09.06.2024 18:55
для всіх
19
    
  1 | 1  
 © Карло Бернарі

Справа в бороді

Справа в бороді

з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»


I.

Давним-давно в країні Бездумних жив чоловік, уражений тяжкою розумовою недугою, і, як він не намагався коритися голосу предків і ні про що не думати, йому вдавалося зробити щось лише після довгих болісних роздумів. А в тій далекій країні це значило порушити закон і поставити під загрозу не тільки власне життя, але і життя тих рідних і друзів, які не донесли владі, покликаній негайно припиняти поширення інфекції, з тим, щоб вона не вилилася в епідемію.


З роками приховувати хворобу, що отримала назву «вовчанка думки», ставало все важче, тому що вона неминуче відображалася на обличчі людини.


Звістка про цю напасть передавалася з вуст в уста, жахаючи громадян, чий міцний організм і відповідне виховання не дозволяли їм думати. І, нарешті, досягла до вух того, хто з незапам’ятних часів правив країною Бездумних. Покликавши до себе рознощика зарази, Володар приступив до допиту:

- Так це ти насмілився підняти руку на наші закони і мораль, ти вдень і вночі думаєш, не звертаючи уваги на всі заборони?!

- Так, я, - смиренно зізнався чоловік, що не вмів не думати. – Однак я закликаю до твого милосердя, Повелителю. Усьому виною приливи крові в голові, які мучать мене з пелюшок. Скільки я себе пам’ятаю…- Тут він зупинився, адже пам’ять теж свідчила про його моральну і фізичну неповноцінність. Але все-таки набрався хоробрості і, покладаючись на найяснішу великодушність, продовжив: - Звичку думати я, можна сказати, можна сказати всмоктав з молоком, хоча моя добра годувальниця безсумнівно, робила все щоб у мене не лишалось на це часу. Але, - як тільки вона віднімала мене від грудей, я мимоволі починав думати: що ж це за рідина вливається в мене, змушуючи рости не щодня, а щогодини? І чим більше я виростав, тим упертіше думав…

- Про що думав – що ростеш? – з легкою іронією спитав Володар, вирішивши, мабуть, все обернути на жарт.

Але Мислячому було не до жартів.

- Сказати по правді, я думав про найнеймовірніші речі. Коли мене зовсім відняли від грудей, я, наприклад, почав думати…

- Говори, говори, підбадьорив його Володар Бездумних.

- почав думати, що рано чи пізно піду до школи, де мене нарешті відучать думати.

- І що ж не відучили? – насупився Володар.

- Зізнатися, початкова школа мало мені допомогла… Ні-ні, вчителі у мене були дуже гарні, вони всіляко старалися навіяти нам підвалини держави, якою ти так мудро керуєш. Одначе моє здоров’я вже тоді було підірване вродженою недугою, і з часом вона невідворотно прогресувала. Тому, коли я закінчив школу, в голові у мене було більше ідей, чим коли я до неї поступив.

- Ідей?! – підвівся Володар Бездумних. – Яких таких ідей? А ну-бо викладай. Адже в тебе напевно і зараз засіла в мізку одна із них. Говори, про що ти зараз думаєш!

Мислячий збентежився.

- Відверто?

- А як же інакше!.. Ради чого, по-твоєму, ти стоїш перед нашими світлими очима.

- Добре, я скажу…Я думаю про тебе, мій Повелителю…про самого великого, милосердного, найбездумнішого з усіх, хто коли-небудь керував нашою країною.

- Припустимо, ти щирий. Але скажи, чи можна думати про все це, не думаючи, тобто, не порушуючи закону і не зневажаючи наші священні підвалини?

- Це важке питання, мабуть-що, мій Повелителю, я не зможу так зразу відповісти. З твого дозволу, мені потрібно трохи подумати.

- І скільки тобі часу знадобиться для відповіді?

Мислячий подумав – небагато, зовсім мало, щоб не прогнівити свого Володаря, - і пробурмотів:

- Один…ні, два…Щонайменше два місяці.

- Ладно, ми даємо тобі цей час. Але май на увазі: по закінченню терміна ти повинен дати відповідь. А поки що мовчи про нашу розмову.


Він покликав своїх Міністрів, Генералів, Вищих чинів поліції і звелів на протязі найближчих двох місяців не чіпати Мислячого, бо він милостиво дозволяє йому подумати, як можна думати про велич і непогрішність Володаря, зовсім при цьому не думаючи.


II


Отже, Мислячий заперся вдома і почав думати, як можна думати про велич Володаря, не думаючи. Дні йшли за днями, тиждень за тижнем, вночі в домі не гасло світло, і бідолаха сидів, як прикутий, за столом, забувши про їду і сон, не вмиваючись, не голячись, і все думав, що ж відповісти Володарю.


