15.03.2024 20:25
для всіх
20
    
  1 | 1  
 © О. ГЕНРІ

Оповідання без кінця

з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»



Ми вже не стогнемо і не посипаємо попелом нашої голови при згадуванні про вогні пекельні. Адже тепер навіть проповідники починають розповідати нам, що Господь Бог – це радій, чи ефір, чи якийсь інший елемент з хитромудрою науковою назвою, і що найжахливіше, що чекає нас на тому світі, полягає лише у невідомій хімічній реакції. Само собою зрозуміло, що це надзвичайно приємна гіпотеза, але її дія на нашу психіку ослаблюється застарілими ортодоксальними початками, які ще досить живучі в нас.


На світі є лише дві теми, відносно яких наша фантазія може розвернутися на всю ширину – без будь-якого страху, що хто-небудь почне спростовувати ті чи інші положення. Скільки завгодно ми можемо говорити про наші сни – це раз. І по-своєму розуміти мову папуги – це два. І Морфей, і заморська птаха однаково можуть вважатися некомпетентними свідками, і ось чому жоден слухач не визнає себе вправі спростовувати наші слова.


Мені приснився найпрекрасніший сон, такий, що жоден, навіть самий придирливий критик не зміг би порушити мою впевненість в тому, що це – віщий сон.


Архангел Гавриїл затрубив у свою трубу, і ті з нас, кому не було зумовлено слідувати за ним, були зібрані до купи для якогось - там суду. З одного боку я помітив групу професійних лихварів в урочистих чорних сюртуках і білих комірцях, що застібалися ззаду. Відчувалась відома затримка і невпевненість у їхніх діях. Вочевидь їхні закладні не знаходилось в належному стані, і ось чому вони не поспішали викинути нас зі своїх майбутніх володінь.


Крилатий фараон – ангел-полісмен – пролетів над моєю головою і торкнувся мене своїм лівим крилом. Зовсім близько від мене засідала група заможних на вигляд духів, які, мабуть-що, були зібрані тут для суду над кимось чи над чимось.

- Ви теж належите до цієї шайки? – спитав мене полісмен.

- А що це за шайка? – була моя відповідь.

- Як, ви не знаєте? – вигукнув крилатий стражник. – Адже вони…


Але ж винен! Ця нікому не потрібна передмова займає місце, що за справедливістю належить наступному нижче оповіданню.


Отже! Делсі працювала в універсальній лавці. Вона продавала гамбургські канти, або ж фарширований перець, чи автомобілі, або ще якісь інші дрібнички, які зазвичай можна дістати в універсальних лавках. З належного їй заробітку Делсі отримувала усього-на-всього шість доларів на тиждень, а решта грошей записувалась в дебет і кредит комусь невідомому в гроссбусі, котрий веде той, чиє ім’я починається з Г … Маю надію, що розумний читач зразу зрозуміє, що ця літера «Г» має відношення до джерела Початкової Енергії.


На протязі першого року служби в лавці Делсі отримувала тільки п’ять доларів на тиждень. Було б надзвичайно повчальним зупинитися на питанні: яким чином дівчина існувала на таку мізерну суму? Але це вас ніскільки не цікавить? Дуже гарно! В такому випадку ви більше зацікавитесь питанням: як вона жила на збільшену зарплату? Адже шість доларів у всякому разі більше чим п’ять. Так от з вашого дозволу я зараз розповім вам, як моя героїня існувала на шість доларів на тиждень.


Одного разу увечері, біля шостої години, Делсі посилено займалася тим, що старалася приколоти шляпу, при цьому шпилька знаходилась на відстані однієї восьмої дюйма від її medulla oblongata [мозочок (прим. перекладача)]. Не звертаючи уваги на таку страшну небезпеку, вона дуже спокійно сказала Седі, подрузі, що в очікуванні сиділа зліва від неї:

- А знаєш, Седі, я сьогодні ввечері обідаю з Піггі. Ми так домовилися з ним.

