Не дитячі таємниці
Глави 1-2 Телефон пронизливо задзвонив. У військовому містечку шістдесятих телефон, крім звичайної функції, був ще й засобом оповіщення офіцерів, й тому першим до нього завжди підходив батько. Але я не квапив батька, який голився на кухні "небезпечною" (з довгим лезом) бритвою: від такого гучного дзвінка в нашій квартирі не сховаєшся.
Батько швидко увійшов до кімнати, на ходу витираючи залишки мила на обличчі та скриплячи мостинами.
Дзвінки в нашій маленькій, але, віднедавна двокімнатній "окремій" квартирі, лунали не часто: по-перше, ми тільки-но отримали квартиру з телефоном, а по-друге, був і інший спосіб виклику офіцерів - через динаміки, встановлені у кожній квартирі.
- ... Уххх... - З полегшенням і гордістю видихнув батько. – Домовився - в суботу їдемо з тобою на чудову риболовлю, - і тут же додав, - ... але з ночівлею!
Батько задоволений розмовою, азартно потирав руки. На його зазвичай спокійному обличчі відбилися яскраві емоції завзятого рибалки. Мене ж охопила гордість за такого "пробивного" тата і з’явилось бажання вибігти на вулицю, щоб поділитися новиною з пацанами: таких рибалок у нас з батьком досі не було.
- Ура, - крикнув я, збираючись відразу на вулицю.
Мама, почувши нашу гучну розмову, зазирнула з кухні, але зрозумівши причину і не підтримавши нас, повернулась до плити.
- Значить так, сьогодні готуємо: наші найкращі бамбукові вудлища, міняємо ліску, гачки, варимо кашу і картоплю для прикорму... і копаємо черв`яків у перевіреному місці за гаражами... Ну, словом, підходимо до цього заходу (улюблене слівце батька) дуже відповідально!
Для мене тоді восьми чи дев`ятирічного хлопця така новина була майже позамежною, в тому сенсі, що йшла далеко за межі моїх дитячих очікувань. Десь з п’яти років батько вже часто брав мене на риболовлю на наші місцеві, нічим не привабливі озера, де надавав перші уроки риболовлі. Зрозуміло, командуванню було не до збільшення "поголів`я" риби в ставках військового містечка і тому місцеві рибалки були раді впіймати в них бодай невеличких карасів; або шукали щастя на віддалених платних озерах, долаючи пішки великі відстані. До речі, на такі риболовлі за шість кілометрів від дому, через нічний ліс і цвинтар, мене вже теж брав батько. Але ця(!) риболовля, - зі слів батька, - давала нам усі шанси зловити по-справжньому велику рибу!
Нашою метою було добре відоме в районі озеро, в якому водилися чималі коропи у великій кількості. Причому попри високу вартість квитка, потрапити туди, через довгу чергу охочих, було практично неможливо; а тим паче військовим рибалкам, яким для виїзду ще треба було отримати дозвіл від самого генерала. Одним словом, це було небувалим везінням.
Підготовка почалася відразу після повернення батька. У передчутті майже казкової риболовлі ми працювали у чудовому настрої; а моя уява малювала картини потужних клювань і зігнутих, від риби на гачку, вудлищ.
Третя ранку для мене, - що мав вже досвід ранніх підйомів на риболовлю, - був майже звичайним. Мати розбудила мене, використовуючи перевірений спосіб - даючи склянку теплої та дуже солодкої води, допиваючи яку я остаточно прокидався. Мої "особисті" збори проходили на автоматі, завдяки - знову ж таки - звичним маминим старанням.
Чесно кажучи, такі деталі, як зустріч з іншими учасниками й сідання у вантажну машину, я не пам`ятаю. Але точно знаю, що, попри дуже ранній час, усе проходило злагоджено і навіть весело. Дорога до озера пролягала здебільшого "Одеською трасою" (хоча тоді її так ще ніхто не називав) і зайняла близько години. Приблизно до того моменту, коли дорослі, які трохи хильнули "за вдачу", вже розповідали свої байки, які я із задоволенням поглинав разом із бутербродами, я побачив омріяну гладь озера.
Розповіді військових рибалок завжди рясніли безліччю цікавих деталей, бо їхні сюжети народжувалися в різних, зокрема віддалених, куточках тоді ще "нашої неосяжної Батьківщини", де вони раніше служили. І було що послухати, і чому по-людськи, а точніше по-рибальськи, позаздрити. Чому не "по-людськи"? - Та тому, що умови життя в багатьох таких віддалених містечках були дуже непростими, і офіцери "з мого дитинства" про них згадували або дуже тихо, або, хильнувши зайвого, - занадто голосно.
Пропущу деталі, які все одно точно не відтворю, і продовжу з моменту, коли всі ми, вже обравши місце лову і закинувши у воду заготовлені снасті, з нетерпінням очікували клювання.
