16.12.2023 19:32
для всіх
17
    
  - | -  
 © Лора Вчерашнюк

Казка. Бояна хоробра

Оселилася у нашому селі одна відьма. Зла. Так казали жінки, що на це діло лихе нюх мають. Приплила звідкілясь у човні, з торбиною якогось чи добра?. Зайняла пусту хату з давно забитими дверима та вікнами. Показала документи на купівлю від старих хазяїв, що в інше місце перебралися. Чесно кажучи, пустих хат у нас з десятка два було. Люди за кращим життям підіймалися і пливли кудись – більше їх і не бачили і не чули. А тут – до нас. Одиначка, гарна. Відомо, відьма. Відомо, зла, бо зайняла якраз ту саму хату у тому самому місці – так шепотілися жінки між собою.


Мені ж було років дев’ять, все було цікаво і тим паче – нові люди. Коли батьки не бачили, я мерщій бігла по бур’янах за городами до новенької, прилипала до щілини в заборі і з острахом і цікавістю дивилася, а що ж та зла відьма робить. Цікавість завжди перемагала мій страх і жахи з казок про злих чаклунів і чаклунок, що поїдають дітей неслухняних.


Річка наша була гарна, глибока, але не широка – переплисти на човні на той бік можна за півгодини. Та нащо? Там – ліс та й ліс, що вкрив схили пагорбів височеньких. Чужа земля – казали наші поважні старі люди. Тримайтесь завжди свого берега – і все буде у вас гаразд.


Казали, що дуже-дуже давно розділила ця річка наш край на дві сторони, коли два роди ворогувати почали – не могли поділити землю і владу. Треба згадати, що село наше має назву – Тихі Дзвони. І в ті давні часи тут стояла дзвіниця з найтихішими дзвонами у всьому світі – і люди звідусіль на свята з’їзджалися, щоб почути їх пісню. Кажуть старі люди, що всі хвороби-немочі відступали, жінки і чоловіки молоділи на очах, криві вирівнювалися, злі ставали добрими і щедрими. І слугували дзвонарями на тій вежі з тихими дзвонами чоловіки тільки одного роду. Але якось так трапилося що перестали народжуватися у них хлопчики, а жінкам не захотіли довірити таке діло. Тому покликали не менш відомого дзвонаря з іншого краю. Хоча він ніколи не грав на тихих дзвонах, але вирішили, що навчать його. І вивчили і навіть дзвони грали так, що перли з озера лісового самі на поверхню підіймалися. Але чужак то і є чужак, без душі до цього місця, землі. Тому величні білі квітки не зацвітали на озері. А без них, як виявилося, тихі дзвони не грали як треба.


Була так в тому роді одна дівчина Осіянна, сестра останнього законного дзвонаря. І якось пішла вона після заходу сонцю тихцем на вежу і заграла у ті дзвони. І ніхто не прокинувся, бо у снах полетіли далеко за небокрай! І зранку почали хвалити нового дзвонаря, мовляв, вийшло, зрозумів-таки премудрість майстрів наших. А той мовчав і нічого не казав. Лихою людиною виявився той чоловік. Пішов він вночі на вежу, щоб взнати, хто то грає, побачив Осіянну, запаморочився його розум від заздрощів, і - скинув дівчину з високої дзвіниці. Впала вона у озеро перлів говірливих. І – не стало озера, впала вежа-дзвінниця разом з тим лихим дзвонарем. Куди поділися дзвони ті – ніхто не знає. Та й не до цього вже було людям – почалися сварки, нарікання, ворожнеча.


