На захист "Зображень"
ще один панегірик для Пантеї
ПОЛІСТРАТ. «Я, люб’язний Лікін, - говорить жінка, - впевнилась у твоєму доброму ставленні і повазі до мене. Такі надмірні похвали може підносити лише той, хто пише з любов’ю. Але мій погляд на все це, якщо хочеш знати, такий: я взагалі не радію тому що роблять підлесники, і такі люди здаються мені пустословами, не здатними за своєю природою мислити так, як належить вільній людині. В особливості ж, коли я чую похвали, які хто-небудь посилає мені, незграбні і надмірно перебільшені, - я червонію, я готова закрити собі вуха, і те що відбувається здається мені скоріш насмішкою, чим похвалою.
Адже похвали можна витерпіти лише до тих пір, поки той, кого хвалять, розуміє, що все, про що говориться, дійсно йому властиве; але все, що зверх цього, - вже чуже, вже очевидні лестощі. І, однак, я знаю багато людей, яких радує, коли хто-небудь, нахвалюючи їх, прихватить до слова і те що їм і зовсім не властиво. Коли, наприклад, старого величають квітучим або незугарного наділяють красою Нірея чи Фаона, ці люди задоволені, бо вони думають, що їхня зовнішність від похвал зміниться, і самі вони знову стануть молодими, як надіявся Пелій.
Але ж справа зовсім не в тому: яку величезну цінність мала би похвала, якби було можливим на ділі скуштувати плоди таких перебільшень. Зараз же, мені здається, те, що відбувається з цими людьми, нагадує становище потворної людини, до обличчя якої хто-небудь приклав би прекрасну маску, і та б уявила себе красивою, хоча перший же зустрічний може зняти маску і все знищити, і тільки великий сміх викличе вона, коли опиниться з власним обличчям і всі побачать яка незугарність була прикрита красивою маскою. Або ще: якщо хто-небудь, сам, будучи малорослим, підв’язав би собі котурни і надумав суперничати у рості з тими, хто від землі на цілий лікоть вищий за нього».
Жінка згадала і ще дещо схоже. Вона розповіла, як одну жінку із знатних, красиву, і взагалі, скромну, але малорослу і дуже непропорційно складену, якийсь поет оспівав в своєму вірші за багато переваг, і в тому числі за прекрасну, величну зовнішність: з тополею порівнював її поет, високою і стрункою. Жінка була дуже зраділою від цієї похвали, як нібито виростаючи з піснею, і оплесками виказувала своє схвалення, а поет, дивлячись, що жінка задоволена похвалами, декілька разів повторив те ж саме, поки, нарешті, один із присутніх, нахилившись до його вуха, не сказав: «Досить, люб’язний, а то, мабуть, ти заставиш цю жінку встати на весь зріст».
Близький до цього, але більш смішний вчинок здійснила Стратоніка, дружина Селевка: вона влаштувала змагання поетів, призначивши великі гроші тому, хто зуміє найкраще оспівати її волосся, хоча вона якраз була лисою і не мала жодної власної волосини. І, хоча вона мала таку голову, хоча всі знали, що волосся у неї випало після довгої хвороби, Стратоніка, все ж слухала безсоромних поетів, що розповідали про її «гіацинтові локони», заплітали їй пишні кучері і уподібнювали кучерявій селері зовсім неіснуюче волосся.
Жінка, яку ми підносимо, підсміювалася над усіма, хто так віддається підлесникам, і прибавила, що багато хто бажає бути обдуреним такою ж похвалою не тільки в хвалебних промовах, але і живопису. Такі жінки благоволять, говорила вона, більш за все тим художникам, які вміють зобразити їх в найбільш привабливому вигляді. А є і такі, навіть, що наказують майстру прибрати частину носа, чи темнішими написати очі, або добавити ще чого-небудь, чим хотілось би їм володіти. Потім, забуваючи себе, увінчують чужі їм зображення, ніскільки на них несхожі.
