21.06.2024 23:15
для всіх
13
    
  - | -  
 © Андрій Магула

Школа конокрадів

Коли наприкінці 80-х ми виринали з радянського ладу, ні хто ще не вірив, як круто все зміниться і піде у відоме лише одному Богу майбутнє. Олег Бортніков, Гена Савуцький, Женя Сорокін, Дьома та Сява Кузнєцови та багато-багато персонажів мого дитинства були рядовими героями світлого майбутнього, яке малювалося чарівним, де можна було стати будь-ким від бариги та спекулянта до космонавта та підкорювача інших планет. Наша школа на околиці майже двохмільйонного міста була неординарною. До неї не дуже любили завертати інспектори у справах неповнолітніх. Завезення до колонії для малолітніх злочинців з нашої школи тоді було найбільшим у районі. Там було все: крадіжники, хулігани, підпалювачи, наркомани та водночас чемпіони, лауреати конкурсів та переможці олімпіад.

Якось на межі грандіозного "зальоту" опинився і я. Постраждали черевики начальника дитячої кімнати міліції, який випадково опинився на порозі школи під час випробування нового потужного вибухового пакету. Мене взяли на олівець, і хотіли посилити показники школи. Директриса, босоніжки, якою були там же підпалені порохом, з гільзи, що розірвалася, від автомата Калашнікова, несподівано «відмазала» мене. Я добре вчився, та й показники школи вже було знижувати нікуди. Незважаючи на різноманідну картину, багато від очей усюдисущого ока вчителів і батьків йшло геть. Нам не сиділося на місці, всього було мало, ми всі були заряджені на якийсь подвиг, і кожний день ніс до нас несподівані події життя в епоху змін. Далися взнаки всілякі заборони радянського ладу, які всіляко потрібно було долати. Таке щоденне подолання виробило навичку, і приступати перепони для нас було, як зняти пальто.

Директор школи, цілком звичайна комуністична тітка, - Галина Петрівна припудрювала і не випускала у світ офіційних зведень, що вислизнуло від них. Після низки років доведеться розповісти світлу, що в нашій школі була ще й така екзотична кримінальна спеціальність, як конокради. Дивно, але давно забута козацька романтика була знайома нам не тільки по кіно, а й по радгоспу Кутузовському, який стояв нагадуванням про наше сільське коріння за 500 метрів від нашої школи, на іншому березі ставка під гучною назвою - «наше болото». З одного боку 9-ти та 16-ти поверхи з метро та трамваями, з іншого боку село, гній та корівники. Такою була наша школа.

Якось ранньою весною ми їхали в екскурсійному автобусі ЛАЗ, сидячи на гарячому сидінні останнього ряду. У кишені екскурсанти мали два комплекти мотузки для білизни.

- Бери мотузку в кілька шарів, два кулаки під «цукерку», щоб кінь закусив, потім роби відгалуження вгору, вниз і вперед, щоб морду охоплювало, щоб по-вільніше знизу, а через чотири кулаки роби петлю з двох мотузок до верху, Щоб на вуха одягалося і вниз знову, щоб під горло і повільніше, - ділово розповідав Гена Савуцький інструкцію з виготовлення кінної вуздечки в похідних умовах. Отак, молодець. А тепер під узду залишай метрів два, щоб було чим правити. Поки їхав екскурсійний автобус школярів сьомого класу, саморобна збруя для коня була готова.

-Гена, нафіга нам це? - Запитав Женя.

- Тихо ти, - цикнув Гена. Вночі коней підемо брати.

-Ааа, Тоді ясно. Ми приїхали до піонерського табору, де без особливих зручностей та опалення нас поселили у березні 1989 року. Місто Бердичів Житомирська область – екскурсія для семикласників із нашого неспокійного міста. Плетені були дві вуздечки на універсальну кінську морду, яку без сідла передбачалося відвести з сусідньої ферми від п`яного сільського сторожа на повну пригод опівночі української ночі. Перешкодою нашому шляху стояла наш класний керівник - Антоніна Василівна. Вона як справжня радянська тітка пильнувала нас і дивилася, щоб ми ні куди не влізли, "ні грама" не підозрюючи, що нас захоплював, забутий поклик наших кінних предків, бо: «козацькому роду нема переводу » …

Укладалися довго, дразнили Антоніну. Так було прийнято називати вчителів, бачачи в них рівних собі чи вчорашніх дітей, якими вони в принципі і були, зміщаючи з них вік та незвичну у дзеркалі повноту.

- Хто зараз зайде, той: «аероваф..я» видав хтось із нас, не припиняючи жартувати і створюючи невгамовне «бубу» від хлоп`ячого сміху в палаті піонерського табору.