Але озерна перлинна вода не зникла з цього місця, бо тут було її коріння. Вона лилася-лилася з темного неба дощем багато днів і – ось – стала річкою, розділивши землю цю на дві половини, поклала край ворожнечі. І сказала Тиха Птаха старому дідові: ця сторона ваша, а ця – ваша, і заборонила на віки ніколи нікому ні з я кого роду не перепливати на іншу сторону. Були зухвалі – пливли, та не верталися назад. Пастка посеред річки була – диво з див. Мудра Матінка Засоль – так звали ту річку з знала сутність людську, незговорчу, уперту – тому і сторожів поставила на межі, що сомами велетенськими вусатими підіймалися. І тоді ставали перед човнами перевали-валуни як скелі перевертали зухвальців. Вигадка – не вигадка, але наші місцеві чомусь усі вірили в це. Вверх чи вниз по річці плавати – плавали, але на той бік – зась. І що цікаво – наші рибалки яку тільки рибу не виймали з води, але ніколи – сома, хоча бачили їх незліченну кількість разів.


Але діти добре знали, що то не вигадка. Бо кожне дитя в селі розповідало дорослим про дивовижні сни, в яких велетенський, усміхнений, довговусий сом розважав їх казками. А от що то були за казки, про що вони – діти передати не могли, бо мова того мудрого і доброзичливого Сома була чудернацька, місячна, мабудь. А перевести її на людську, сонячну – вони не знали як, бо діти ж малі. А як виростали – то про казки ці забували, поки нова малеча якось перед літніми чи зимовими святами не нагадає. А що то казки були незвичайні, то можна було бачити в сяйві нездешньому оченят дитячих, коли про сни свої незбагненні говорили-щебетали, наче соловейки лісні, але зрозуміти ніхто нічого не міг. Я теж такі бачила. І що дивно, досі пам’ятала все чітко і ясно, нічого не забула. А що найдивніше – я могла ці казки переказати дорослим, людяною мовою. Але…


Варвара, як звали новоприбулу поселянку, виявилась моторною жіночкою. Струнка, чітка у рухах, чорнява, з привабливим, усміхненим лицем. Відбила дошки з вікон і дверей, прибрала у подвір’ї весь бур’ян із сміттям. Хату вимила ззовні і зсередини, причепурила горщиками з квітами. І все це не з допомогою якихось чар потойбічних, як я очікувала (казок про відьом багато читала й чула!), а з допомогою звичайних підручних інструментів, що в кожній хаті є – залізного ціпка, віника, ганчірок і води з криниці.


Наші ж за нею насторожено спостерігали здалеку, з вікон, придивляючись. І що то вона почне робити? Як жити? І ось, справдилося – почала вона ходити до лісу за травами та коріннями різними і розвішувати все це зілля по двору віничками. І не ховалася. Мовляв, ось, люди, я тут, знаю, ви все бачите. Приймайте – будемо разом жити.


У селі люди, звісно, час від часу хворіли. Але їздили по крученій дорозі у більше село за 20 верств – там був медичний пункт невеликий і фельдшер для швидкої допомоги. Та якщо зовсім крутило, то що правди діти, їздили аж за Дзвін-гору до «лісовика» Дзея. То був відомий здавна знахар, чи то колдун. Хоч би як – людям допомагав, а що живе далеко – то ж не дуже і зважали. Але щоб отак під самим носом? Це вже занадто. І не виженеш – всі документи на купівлю землі і хати в повному порядку. А закон тут поважали.


Варвара по хатам не ходила, себе рекламуючи, чекала. Піч у хаті працювала – димок світлий йшов, щось собі варила, куховарила.


Сьогодні я знов стояла біля тину, заглядаючи у двір – жінка мене приваблювала своїм спокоєм і впевненістю, легкістю ходи і вивіренністю рухів. При всій її стрімкості і непередбачуваності для мене дій, вона більше нагадувала танцівницю – пластичну та життєрадісну, ніж хижу, покручену злом казкову хижачку . Вона була схожа на живу сяючу краплину, цілісну і рухливу.


Раптом Варвара зупинилась напроти мене: - Та заходь уже, годі в бур’яні ховатись.


Я від несподіванки впала, відлипнувши від щілини у заборі. Варвара обперлася на тин і роздивлялася весело мене.


- Не бійся, щось покажу, хвіртку можеш не зачиняти, - всміхнулась і пішла у хату.