- Та не може бути! – здивовано вигукнула подруга. – Одначе, дорогенька, тобі везе! Піггі – дуже шикарний кавалер! Він завжди їде з дівчатами в найшикарніші місця. Днями він був з Бланш в Гофман-Хаус, де була шикарна музика і маса шикарних людей. Ти шикарно проведеш сьогодні час, Делсі!


Делсі поспішала додому. Очі її сяяли, а на щоках слабо горів і переливався той рожевий відтінок, який незмінно і ясно говорить про близький наступ і розквіт справжнього життя. Це було в п’ятницю, і у неї в кишені ще залишалося п’ятдесят центів від останньої зарплати.


Всі вулиці були наповнені діловою публікою, що розходилась по домівках. Електричні ліхтарі на Бродвеї сяяли, виблискували і манили з мороку метеликів за милі, ліги, за сотні ліг і привабливо запрошували їх взяти участь у грі, всі учасники якої будуть однаково обпалені. Акуратно і вишукано одягнені чоловіки з характерно шукаючими поглядами весь час оберталися і з цікавістю слідкували за Делсі, що проходила мимо, не звертаючи на них жодної уваги. Манхеттен – квітка, що розкривається тільки ночами, - вже почав розкривати своє мертвенно-бліде, дурманно-ароматне листя.


Делсі зайшла до Лавки з вивіскою «Все дешево!» і на свої останні п’ятдесят центів купила імітацію мереживного комірця.


Власне кажучи, вона повинна була зовсім інакше витратити ці гроші, а саме: п`ятнадцять центів – на вечерю, десять – на сніданок і десять – на ланч. Ще десять центів повинні були піти до скарбнички, а останні п’ять центів – на ті особливі лікерні краплі [ лакричні льодяники (прим. ред.) ], які, попавши до рота, надувають щоки як під час флюсу і тануть так же повільно, як і цей самий флюс. Звісно ж, лікерні краплі – велика розкіш, навіть марнотратство, - але хіба ж можна прожити без того, щоб іноді отримати хоча б найменше задоволення!


Делсі жила в мебльованій кімнаті. Я зараз вам поясню – в двох словах – різницю між мебльованою кімнатою і приватним готелем. В мебльованій кімнаті ви можете тисячу разів померти від голоду, і ніхто навіть не здогадається про це. Ось і вся різниця!


Делсі піднялася до своєї кімнати, що знаходилась на третьому поверсі задньої частини похмурого кам’яного будинку на Вест-Сайд. Вона запалила газ. Вчені уже давно говорять нам, що алмаз – найтвердіша субстанція на світі. Вони глибоко помиляються! Квартирні хазяйки винайшли особливий склад, в порівнянні з яким алмаз – все одно що якась твань. Вони змазують цим чудовим мастилом кришки газових горілок, і ви можете цілими годинами стояти на стільці і відбивати затверділу масу, але все одно всі ваші зусилля будуть марними. Хіба-що ви тільки до крові подряпаєте собі пальці – і більш нічого! Головна шпилька теж вам не допоможе, і тому приходиться назвати це мастило непохитним.


Отже, Делсі запалила газ. При його світлі силою в одну чверть свічки накалювання спробуємо окинути швидким поглядом кімнату.


Кушетка-ліжко, буфетик, стіл, рукомийник, стілець – все це складає невід’ємну власність хазяйки. Все ж інше належить Делсі. Всі її коштовності знаходяться на буфетику. Тут стоять позолочена китайська вазочка, подарована їй Седі, календар, виданий однією консервною кампанією, сонник, трошки рисової пудри в скляній баночці і гілка штучних вишень, перев’язана рожевою стрічкою.


