але чув, що Панич дуже гарно віддячив майстрові-батькові – осліпив його, щоб нічого кращого більше нікому зробити не зміг. Батько після того простився із сім’єю, пристав до циган, що якраз біля корчми табором стояли, та й залишив усе своє газдування на Омельку, як старшого сина, та й майстра по дереву теж вже гарного і кмітливого. Люльку заморську свою йому передав – мовляв, є в ній сила дивна-предивна. А яка, в свій час взнаєш – загадково так сказав. Хоча Омелько і не курив, але носив її з собою завжди – гріла йому через карманець неширокий. А мати - золототкаля знатна і поважна на весь рід!- плакала-плакала, але змирилася, зтихла, і незабаром відійшла у світ кращий, безсльозний. Про батька більше не чули, сестри заміж повиходили – теж не бідували, а менший братко – до війська пішов – сам так захотів – з шаблею гострою дуже вже вправний був.
От і зараз подивився козак Омелько на люльку батьківську, що випала на сніг холодний, білий – а сніг біля неї і розтанув! Лежить люлька у чистій воді, вона аж парує, така гаряча! Дивина! Омелько сторожко підняв її тряскою рукою, стряхнув гарячі краплини талої води і поклав на губу, затягнувшись вхолосту. І ввійшло йому в груди щось дуже тепле, приємне, залоскотіло, серце ніби зупинилося і – знову вдарило, і вже веселого гопака, а не тужливої. Люлька без тютюну почала сама собою димком блакитно-сизим диміти. І чого це він раніше цього ніколи не робив? Омелько знов затягнувся – дивина, тай годі – темні хмари в очах ніби хто порозвіював, стало видно далеко-далеко і чітко, кожну сніжиноньку у сугробі. Чи то чортівня, чи то дивина?
Аж раптом Сива Кобилка біля нього стоїть і чує Омелько її голос, розуміє:
- Що, полегшало, чоловіче? Дуже боляче було?
Невже Кобилка говорить? Мав здивуватись Омелько, але чомусь не здивувався, а навіть зрадів. Хоч комусь біль свій давній розкрити можна, як колись дитиною малою мамці на грудях теплих плакався.
- Так, боліло, ой, боліло ж! – і знов затягнувся люлькою теплою і духмяною, вже не так скрутно хитаючи скуйовдженою головою.
- Відібрав той Панич усе? І хату, і жінку кохану?
- Так, - вже без крику нутряного погодився козак-молодик і пальці підібралися в кулак.
- Хочеш полетіти, побачиш, де він твою Оксаночку тримає-ховає?
- Хочу, - рішуче, по-козацьки мовив Омелько. – Але…, - завагався на мить, - що я можу проти цього Панича лихого? Хто я проти нього?
- Е, хлопче-чоловіче, для початку роздивишся, а там вже міркувати станеш про те, що і як робити чи казати, як щастя своє назад повертати.
Двері корчми межової знов розкрилися, когось хотіли виставити за буйність п’яну, але той не давався, за двері вчепився і назад впав у корчму та й на сина корчмаря. Крик піднявся, бійка почалася за дверима. Омелько відвернувся, піднявся, вже не хитаючись, із сніжної кучугури, забрався вправно на спину Сивій Кобилі – Що ж, що б не було, а вже краще, чим ото є. На корчму вже не дивився.
Сива кобила повела боками, повернула шию в сторону Омелька:
- Чи міцно у сідлі сидиш?
- Та якось сиджу, - відповів той. Спина Сивої Кобили здавалася кострубатою, якоюсь незручною.
- Чи твердо рука вудила тримає? – знов запитала Сива Кобила.
- Та якось тримає, - відповів Омелько. Вудила теж були дивні – наче живі і все норовили вискочити з пальців.
- Чи впевнено почуваєшся?
- Та якось почуваюся! – провів по вусам козак, бо з цього місця все навкруги здавалося йому малим та нікчемним.
- Якщо так, - сказала конячка, - маєш промовити Вірне Слово.
- Яке слово? – брови козака від здивування полізли чи не на потилицю.
- Вірне Слово! – терпляче повторила Сива Кобилка.
- Та не знаю я такого… Не чув про таке…
- Чув, чув… Маєш згадати, – і Сива Кобилка вдарила задніми копитами по землі, та так, що Омелько мало не рухнув на сніг знову.