Мене вмовляти не треба – і я підстрибом побігла за нею. У хаті було чистенько, просторно, чудово запашіло зібраними у лісі і з далекого лугу травами. Я сама любила гуляти одна поза селом, любила лежати серед високих велетнів – дубів і плести собі віночки з різної духмяної зелені, приспівуючи собі під ніс різні співаночки.


Я присіла коло столу, озираючись.


- Що, шукаєш лиховісного чорного кота? – зазирнула у вічі Варвара.


- Чому це? – зсоромилася я і ввібрала голову в плечі.


- Ні, кота не буде. Та й не було ніколи, – вона сіла навпроти мене. – Я тебе буду звати Бояна, ти не проти?


Я зніяковіла.


– Але ж…


- Я знаю твоє ім’я від людей. Та для мене ти будеш Бояною, згода?


- Але чому?


- Бо ти сама прийшла. Одже, тобі цікаво все нове. А Бояна – значить - хоробра. Бо хоробрість змінює світ.


- А нащо щось змінювати? Хіба і так не гарно все?


- Зміни необхідні. Та й що казати – вони неминучі. І те, що раніше було гарно і добре, зараз тільки скови для ніг, рук, серця, голови. Ти розумієш?


Я хитнула заворожено головою, хоча мало що зрозуміла.


- А нащо це мені? До того ж, я зовсім-зовсім не хоробра. Навіть навпаки, я боюся безлічі речей – і громовиць з блискавками, і нашого когута-півня, що мене чомусь не взлюбив з першої зустрічі і весь час задирається… А ще я боюся дзеркал і річки… А найбільше - того каменю у лісі, - я замовкла, чекаючи коли Варвара почне з мене кепкувати.


Але жіночка сиділа навпроти мене і уважно, по-доброму слухала.


- То продовжуй, Бояна, - м’яко сказала вона, - який такий камінь тебе лякає?


Я трохи посміливішала і знов почала свої жалісливі оповідки про себе-жахливу боягузку. Варвара, хоч і доросла і поважна, але визивала чомусь довіру.


- Є у нас у лісі місцина одна, ніби зачарована, так, так. Там багато різних грибів і ягід, але наші чомусь за ними туди не ходять, оминають. Спитала у батька, а він, знаєте, ну нічогісінько не боїться!, сказав, що це місце погане, і гриби-ягідки звідти не смачні. Але ж ви знаєте мою цікавість? Вона переборює всі заборони і ляки. Й до того ж, це був час, коли я нічогісінько не боялася. Була сміливою, як мій батько… Так от, після гарного літнього дощику, коли всі родичі були де інде, я взяла луб’яний кошик і тихцем побігла до того дивного місця. А там, ой, забула сказати, найголовніше ж. Там є невеличка галявина, яка відкривається однією стороною, вибігає прямо до річки. Берег там високий, не спуститися, і на самому краєчку якимось дивним чином ніби висить величезний камінь. Як він так тримає рівновагу, ніхто не знає, кажуть, чаклунство прадавнє.


Варвара налила собі і мені у чашки пахучий відвар чебрецю і розмарину. Я подякувала і –повела далі, сором’язливо відводячи очі у сторону через свою таку шкодяну вдачу:


- Так от, почала я збирати там грибочки з ягідками, і не побачила, як підійшла до того чаклунського каменю. А там який дід весь сивий, скрючений сидить і з мене очей не зводить. Я заклякла на місці. А він мене пальцем поманив, мені б бігти подалі хутко, але ноги самі до нього пішли. І він мені сказав лише одне:


- Дивися, дівчинко, що з тобою буде, якщо до цього каменю підійдеш, і тим паче, якщо про казки Біловуса-Сома згадаєш.


Він стукнув палкою по тому каменю, з-під нього вилізла велетенська зміюка, а змій у нашому лісі ніколи не було!, витягнув з-за пазухи кілька мишенят і кинув їх на землю. Змія відкрила свою здоровенну пащу і почала засмоктувати тваринку та тваринкою. Далі я не пам’ятаю, що було, у мене запаморочилася голова і я вже прийшла до тями, стоячи біля своєї хати.


Я замовкла, і стало чути, як біля відкритого вікна співають безтурботно пташки.