- Ви значить, люди, а я хто? Увірвалася з лютим запитанням Антоніна, яка розсмішила нас до краю. Через час ми вгамувалися, вдаючи, що спимо. Десь опівночі намастили замість себе під ковдру сумок і речей, щоб ні хто не схопився, і під покровом темряви була зроблена вилазка в сусіднє село на ферму за кіньми, з метою вдосталь накататися і до ранку, набравшись вражень повернутися до підйому, як ні в чому не бувало. Такі були забави нашого дитинства. Не відібрати, не додати – поклик пращурів.

Поруч із нашим районом та станцією метро «Героїв Праці» була межа міста та області, тобто. через вулицю було село, де жили пацани, які навчалися з нами в одному класі. Будинок за 200 метрів від метро, а прописка сільська: радгосп Кутузовський, будинок…, поліклініка за 8 км у с. Циркуни та військкомат за 30 км в області, такі колізії адміністративного поділу. Район цей між нами називався «Дісней Ленд».

Місто наше дуже інтелігентне повне студентів, усіляких «кулібіних» та винахідників. На відшибі, в «Дісній ленді» стояли гаражі, в яких нескінченно коротають свої вечори та вихідні мужички, кожен зі своєю справою, вигадкою та «звідти зростаючими руками», приділяючи то невідповідну авто деталь, то не відомий механізм від ракети, «стягнений» з рідного заводу, то втілюючи дитячу мрію про новий винахід, що загрожує змінити світ. У цих гаражах можна було долучитися до ремонту авто, послухати мудру пораду старших, послухати нові платівки західних рок-груп, - заборонених у совці та долучитися до незрозумілих нам тем світового прогресу, які по всьому світу починаються з гаража. Там жив, так можна сказати «жив», - дядько Коля, якому можна було зайти і поринути у світ ключів, гайок, двигунів, електроніки, послухати мудрого слова, яке часом не сприймаєш від власного батька, бо часто він уже набрид. своїм: «То роби уроки, то я з тобою ввечері поговорю».

Дядько Коля був із когорти винахідників, який без претензій на багатство хотів лише, впровадження своїх ідей на рідному заводі чи авторському бюро, із визнанням у вигляді видачі почесного свідоцтва – «Винахідник СРСР» та путівкою до будинку відпочинку. Дядько Коля міг іноді випити з такими ж божевільними соратниками, де чулися фрази: «На воді теж можна їхати», «Вона розкладається», «Наливай з калюжі і вперед». Старшим пацанам в особі Лехи Нікітіна та інших, коли губився контроль, могло й перепасти півсклянки портвейну, що, звичайно, не пам`яталося на ранок.

Леха Нікітін та Гена Савуцький були «відірваними» пацанами, на межі виключення зі школи. Льоха - маленького зросту, з русявим волоссям, пронизливо гострим поглядом і дурницею на всю голову, походив із багатодітної родини, де дітей було семеро. Типова ситуація для трикімнатної квартири, коли тато і мама не могли, а може і не дуже прагнули встежити за розвитком та вихованням усіх. Так, - одягнені, нагодовані, до школи відправлені, а там, як піде, вивезе кудись, країна виховає. Гена - мій однокласник, красивий і атлетично складний, теж з русим волоссям і такий же як у Лехи, зарядженої «на всю голову» психікою, був з більш респектабельної сім`ї, де тато навіть не знав, що сина курить з 5 класу. Гена не особливо налягав на навчання, при цьому, роблячи неабиякі успіхи в легкій атлетиці, спокійно вибігаючи стаєрські дистанції в 3 або 5 км за нормативами КМС у свої 13 років. Такі парадокси були нормальними для нас. Гена не соромився висморкатися у віконну фіранку в школі або витерти нею взуття. Навчання? Яке там навчання, потрібен подвиг. Все пацаняче населення школи вело підривну роботу. Якщо ти не приніс до школи вибуховий пакет чи ракету з фольги, що летить на «димовусі» - целулоїді з лінійки чи тенісної кульки, чи силітровий папір, чи задимляючу суміш із фіксажу з гідропіридом, чи ще якусь хрінь: «Не приніс»? Ти «лох», ти не виконав «домашнє завдання». У нашій школі все горіло та вибухало кожну перерву – це була норма. Хто не вірить, запитайте у типажів.

Якось перед уроком географії, на який я не поспішав, на подвір`ї школи побачив знайомих вершників. Як два корсари, що відірвалися від погоні, у двір респектабельної радянської школи міста мільйонника, в`їхали двоє верхи на гнідому коні. Вахтер школи Григорій Пантелійович, на прізвисько «Пантелій», був чоловік років 60-ти, і мав не особливо різкий зір. Я підійшов до вершників, які ховалися з конем біля колон, під аркою у шкільному дворі.

