Замріяні гурмани
Частина 2 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Гостинність
Людина, яка подорожує світом, напевно цікавиться місцевими предметами вжитку, побутом туземців, на території котрих перебуває. Обов’язково хочеться залишити собі сувенір на згадку з певними асоціаціями. І, звичайно ж, більшість людей готові «продати» себе на дружній обід з особливостями місцевих смакових уподобань.
Передати враження від споживання страв – не вийде. Варто обмежитись загальними епітетами: поживно, більше, ніж смачно, з несподіваними смаковими сюрпризами. Я не вмію дегустувати, а потім описувати незнайоме зрозумілими словами, ніхто з читачів з моєї розповіді не відчує смаку на язиці. І тепер, щоб ви не подумали, нібито я вчащав до афганців, та знаюся на їхніх кулінарних секретах – ні. Але одного разу попав вдало, переконавшись у непорушности законів гостинности.
У кожного з учасників радянсько-афганського конфлікту, хто мав таку ж нагоду, свої враження, відмінні одне від одного. Ми із старший лейтенантом Анікєєвим потрапили до друзів, або ж до умовних друзів, як тоді можна було охарактеризувати стосунки між представниками радянської і афганської армій. Нижче я наведу мемуари офіцерів про їхні візити до лігва збройних формувань моджахедів. Бували й такі. Кожна подібна поїздка була досягненням особистої дипломатії.
Тепер про обставини зустрічі: організатори і хазяї – підполковник афганської армії, та й ще один офіцер, цілий полковник, літня людина ще того старого королівського загартування, тобто, за молодих років починав служити в армії короля Дауда. Мав він високу посаду, чи ні, по погонах не судять. Афганським офіцерам приходили чергові звання, незалежно від посади, по календарному строку. Гості – я, тоді рядовий і жодним чином не особливий якийсь хлопець і мій візаві – старший лейтенант інженерних військ. Водія нашого «бобіка» можна не вважати учасником обіду, оскільки він весь час крутився біля машини, ледве відганяючи навалу малих капосників від дзеркал і номерних знаків.
Наважитись на поїздку до самого Шинданду допомогла юнацька цікавість. Неспокійні хвилі лоскотали нерви, накочуючись і відступаючи. Ми намагалися не допустити тривожних думок глибоко в серце, однак, розслабитись теж собі не дозволяли. Надворі бовваніла наша машина, навколо якої гасав розпашілий водій. А ми самі увійшли до будинку, усвідомлюючи, наскільки ж далеко знаходяться наші бойові пости і хто нас тут шукатиме до кінця дня?
Великий вентилятор на підставці ганяв повітря кімнатою. На столі белькотів японський приймач, присипляючи нас то протяжними східними акордами, то незрозумілою персидською мовою. До компанії приєднався тарджоман – перекладач, один з молодших офіцерів, який свого часу навчався на території СРСР інженерній справі. Все, про що ми говорили, не варте пам’яті у порівнянні з обідом, який нам замовила приймаюча сторона. Та і про що ми могли говорити? Загальний зміст бесіди: ми вам, а ви – нам, тому між нами завжди все буде добре. Сказавши речення, ми терпляче чекали, доки слова перетлумачать на фарсі, складуть пару речень у відповідь і відпасують нам. Сплітаючи словесні реверанси, я непокоївся, що мого запалу витримати все у стилі інтелігентів вікторіанської епохи надовго не вистачить.
Чорний, як земля, сорбоз поставив перед учасниками тарелі з пловом. Шматки баранячого м’яса лисніли у великих зернинах рису. Давно не бачив стільки м’яса і такого добірного рису. Безкінечна розмова почала подобатись. Додому ще треба було доїхати, але до людей, які сиділи перед нами, прокинулася повна довіра. То був єдиний день, коли критичне навантаження шлунку співпало з повним моральним задоволенням від спожитого. Сам собою розв’язався язик, віднайшовши потрібні слова наостанок. Ніхто не хотів лишатися боржником у красномовстві. Через те ми ледве вмостилися до УАЗіка, хвилюючись, не стільки про те, як безпечніше проскочити до гарнізону, скільки про машину, яка могла знадобитись її хазяїну під час нашого бенкету.
Іншого рівня зустріч описана колишнім командиром 101-го піхотного полку Володимиров Невєровим у його нарисі «Чесна угода». Слід сказати, що полковник Невєров не переймався бажанням перекусити, а планував провести плідні перемовини з керівником, як він сам пише, бандугруповання. Ось що з цього вийшло.
«Це був 1983 рік! Багато чільників банд були готові до мирних переговорів з урядом Афганістану, а на місцях з губернаторами провінцій, міст. Але, на жаль, ані афганська сторона, а, тим більш, радянська, цього моменту не відчула, або не хотіла. Погодившись на зустріч, я запропонував провести її на території полку. Однак, наступного дня зв’язковий (Фейзбулла) прибув і передав побажання свого командира зустрітись на нейтральній території. Та для кого вона була нейтральною, якщо кожна висота, кожна п’ядь землі – афганська. І тоді я наважився на зустріч, розуміючи, що то могли бути мої останні години життя. Доповівши ситуацію командиру дивізії, , я спитав дозволу, але отримав відповідь: «Тільки після мого рапорту командувачу армією». Я навіть не міг припустити, наскільки це виявилось складним процесом. Мені довелося переконувати не тільки командувача 40-ю армією, але й командувача військами округу. Отримавши, все ж, дозвіл (вочевидь, це був перший випадок, коли особисто командир полку вів переговори з душманами без представників афганської влади), я почав готуватись до спілкування. Я настільки хвилювався, що у магазин до ПМ (пістолет Макарова)почав вставляти дев’ятий набій (при місткости 8 набоїв), хоч прекрасно розумів, що скористатись ним не доведеться.