Варвара взяла мене лагідно за руку:


- Все добре, Бояно. А що було далі?


- Далі ж що? Так з того часу я почала багато чого боятися. А ще, батьки заборонили підходити мені до дзеркал і дивитися у воду. Не можна, то й не можна. А ви як гадаєте, чому не можна? То якась гра така?


Варвара підняла моє обличчя:


- Іншим разом, коли ти знов до мене прийдеш, я розповім тобі, що я думаю з цього приводу. А зараз, гадаю, твої батьки хвилюються, де ти так забарилася.


Ой, і дійсно, я скочила на ноги. Сонце вже було височенько, тож кілька годин, мабудь, минуло за розмовами.


Я вже стояла у дверях, коли Варвара гукнула:


- Бояна, сьогодні твого сусіда почне лихоманити, його жінка прибіжить до вас за кобилою і візком, щоб везти до фельдшера. Скажи їм, хай ідуть до мене.


- Не підуть, вони вас бояться.


- Нічого, ти скажи, а далі – все складеться саме собою.


«»»


Сутінки накрили село рано і примарно. Найшли хмари, налетів шквалом вітер-буревій. На вулиці вило, все хиталось, лило зливою. Ми сиділи тихенько на пічці і мовчали. Блискавки били світлом і гуркітом у вікна. Мати обіймала мене і чомусь пошепки казала – Не бійся, дитино, це скоро минеться. Батько сидів на лаві біля вікна, ніби ловлячи блискавки зіницями. Очі його дивно променіли. Він був відчайдухом – нічого і нікого не боявся. Всім говорив правду у вічі. Хтось поважав, а хтось і ненавидів. Але його статура бійця не давала помститися «скривдженим». Коли він підіймав мене і садив на широченні плечі – це було щастя. Батько був моїм прихистком і захисником. Мати – то мати назавжди, могла і насварити і пригрозити якимсь покаранням. Батько ж витирав мені сльози образ – і розповідав легенди про давніх воїнів-богатирів і чарівних принцес, яких ті визволяли із пазур чудовиськ. А я так і засипала на його руках, поки він не відносив мене на теплу піч.


Раптом грюкнули двері і вбігла мокра з голови до ніг сусідка. Вона кричала, що чоловік помирає, що треба наша кобила, бо їхня закульгала, що треба ж щось робити. Ми зіскочили на підлогу, мати забігала по хаті. Батько розмірковував.


- У таку зливу – не можна, ти ж сама розумієш!


Сусідка впала на стіл головою і заплакала, дурно закричала. Ми всі відчули себе безпомічними – хотіли допомогти, але не знали як. Тоді я набралася духу і сказала дорослим те, що почула від Варвари зранку. Дорослі дивились на мене, як на примару.


- Ти не вигадуєш, донечко?


- Ні, - похитала я головою. – Варвара чекає на вас.


Грім зовсім близько так грюкнув, що ми ледве втримались на ногах.


- Добре, - сказав батько, - хай що буде, вибору злива не дає.


Він накинув на себе плаща і вийшов хутко на вулицю. Жінки побігли за ним. Мене залишили у хаті – це був наказ батька.


Вони прийшли під ранок, коли я вже задрімала. Гроза вщухла, ніби й не було. Я відкрила очі і у сонячних променях побачила батьків, що пили молоко за столом і тихо розмовляли. Я прислухалася.


- То вона і справді добра знахарка-травниця. Як Любена підняла на ноги. Уже он по двору ходить.


- Так то воно так, але ж хто зна, – не вірила мати. – Може спочатку так, а потім і інше, дурне покаже. Чужий, то чужий, хто знає, що у нього на тямі…


- А може вона і ваше нещастя здолає? – знов сусідка тихцем.


Я насторожила вуха і підняла зацікавлено голову – яке таке нещастя у нас?


- Ну добре, - батько побачив, що я прокинулася і прислухаюся. - Хай там як, вона допомогла. А далі – життя покаже.


