14.06.2024 11:48
для всіх
17
    
  - | -  
 © Карло Бернарі

Знак Оклику

з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»

Прокинувшись, він не зразу зрозумів, де знаходиться. Знайомі білі стіни, що створювали відчуття простору, раптом наче стиснулись, обступили його як полоненого, що заплутався в лабіринті труб і важелів. У нього червоні, запалені очі й повіки нервово смикаються. А це що за сплетення вірьовок та різнокольорових вен?


«О сили небесні!» - ледь було не вирвалось у нього, але дихання перехопило якраз в ту мить, коли він спробував вивести красивий знак оклику в кінці фрази. Лиш тепер він замітив: чогось йому недостає, як людині, що звикла ходити на двох ногах і раптом залишившись на одній. Або людині, що до сих пір не усвідомила, що вона дивиться на світ обома очима.


- Так, отримуй сповна, - зі страхом прошепотів він і знову не зміг вигукнути, хоча все життя тільки те і робив, що вигукував.

Що ж такого з ним сталося? Де? Коли?


Можливо, це пов’язане з тим дивним станом, в якому він опинився? При падінні він сильно забив голову, але все інше при ньому. Тоді чому ж він не може рухатись? Ну звісно, хіба мислимо рухатися в такій позі, адже він не сидить, не стоїть, а лежить на спині і в той же час незрозумілим чином утримується на ногах. Та на додаток голова повисла донизу, обплутана сотнями дротів; у кожен отвір, у кожен суглоб тіла встромилися голки, щипці, піпетки, а на шиї канат – подоба нашийника, - і замість звичного дихання у нього вириваються якісь дивні клекотливі звуки. Раптом до його свідомості проник ніжний голос, що сказав йому на знайомій мові:

- Ох, як же ти мені набрид…

Він здивувався.

- Це ти мені?

- Ну, а кому ж іще? Скільки можна нити і стогнати?

- Тебе б на моє місце… ти хто така взагалі?

- А ти, - сердито відізвався голос.

- Я ж перший спитав.

- От дурень. Ти так говориш, як начебто…

- Сама ти…- Він раптом засміявся.

- Та перестань дзижчати, мені це на нерви діє.

- Я не дзижчу, а сміюсь. Так ти мені не відповіла.

- Далися тобі ці запитання.

- Я питання люблю. Ми з ними родичі…

- Надіюсь, ти жартуєш?

Він уловив в голосі єхидні нотки: мабуть, та вважає його чокнутим. І він сказав з загадковим виглядом:

- От бачиш, ти сама задаєш питання, а мене це не дратує. Між тим я би міг швидко відбити у тебе бажання питати.

- Як це?

- Знову знак запитання, а варто мені сказати йому слівце…

- Ну, так, адже ви родичі, - насмішкувато перебила співбесідниця

- Уяви собі. Можливо, тобі це не до душі?

- Мені начхати… І все-таки цікаво, за якою такою лінією ви родичі?

- Ми живемо в одних і тих же фразах, ну, або, в сусідніх.

- Тоді вже пробач, я задам нове питання, - трохи змішавшись, пробурмотів голос. – Як це розуміти? – (Вона, схоже, не хотіла здатися невігласом і в той же час боялася пускатися в розмови з безумцем.) – тут якась дивна акустика. Можливо, я чогось не дочула?

- Ми належимо до одного гуманітарного середовища, охоче пояснив він, але зразу ж поправився, використавши більш високий вираз: - Коротше, ми з однієї сім’ї.

- Тобто? – з обеззброюючою наївністю спитала та.

- Ну, брати, розумієш, брати… Тільки він знак питання, а я знак оклику. Хіба ти не помітила, що я весь час вигукую?

- Та ні, я якось не звернула на це уваги, - зізналась незнайомка. – Нам у школі вбивають в голови бог знає скільки всілякої нісенітниці, а при першому ж зіткненні з дійсністю ми губимось…Я було подумала навушники несправні… Але тепер зрозуміла, тебе звати Знак Оклику, так?

- Цілком вірно. Втім, можливо, я погано пояснив. Знаєш, від цього потрясіння у мене зникла будь-яка охота вигукувати.

- Так це ти влетів через ілюмінатор?

- Звідкіля я влетів – не пам’ятаю, але те, що сильно вдарився, - це факт. До цих пір в голові гуде. А виною всьому той хвалько, що загубив мене по дорозі. І як це деякі не розуміють, що часи змінилися…Він думав, що нібито кожен як і раніше може літати по небу і божеволіти скільки душа забажає, не даючи нікому звіту. А тепер варто пройтись колесом, як зразу ж в яку-небудь кулю вріжешся.