Говорила вона і інше про те ж саме, в цілому одобряючи твій твір і тільки одне вважаючи для себе неприйнятним: що ти порівняв її з богинями Герою і Афродітою. «Це перевищує, - говорила вона, - мою чи, краще сказати, взагалі природу будь-якої людини. Я вважала би, навіть, зайвим, щоб ти порівнював мене з героїнями: Пенелопою, Аретою, Феано́, не кажучи вже про вищих богинь». Потім вона добавила: «Що стосується богів, я відчуваю перед ними благоговійний страх, навіть дещо забобонний. От я і боюсь, не здалася б я їм схожою на Кассіопею, якщо дозволю у відношенні до себе схожу похвалу. Та до того ж Кассіопея поставила себе врівень лише з нереїдами, а Геру і Афродіту шанувала благочестиво».
Отже, Лікін, жінка веліла тобі змінити написане, інакше вона покличе богинь у свідки того, що ти писав це проти її волі: «Ти ж, - сказала вона, - повинен пам’ятати, що її образить ця книжка, якщо лишиться у тому вигляді, якого ти їй зараз надав, тобто не досить благочестивою і шанобливою до богів». Вона вважає, що нечестивим і зневажливим з її боку буде те, якщо вона стерпить, щоб про неї говорили, як про рівну богині Кніду і тій, «що в садах». І жінка просила тобі нагадати, що говориться про неї в останніх рядках книжки, саме там, де ти називаєш її помірною і чужою всякої пихи, жінкою, що не тягнеться за тим, що перевищує людську міру, але ближче до землі направляє свій політ. Між тим той, хто говорить слова, подібні твоїм, вище за самі небеса підносить жінку, доводячи до уподібнення її богиням.
Вона просила тебе не вважати її менш розсудливою, чим Олександр: коли один будівельник обіцяв Олександру зовсім змінити зовнішній вид гори Афон і придати їй вигляд Олександра, так що вся гора буде являти собою зображення царя, що тримає в руках два міста, то Олександр відкинув цю жахливу пропозицію, вважаючи її надмірною зухвалістю і заборонив цьому чоловікові створювати неправдоподібно величезні кумири; Афон же повелів залишити на місці і не принижувати велику гору до подібності з малим людським тілом. Жінка хвалила піднесену душу Олександра і говорила, що вище за Афон створив він собі пам’ятник в умах тих, хто ніколи його не забуде: властивість чималого розуму дозволила йому презирливо поставитись до прояву такого жахливого і неймовірного виду почестей.
Жінка схвалює твій твір і дотепність твоїх образів, але не знаходить в них схожості з собою: бо вона недостойна, хоча б віддалено, таких порівнянь, як недостойна їх взагалі жодна смертна жінка. Таким чином, вона повертає тобі цю честь, схилятися перед тими, хто слугував тобі взірцями для твоєї картини. Тобі ж потрібно хвалити її, як належить хвалити людину, і не давати їй взуття не по нозі. «Як би не зімкнулися мої вуста, - сказала вона, - якщо я буду прогулюватися на котурнах». Далі вона просила передати тобі наступне:
«Чула я, - сказала вона, - від багатьох, а правда це чи ні, про те краще знати вам, чоловікам, начебто не дозволяється переможцям на олімпійських іграх ставити статуї вище їхнього дійсного зросту. Елланодіки повинні слідкувати за тим, щоб жодне з цих зображень не перевищувало справжніх розмірів тіла. Перевірка скульптур здійснюється навіть з більшою старанністю, чим відбір самих атлетів при допущенні їх до змагань. Дивись же, - добавила вона, - як би не звинуватили нас в брехні відносно розміру і елланодіки услід за тим не скинули наші статуї на землю».
Ось що вона говорила. Отже, подумай Лікіне, як переробити книжку, викинути всі такі місця, і не впадати в спокусу в ділах божественних. Адже, вона була дуже збентежена всім цим, тремтіння пробігало по ній під час читання, і вона молила богинь бути до неї милостивими, і цілком пробачливо, якщо вона відчувала таке, чисто жіноче відчуття. Кажучи правду, і в мене виникло якесь схоже рішення. Коли я першого разу слухав тебе, я не розгледів в написаному ніяких промахів, але тепер, коли ця жінка їх відмітила, я і сам починаю думати те ж саме. Сталося дещо схоже на те, що стається з тими, хто віддається ретельному розгляданню: коли ми дивимось на що-небудь достатньо близьке, що знаходиться перед самими нашими очима, ми нічого не можемо розгледіти як слід; якщо ж відійдемо і подивимось з відповідної відстані, все виступає з повною ясністю: що – добре і що – не так.