-Відволіки «Пантелія. Прозвучав до мене заклик про допомогу для здійснення подвигу. Я зайшов у фойє школи і сказав: «Григорій Пантелійович, Вас кличе до себе Семен Тихонович». Семен Тихонович - це наш скляр, який наполегливо латав усі шкільні вікна, яких із двохсот не було жодного цілого, всі складені з кількох шматків скла. Семена Тихоновича між собою ми називали з безприкладним венеричним апломбом – Семен « Тріперович». Григорій Пантелійович повірив і пішов до підвалу, - шлях до школи було відкрито. За хвилину, нащадки запорожців вже східцями до школи затягували коня.

Кінь без сідла, з вуздою з мотузки для білизни упирався, видаючи невиразне іржання, але все-таки підкорювався своїм господарям. Видовище було невимовне, в радянській школі, в коридорі, біля гардеробу скакав верхи Леха Нікітін, прикро було одне, - що ні хто, крім нас з Геною не бачить цього. Подвиг тягнув на екранізацію, шкода – не було фотоапарата чи кінокамери. Одне було не зручно і не консперативно, кінь був підкований і по плитці видавав дзвінкий приголомшевий гуркіт. Терміново треба було перевести коня на паркет, щоб не порушувати шумомаскування та тишу шкільних занять. Школа мала квадратний внутрішній двір, оточений довгими коридорами, зручними для кінних прогулянок. З одного боку, коридор був довгий і вкритий паркетом, але вів до кабінету директора. З іншого боку, біля кабінету біології, був паркет, але було не багато місця, де влаштувати перегони, - всього метрів 20 до трудовика і сходи на другий поверх. Рішення прийшло саме собою. Потрібно затягнути коня на другий поверх, там скрізь паркет і перегони будуть «тихими та непомітними». Сказано - зроблено. Кінь, звичайно, упирався, але за одну хвилину ми затягли коня на другий поверх школи. Я ніколи не думав, але виявляється коні, майже не спотикаючись, вміють ходити сходами.

Ефект був неперевершений. У радянській школі, на 2 поверсі, легким кавалеристським нишком гарцював Леха Нікітін, граючи конем, як гетьман на огляді козацького війська. Ми з Геною були почесною вартою цього огляду. Не довго думаючи, Леха запропонував: "А, давай його в клас заведемо". Поруч був кабінет математики, в якому вела уроки величезна вчителька на прізвисько «Тьотя Лошадь». Прізвисько було дано за довго до того і не дарма, - весь вид її і особливо зуби були схожі на цю доброзичливу тварину. Ідея була відкинута, і Леха подався коридором на молодші класи. Стелі в новозбудованих школах цілком дозволяють вмістити коня з вершником, тому лампи не зачіплялися. Радість від подвигу була велика.

У цей момент із кабінету директора вийшла Галина Петрівна. Крізь величезні шкільні вікна та квадратний внутрішній двір видно було коридори старших класів з першого по третій поверх. Я вже не можу відтворити всіх слів директора школи, але, по-моєму, вона думала, що з нею трапився міраж з ковбойського кінофільму. По другому поверху її школи, серед білого дня та навчального процесу, мчав лихий вершник із казкової легенди. Думаю, вона не повірила своїм очам і подумала, що спить. У цей час Леха вже освоював для пробігу коридор молодших класів, проїжджаючи повз вчительську, де він неодноразово бував на педраді. З якогось кабінету молодших класів визирнула голова вчителя з великою шевелюрою фарбованого рудого волосся і швидко сховалася назад, мабуть, подумавши, що це галюцинація.

Леха вже гарцував на крилі молодшої школи, намагаючись навіщось проникнути з конем у туалет. Видно закортіло. Кінь не піддався. Ще вдався пробіг галопом назад, і в цей момент на сходах з`явилася Галина Петрівна. Ви бачили диво, любий читачу? Ні, Ви не бачили диво! Дивом було обличчя директора школи. Вона змогла вимовити тільки: «Аааа…», потім: «Ееєєє…» і лише секунд через п`ятнадцять із неї вирвалося: «Нікітін»! Нікітін зрадів, що подвиг помічений на його обличчі було торжество! На жаль, за кілька секунд урочистість почала киснути, бо Галину Петрівну прорвало благим матом. На мат вибігли кілька вчителів і найпосидючіші учні молодших класів, з невичерпно радісними пиками від небаченого до цього дива.

Що було робити з конем у школі – не відомо, такого посадова інструкція не передбачала ні як. Ми з Геною дивилися на це з-за рогу коридору старшої школи і раптом почали згадувати, що нам час йти на географію. Далі все пішло своєю чергою урок за уроком і всі пішли з портфелями додому. Ця подія не здавалася чимось супер екстра ординарним. Ну кінь. Та чи мало коней. Ну, в школі, та мало чого в школі не може бути.

