На все свій час
Було десь пів на другу ночі. Обіцяні на ніч мінус п`ять через посилення вітру та колючий сніг відчувались, як усі десять. Минуло хвилин двадцять від заступання на пост, а холод вже пробрався під шинель і підбирався до ніг, схованим у майже нові хромові чоботи. З яловими, теплішими, але менш привабливими зовні, я розлучився ще влітку. Про традицію міняти з третього, "веселого" курсу чоботи на офіцерські хромові давно знали командири, і тому "пробачали". "Веселим" же він був через вигадану кимось давно градацію, за якою після важкого першого - "Наказано вижити" і порівняно легкого другого - "Ні риба ні м`ясо", був - "Веселі хлопці".
Ховаючись від негоди, я зайшов під навіс величезного боксу з технікою, який у негоду рятував і раніше. Його загороджений з трьох боків простір був чудовим місцем, де я міг струсити з себе сніг і спустити шапку-вушанку. Щоправда, опускати борти шапки я все ж не став — сніг на ній підтанув, і притискати її мокру поверхню до щік зовсім не хотілося. Компенсувавши це підняттям коміра і поправивши автомат з магазином повним патронів і багнет-ножем, я вийшов.
Рухатися стало набагато приємніше, і я вже по-іншому подивився на те, що відбувалося навколо, і насамперед на цивільне життя за огорожею. Військове містечко — вотчина училища, розташовувалося мало не в центрі міста, і, перебуваючи на посту, можна було бачити фрагменти цього водночас близького й далекого мені життя.
Щоправда, зараз, уночі, йшлося лише про окремі вікна, що світилися, за якими хтось, можливо, готувався до заліку чи іспиту (час зимової сесії), хтось заколисував дитину, яка прокинулася, хтось зачитався і втратив зв`язок із реальністю, в когось виникли проблеми зі здоров`ям, а хтось прийшов із вечірньої зміни й тільки вечеряв... У кожному вікні — своє життя, свої радощі та печалі.
Мозок швидко, як "собака Павлова", відреагував на "вечерю", малюючи страви, одна смачніша за іншу. "Ех, зараз би додому... та "нам`яти" смаженої картоплі з курячою лапкою... з маминими помідорами у фірмовому розсолі!" Від такої думки вмить потекла слинка і сумно занив шлунок... "Так, це не злиплі макарони з ледь помітними шматочками м`яса і салатом, їсти який без нежитю неможливо, але який, як повчання нам, незадоволеним, запросто з`їдав досвідчений "прапор" - начальник їдальні".
...Спостерігаючи за життям поза училищем, особливо під час рідкісних звільнень у місто, мене не полишали сумніви в правильності обраного шляху. Розум, випробовуючи мене, висував то аргументи на користь "вільного" цивільного шляху, то - "підневільного", але статусного військового. До труднощів другого вже зараз належали: часті наряди й караули, ранні підйоми із зарядкою вже за три хвилини, рідкісний відпочинок із забороною прилягти на ліжко, винятково холодна вода в умивальниках, постійне прибирання територій, мізерне харчування, попри навантаження. І, мабуть, найскладніше — підкорення будь-яким, навіть ідіотським наказам!
...Пройшовши ще декілька "кіл" і втомившись чинити опір стихії, я знову пірнув у темний бокс і, вдивляючись у темряву, рушив між рядами автівок. Перехід у тишу і темряву був привабливим і водночас відштовхувальним. Наче опинився в іншій реальності, від якої ще не знав, чого чекати — лиха чи добра, і в якій зір і слух одразу набували неймовірних здібностей... Рухаючись дедалі впевненіше, я насолоджувався спокоєм, вдихаючи запах коліс і бензину, які чомусь подобаються хлопчакам із самого дитинства.
У якийсь момент я вловив ледь помітний рівномірний стукіт, який навіть не замислюючись відніс до мани: "Звідки йому взятися?" Не покладаючись на свої вуха, я все ж наблизився до "Уралу" з кунгом, від якого, як мені здавалося, виходив цей звук. І знову, але вже голосніше, почув його — ритмічний монотонний... Перевіряючи себе знову, я ще двічі відходив трохи далі, так, щоб не чути нічого, і повертався. Помилки не було. Ба більше, тепер я абсолютно був упевнений, що всередині працював годинниковий механізм...
Ситуація була, м`яко кажучи, делікатною і частково безглуздою, і я вже уявляв сарказм "начкара": "Та як можна почути годинник усередині машини?!"
"З іншого боку, — міркував я, — а якщо це саме ВОНО?"... Щось підказувало, що краще повідомити, а там — що буде то й буде.
Я швидко дійшов до апарату, закріпленого на постовому "грибку", і доповів, як є "начкару". На мій подив, він тільки запитав, чи впевнений я, і навіть не закінчивши розмову, одразу ж з іншого апарата доповів про "НП" черговому по містечку.
Вже за три хвилини на пост прибігли озброєні, як належить, розвідник і один вартовий. Переконавшись, що я не помилився, і вражений моїм слухом, розвідник Юрка тепер зателефонував уже сам:
- ...Товаришу старший лейтенант, там точно щось цокає! Що нам робити?