Отже, порівнювати смертну жінку з Афродітою чи Герою – хіба це не значить прямо в обличчя принижувати богинь? Бо в схожих випадках не стільки мале робиться великим під впливом порівняння, скільки велике зменшується зведенням до менш значного. Уявімо собі, що два чоловіки йдуть поряд: один високий, другий – приземистий; якщо їм захочеться зрівнятися один з одним так, щоб жоден не перевищував зростом іншого, це робиться не тим шляхом, що малий надмірно витягнеться у висоту, хоча б він з усіх сил старався, піднімаючись на кінчиках пальців. Ні, якщо вони обидва захочуть здаватися одного зросту, то другий, більш високий, повинен пригнутися і буде видаватися нижчим. Зовсім так же і в схожого роду порівняннях: не стільки людина виростає, якщо хтось уподібнить її богу, скільки божественне начало з неминучістю зменшується, принижуване до недосконалого. І якщо, в додаток, хто-небудь через нестачу земних порівнянь з небесними, направляє своє слово, то таку людину, мабуть, буде важче запідозрити в нестачі благочестя. Але ти, що мав стільки взірців земної жіночої краси, наважився порівняти цю жінку з Афродітою і Герою без усякої на те необхідності.
Отже, Лікін, прибери ці перебільшення, що викликають незадоволення. Та вони і не в твоїй звичці, так як у других випадках ти якраз зовсім не показуєш легковірної готовності до надмірних похвал; нині ж, не знаю чому, ти зовсім змінився і, до цього скупий на похвали, раптом виявився марнотратним, роздаючи їх більше, чим треба. І хай тебе не бентежить те, що ти будеш переробляти твір, що вже став відомий читачу, тому, що навіть Фідій, як кажуть, зробив подібним же чином, закінчивши для елейців свого Зевса: він став за дверима, коли в перший раз, розчинивши її, показував глядачам свій витвір і прислуховувався до слів осуджувачів і того хто підносив йому хвали. Один ганив ніс, як занадто товстий, другий говорив, що лице занадто довге, третій – ще що – небудь інше. Потім, коли глядачі розійшлися, Фідій, знову закрившись, виправив і привів у порядок витвір у відповідності з думкою більшості, так як вважав, що поради, які висловило стільки людей, - значать немало і що більшість завжди і неминуче бачить краще, ніж одна людина, навіть якщо вона – Фідій. Ось те, що вона доручила передати тобі і що я сам раджу тобі зробити як друг і твій доброзичливець.
ЛІКІН. Полістрат! Я і не знав, що ти такий красномовний! Ти виголосив таку довгу промову і стільки виставив звинувачень проти мого твору, що у мене вже і ніякої надії не лишилось на виправдання. А втім, не за правилами суду вчинили ви обоє, в цьому випадку, а ти в особливості, винісши вирок моїй книжці заочно: так як на суді не був присутнім її захисник. Надзвичайно легко, вважаю я, отримати верх, коли, за поговіркою, «з самим собою біжиш навперегін». Тому немає нічого дивного в тім, що і ми виявились переможеними: адже ми не мали ні водяного годинника, ні слова для захисту. Але найбільш дивним в усьому цьому є та обставина, що ви одночасно були і обвинувачами, і суддями…. Отже, чого ж ти хочеш від мене? Щоб я задовольнився вашим рішенням і зберіг спокій? Чи, наслідуючи співаку із Гімери, склав яку-небудь пісню зречення? (1) Чи, нарешті, ви надасте мені право заперечувати, оскарживши ваше рішення?
ПОЛІСТРАТ. Надамо, свідок Зевс, якщо ти зможеш навести які-небудь справедливі докази. Будь певен: не перед противниками, як ти стверджуєш, а перед друзями виступиш ти на свій захист. Що ж стосується мене, то я готовий допомогти тобі відновити істину.
ЛІКІН. Засмучує мене тільки те, Полістрат, що я буду говорити не в присутності цієї жінки: так було б набагато краще. Тепер же я вимушений просити другого щоб він сповістив їй мою захисну промову. Втім, якщо ти так же добре передаси їй мої слова, як передав мені її рішення, - я відважусь на цю ставку.
ПОЛІСТРАТ. Сміливіше, Лікін! Сміливіше, тому що ти знайдеш в мені непоганого виконавця в якості захисника. Але постарайся говорити коротше, щоб мені все краще запам’яталось.