До кривого дзеркала притулені портрети генерала Кітченера, Вільяма Мелдуна, герцогині Мальборо і Бенвенуто Челліні (*). На стіні висить французька скульптура, що зображає якогось ірландця в римському шоломі. Майже поряд з нею красується люта олеографія, на якій лимонного кольору хлопчина гониться за рожево-червоним метеликом. Ця картинка завжди здавалась Делсі неперевершеним вінцем художньої творчості, і до цих пір, ще жодного разу її віра не була порушена. Її спокій не порушився різними плітками про вкрадені картини, і ще жоден критик не підняв в її присутності обурених брів, дивлячись на цей витвір людського генія, у якого були дещо дитячі знання в ентомології.

(*) – Гораціо Герберт Кітченер (1850-1916) – фельдмаршал, головнокомандуючий британськими військами в англо-бурській війні:  

Вільям Мелдун (1852-1933)- американський чемпіон по греко - римській боротьбі;

Герцогиня Мальборо (1660-1744) – фаворитка королеви Англії Анни Стюарт;

Бенвенуто Челліні (1500-1571) – італійський скульптор, ювелір, живописець епохи Відродження (прим. ред.)


Вони домовились, що Піггі зайде за нею о сьомій годині вечора. В той час коли вона квапливо одягається, ми встигнемо попліткувати ще про щось інше.


За кімнату вона платить два долара на тиждень. Щоденний сніданок стає їй в десять центів. За час, коли вона одягається, вона встигає вранці зварити собі на газовій плитці каву і одне яйце. У недільні ранки вона задає собі чисто королівські банкети в ресторані Біллі, де пригощається різними там телячими котлетами і яблучними млинцями, що виходить їй рівним рахунком в двадцять п’ять центів плюс десять центів на чай прислузі. Адже, сказати по суті, в Нью-Йорку так мало спокуси для людей, бажаючих розгулятись. Ланч вона отримувала в ресторані універсального магазину, і це їй вартувало шістдесят центів на тиждень. Обіди – один долар п’ять центів. Вечірня газета – вкажіть мені на такого ньюйоркця, який би обходився без вечірньої газети! – коштувала шість центів на тиждень. Дві недільні газети – одна для шлюбних оголошень, друга для справжнього читання – десять центів. Загальні витрати за тиждень – чотири долара сімдесят шість центів. Ну-с, а тепер людині потрібно час від часу зробити собі нове плаття і.


Але в мене немає бажання більше говорити про це. Мені неодноразово приходилось чути про чудову дешевизну і фабричні магазини і про дива, які можна утворити з допомогою голки і нитки, але я категорично відмовляюся вірити у всі ці міраклі [міракль (від фр. miracle - чудо) – середньовічна містерія, що зображає яке-небудь чудо (прим. ред.)]. Даремними будуть всі зусилля та старання мого пера, коли я спробую прибавити до життя Делсі ті радощі, що належать жінці за всіма неписаними, священними, природними і недіючими законоположеннями, що встановлені небом в ім’я повної рівності. Двічі за все життя їй вдалося побувати на Коні-Айленді і покататися на дерев’яних кониках, - але як важко, дорогий читачу, рахувати радощі за шкалою літ, а не годин!

 

Про Піггі теж треба сказати хоча б пару слів. Перш за все необхідно вказати на те, що коли дівчата назвали його Піггі (свиня), то вони незаслужено образили весь рід свиней. Правда, він був жирний. Як добрий боров, але душа-то, душа у нього була щуряча, і звички мишачі, і великодушність звіряча. Він шикарно одягався і був великим знавцем в частині голодування інших людей. При першому ж погляді на дівчину – прикажчицю він міг сказати з точністю до однієї години, коли вона останнього разу смакувала щось більш поживне, ніж салат з трилисника і чай. Він завжди стирчав між торгівельними рядами і безперервно пропонував прикажчицям пообідати з ним. О, це був справжній тип! Який жаль, що я не можу зупинятися далі на його описі, але моє перо категорично протестує проти того, щоб я так довго ним займався.