Глава 2
Час не йшов, він просто біг. І коли сонце вже майже торкалося обрію, я почав ніяковіти: "Як же так, - завершується день, а ми досі не зловили жодної риби, не кажучи про коропа?". Дорослі не так сильно хвилювалися з цього приводу, бо вже знали примхливу натуру вдачі й те, що сильно очікувані події найчастіше просто не настають. Того дня риба, мабуть, взяла зрозумілу тільки їй паузу і не реагувала на вмовляння навіть досвідчених рибалок.
Вечір стрімко наближався. Втомлене за день сонце, забираючи із собою за обрій залишки світла, швидко перетворювало сутінки на темряву. Але вечір, що настав, не тільки не зіпсував, а навіть поліпшив мій настрій: він був теплим, місячним і зоряним, а завбачливо розведене багаття та нові рибальські історії повністю відвернути мене від невдалої риболовлі.
Вперше потрапивши на нічну риболовлю, я з цікавістю осягав її особливості та хитрощі. Так, наприклад, для визначення в темряві клювання ми використовували маленькі дзвіночки, які прикріплювали до кінчиків вудок або на їхню ліску, і так само чинили із "закидушками", які були на той час дуже популярними. І тому навіть сидячи та спілкуючись біля багаття ми не побоювалися пропустити потужне клювання. Були в арсеналі рибалок ще й поплавці, забарвлені в особливу фарбу, яка робила їх видимими в повній темряві. Щоправда, їх, як і рідкісні японські гачки, рибалки майже не використовували: показували, - ніби вихваляючись, - і одразу ж дбайливо повертали в рюкзаки. Уже пізніше, з пізнанням нового для мене слова "дефіцит", я зрозумію чому.
Батько своїми історіями, частину з яких навіть не чув і я, майстерно вписувався в "змагання на найцікавішу". Я довго, водночас із вечерею, із задоволенням слухав ці розповіді (інколи через необережний мат захмелілих дорослих) і не помітив, як прийшов час спати. Щоправда, помітив це не я, а батько, який вкотре глянувши на свою гордість - "Штурманський" годинник, просто сказав: "Ну... час і спати". Решта, ще в надії почути обнадійливий сигнал дзвіночків і підсікти коропа, ще якийсь час залишалися біля багаття.
Не знаю, з яких точно міркувань, - може, далі від шуму дорослих, - але для сну мені вибрали незвичне місце далеко від багаття. Батько, взявши кілька речей із рюкзака, - яких, як мені здалося, було явно недостатньо для сну просто неба, - і сказавши йти за ним, ступив у пітьму. Рухатися темною стежкою через високі чагарники нам допомагав розкішний, на 3-х "круглих" батарейках, Китайський ліхтарик - велика рідкість на той час, порівняно з "нашими" - маленькими й на одну "плоску" батарейку.
Відійшовши кроків на двадцять п`ять, ми опинилися в невеличкому яру і батько, вказавши мені на копицю сіна, майже з гідністю промовив:
- Ось дивись... яке місце знайшов - думаю, кращого тут не буде! Ось і сіно під боком, і вітру немає тут ніякого, і комарів... майже немає. Сам би тут спав! - І щиро широко посміхнувся і додав:
- Тільки акуратніше... стіг краще не чіпай. Його... щоб зібрати, знаєш скільки труда треба? Трохи підклади собі, думаю вистачить... і вкрийся ось цим.
Я залишився здивований рішенням батька знайти мені місце на такій відстані від усіх; але довіряючи йому, я погодився, навіть не поділившись із ним своїм найпотаємнішим... Ще біля багаття, коли ми збиралися кудись іти в темряву, я, приблизно уявляючи, яка ніч на мене може сьогодні чекати, я казав, що мені було б краще спати там - поруч із ним та рештою (або не спати взагалі, чатуючи раптове клювання), і що мені зовсім не потрібні інші кращі умови, і зручності! Але батько, - сприймаючи ці пропозиції, можливо, за мою примху або дитячу логіку, котра не мала досвіду, - м`яко наполіг на своєму.
Не поділившись цим "своїм потаємним", - острахом залишитися сам на сам із темрявою на природі, - я став налаштовуватися на найнезвичайнішу свою ніч. А як я міг "виявити слабкість" і зізнатися в цьому батькові, який "виховував з мене справжнього мужика"?!
Батько допоміг розміститися зручніше: підклав, - усе-таки, - більше сіна, вирівнюючи нерівності ґрунту; утеплюючи ноги, накрив їх курткою; і, щоб відбити атаку комарів, накрив зверху славетною й універсальною - від будь-якого дощу й вітру - офіцерський плащ-намет. Наостанок підбадьоривши тим, що ще прийде перевірити "чи все нормально", пішов, залишивши мене наодинці з багатою дитячою уявою і непривітним, похмурим місцем.
З його відходом невідомий нічний світ, раніше начебто стримуваний присутністю дорослого, тепер наближався і випробовував мене: гілками дерев, що голосно падали поруч (через вітер, який раптом розпочався); злісними криками невідомих птахів; комарами, які раніше не докучали, а тепер перетворилися на монстрів і жалили в найвразливіші місця. Приємна, після спекотного дня, прохолода перетворювалася на холод, який швидко проникав не тільки під плащ, а вже й під одяг і, здавалося, всередину мене.
Київ, липень 2023