Дотримуючись вимог вартового статуту для таких випадків ("...не послаблювати уваги за постом...", "...вжити всіх заходів..." тощо), ми все одно "пішли від гріха чимдалі" - за дальню бетонну стіну.
Пізніше ми дізналися, що поки намагалися додзвонитися до командира взводу цього "Урала", щоб з`ясувати ситуацію, вже сповістили чергового по гарнізону, і, вочевидь, готувався виїзд вибухотехніків.
...Команда "відбій" надійшла хвилин за п`ятнадцять після того, як напівсонний офіцер пояснив, що всередині, крім усього іншого, є і "штатний" годинник. Одного тільки він не міг зрозуміти — як вартовий міг його чути через майже метрову товщину обладнання!
- Ну ти даєш! - усміхнувся сержант Юрка. - Тепер... тобі або розстріл, або... орден! - І подивившись на годинник, поспішив із напарником назад: добігав час зміни вартових.
Подивившись їм услід, я видихнув і не поспішаючи рушив звичним маршрутом, заспокоюючи пульс, розбурханий адреналіном. Погода не змінилася, але холод кудись відступив, і я знову, як ще недавно, подивився на вікна будинків, що світилися. Їх кількість, попри час, майже не змінилася: люди продовжували жити звичним для них життям ─ хто як хотів і хто як міг. Світло у вікнах, як на величезному світлофорі, то згасало, то спалахувало знову. І тільки у караульному приміщенні, куди я ось-ось повернуся після зміни, воно не згасне до самого ранку.
З ранком пішли хмари та з`явилося сонце. Ближче до обіду, у мою чергову зміну, від морозу не залишилося й сліду, а сніг, що почав танути, дедалі більше вабив дітвору своєю здатністю ліпитися. І голоси декотрих з них стали лунати вже прямо з-за паркану.
- Дай я подивлюся... - говорив хлопчик.
- Почекай!! Це я ж придумала, отже, я — перша! - не здавалася його жвава подружка.
Я пригальмував і озирнувся. У дірці паркану, не характерній для військового об`єкта, я побачив серйозне обличчя дівчинки років чотирьох, і одразу за нею — хлопчика трохи старшого.
- Дядечку, — сказала вона, від чого мені, двадцятирічному, стало якось одразу незатишно, — а що це у вас за літери такі на погонах?!
Дівчинка мала на увазі величезну літеру "К", що показує приналежність до курсантів, і я, замислившись на кілька секунд (згадуючи про заборону говорити на посту і водночас підшукуючи зрозумілі для дитини слова), все-таки відповів:
- Ну, це... означає "курсант"... Тобто той, хто хоче стати офіцером.
- Ааа... зрозуміло! - відповіла та і, шмигнув носом, продовжила допит:
- А ви тут... чо робите? Захищаєте нас, чи що?!
- Ну... охороняю, і захищаю... так. І вас, і інших... - невпевнено почав я, ніби підігруючи їй. Але продовжувати вже було необов`язково.
- Уррааа...!!! - раптом закричала дівчинка, повернувшись до опонента. - Я ж казала тобі, Борько, казала!! Він захисник!!!
Передача постів і приміщення новому караулу пройшла безболісно, і від добового марафону зі зброєю в руках лишався завершальний штрих — повернення до "альма-матер". Ми вже на "розслабленні", в очікуванні приємного переїзду на Повітрофлотський проспект і повернення автомата, магазинів з набоями та багнет-ножа, які за добу стали ненависними. Вже не турбують думки про вибір життєвого шляху. Тіло тягнулося до отримання хоча й примітивних, але звичних благ училища: вечері, можливості роздягнутися до пояса (що заборонено в караулі) та вмитися з-під крана, подивитися телевізор (один на шість взводів), чекаючи на "відбій", і найголовніше — безтурботного сну до самого ранку...
За ранком, який настав за "статутом", був новий день, за яким — новий вечір та ніч. А потім — нові дні, тижні, місяці... За пів року я став командиром відділення — посада, якій мені поступився мій друг — Юрка-розвідник, ставши замкомвзводом, — і на моїх погонах красувалися вже дві лички молодшого сержанта... Ще за рік, у сімдесят дев`ятому, я розписався з красунею-нареченою в центральному РАГСі (тоді на Печерську) і, закінчивши того ж року училище, вирушив служити далеко від Києва. До того ж перші п`ять років моєї офіцерської служби були безпосередньо пов`язані з такою самою точно (!) кабіною бойового управління на "Уралі", в котрій у караульну ніч у заметіль я дивом розчув механізм годинника...
Час не йшов — він просто біг (щоправда, так здається вже зараз), і мої лейтенантські, з маленькими зірочками погони з часом змінилися на погони з великими зірками, і не з однією, і навіть не з двома... Змінювалися посади, специфіка служби, начальники, кабінети... Настав час розлучитися з армією, і нарешті — час написати це оповідання. І не тільки через незвичайний випадок на посту, — який вказав, зокрема, на мою першу посаду у військах, а через зустріч з маленькою дівчинкою, яка багато в чому визначила мою долю на довгі роки. На все свій час...
Київ, грудень 2023