ЛІКІН. Звісно, я повинен би був висказати багато чого проти такого важкого звинувачення. Але, тим не менш, заради тебе скорочу виправдувальне слово. Отже, передай їй від мене наступне.
ПОЛІСТРАТ. Підожди, Лікіне! Говори так, як начебто вона сама була тут присутньою, а я потім відтворю тебе перед нею.
ЛІКІН. Нехай так, якщо ти того бажаєш, Полістрат. Отже, вона – тут і виказала все те, що ти мені сповістив від її імені. Тепер моя черга почати своє слово. Однак тобі я не посоромлюся розказати, що зі мною відбувається; ти уявити собі не можеш, в якій мірі ти зробив для мене мою задачу більш страшною. Ти сам бачиш: піт вже покриває мене, я тремчу, я, здається, власними очима бачу її перед собою, і моя задача кидає мене у велику зніяковілість. І все ж – я починаю. Бо неможливо відступати, коли вона присутня.
ПОЛІСТРАТ. І, великий Зевсе, скільки милості відображається на її обличчі! Подивись, яке воно світле і лагідне. Будь же сміливішим і починай своє слово.
ЛІКІН. Ти говориш, найблагородніша з жінок, що я воздав тобі великі і надмірні похвали. Але я не знаю, яка з них може зрівнятися з тим словом, яке ти сама тільки що промовила на свою честь, найвище за все поставивши повагу до богів. Це, мабуть, більше всього сказаного мною про тебе, і нехай пробачиться мені, якщо я не зобразив тебе ще й з цієї сторони: я до цих пір не відав про неї і тому випустив з уваги. Інакше першим за всіх інших я б зобразив якраз цю сторону. Таким чином, вважаю, що я не тільки не перевищив в моїх похвалах належну міру, але сказав навіть набагато менше того, на що ти заслуговуєш. Подивись сама, як значима риса, мною упущена, наскільки вона важливіша за все для змалювання доброї вдачі і неспотвореного розуму: бо той, хто шанує богів не мимохіть, той і в стосунках з людьми буде стояти вище за всіх. Тому, якщо мені слід переписати свій твір зовсім, виправивши дане мною зображення, то я не наважусь, мабуть, нічого в ньому убавляти, а, навпаки, приєднаю до нього і те, про що зараз говорив, щоб вся робота отримала тим самим якусь назву і завершення. Більше того: я повинен принести тобі надзвичайну мою подяку. Насправді: коли я склав похвалу поміркованості твоєї вдачі і тому, що високе становище ніяк не заставило тебе злетіти і сповнитись гордощів, ти виставила проти моїх промов досить важкі звинувачення і тим самим підтвердила справедливість тих похвал, які в них були: хто не старається використати славослів’я, але соромиться їх і заявляє, що похвали для нього надмірні, той виказує цим помірність і скромність своїх думок. І чим більше ти виявляєш такий настрій, тим з більшою очевидністю стає зрозумілим, що не просто похвали, а найбільшої похвали заслуговуєш ти. І, мабуть, все що сталося приймає для тебе якраз зворотній смисл, за відомим висловом Діогена, який на чиєсь питання: «Як людині прославитись?» - відповів: «Зневаживши славу». Ось так-то і я, якби мене спитали: «Хто більш за всіх заслуговує похвали?» - міг би відповісти: «Той, хто не хоче, щоб його хвалили».
Але все це відступ, що не має відношення до справи. Виправдатися мені ж належить, власне кажучи, в тому, що, створюючи твій образ, я порівняв його з богинею Кніду, і з Герою, і з Афіною: це ти визнала порушенням міри, «не по нозі». Отже, я вискажусь по самій суті справи. Адже на сьогодні сказано, що художники і поети не повинні давати нікому звіту; а тим більш, я думаю, ті хто складає похвальні слова, хоча б, подібно до мене, вони ступали по землі, а не літали на крилах розміреної мови; адже похвали є щось вільне, і немає законом покладеної міри, бути їм вище чи нижче, але про одне тільки думає похвала: як показати, що ця людина гідна заздрощів найбільшого здивування. Одначе я не піду цим шляхом, щоби і тобі не здалося, начебто я через бідність можливостей вчиняю таким же чином.