Десь років через 30, після тих семикласних подій я прийшов із дружиною та однорічною донькою до поліклініки нашого найбільшого в Україні житлового району. Під кабінетом невелика черга.

- Ти крайній, дядя? – почувся знайомий голос. Я перевів погляд. Переді мною стояв Леха із сином років 9-ти. Ми привіталися жваво та з гумором, як заведено в нашому районі та місті. Синок був з «шилом у дупі» і крутився на місці, стріляючи очима навколо в пошуках чогось цікавого. Леха трохи посивів, - далися взнаки, пережиті перипетії бурхливої молодості, короткий, але глибокий алкоголізм, зав`язка, розлучення, праці на будівлях і скрізь, де платять, - життя як шалений океан подій і нескінченні пригоди. Я ще іноді брав участь з ним у різних пригодах років 20 тому, потім шляхи розійшлися. За кілька хвилин я запитав: «Леха, а ти пам`ятаєш коня?». Синок жваво зацікавився: «Тату, а ти мені про це ніколи не розповідав? А хто цей дядько?

-Тихо, не «пали хату», - шикнув Леха з добродушною посмішкою. Далі, враження накотили, і в лікарняному коридорі при кількох відвислих щелепах матусь у черзі, була видана наступна розповідь: «Тоді з Лисим (так тоді називали Гену за зачіску) ми поїхали до нього в село під Білгород, начебто на відвідання бабусі. Приїхали та придивилися до місцевої ферми, коней там було багато. Зв`язали збрую, як ми вміємо, сказали бабусі, що настав час вже їхати назад до батьків, подалися з хати і стали чекати вечора. Телефонів не було, який там контроль, наплів там, що ти тут, а тут що ти там і гуляй собі ночі, як чумак по степах. Синок зацікавився і слухав, розчепіривши вуха.

- Стирили ми двох коней, без сідел і погнали їх додому, там напрямки кілометрів 90. Ще за нами гнався якийсь мужик на велосипеді, але вночі по траві та пахоті в нього шансів не було. Всю ніч ми гнали коней. Лисий нив увесь час, - без звички скакати 100 км, - у нього боліло очко. Їхали всю ніч і наступного дня до обіду під`їхали до нашого району, «припаркували» коней на нашій фермі, там далекий загін був, напоїли, дали силосу та й пішли додому відсипатися. Вранці, наступного дня треба ж у школу, ну ми й пішли, – на ферму, звісно. А потім, як же до школи не приїхати. Далі ти знаєш…

- А що тобі було у директора?

- Та нічого не було. Що вона мені зробить, а коневі тим більше? - Вона й сама його боялася. Я взяв його під вуздечки, звів по сходах і далі повів повз її кабінету, всі шкільні тітки йшли ззаду. Я ще попросив цукорку зі їдальні для коня. Поїхав, припаркував коня на ферму і прийшов до школи на уроки. Згодом, щоправда, до міліції викликали.

-І «шо»?

-Та ні чого. Ті поржали, що коня з ферми до школи притягнув. Лисого не здавав.

- Та звісно.

-Вони думали, кінь то місцевий, з нашої ферми, ну покаталися пацани і повернули. Складу злочину немає, заяви від радгоспу немає. Хто ж за зведеннями, зниклих коней із сусідньої республіки шукатиме «викрадачів» та ще й у міській школі. Ось і все. А потім ми коней циганам продали. Гарний кінь половину «Жигулів» коштував.

-Ого, то це ж 3000 рублів, - гроші тоді нереальні.

- Так, ми з Лисим тоді піднялися. Ще потім із Борової коней приганяли. Та, справи були прибуткові.

- Ну, звичайно, ти ж тоді вже у восьмому класі був, знав «шо по чому»! А гроші куди поділи?

- Та кросівки купили, в автоматах програли, малих своїх одягнув, я ж старший, ще кудись не пам`ятаю, а 1000 рублів дядькові Колі віддали на винахід. Що йому тоді держава забезпечувала – жменю гайок із рідного заводу? І то їх треба «скомуниздити». Він ще за це мопед підігнав! Його потім, правда, викрали від під`їзду, - не було куди ставити. А так весело було.

- А "шо" там Гена? - Запитав я.

- Чув, що десь у Росії, магазин з автосвітлом у нього – лампочками торгує…

- Так, все життя конокрадами не будеш.

-Ні, ну, якщо треба буде, то ми й зараз «рвемо сорочку», - зауважив Леха, натякаючи, що ремесло за плечима не носити. Ми засміялися

-Та да. А той дядько Коля де?

-Та не знаю, поїхав кудись ...



Харків, 03.2020

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!