Перехожі, дивлячись на ці заперті двері, на завалений нечистотами поріг, на світло, що лилося з вікна, прямо-таки згоряли від цікавості.


- Чого він там сидить безвилазно, обхопивши голову руками і тільки зрідка чухаючи підборіддя? – (До речі, підборіддя вже не було видно за густою щетиною). Біля дому Мислячого тепер зранку до вечора стояв натовп зівак. І розрісся він настільки, що почав порушувати суспільний порядок. Адже як буває: де натовп, там і торговці фруктами, солодощами, там і всякі ворожії, провісники, знахарі, обманщики, азартні сперечальники, що ставили один до трьох, один до п’яти, один до десяти на те, що нікому не вдасться розгадати причину добровільного заточення Мислячого. А причину ніхто не знав, хіба що тільки найближчі. Та й ті, прочувши про бесіду родича з Володарем, рішили за краще покинути місто – від гріха подалі. Тому баришники та бродячі торговці теж безперешкодно наживались, прохаючи долю, щоб це самітництво продовжилось якомога довше.


Але з часом звістка про гамірні зібрання біля дому Мислячого стараннями багаточисельних навушників дійшла до слуху Володаря.

- Що ж подумають про мене мої піддані, коли узнають, що я дозволив простому смертному думати! – вигукнув він.

- Та що вони можуть подумати, о, мій любий Господарю, якщо вони не думають, - заспокоїв його міністр Безкультур’я. – Хіба ми не обучили їх з дитинства ні про що не думати?

- Воно звичайно, - задумливо протяг Правитель. – Але ж незабаром вся країна узнає, що в самому звичайному домі самий звичайний громадянин думає.

- Вірно, думає, - нехотя визнав Міністр Безкультур’я. - Але про що? Про те, як можна думати про твою велич, не думаючи.

- Припустимо, але як дати зрозуміти народу, що він думає про найкращий спосіб не думати? До чого все це приведе, якщо мої піддані зрозуміють, що можна обійтись і без… О-о, я зрозумів! – вигукнув Володар Бездумних, так сильно вдаривши себе по лобі, що з голови злетіла корона. – Якщо в цій країні ніхто не думає, значить, не думають і про мою велич. А на чому ж тоді тримається моя велич, якщо про неї неможна навіть подумати?

Міністр Безкультур’я прикинувся, начебто не думає, і, вміло приховавши свою стурбованість безтурботно зауважив:

- О мій любимий Повелителю Бездумних, чи варто засмучуватися через таку дрібницю! З них досить відчувати і визнавати твою велич

- Відчувати, визнавати! – пробурчав Володар. – Тобі легко говорити! Але хіба відчувати і думати, визнавати і думати – не одне і те ж? Тьху ти, щось я плутаюсь… І все-таки, можна відчувати, не думаючи? Чи можна визнавати щось, подумки не віддаючи цьому переваги перед всім іншим?

- По-моєму, можна.

- Ах, по-твоєму! – закипів Володар. – А мені треба знати точно, зрозумів?!

Міністр Безкультур’я затремтів дрібним тремтінням: в очах Повелителя Бездумних спалахнув такий гнів, що за ним могла негайно статися розправа.

- Водиш мене за носа! Головою заплатиш!

- О, мій, Господарю! - смиренно промовив Міністр Безкультур’я. – Ти маєш право відрубати голову кому завгодно і коли завгодно. Але, молю тебе, почекай хоч трохи.

- Як це – почекати?

- Якщо людина задумається, то її вже не зупиниш. Адже думка – тиран…

- Що-що? – розізлився Володар.

- Я хотів сказати, - поспішно виправився Міністр, - що думка абсолютна і захоплює тебе всього, цілком. Той, хто думає, тільки і думає про те, щоби думати. Відомі крайнощі, коли люди думаючи, забувають про все.

- А як виявити, ці крайнощі?

- Ну, по-перше, у нас скрізь є донощики, і потім, існують явні ознаки, що відрізняють тих, хто схильний до Думки.

- Наведи приклад! – рявкнув Володар.

- Хвилиночку! – Міністр трохи знизив голос; - Той, хто думає, недбалий в одязі.

- Така звичка є у багатьох! – парирував Володар.

- Але Мислячий, до того ж завжди недоїдає, доводить себе до виснаження. Навряд чи, мій Повелителю, ти будеш заперечувати, що якщо чоловік худий – шкіра та кістки…

- Подумаєш! Хіба мало в лікарнях виснажених людей.

- Не заперечую, - відповідав Міністр, - однак на доповнення до двох згаданих ознак порушник наших священних підвалин ще забуває і голити бороду.

