Петля
Цей новий, невідомий шлях. Діджитал арт by © Пан ДПочаток
Петля
Петля
Осінь. Похмуре небо набирало відтінку штормової грози, але горизонт ще майорів яскравими кольорами ніжного закату. Все навкруги було нерухоме, окрім одинокого ключа перелітних птахів, який гострою стрілою перетинав полотно піднебесся, так спокійно та рішуче.
Неосяжні, чорні як вугілля хмари, все ще набирали своєї критичної маси щоб у самий несподіваний момент розверзнутися прохолодною зливою.
Трава та листя дерев тільки починали жовкнути. Де інде поодинокі листочки падали, як маленьке пір’я, плавно опускаючись на поверхню сирої землі.
Все навколо було мертвим та овито непорушною тишею.
На дорозі, з лівого краю шоссе, стояли порослі зеленню, покинуті автівки та вантажівки. Через тріщини у хрупкому асфальті пробивалась трава та поодинокі карликові кущі. З правого боку були повалені непогодою сітчасті паркани, за якими простирались зруйновані ангари та дрібні заводи. Природа завжди забирає своє по праву.
Десь на горизонті, за зеленою смугою дерев, майоріли обриси міста. Вершини будівель ще поблискували у промінях вечірнього сонця. Все здавалось, що яскравий, помаранчовий диск не мав бажання прощатися з цією частиною світу та не поспішав зникати за крайнебо.
Старе, жовте, заржавіле корито, яке колись називалось автобусом їхало по дорозі на зустріч залізобетонним джунглям. Повітря в салоні буле затхлим та наелектризованним. Міріади пилинок в згасаючих промінях сонця, що намагались пробитися крізь брудні вікна, застигли як в невагомості.
В деяких місцях підлога пошарпалася та згнила так, що можна було бачити полотно дороги якою їхав автобус. Одинока лампочка, в розбитому пластиковому плафоні, мерехтіла блідо-жовтим світлом на останньому диханні. Ось-ось і хрупка спіраль у скляній бульбашці перегорить та напівтемрява запанує цим простором.
Старі, іржаві пружини, анахранічних крісел автобуса, скріпіли у такт вибоїнам на дорозі.
Десь позаду спалахнула блискавка. Величезні краплі дощу забарабанили по стелі та вікнах, на лобовому склі несамовито почали рухатися та жахливо скріпіти омивачі.
Гучно і басовито загурктоів грім. Вода почала просачуватись крізь старий та дірявий дах. Вмить одинокий вартовий світла згас, та темрява похмурого неба заполонила простір салону.
Запахло сіркою.
- Синхронізація завершена. - промовив штучний жіночій голос.
Серце Джона забилось немов з новою силою, так стрімко і швидко. Здавалось, що йому вкололи неймовірну дозу адреналіну для того щоб повернути з протилежного берега річки Стікс. Хтось порушив його мирне перебування у нескінченності та витягнув з тривалого стану анабіозу.
- Хтось щось сказав, або мені здалося? - намагаючись не порушити лаконічної тиші, він звернувся до сидячого чоловіка у капелюсі по переду нього.
- Так, вам здалося. - Випускаючи їдкий клуб диму сказав чоловік, але негативно похитав головою. Джон відчув на собі як цей невідомий пан лукаво усміхнувся, тремтіння прокотилося, та виступило холодним потом на його спині.
- Вибачте, ми знайомі? - здивовано та обережно спитав його Джон.
- Ні Джоне.
- Та що тут вбіса коїться?! - несамовито випалив Джон.
- Нічого особливо, просто настав ваш час містер Медкап.
Заскрежетали гальма, автобус різко смикнувся у сторону. Все тіло Джона раптом підскочило з сидіння, та на мить він завис у повітрі, автобус критично нахилився у правий бік. На долю секунди він побачив у лобовому склі стрімко наближаючийся бетонний відбійник.
Все сталося за якусь неймовірно коротку мить, але за цей час він зміг вловити блискучі золоті пісчинки, що закружили у салоні по переду ньго і в ту ж мить темрява окутала його свідомість.
З напів мертвого оцепініння Джона вирвали крики людей, різкий запах гарі та розлитого пального. Передня частина автобуса була вже об’ята полум’ям.
- Допоможіть хто небудь, будь ласка! - доносились благаючі прохання з салону.
Джон ледь зміг підвестись на ноги. В його голові дико та безпощадно пульсувала біль. В очах все плило. Він ніяк не міг збагнути чи то тече по його чолу кров чи дощ. Розгледівши розбите бокове скло на горі, він почав вилазити з останніх сил з салону.
- Допоможіть будь ласка! Мій син, його придавило! - кричала якась жінка. - Благаю!
Джон чипляючись за життя виштовхував своє тіло назовні. Дощ заливав його лице, повернувши голову наліво він побачив, що задне колесо ще крутилося розбрузкуючи воду. Підтянувшись за черінь, його тіло нарешті опинилося назовні. Важко дихаючи Джон розпластавсь на боку автобуса, густий чорний дим підіймався з капота. Несподіванно в його ногу вчепилася чиясь рука.
- Допоможи... - благав голос з салону, Джон від раптовості моменту та страху, смикнув автоматично ногою, перекинувся на спину, та поповз назад. Права рука зіскользнула з вологої поверхні автобуса і він впав на мокрий асфальт. Попереду щось гупнуло, та їдкий чорний дим повалив ще дужче з передньої частини. Джон знову почув цей різкий запах пролитого бензину. З салону ще доносилися стухаючі прохання.
“Біжи! Біжи!” - кричав він собі у голові.
Тіло Джона, ледве змусило себе встати на ноги, воно було в агонії болю. Але жага до життя завжди перемагала у світі Джона. Він підвівся і шкандибаючи на ліву ногу побіг з такою швидкісттю яку максимально дозволяло його тіло. На губах та язику був присмак гарі та заліза. Серце билося з над світловою швидкістю. Крок за кроком, далі, далі від часової бомби.
В вухах Джона різко задзвеніло, він відчув як хвиля гарячого повітря вдарила йому в спину, через долю секунди роздався гучний взрив. Його і так змучене тіло пролетіло ще кілька метрів та впало поблизу бетонного відбійника.
Повільно і блимаючи, наблюдаючи цей палаючий жах, очі Джона закрились.
Тиша. Така омріяна, бажана, неминуча.
***
- Ти мусиш все згадати Джон. - десь тихо за спиною, роздався коротким ехом, спокійний та ласковий жіночій голос.
“Який же він знайомий!” - подумав Джон.
Раптом над його головою загорілась лампа та блимнула пару раз, він побачив себе у відображенні дзеркала.
Джон стояв упершись руками в пожовтівший від часу та бруду умивальник. По його округлому, трішки витянотому обличчю, десь вже запекшись, струмилась багряна кров. В короткому, темному волоссі маленькими шматочками поблискувало застрягше скло. Права бров була розрублена майже навпіл, він хотів до неї одразуж доторкнутися, але тіло його не слухалось, він зрозумів, що також не відчуває і біль. Його сірі очі дивилися на ньго нерухомо. Запахло сіркою.
Довга подвійна лампа затріщала характерним скрежетом, блимнула та погасла, але через мить знову спалахнула яскравим, холодним, білим світлом. У відображенні дзеркала, за спиною Джона, з’явився ледь помітний жіночий силует. Повітря так наелектризовалося, що волосся на його руках повставало дибки.
- Ти мусиш все згадати Джон! - різко промовила жінка. І знову його тіло та розум огорнула темрява та нещадна тиша.
Десь на планеті Земля, Сьогодення