«»»


Новина про «грозову» подію рознеслась за годину по всім подвір’ям нашого села. І до хати Варвари потягнулися люди, хто з чим. Варвара не відмовляла у лікуванні нікому, брала за те, хто що приносив. А я, бо було літо, з її дозволу сиділа кожен день у кутку і все спостерігала і запам’ятовувала.


У якісь гарні ранки ми йшли до лісу і Варвара, жвава і весела, мені все розповідала про трави, про дерева, про квіти, розмовляла з ними і мене вчила цій дивній рослинній мові.

Інколи вона мене запитувала, ніби між іншим:


- То що, дівчинко, хочеш знову хороброю стати?


Але я ховалася за деревом і з острахом хитала головою: - Ні, ні, мені не можна. Ось як є, то і добре.


Якось до Варвари прийшла жіночка з дивним для мене проханням:


- Варваро, ти ж також жінка! Зрозумій! Кохаю його! А він – все до іншої свататись ходе.


- А я що? – звела брови Варвара.


- Ну, дай щось, приворожити. Ти ж це знаєш… Хіба ні?


- Так, знаю, та не допомагаю у цьому. Бо ви всі втрьох уже «понівечені», зав’язані в один вузол. Одному погано стане – стане і всім. Розумієш?


Жіночка зніяковіла:


- Як це, усім? Чому?


Варвара всміхнулася, потім глянула у мій бік:


- Бояна, принесено мого зілля, - і хитро підморгнула.


Я зрозуміла про що вона, вискочила з хати і принесла банку із прозорою, сяючою, ніби з крихтами золота, рідиною.


- Ось, тримай, розділи на три частки. Сама випий, дай і їм випити. Та щоб не знали. Іди.


Жінка раптом напряглася:


- Це щось погане буде? І чого плату не береш?


- Хіба за добро платять? Платять за вміння.


Двері за жінкою зачинилися і я підбігла до Варвари:


- І що тепер буде?


Вона обійняла мене весело:


- Буде диво. Ти ж знаєш, це вода, настояна на сонці. Вони вип’ють – і розбіжаться кожен в свою сторону, злий вузол розв’яжеться.


- А можна і я таке «доброзілля» зроблю у себе на дворі?


- А чом ні? Сонце – скрізь однакове!


«»»»


Два місяці промайнули, як час весняних струмків, і щастя моє закінчилося враз і зненацька. Я прийшла до Варвари зранку і вперше побачила не чарівну, жваву жіночку перед собою, а жінку з рішучим, вольовим обличчям, на якому почуттям ніжнім і лагідним не було місця. Я зупинилася на місці, як вкопана, вирішила, що не вчасно, може, у Варвари якісь важливі клопоти. І вже повернулася йти, але Варвара міцно взяла мене за руку і сказала:


- Часу вже нема.


-У кого? – перелякано видавила я з себе. Страх похолодив мені спину і потилицю.


- У мене, Бояно, у мене. Тому діяти треба рішуче. Ти знаєш, заради чого я тут?


- Ні, - ледве вичавила я з себе. Рука боліла, але пручатися, щоб звільнитися, не було сил.


- Я тут оселилася на невеликий час заради тебе.


Я мовчки дивилася на Варвару, приголомшена такою новиною.


- І нащо я вам? – це все, що зміг зформувати мій мозок.


- Дурненька, не ти мені, а я тобі.


- Ви мені? Але я вас не звала.


- Ти – ні. Але є ті, хто хвилюється про тебе? І ще про когось…Хватить балачок, пішли.


І Варвара силоміць повела мене до річки. Я була майже паралізована якимось потойбічним жахом, але воля Варвари була незламна. Вона нахилила мене до води:


- Дивися.


І я побачила. Я побачила зморшкувате, як старече, дитяче обличчя. Хіба це була я? Я пам’ятала себе п’ятирічну дівчинку – з чистим обличчям, зеленими очима, і рожевими щічками.


- Ти бачиш, що з тобою зробили ті страхи, навіяні тим сивим чаклуном-дідом?