- Ти хочеш сказати – в зонд, - поправила його незнайомка, радіючи випадку показати свою освіченість цьому вітрогону.

- Називай, як хочеш, головне – ти мене зрозуміла. Так от, я і говорю, що раніше Знак Оклику міг літати по небу, не ризикуючи наткнутися на одну з цих довгих-предовгих штуковин, що стрімко спускаються на Землю. Що за манери…- пирхнув він, але знак оклику знову не вийшов.

- В одну із цих, як ти говориш, штуковин ти і попав. – Голос засміявся. - Прямо на місце собачки.

- О боже, - прошепотів, а не вигукнув, як йому хотілося. Знак Оклику. – А де ж собачка?

- Гониться за нами. Вона піддослідна.

- Чорт забирай, - спробував він вигукнути за старою звичкою. – Я навіть оглянутись не в змозі.

- Все одно ти б нічого не побачив. По-перше, зараз астральна ніч, а по-друге, вона разом зі своєю радіоапаратурою вже напевно перейшла на іншу орбіту.

- Значить, я зайняв її місце, - у відчаї прошепотів Знак Оклику.

- Цим собакам не можна довіряти. Можливо вона не досить щільно закрила ілюмінатор…Ну, а ти що в небі забув?

- Ну, як тобі сказати, адже я невагомий – літаю… І потім. Знаєш, де я був? В зубах у вітру. Такий, справді захоплений вітер, що на льоту весь час вигукував. Звісно, з ним треба було очікувати різних неприємностей.

- Стало бути, ти вважаєш сусідство зі мною неприємністю? Не дуже ти люб’язний.

- З тобою?

- Так ти, так і не зрозумів, що ми в одній капсулі?

- В капсулі? А що це таке? Нирка? Залізо? – з тремтінням в голосі пролепетав Знак Оклику.

Шлемофон так і задзвенів від сміху.

- Я вважала тебе освіченим. Якого ж ти дідька носишся небом, якщо до цих пір не маєш уяви про прилади для космічних досліджень? Ми знаходимось у одній з довжелезних штуковин, як ти їх іменуєш.

- Матінко, - простогнав Знак Оклику, позбавлений можливості вигукувати. – Виходить, … ти, ну, словом, ми застрягли у цій штуці?

- По вуха. Тобі мене не видно, а от я тебе бачу, хоча і не досить ясно…- І щоб підтвердити свою близькість, вона постукала по кабіні.

- А, зрозуміло, ти, значить, теж в середині цієї, як її там?...

- Та ніж-бо. – Співбесідниця починає втрачати терпіння. – Я ззовні, але в будь-яку мить можу проникнути в середину. Вірніше, я одночасно і всередині, і ззовні. Тепер зрозумів?

- Ні…

- Ну і безтолковий.

- Що зробиш, в школі таких речей взагалі не пояснювали. Адже я закінчив класичний ліцей.

- І яка тобі від цього користь?

- Як знати?...- відгукнувся Знак оклику з діалектальною томністю представника сицилійської поетичної школи. – Але ти так і не сказала, як тебе звати.

- Дезоксирибонуклеїн.

- Як?

Та повторила.

- Дез-окси-рибо-нуклеїн. Яке варварське ім’я!

- А у тебе? - презирливо відгукнулася вона.

- У мене?... Адже ти навіть не знаєш, що воно означає, а говориш…

-А що воно може означати? Знак. Знак, і все тут.

- Яка ти все-таки недалека. До речі, потім поясниш мені, чому голос у тебе жіночий, а ім’я чоловіче. Звичайно, зараз нікого нічим не здивуєш, але все-таки… Так, на чому ми зупинилися? А, на Знакові. Надіюсь, ти хоча б зрозуміла, що Знак – таке ж ім’я, як, скажемо, П’єтро, Джузеппе або Джованні. Ну, а Оклику – прізвище. І ще це прикметник при іменнику. Вже ж частини мови ти, мабуть-що, вивчала? Так от, це одне і те ж. П’єтро – чий? Чи який? Окличний. Ось в чому перевага імені і прізвища. А у тебе одне слово, і незрозуміло, що воно – прізвище чи ім’я? Ну як?

- Що ти все питаннями сиплеш? – обурився жіночий голос з важко вимовним іменем і пронизливо свиснув прямо в шлемофон Знака Оклику.

- Не кричи, - прохрипів Знак. – Я ж не вигукую, хоча і маю на це право. І не бажаю терпіти подібну грубість від інших.