- Ну, хитрун! Тепер я починаю розуміти. – Володар спробував зробити вигляд, начебто його здогадка була результатом роздумів. – Значить всіх бородатих…

- Саме так… накажемо посадити до темниці і від…

-…рубаєм їм голову, - закінчив Володар, провівши рукою по шиї.

- Щоб іншим не кортіло, - гордо випнувши груди, додав Міністр.

- Що ж, непогана ідея. – Володар, задоволено потираючи руки, зіскочив з трону і підійшов впритул до Міністра Безкультур’я. – Зовсім непогана! Але скажи, як же це прийшло тобі в голову, якщо ти не думав?!

Міністр вже було вирішив, що все пропало, і розгублено пошкріб підборіддя. Але миттєво опам’ятався.

- Ти питаєш, о Повелителю, як мені прийшло в голову? Та дуже просто… Адже я дивлюсь твоїми очима, ловлю кожен твій подих, кожне слово, виказане і не виказане.

- Виходить що, все це я сам придумав, а ти тільки висказав?

- Точно так, наймудріший! Я весь час дивився на тебе, і слова самі зірвалися з моїх вуст.

Бесіда приймала досить скрутний оборот для Володаря Бездумних, тому Міністр передбачливо змінив тему:

- А зараз я бачу, ти збираєшся повеліти, щоби того, кому ти самочинно дозволив думати, як, не думаючи, думати про твою велич, відпустили з миром, в якому б вигляді він не повстав перед твоїми світлими очами – з бородою чи без.


III


Коли скінчились два місяці, відпущені Мислячому для того, щоб він придумав, як не думаючи, думати про велич Володаря, за ним прийшло десять стражників, що привести його до палацу.

- Ну що, ти закінчив? – спитав старший.

- Ну… в цілому, так, - промимрив Мислячий, - але…

- Жодних «але», слідуй за нами!


Роззяви, що стовпилися біля входу, побачивши Мислячого – він страшенно схуд, обносився, заріс, - мимоволі потяглися до своїх підборідь і з жахом виявили, що у них за цей час відросла борода: їм було не до того, щоб ходити до цирульника. Правда, дехто з цирульників, занепокоївшись відсутністю клієнтів, спробував голити людей прямо в натовпі. Але нічого з цієї витівки не вийшло, оскільки ніхто з роззяв не наважувався нагадати Мислячому про те, яка величезна виросла в у нього борода під час сидіння. Більше того – всім потай хотілось походити на Мислячого: хто знає, можливо, і вони удостояться найвищої уваги і милостивого дозволу думати. Незабаром навіть ті, у кого раніше на обличчі взагалі не було рослинності, відпускали щось схоже на бороду. На жаль їх спіткало гірке розчарування. Не встигли закритися за Мислячим ворота палацу, як в країні Бездумних почалися повальні арешти. Військовий трибунал виносив смертні вироки після короткого допиту:

- Звідкіля у тебе борода?

- Виросла.

- А чому вона виросла?

- Тому що у мене не було часу її поголити.

- А чому не було часу?

На це питання ніхто не знав, як відповісти. Сказати, що простирчав два місяці біля дому Мислячого, - сам приречеш себе на погибель, а якщо збрехати, що якось не подумав, суддя зразу ж причепиться: ага, значить, ти все-таки вмієш думати! І ніякі «але», «бачите» і «власне кажучи» не допоможуть.


В результаті ті, яким вдалося уникнути облави на бородатих, спішно поголилися, і на вулицях країни Бездумних не лишилося жодної бороди. За винятком, зрозуміло, бороди Мислячого. А той упав перед троном ниць і благав:

- Спаси мене, о мій Господарю, від цієї жахливої напасті! Чим впертіше я стараюсь не думати, тим більше думаю, адже коли стараєшся не думати, то думаєш про те, щоб не думати.

- Але ти, наскільки я пам’ятаю, обіцяв мені дати відповідь. Так говори ж! – у гніві закричав Правитель. – Інакше розділиш долю тих, хто втратив найнепотрібнішу свою приналежність – голову… Отже?

- Отже, - підхопив Мислячий, гарячково думаючи, якби викрутитися, - я прийшов до висновку, що будь-кому, хто думає про твою велич, потрібно відрубати голову.

- Оце так мило! Чому раптом?

- Тому, що думаючий, про твою велич тим самим наносить тобі образу, зводячи твою велич до однієї своєї думки. Тому як велич твою не можна вмістити в голова всіх твоїх підданих.

- Ні, ви тільки послухайте! – Володар скочив з місця і забігав по тронному залу. – Просто чудово! Значить, чим більше голів, разом взятих не будуть думати про мою велич, тим більш величним я буду для кожної окремо?