-Ойойой! – зарепетував козак, схопився за конячу гриву, - Що ж це робиться? Збісилася ти, тварино, чи що?
Сива Кобилка знов вдарила по землі передніми копитами та так, що козак сповз з спини і тримався тільки за вудила.
- Згадуй, згадуй…
Козак Омелько зрозумів, що на його життя ніхто не зазіхає, а вчить так, повчає, знову рівненько сів на спині у конячки, зібрався і промовив впевнено:
- А ну, конячка, вдар усіма ногами, може, щось і ворухнеться в пам’яті.
Сива Кобилка почула таке, зраділа і вдарила по землі задніми, а потім і передніми копитами – дзвін пішов по землі, як від дзвонів пасхальних.
І щось відізвалося у серці Омелька, зрушило з місця, відкрилася пам’ять роду – і слова він почув, наче хто у прямо у вуха промовив – Любов Всеобсяжна! От воно яке – Вірне слово! Тільки Омелько промовив його вустами змерзлими, Сива Кобилка відштовхнулася легко від засніженої землі – і вони полетіли прямо в нічне небо, наповнене мерехтінням зірок і примарних світів, через які пролітали вони, наче через пусті сяйва.
Омелько тримавсь цупко за гриву пишну, сиву, але потім розслабився – вже не хитало, і не кидало! Конячка була вправна, аж занадто – тож хлопець трохи й закуняв. І ніби чув, а ніби снив, що Кобилка Сива розповідала про Панича того – що це сам Смертко Смертович, що плутає стежини людських бажань, заманює на свої схиби-шляхи.
«»»»
І раптом побачив Омелько – ніби він зверху над прозорими, багатими, розкішними палатами завис! А там і золота, і срібла зверху до низу! І камінням дорогоцінним все викладено умільцями-майстрами, яких Смертко Смертович оманами лукавими собі у рабство-неволю взяв. У одній залі широченній-височенній сам Панич той-крадій у кріслі сидить, той самий, що і батька його занапастив, і його долю вкрав. Сидить, гостей приймає за столом з їствами-напоями різними, весело їм, музИки грають, танцівниці примарні вихиляються, стеляться навколо стола довжелезного, хвостами своїми кажучи нелюдський свій норов. Кинув оком Омелько лівіше у іншій бік, де без світла у малій кімнатині - Оксаночка його молода та ніжна, серед дзеркал тьмяних сидить, серед служок-дівчат хвостатих, на пухкій перині сидить і плаче. Вся у бархаті вишиваному, у золотих перлах і прикрасах коштовних. А вона на все це не зважає, ніщо-ніхто не в змозі її втішити – Омельку свого коханого кличе-шепоче, серце надією б’ється, стука, кричить.
Почув це Омелько, як жіночка його кохана болем переймається розлуки з ним, схопився, розгнівався, батіг дістав з-поза ременя широкого, вдарив п’ятами Сиву Кобилу - та послухалася сідока – і вже періщить Омелько того Панича та його гостей з мордами та ряхами, що серед людей вдень і не з’являються, бо бояться, гніву праведного .
- Стій, стій, - замахав Панич руками, впізнавши Омелька. - Постривай-но, чоловіче, не лютуй.
Рука козака зупинилася и Сива Кобилка по волі їздока зупинилась враз, наче вкопана. — Що хочеш сказати мені, лиха сила? Говори скоріше! – гнівно мовив Омелько.
- Та я тебе впізнав, - підійшов до свого величного місця Панич і сів на нього. – Хіба ти не той Омелько, що працював у мене за копійки, ще й вклонявся, дякував?
Омелько від почутого раптом здувся, став трохи меншим, рука впала долу.
- То хіба ти не пам’ятаєш, як к хазяїном розмовляти треба? Вклонитися, шапку зняти і дивитися смиренно у землю?
Кобилка ворухнулася і вдарила копитом. Омелько враз вирівнявся і гучно промовив:
- То я вже у тебе не працюю, своє діло маю. Тому ми – газди, перед законом рівні, – і як вперіщив знов батогом по боках Панича, що той тільки зойкнув і – зник з очей.