- Ти правий, пробач, будь ласка. Так що ти говорив про своє ім’я? – продовжила співбесідниця. – Це дуже цікаво. У нас такі речі або зовсім не існують, або їх погано пояснюють. Кажуть, що для науково-технічної літератури знаки оклику непотрібні…Та і в нинішніх підручниках по математиці Знак Оклику зустрічається надзвичайно рідко. Хіба що в кінці математичного ряду від одиниці до числа n. І тільки для того, щоб переконати нас, що n! дорівнює одиниці, двом, трьом, чотирьом…і так до n.

- Ох, як складно, - зітхнув Знак Оклику. – Я в математиці завжди був слабенький.

- Але такі формули ти ж напевно бачив.

- По-моєму, всі ці фокуси тих, хто вважає себе вченими на шкоду логіці та граматиці. Стануть вони себе турбувати: потрібен знак – не думаючи хапають кого-небудь з моїх родичів. Але ж раніше було інакше. Знаєш як нас називали? Знаки Захоплення. – Він навіть зворушився від спогадів що наринули. – Так – так, Захоплення. Славні були часи… Деякі вважали мене гномом, але добрим. Втім, злі язики – не без того – звинувачували мене в тому, що я з тих карликів, котрі викрадають малюків з колиски, для того щоб покращити породу.

- Як це? Я просто згораю від цікавості. Мене давно цікавлять генетичні процеси.

- Ну, точно не знаю, кажуть, начебто гноми викрадають малят з колиски і їдять їх щоб стати сильніше і спритніше.

- Що, цілком з’їдають?

- Для чого? Вони ж чарівники і в казках можуть робити що завгодно…

Вона перебила його:

- Ах ось як, а я-то думала, що мова йде про ферменти чи молекулярний обмін…Ну-ну, продовжуй… Так чому тебе все-таки порівнюють з цими…ну як їх…гномами?

- Зараз зрозумієш… Нас всі експлуатують. Чим не освіченіші люди, ти частіше нас використовують. Коли нічого сказати, у хід йдуть суцільні знаки оклику. Часом людина двох слів зв’язати не може, ну і звертається до нас – ставить поряд три, а то і чотири знаки оклику. Особливо військові. Едикти, декларації, укази, патріотичні лозунги, команди, заклики – всі рясніють знаками оклику. Не життя, а каторга, скажу тобі прямо. От я і дав забрати себе вітрові що залетів. Багато років я просидів у збірнику поезії, поки вітер, перегортаючи сторінки, не вирвав мене з віршованого рядка. Підожди, зараз згадаю цей рядок. Ось: «Плач жаби, що живе в глушині!»

- Е, адже я теж вчила його. Як же, як же…

«Як я любив біля вікна сидіти, 

Дивитися в небо і слухати в тиші

Плач жаби, що живе в глушині!»

Так, Окличний, там ти був дуже доречним.

- Називай мене просто Знак. Оскільки ми тут одні, зізнаюсь тобі: мені завжди було незрозуміло, для чого мене засадили в того вірша. А я з власної глупоти дав себе втягти. Поряд зі словами «дивитися в небо» я відчував себе таким легким, наче літав в вишині…І варто мені було ледь-ледь піднятися над сторінкою, як цей чортів вітер підхопив мене і забрав. І от бачиш, що зі мною через нього сталося. До того ж прирік на загибель бідну собачку.

- Ну, про це ти не горюй: все так і було заперфоровано.

- Що-що?

- Ну, передбачено програмою. Машина проколює дірочки в перфокарті, і тут вже нічого не вдієш. В установлений момент перфокарта попадає в електронний мозок, і відбувається все, що на ній відмічено. А тому в заданій точці орбіти спрацювала катапульта, і нашу славну собачку з такою веселою мордочкою викинуло в космос. З тієї миті вона почала разом з нами обертатися навколо Землі. Після трьох обертів від електронного мозку надійшла нова команда, і собачка, відділившись від нас, перейшла на іншу, подовжену орбіту. Там вона пробуде, поки не розрядяться всі батарейки і транзистори, які до неї прикріплені…

- І коли ж це станеться?

- Правда, вона ще може зіткнутися з метеоритом. Але це майже неможливо, адже у собачки є радар, здатний відводити від неї всі предмети що летять назустріч з іншою молекулярною структурою. Так що, можливо, її обертання буде вічним, адже поза земним тяжінням часовий фактор вже не діє. Зрозумів?

- Ні. Але нічого. Мабуть, мене при падінні так торохнуло, що я почав погано думати. Ти мені ось що скажи: як ти сама-то сюди попала?