За десять хвилин до сьомої Делсі була зовсім готова. Вона подивилася на себе в криве дзеркало, і, очевидно, відображення в дзеркалі цілком її задовольнило. Темно – синя сукня, була на ній без найменшої вади та зморшки, шляпа з чарівним чорним пером, майже чисті рукавички – всі ці явні ознаки самовідречення у всьому – навіть в їжі! – не залишали бажати нічого кращого.


Делсі на якусь мить забула про все на світі, за винятком того, що вона прекрасна і що життя нарешті забажало підняти один з краєчків свого таємного покривала і дати Делсі повну можливість отримати насолоду від усіх його чудес. Ще жоден джентльмен до цього часу не пропонував їй погуляти з ним. А зараз – хоча і на мить! - вона зможе піти з головою в цю роззолочену та повну збудження атмосферу.


Всі дівчата стверджували, що Піггі – великий марнотрат, тому можна було розраховувати, що буде шикарний обід, і музика, і блискуче одягнені леді, і ті смачні речі, при спробі описати які у всіх дівчат однаково заплітався язик і підверталися щелепи. Вона ніскільки не сумнівалась, що після цього першого разу її ще і ще будуть запрошувати…


Вона згадала про одну шовкову, синю сукню у вітрині. Так, от якби їй вдалося відкладати по двадцять центів замість десяти, то. Скажемо, що і тоді знадобилось би досить багато днів для того, щоб вона могла придбати таку красу. Але на Сімдесят другій вулиці є більш дешевий магазин, де…


Хтось постукав у двері. Делсі відкрила їх. На порозі зупинилась квартирна хазяйка з якимось проникливим виразом у погляді і з витягнутим носом, що намагався спіймати, чин не украла бува мешканка зайвого газу, щоб приготувати собі що-небудь з їжі.

- Там внизу, біля під’їзду, вас чекає якийсь джентльмен! – сказала вона. – Його звати містер Уіггінс!

Під цим епітетом він був відомий серед тих нещасних дівчат, які сприймали його всерйоз.


Делсі повернулась до буфетику, з тим, щоб дістати носову хусточку. І раптом вона завмерла на місці і боляче закусила нижню губу. В той час як вона дивилась у дзеркало, вона бачила чудесну казкову країну і себе – принцесу, що тільки-тільки прокинулась після довгого сну. Але вона забула про одного чоловіка, що слідкував за нею сумними, прекрасними очима, того, хто – єдиний! – міг схвалити чи похулити всі її вчинки. Сильний, стрункий і високий, з виразом сумного докору на красивому меланхолічному обличчі, генерал Кітченер спрямував на неї з позолоченої рамки на буфеті свої обурені очі.


Делсі, наче автоматична лялька, повернулася до своєї квартирної хазяйки.

- Передайте, будь ласка, цьому джентльмену, - глухо сказала вона, - що я ніяк не зможу вийти до нього. Скажіть, що я хвора або що-небудь в цьому роді. Скажіть, що я ніяким чином не можу.


І після того як вона закрила і заперла двері, Делсі впала на ліжко, безжально зім’яла свою шляпу і кричала і плакала впродовж добрих десяти хвилин.


Генерал Кітченер був її єдиним другом. Він був її ідеалом галантного лицаря. Він дивився так, наче його мучило якесь таємне горе. Його чудові вуса були красиві, як мрія, і вона завжди лякалась, коли зустрічалася поглядом з його пильним, напруженим і разом з тим ніжним поглядом. ЇЇ незмінно переслідувала фантастична думка, що рано чи пізно він з’явиться до неї в дім і попросить її руки, при цьому його переможний меч буде битися і дзвеніти об його високі чоботи. Одного разу хлопчина ударяв шматком ланцюжка об ліхтарний стовп, і тоді, вся стривожена, Делсі квапливо відчинила вікно і виглянула назовні з надією побачити того, кого вона так довго чекала. На жаль її спіткало жорстоке розчарування. Втім, вона прекрасно знала, що генерал Кітченер в цей час знаходиться в Японії, де на чолі побідоносної армії воює з дикими турками. Звичайно, за таких умов він жодним чином не може вийти за межі позолоченої рамки і з’явитися до неї в гості.