Винесла Омелька Сива Кобила із зали тої широкої та високої, де гості Панича вже без пам’яті лежали, ледве дихали, та й втихомирює словами мудрими:
- Сховай свій гнів-батіг, Омелько, Оксану любу свою так не вернеш – замок-запір до її кімнат хитрий – сам твій батько-майстер робив. А Панич, Смертко Смертович, і не скаже – бо всі хитрощі знає.
Бачить Омелько, що кімнатка, де люба його Оксаночка плакала – вся під завалами, що він у гніві наробив, за серце козацьке, гаряче схватився – Що ж я наробив?!!!!
- Не бійся, Оксана твоя жива, але вже не тут – у інше місце служки-змії, вірні Паничу, зразу її перевели, у глибоке підземелля, на сім рівнів нижче.
Затужив хлопець, що тільки гірше наробив своїй лялечці-дружині, батіг хотів викинути-закинути у болота дальні. Але зупинила його Сива Кобила:
- Не гарячкуй. І батіг у пригоді стане, але по-іншому. А зараз, тримайсь міцно!
Ухвативсь козак за вудила – нема ще сили козацької, ще хитає, та вже твердіше у сідлі тримається і ніби в голові світліше стає. Стрибнули у якусь яму-не яму, колодязь-не колодязь – глибина – без глибини, широта – без широти. Омелькові вже все рівно куди – жіночку свою живою побачив! Надія заграла, ожила, ніби святої води напився! І летять вони, спіральцями-кружальцями все нижче, нижче. Трясе Омельку, хитає, тож Омелько не спить, тримається, щоб не впасти, за гриву Кобилиці, що чим темніше, тим яскравіше починає горіти вогнем білим, яскравим. І раптом бачить – під ними ніби інша прозора кімната, світло тьмяне у суцільній темряві горить, сидить його Оксаночка одна-однісінька, перлами грає, щоб себе від туги спасти. А сама шепоче тільки одне – ох, Омелечко, де ж ти, мій миленький.
Як почув це козак – тугу сердешну за ним його Оксаночки, розлютився-розгнівався, знов батіг достає, але Біла Кобила його зупиняє:
- Зупини гнів, краще роздивляйся, де Смертко Смертович і слуги його, що роблять.
Охолов козак, заспокоївся, хоча серце плакало і краялось від сліз дівочих. Раптом бачить він – Панич разом із гостями-друзями сидить, а прислуговують їм не люди, павуки чорні та болотні гадюки. Почала Сяюча Кобила копитами міцними цих слуг бити, топтати, розганяти – впав Панич і зарепетував:
- Стій, стій, Омельку! Дай слово мовити, зупини свою коняку навіжену!
Змилосердився Омелько на той зойк, зупинив Білу Кобилку:
- Кажи, лиха сила, що хочеш?
- Та я згадав, як мої собаки вас, малими, дітлахами худими та брудними заганяли у воду, коли ви рибу ловили на моїх ставках, як мої люди вам вуха крутили і батьки приходили ваші за шкоду мені вами завдану платити.
Від тих слів втяглася шия козака у плечі, неначе хто бити його зібрався та всміхнувся від того, знов сів на Кобилці рівненько і мовив:
- Дурний ти, Панич, якщо на таке хочеш мене піймати. Я вже давно такого зросту і сили, що і твоїх людей і собак голими руками на землю покладу.
І поки Омелько то говорив, хитрий Панич схватив із схованки золотого ключа і чкурнув у потаємні двері, що батько Омелька і змайстрував.
І побачив Омелько – що знов нема перемоги, спохмурнів. Погас вогник у кімнаті його коханої, а Панич – живий здоровий, тільки хвіст у нього якийсь з’явився, ніби у корови. Хотів затужити козак, та Кобилка зупинила – тримайсь міцно, рівно, бо як впадеш зараз, захитаєшся – у самісіньке око темне Смерті Хазяйки попадеш, бо дуже близько вже від неї. А тоді довго чекати прийдеться, щоб витягнути тебе, хлопець.