Я скажу наступне: створюючи такі хвалебні промови, ми виходимо із того, що упорядник повинен використовувати і образи, і уподібнення, причому найголовнішим, мабуть, буде уміння гарно порівнювати. А більш за все такі порівняння можуть бути визнані вдалими тільки тоді, коли не з подібними до них порівнюється те що вихваляють, і не з тим, що нижче за нього, приводиться до співставлення, але піднімається, наскільки можливо, до найвищого. Скажемо, наприклад, що хто-небудь, бажаючи похвалити собаку, скаже, що вона більша за лисицю або кішку. Як, по-твоєму: хіба така людина знає толк в похвалі? Навіть якби вона сказала, що собака рівна з вовком – і тоді це ще не велика похвала. Як же досягти того, щоб похвала була дійсно похвалою? А тим, що ми скажемо: собака подібна леву величиною і силою. Так зробив поет, що бажав оспівати пса Оріона: він назвав його «приборкувачем левів». – ось похвала собаці, доведена до кінця. Або ще: припустимо, хочуть похвалити Мілона кротонського, чи Главка із Каріста, чи Полідаманта і скажуть, що кожен із них був сильнішим, ніж жінка. Скажи: чи не збудить сміх ця безглузда похвала? Так само, якщо скажемо, що той або другий був кращим за будь-якого чоловіка, і це було б ще недостатньою похвалою. Як оспівав Главка знаменитий поет? (2) Він сказав: «Ні Полідевк могутній, ні залізний Алкмени син не здійняв би руки, щоб схопитися з ним». Ти бачиш, з якими могутніми богами порівнював він його? Більш того: він зобразив його навіть сильнішим за них. І що ж? І сам Главк не був стурбований тим, що його співставили з богами – покровителями атлетів. І ці боги не почали мститися ні Главку, ні поету за нечестиву, як нібито, похвалу; але обидва вони здобули славу і повагу еллінів. Перший, Главк, - своєю силою, а поет – і багато іншим, і в особливості якраз тим самим твором. Отже, не дивуйся, якщо і я, бажаючи порівняти тебе з ким-небудь, зробив те, що було невідворотним для упорядника похвального слова: я використав для порівняння образи більш високі, які підказувала мені сама течія промови.
Але оскільки ти згадала про лестощі, я повинен сказати: що ти ненавидиш підлесників – це я схвалюю, інакше і бути не повинно. Але я хочу розділити і розмежувати перед тобою труд славословця і перебільшення підлесника. Справа в тому, що підлесник заради власної вигоди роздає похвали мало піклуючись про істину. Підлесник вважає за потрібне все перехвалити, видумуючи і від себе добавляючи більшу частину якостей які вихваляє: навіть Ферсіта не посоромиться він оголосити прекраснішим чим Ахілл і сказати, що Нестор був молодшим за всіх тих, хто прийшов до Трої. Підлесник поклянеться в тому, що у сина Креза слух гостріший, (3) ніж у Мелампода, і що Фіней бачить краще за Лінкея, - якщо тільки він має надію виграти що-небудь брехнею. Але той, хто створює всього лише похвальне слово, в жодному випадку не буде брехати і приписувати тому, кого хвалить щось таке, що йому зовсім не властиве, а вибере ті якості, якими наділила його природа – нехай вони і будуть занадто великими, і примножить їх і возвеличить. Бажаючи похвалити коня, тварину за своєю природою, як відомо, легку і швидку, він відважиться сказати, що кінь:
Мчав, колосків торкаючись ледь, і не гнулися стебла, (4)
і не задумається назвати біг коней «схожим до бурі». Саме так, вихваляючи красиве, гарно влаштоване житло, він скаже:
Тільки в чертогах у Зевса подібне побачити можна (5)
А підлесник здатен сказати таке слово навіть про халупу свинопаса, якщо тільки він розраховує що-небудь отримати від свинопаса. Так, Кінет, що був підлесником при Димитрії Поліоркеті, вичерпавши весь запас лестощів, похвалив Димитрія, якого мучив кашель, за те, що він відхаркується дуже музикально.