Я хотіла плакати, але не могла відвести погляду від того, що показувало дзеркало річки. Я не хотіла вірити. Це було не можливо, але пояснювало, чому сусідські діти перестали зі мною товаришувати, як один. І я згадала ту розмову між моїми батьками та дядьком Любеном, якого в грозову ніч вилікувала Варвара.

- Ви маєте її відвести до лісу. Це ж не лікується, це – прокляття, і воно ляже тінню на все село.


- Чого б це, на все? – насупившись відповів різко батько.


- Двох уже відвели. Батьки зрозуміли правильність цього. Але ми, ваші сусіди, боїмося того, чого не розуміємо.


- Це моя дитина і я вірю, що все буде гаразд, треба трохи часу.


- Добре, брате, ми почекаємо п’ять років, а ти шукай ліки. Через п’ять років, якщо нічого не знайдеш, ми її відведемо в урочище, до інших.


Варвара з’явилася якраз на п’ятий рік.


Якби не Варвара, моє серце розірвалося б від болю і відчаю. Але вона міцно тримала мене в обіймах:


- То що, Бояна, будеш повертати свою хоробрість чи ні?


Я, наче понівечена механічна іграшка, билася у неї в руках, а потім затихла. Я все зрозуміла. І була вдячна Варварі за її рішучість і непримиренність до брехні, заради чого б її не казали.


Ми сиділи біля Каменю на траві, голова не боліла, як звично, коли я тільки-но хотіла згадати про це місце.


- Це дії злого мага, знати тобі його ім’я зовсім не потрібно. Він наклав закляття лихе – зав’язав тобі язика. Зараз ти зробиш те, що маєш зробити, - і закляття зникне.


- І моє гарне обличчя повернеться?


- Так. І багато чого іншого доброго трапиться.


- Я вірю тобі, Варваро. – промовила я і підійшла до каменю.


Тіло тряслося, зовні, але всередині були спокій і рішучість. Хтось скаже, це дивно для дев’ятирічної дитини. Але ж ні – хоробрість – вона і у дитини є хоробрістю. І я штовхнула той камінь. У мозку кричало, репетувало, проносилися велетенська паща зміі і мишенята. Та я не зважала. Камінь покотився вниз, вдарився о каміння знизу і розвалився навпіл, ніби велетенський горіх. Він був пустотілим і дві половинки, як човники, хиталися на воді.


Варвара стояла поряд зі мною, теж дивлячись вниз.


- Ти чуєш?


Я прислухалася. Тихий, тихий дзвін м’яко стелився по берегу річки, плив за течією і люди здивовано виходили з хат.


- Що це, - питали один у одного. – чому так спокійно стало на душі? Чому дерева такі зелені, а квіти такі яскраві? Чому так хочеться обійняти всіх?


- Ти справилася, Бояно. Закляття знято. Тепер ти можеш розповісти всім у селі про казки Мудрого Сома. І, важливі зміни, прийдуть до всіх вас. А ці тихі дзвони, що лежать у човниках – тепер твої.


Я сплеснула руками від щастя:


- Хіба таке можливо? Я ж, я ж не знаю як.


- Знаєш, а що зараз не знаєш, згадаєш, і Біловусом Сом допоможе.


- То це все правда? Не вигадки?


- Сама ж бачиш.


Ми попрощалися з Варварою тут же. Бо її чекали дуже важливі справи. І я розуміла, що затримувати її не треба.


Я, дев’ятирічна дівчинка з відновленим обличчям і хоробрістю, розповіла казки Мудрого Сома всім мешканцям. І вони повірили і зробили це.


Що, спитаєте ви? Так, вони сіли на два велетенські кам’яні човні і легко перепливли на той берег Річки. І там їх чекали х відкритими обіймами родичі. І були дружні свята і братання, і був побудований міст. Ворожбі прадавній прийшов кінець. Тихі дзвони співали – не на високій вежі, а у моєму кошику, тому що розставатися з ними я не збиралася ні на мить. А ще повернулися вигнані колись діти – хлопчик і дівчинка, гарні, як і були, і щасливі. Д грають тихі дзвоники – там тільки доброта розливається навкруги.


2023р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!