Тож Омелько за Білу сяючу гриву ухватився, зібрався, наче яструб перед польотом. І твердо у сідлі сидить, і рука міцно вудила тримає і голова зовсім ясна – чути далеко і очі бачать такі речі, що раніше й не знав, що таке є у світі. Піднялися вони трохи вище з Сяючою Кобилкою, роздивляється козак навкруги, де ж його кохана жіночка поділася? І бачить – біля самого центру Всесвіту, у кризі-кулі – сидить Оксана, мовчить, одна слізка заморозилась, висить на білій щоці. Прислухавсь Омелько – нічого, ні стогону, ні жалю від неї нема. Не зове його, не кличе, серце її б’ється рівнесенько, ніби все їй гарно та тепло. Згас Омелько – не кличе його кохана! Спить-не спить, жива-не жива, що ж робити? Дуже вже далеко той центр Всесвіту від нього! Але раптом побачив він Тінь того Панича, шо біля кулі кружляє.
Розсердився, заклекотало у грудях широких у розпачі, вдарив батогом по Тіні лихій. І з’явився Панич і зайойкав:
- Не бий, не бий, славний козаче.
Але Омелько пам’ятає хитрощі Панича і не зупиняється, періщить по Тіні – супружниці його.
- Ой, не бий! Що скажу, – вертиться, як вуж на сковороді, Панич. – Чи пам’ятаєш, що я був хрещеним батьком тобі? Хіба є то по закону – батька хрещеного бити?
Омелько зупинився, не хитнувся і промовив:
- Коли мене охрестили – не питали. А закон життя дозволяю перехрещуватися і іншого батька хрещеного по своїй волі вибирати.
І як вперіщив зі всієї сили по Тіні – вона й розділилася на частинки, Панич завертівся, сплющився і, наче шкарпетка драна, полетів до центру Всесвіту і там зник.
Крижана куля розтанула, зникла, дівчина розквітла, мов квітка навесні, зарум’янілась, побачила чоловіка коханого, засміялась – і від дівочого сміху щасливого запалав Всесвіт, заторохтів, задзижчав, витрушуючи з усіх таємних схованок павуків, ящірок, чортів, які неслись одним руслом прямо за Паничем до центру Всесвіту, зникаючи там назавжди.
А Омелько та Оксана у три скоки Сяючої Кобилки – знов у своїй милій хаті опинилися. І казала Оксана – Гарячий мій козаче, якби ж ти отак мене гаряче обнімав, так гаряче цілував, не сидів весь час над свитками чарівними, не зміг би чародій-панич злий нас розлучити. І Омелько слухав її, і погоджувався, і обіцяв не гасити свого вогнику-запалу ніколи, бо зрозумів, що є то дійсно цінність у житті. А люлька заморська десь випала між тими скоками – провалилася у проталину, у воду чисту між танучими льодами-снігами. І бачив Омелько і свого батька, що з циганами мандрував із новими очима, і матінку, що махала йому радісно серед квітучого саду. А Кобилка по двору широкому пройшлася – діамантовим копитцем вдарила – срібна криниця посеред двору з’явилася, вічна, ніби й була завжди і не зникала, з чистою водою, а глянеш якщо до неї – всю істину покаже, дійсність живу, щоб не кружляти в сутінках, в ями-таємниці не попадати таких паничів обманних. І зажили вони гарно та весело – Омелько і Оксана, і діток народили – і любов їх велика квітла зіркою багатосяючою над ними, буяла вічною Весною і захищала. І тільки казка залишилася на згадку про те, що було, та й кудись до кудиків загуло, а може й ні, хто знає? Може, десь у хаті поряд казочка ця тихцем, у мовчанні світлому, і продовжується, і живе…
А ми, діти, лежали на печі теплій і переморгувалися – мовляв, ось як у них, дорослих, дивно все буває. А молодиці послухають, трохи помовчать – і співи розпочинають, поки веретенце кружляє, ниточкою тонкою намотуючись, під слова пісенні, надією і вірою щиросердною сповнені. А потім ми засинали і бачили сни-мрії з різними дивами – такі ж чудні і чарівні, як ті зимові розповідки-баєчки майстринь-молодиць.
А гарну оповідку чому б і не розповісти, та й не прикрасити новими чудесами? Особливо, якщо є охочі до див та дивацтв – послухати, подивуватись силі людського кохання, красі людських почуттів, що від серця до серця мосточки-шляхи живі прокладають і немає кріпості більшої в усьому Всесвіті, та й гадаю і поза Всесвіту… Бо всесвітів багато, але дійсний – лише один. І ми це запам’ятали гарно та кріпко. Дійсність ця сонцем сяє, коли у колодязь свій чистий, не забудеш, а серед ночі поглянеш.
2022р.