- Воістину так, мій Повелителю.

- Хм, це мені подобається!

Трохи подумавши ( тепер він був впевнений, що це виключно його привілей), Володар викликав Міністра Безкультур’я.

- Адже ти був правий, - заявив він, як тільки високий урядовий чин повстав перед ним. – Але одну промашку все-таки допустив. Занадто багато голів злетіло з пліч по твоїй вині. А, як з’ясувалося, зі скороченням числа голів зменшується і моя велич.

- Цілком справедливо, Ваша Милість, - підтвердив Мислячий.

- Все через тебе! – Володар грізно подивився на свого Міністра.

- Я якось не подумав, Ваша Світлість. Однак це не входить в мої обов’язки. Мені за статусом якраз належить не думати.

- М-да, - задумливо хмикнув Володар. – А я ось накажу відрубати тобі голову, тоді станеш не думати краще.

- Воля твоя, мій Господарю. Але, не прогнівайся, якщо мені відрубають голову, то однією головою, що не думає про твою велич, буде менше.

- Але ж і це правильно.


IV


Як Міністру вдалося врятувати свою голову від сокири, так і Мислячого обминула ця сумна доля. Мало того – його бороду почали демонструвати всій країні як приклад справедливості і демократії правлячої влади.


Кожного разу, коли країну відвідувала закордонна делегація, Повелитель сам указував гостям на цю бороду. А якщо перебував в особливо благодушному настрої, то починав розбалакувати про законність і права опозиції.

- Ось наша знаменита опозиційна борода, - жартівливо зауважував він.


Все йшло своєю чергою, у повній відповідності з демократичними нормами, про що свідчила борода – ознака особливої монаршої милості і символ невід’ємного права на думку. І раптом спалахнув збройний конфлікт з сусідньою країною.


Ніхто про це, звісно, не думав – ні Міністри, ні Генерали, ні Священнослужителі, - бо всі були впевнені, що думає за них Володар.


Війна була жорстокою: вона забрала чимало людських життів, зруйнувала, спалила, перетворила на прах майже всю країну, не пощадив ні сіл, ні міст. Столиця була оточена вогняним кільцем, яке весь час стискалося, поки не зімкнулося навколо палацу, де з Міністрами і Придворними засів сам Володар і де вони всі разом знайшли свою смерть.


У вогні і сум’ятті загарбники довго не могли знайти людину здатну стати на чолі розореної країни. І, нарешті, в якійсь котельні розшукали Мислячого, що віддавався своїм звичним заняттям – роздумам. В його бороді ворог побачив незаперечну ознаку опозиції скинутому тирану.


Але ж яке було обурення Мислячого, коли він, піднімаючись сходами Сенату, повернувся і побачив, що його супроводжує цілий натовп бороданів. Навіть у грудних малят – і у тих бороди.


Звичайно новий Володар не дав себе обдурити: він зразу зрозумів, що бороди ці накладні – одні приклеїли, другі відростили за ніч, посилено втираючи сік перцю і різні екстракти.


Таке видовище, звичайно, розгнівало першу бороду держави: можливо, його теж вважатимуть одним із тих, хто ще вчора, напередодні поразки, приховував свої думки, ретельно голячись. І новий Повелитель наступного дня видав указ, що оголошував: «Всякий, хто, починаючи з нуля годин буде схоплений з бородою, відрощеною з підлою метою бути схожим на чесних громадян, які під час тиранії насмілювалися носити її на ознаку протесту і вільнодумства, буде розстріляний за вироком військового трибуналу. Призначеним нами особам доручається провести перепис населення для відповідної перевірки. Незаконні бороди – тобто бороди довжиною менше десяти сантиметрів, а також накладні – будуть розглядатися як провокація і спроба нажитися на труднощах військового часу, а їх носії – як прибічники антинародного режиму, що заслуговують найвищу міру покарання».


З цієї миті в країні Бездумних, а нині – Мислячих, була оголошена охота на бороди. Проводили її нові бородані, віддані власнику найдовшої бороди, якою по праву гордилася бувша опозиція. Але, на свою біду, люди перестали довіряти один одному: перш ніж привітатися, намагалися, щоб уникнути неприємностей крадькома переконатися, чи не підроблена у близького борода, чи відповідає вона вимогам розміру і чи вирощена чесним способом.


Саме на той час сходить поширений серед жителів країни звичай носити довгі, густі бороди на знак пошани древніх законів. І тоді ж у звичку ввійшло при зустрічі смикати один одного за бороду. Таке привітання рівнозначне нашому рукостисканню – теж, якщо вдуматися, поганий звичай, істинний смисл якого до цих пір неясний.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.  



Італія, XX ст. н. е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!