Однак відмітною ознакою одного від другого є не тільки те, що підлесник навіть від брехні не відмовляється, коли хоче догодити тому кого вихваляє, - той хто хвалить без лестощів старається тільки возвеличити вже існуюче. Ні, чимала відмінність між ними і в тому, що підлесники повністю, настільки можливо для них, використовують перебільшення, а упорядники похвальних промов навіть і в перебільшеннях скромні і не перетинають кордонів. Із багаточисельних ознак, що відрізняють лестощі від щирого вихвалення, я привожу тобі небагато, щоб ти не ставилась підозріло до всілякої похвали, але належною мірою судила і відміряла кожну.
Отже, якщо хочеш, порівняй створене мною з цими обома взірцями і подивись, з яким із двох воно схоже. Я, зі свого боку, вважаю, що якби яку-небудь потворну жінку я назвав схожою на скульптуру у Кніді, - тоді, дійсно, мене було б варто визнати базікою і підлесником, гірше Кінета. Але, сказавши це про тебе, чия краса усім відома, я відважився зблизити порівнювані образи, які не так вже й далеко стоять один від одного.
Але, можливо, ти скажеш, - точніше, ти вже сказала, - що можна було похвалити твою красу, але слід було зробити цю похвалу бездоганною і не порівнювати з богинями ту, яка є всього лише смертною. Але я, - прийдеться мені, нарешті, виказати правду, - я не з богинями порівнював тебе, краща з жінок, а творіннями славних майстрів, зроблених із каменю, бронзи і слонової кістки. А те, що людьми створене, не нечестиво, я вважаю, рівняти з людьми, якщо, звісно, ти не вважаєш самою Афіною статую, створену Фідієм, чи Афродітою Небесною те, що створив у Кніді Пракситель не так багато років тому. Але подумай: хіба не буде нешанобливим судити про богів, істинні образи яких недоступні для людського мистецтва, - так, принаймні, думаю я.
Втім, якщо навіть я і насправді порівняв тебе з самими богами, то це не мій винахід, і не я перший проклав цю дорогу, але до мене багато славних поетів, і перш за все твій співвітчизник Гомер, якого я зараз і викличу сказати за мене своє слово, інакше ніщо не допоможе, - і нехай разом зі мною буде осуджений і він. Отже, я спитаю Гомера або, краще, тебе замість нього, - бо ти похвально зберігаєш в пам’яті найпрекрасніші місця його пісень, - яка твоя думка про нього, коли про полонянку Брисеїду Гомер говорить, що, оплакуючи Патрокла, вона була подібна до золотої Афродіти? Потім, трохи далі, як наче недостатньо було порівняти Брисеїду з Афродітою, поет говорить про неї:
Мовила в горі жона, видом подібна богиням.
Що ж? Коли він виголошує подібні промови, ти і на нього сердишся і відкидаєш геть книжку чи надаєш поету свободу в його похвалах? Але якщо ти навіть цього не робиш, то йому надали це право минулі віки і ніхто із людей не звинуватив Гомера в цьому, навіть той, хто наважився бичувати його образ, (6) навіть той, хто багато віршів в його піснях відкинув, як несправжні, і відмітив їх особливими значками. (7) Так невже Гомеру дозволено буде порівнювати з золотою Афіною полонянку не еллінської крові, до того ж яка проливає сльози, а я не посмію порівняти із зображенням богинь – не скажу красу, бо ти не хочеш чути про це, але жінку з сяючим поглядом і незмінною усмішкою, яка якраз і робить людину подібною до богів?
А на прикладі Агамемнона, подивись, як мало Гомер щадить богів і як розпорядився їхніми зображеннями для створення цілісного образу: поет говорить, що обличчям і головою Агамемнон подібний Зевсу, Аресу – стегнами, грудьми ж – Посейдону. (8) Так розподіляє Гомер частини людського тіла між зображеннями багатьох богів. І в іншому місці поет знову називає рівним губителю смертних – Аресу – Гектора. Також і інших героїв: фрігійця, сина Пріама, називає «богоподібним» і «богорівним» нерідко зве сина Пелея. Але я знову повернуся до жіночих образів Гомера. Ти, звісно ж, чула не одного разу від нього:
Артеміді подібна або золотій Афіні (9)
і
Як Артеміда спускається з гір… (10)
І не тільки самих людей Гомер порівнює з богами, але навіть волосся Евфорба, і притому змочене кров’ю, порівняв з Харитами. І взагалі схожі порівняння у Гомера настільки багаточисельні, що немає жодного місця в його поемах, яке б не було прикрашене образами богів. Так що, або нехай будуть викреслені ці місця у Гомера, або і нам та буде дозволено відважитися на такі ж дії. І до такого рівня поет не був зобов’язаний звітувати про свої образи і порівняння, що Гомер не повагався навіть возвести похвали богиням, ґрунтуючись на порівнянні з нижчими. Так, очі Гери Гомер порівняв з очима вола; інший поет дав Афродіті «фіалкові очі». Нарешті хто не знає «розовоперсту Еос», якщо він хоча б трохи знайомий з поемами Гомера?
