Лавка
Лавка стояла там давно. Кожного дня на ній зранку сиділи чоловіки й жінки. Вони були неохайні, від них смерділо.
– Не дивися! – шарпала мою руку сестра, і ми пробігали повз.
Повз наші двері майже кожного ранку проходила наша сусідка Агнеса. Всі чоловіки з нашого будинку мріяли про неї. Всі жінки нашого будинку заздрили їй. Вона була ставна, красива, з довгою русявою косою та сонячною посмішкою навіть в дощ.
Були ранки, а потім дні, коли її не було.
– Не було вдома вже два тижні, –сказав мій вуйко Йосиф. – Де ж їй ще бути, як не там.
«Де це – там?» – запитували ми вуйка Йосифа. Він незмінно відповідав: «Не можу вам сказати, доці. То велика доросла таємниця».
Таємниця розкрилася несподівано. Одного туманного осіннього ранку. Якогось там листопадового дня. Я неохоче йшла до школи. Сестру заболіло горло і вона залишилася вдома. Я вирішила йти тією вулицею. Коли проходила повз ту лавку, побачила нашу сусідку. Вона сиділа серед синюшних чоловіків і жінок, пошарпана, неохайна. Наче не від світу цього.
Я помахала їй рукою.
Вона мене не впізнала.
Дивилася кудись в туман.
Її нові друзі хаотично помахали мені руками.
Під вечір того ж дня про Агнесу говорила вся вулиця.
– На тій лавці її знайшли. Наче спала, – сказав вуйко моїй мамі.
Минули роки. Та лавка досі стоїть. Вона – останній жертовник для багатьох чоловіків та жінок.
І мені моторошно. Хоча мені вже майже сорок років.
5 червня 2023 року