- Та дуже просто: мене запустили для біологічного контролю за собачкою. Але ти, очевидно, до цих пір не уявляєш, хто я така. Що ж, це пробачливо: ти поки що нічого не бачив, окрім своїх віршів! А мене вивели на орбіту прямо з біологічної лабораторії. В центрі космічних досліджень спеціально розроблений місячний модуль. Дезоксирибонуклеїнова Спіраль для введення в космічний корабель, що відправиться на Місяць.

- А-а, так у тебе, значить, є ім’я і прізвище? І це твоя професія?

- Саме так1- з гордістю вигукнула та. – Але ти в космічних проектах участі не береш і тому не можеш зрозуміти, як багато від мене залежить. Фактично все життя.

- Чиє?

- Живих істот… Життя, оспіване поетами: кров – любов, влада – зрада, вітчизна – тризна, їда – вода, твердь – смерть, тому що смерть, теж є життя. Ладно, не буду читати тобі лекцію, але все зводиться до виникнення і поведінки білків і нуклеїнових кислот, ясно тобі? Іншими словами до нескінченності розщеплюючи ядро, вчені виявили, що в ньому взагалі немає нічого, розумієш? Наше існування і складається з цього «нічого», але це не просто «ніщо», нуль, а процес. А я – Спіраль, пружина цього процесу. Урозумів, як це важливо?

- Ну, ще б пак: бути нічим і усвідомлювати це – вже велике діло. А я, навпаки, переходжу з одного тексту до іншого, а все ще сповнений зарозумілості. І ось тепер мене закинули сюди… для чого, питається? Ти хоча б знаєш, для чого ти тут?

- Безумовно. Я – нескінченно мала величина біологічного ряду. Бачиш он ті флакони і пробірки?Так от, в них зібрані ферменти і білки всіх живих особин та субстанцій. Починаючи від блохи і верблюда і закінчуючи пальним.

- Виходить я один серед вас не причетний до експерименту?

- Мабуть-що, так…Ой-ой-ой, пора спати.

- Звідкіль ти знаєш, що пора? Ай…

- Відчув укол, так? Це попередження:почався час космічного сну…Можливо, коли тебе розбудять, ти вже будеш на Місяці.

- Як, на Місяці? Що я там буду робити, коли у мене всі вірші вилетіли з голови?

- Послухай мене, займись математикою, якщо ти вже сюди попав. Числові ряди в розрахунках завжди потрібні, хіба можна в нашому віці обійтись без математичних операцій? – Тут голос Дезоксирибонуклеїнової Спіралі почав слабшати.

- Спиш?

- Ні. Просто у мене виник сумнів.

- В чому?

- Так і бути, скажу, щоб совість була чистою. Я знаєш що подумала? Віднині підручники математики, мабуть, і не знадобляться. Адже є стільки різних комп’ютерів. Але ти не печалься. Ось побачиш, все буде добре…в крайньому випадку тебе залишать в підручнику арифметики для початкової школи. Так що спи спокійно.

- Та я і не переживаю… Якщо згадати як я зародився, - зітхнув Окличний, тоді як по кабіні вже літали сонні атоми. – До шістнадцятого століття про мене ніхто не чув і гадки не мав, навіть ерудити. Нудьга… Знала б ти, скільки неприємностей може створити пунктуація… Щаслива, ти навіть не знаєш, що таке кодекс. – І тут Знак Оклику, не здатний більше вигукувати, зівнув.

- Спати хочеш? Ну, спи, не буду стомлювати тебе історіями, - зробила висновок його супутниця і наслідувала його прикладу, адже позіхання дуже заразливе.

- Ні-ні, розповідай, я слухаю тебе.

- Ти говорив про кодекс. Думаєш у мене немає свого кодексу? Є, тільки ми називаємо його кодом. Ти ось жалієшся на пунктуацію, а знав би ти, який складний генетичний код… Особливо коли попадаються ці триплети для прискорення білкового синтезу. Наткнешся на таку безглузду «трієчку» - і ні туди, ні сюди.

- Це як на крапку, так? – спитав Знак Оклику, радіючи, що знайшов аналогію.

- Крапка-в крапку, як на крапку…


І тут спіраль почула хурчання: це Знак Оклику слухняно захропів за командою, що прийшла з Центру космічних досліджень, що давно вже посилав сигнали про відпочинок. А потім він передав безглузду трієчку, що означала «все, крапка». Тим часом космічний корабель перейшов на кінцеву орбіту з апогеєм 650 000 миль над землею і перигеєм 570 000миль, звідкіля генетична спіраль повинна була, відділившись, полетіти прямо до Місяця.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



Італія, XX ст. н. е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!