Однак це ще більша помірність, якщо хто-небудь за свою зовнішність називається богоподібним. Але скільки людей і самі свої імена створили наслідуючи іменам богів: всі ці Діонісії, Гефестіони, Зенони, Посейдонії і Термії. Латоною звалася дружина Евагора, царя кіпрського, і все ж богиня не прогнівилась на неї, хоча могла перетворити її на камінь, як Ніобею. Я не говорю вже про єгиптян, які є найбільш богобоязливим народом і все ж широко використовують імена богів: майже всі їхні імена небесного походження.
Таким чином, не личить тобі так боязко здригатися від моєї похвали. Бо якщо і є в цьому творі які-небудь помилки у відношенні до діл божественних, то ти не відповідальна за них, якщо взагалі не думаєш, що хто-небудь може бути відповідальним за почуте ним. Мене ж покарають боги лише після того, як покарають спочатку Гомера і інших поетів. Втім, вони ще до сих пір не помстилися кращому із філософів, який сказав, що «людина є образ божества».
Багато ще чого я міг би тобі сказати, однак закінчу на цьому моє слово, заради Полістрата, щоб він зміг пригадати все сказане.
ПОЛІСТРАТ. Не знаю, Лікін, чи це ще можливе для мене: так просторово ти все охопив, - відмічений водяним годинником час вже скінчився. Однак я спробую пригадати все. Як бачиш, я вже направляюсь до неї, затиснувши вуха, щоби щось інше, попавши в них по дорозі, не змішало стрій твоїх слів і не прийшлось би мені слухати свист моїх глядачів.
ЛІКІН. Це вже твоє діло, Полістрате, подбати про те, щоб зіграти якомога краще. Я ж, надавши тобі дію, відійду тепер вбік. Коли будуть оголошувати, як розділилися голоси суддів, тоді я і з’явлюсь подивитися, яким буде кінець змагання.
ПРИМІТКИ:
1)… наслідуючи співаку із Гімери, склав яку-небудь пісню зречення…- мається на увазі поет Стесіхор (640 – 555 р. до н. е.), що прожив більшу частину життя в Гімері на Сицилії. Пісня відречення – «Палінодія» Стесіхора. За переказом, Стесіхор в одному зі своїх творів образив дочку Зевса і Леди Єлену і був покараний сліпотою; зір повернувся після того, як він написав «Палінодію Єлені», де відрікся від образливих висловів.
2)… Як оспівав Главка знаменитий поет…- мабуть – що мається на увазі Піндар (521 – 441 р. до н. е.).
3)… у сина Креза слух гостріший…- за переказом, син лідійського царя Креза (правив біля 560 – 548 р. до н. е.), що славився своїм неймовірним багатством, був глухонімим.
4)… Мчав, колосків торкаючись ледь…- див. «Іліада», пісня XX.
5)… Тільки в чертогах у Зевса…- див. «Одіссея», пісня IV, «Зевс лиш один на Олімпі має таку обитель».
6)… навіть той, хто наважився бичувати його образ…- мається на увазі Зоїл, ритор IV ст. до н.е., із Амфіполя в Македонії, учень молодшого софіста Полікрата із Афін, що відзначався їдкими нападками на Гомера, за які в насмішку був названий «гомеробичувальником» (гомеромастикс).
7)… той, хто багато віршів в його піснях відкинув…- мається на увазі Аристарх (біля 220 – 145 р. до н. е.), вчений граматик олександрійської школи, який займався обережною критикою тексту гомерівських поем, позначаючи особливими значками сумнівні або підроблені вірші.
8)… що обличчям і головою Агамемнон подібний Зевсу…- див. «Іліада», пісня II.
9)… Артеміді подібна або золотій Афіні…- див. «Одіссея», пісня VI.
10)… Як Артеміда спускається з гір…- див. «Одіссея», пісня VI.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.