Але, тим не менш єдиного погляду з його боку було достатньо для того, щоб на цей вечір завдати Піггі повну поразку і заставити його піти. Так, на цей вечір!


Коли її ридання нарешті стихли, вона встала, зняла своє найкраще плаття і одягла старе синє кімоно. Вона не хотіла обідати і замість цього проспівала дві строфи із «Саммі». Раптом вона страшенно зацікавилась маленьким червоненьким прищиком на своєму носі. Після того, як вона найретельніше дослідила його, вона кинулась у крісло за кульгавим столиком, озброїлась старою пошарпаною колодою карт і почала випробовувати свою долю.

- Це жахливо! Це просто обурливо! – голосно вигукнула вона. – Адже я ніколи ні словом, ні поглядом не давала йому права навіть думати про це!


В дев’ять годин вечора Делсі витягла зі свого сундука олов’яну скриньку з сухарями і маленький горщик з малиновим варенням і взялась бенкетувати. Вона запропонувала генералу Кітченеру трохи варення на сухарикові, але він подивився на неї точно так же, як сфінкс подивився би на метелика, - якщо тільки допустити думку, що в пустелі водяться метелики.

- Ну що ж, - зауважила Делсі, - якщо не хочете їсти, так і не їжте! Діло ваше! Тільки, ради всього святого, не треба так холодно і суворо дивитися на мене! Мені було б дуже цікаво знати, як довго б ви зберігали такий серйозний і поважний вигляд, якби вам прийшлося жити тиждень на шість доларів!


Таке суворе поводження з генералом Кітченером віщувало Делсі мало приємного. Дійсно, незабаром після того вона сердито повернула сеньйора Бенвенуто Челліні носом до дзеркала, яка дія, втім, була достатньо пробачливою, так як вона завжди сприймала Челліні за Генріха VIII, а до цього суб’єкта вона ставилась дуже негативно.


Рівно о пів на десяту Делсі кинула останній погляд на портрети, що красувалися на буфеті, загасила газову горілку і залізла в ліжко. Це жахливо, коли молоденькій дівчині приходиться перед тим, як заснути побажати приємного сну тільки генералу Кітченеру, Вільяму Мелдуну, герцогині Мальборо і Бенвенуто Челліні!

***

Звичайно, моя розповідь не повинна закінчиться таким чином. Справжній кінець буде написаний тоді, коли Піггі і Делсі знову зберуться пообідати, коли бідна дівчина відчує себе більш одинокою, чим коли-небудь, коли генералу Кітченеру благоугодно буде зовсім по – іншому подивитись на нашу маленьку героїню, - і тоді…


Отже, як я сказав уже раніше, мені снилось, що я стояв біля невеликої групи заможних на вигляд духів, і полісмен торкнувся мене своїм крилом і спитав про те, чи належу я до «цієї шайки».

- Але хто ж вони такі? - спитав я.

- Як, невже ви не знаєте, хто вони? – відповів крилатий фараон. – Адже це ті купці і спекулянти, що наймають дівчат на роботу і платять їм по п’ять або шість доларів на тиждень! Ви належите до цієї шайки?

- О, ні, ні! Клянусь в тому вашим безсмертям! – дико закричав я. – Я тільки злочинець, що підпалив сирітський притулок і вбив сліпого, у якого забрав декілька пенні!



Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Нью – Йорк., 1905 рік.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 17.03.2024 17:30  Каранда Галина => © 

кінця цій історії дійсно немає(

 16.03.2024 17:57  Каранда Галина => © 

 16.03.2024 10:50  Анатолій Костенюк => ©