24 лютого взяв із собою перекладача і майора А.Казанцева на БТР-60ПБ, я виїхав до стану зверхника. Не доїжджаючи метрів 50, мене зупинили і рухом показали, що до намету мені і перекладачеві необхідно йти пішки. Навколо намету було розставлено охорону чоловік 10-12. Увійшовши до намету, я побачив (вперше) голову банди Сайд Амір Ахмада. На око йому було років 30. Виглядав вельми пристойно.
У ході переговорів він відзначив, що розуміє наше становище і хотів би жити у мирі з нами. Такий порядок мене повністю влаштовував. Розмова тривала близько 6 годин з перервою на обід. Коли нам подали їжу, я не починав трапезу. Якесь внутрішнє почуття було про отруєння їжі. Помітивши мою тривогу, Сайд Ахмад посміхнувся і, сьорбнувши вміст із своєї тарілки, передав її мені, а у мене взяв мою. Такий хід вплинув на мене обнадійливо. Але… Схід є Схід.
Після обіду Ахмад розгорнув мапу і почав показувати розташування складів, баз, кишлаків, у яких мешкають душмани і навіть маршрути, якими з Ірану доправляють зброю і боєприпаси. Але хто після цього лишить живим командира полку? Так, нагодували мене добре перед смертю, майнуло у голові. А тут ще перекладач мимохіть прошепотів: Товаришу полковник, а Вас стратити хочуть».
Переговори ще тривали близько півтори години. А в мене думки про близькість моєї смерти. Почав уже подумки прощатись з усіма.
Минули роки. І коли пишу ці рядки, я не можу пригадати, чим саме зміг переконати командира банди у відтермінуванні моєї смерти. У результаті переговорів ми уклали без протокольний мир. Я обіцяв не проводити операцій проти моджахедів його банди, а він запевнив, що його люди не нападатимуть на наші транспортні колони, пости та інші об’єкти.
– А гарантія? – спитав я.
– Моє слово – найтвердіша гарантія, – відповів він.
– Але у районі діють інші загони.
– Я забезпечу порядок на своїй території, – відповів Ахмад.
І, як показали подальші події, слово він своє тримав твердо. На довгий час у районі Герату встановився мир.
Як не важко радянському полковнику переосмислити вагу епітетів, якими він нагородив сардара Ахмада, слід віддати належне взаємній повазі до суперника. Лише один раз його загін названо в оповіданні моджахедами. І то вже прогрес, бо коли це відбувалося, крім як найманцями і бандитами партизанів не прийнято було іменувати.
Наведена історія переповідає обставини, коли один із наших воєначальників їв, маючи внутрішній спротив до того. Смачно і страшно водночас. Пішло на користь таке бенкетування, чи ні? Думаю, не пішло. А наступний витяг з оповідання борттехніка Фролова, відомого вам з попередніх частин мого циклу, теж підтверджує таку мою думку. Інтерес там був схожий, тільки іншого рангу виконавці. Надаю слово Ігору Фролову.
«ДЕНЬ ДУРНЯ
Перше квітня 1987 року. Пара Мі-8 у супроводі пари Мі-24 летить до іранського кордону, у район соляних озер. Летять у дружню банду, везуть матеріальне свідчення дружби – великий телевізор "Sony”. У вождя вже є дизельний генератор, відеомагнітофон, набір відеокасет з індійськими фільмами – телевізор має увінчати собою цю піраміду добробуту. В обмін вождь обіцявся інформувати про плани недружніх банд.
Проскочили Герат, повернули перед хребтом на Захід. «Двадцять четвірки», у яких, зазвичай, не вистачало пального для великих перельотів, побажали на все добре, і пішли назад, на гератський аеродром, пообіцявши зустріти на зворотному шляху. «Вісімки», знизившись до трьох метрів, летіли над дорогою, наздоганяючи поодинокі танки і бетеери, тішачись тим, що лякали своїх сухопутних колег. Ті, хто стирчав з люків або сидів на броні чули тільки гуркіт своїх двигунів, – і, раптом над самою головою, дихнувши гасовим вітром, закривши на мить сонце, ширяє голубе, у брунатних патьоках мастила червонозоряне днище, - і гвинт окрила машина, заглушивши ревом, проноситься далі, доброзичливо хитнувши фермами з ракетними блоками.
Відійшли від дороги, довго летіли порохнявим степом, нарешті, дісталися. Пару зустрічав натовп суворих чорнобородих чолов’яг з автоматами і гвинтівками на плечах. Очікуючи, доки борттехнік загальмує лопаті, командир пожартував:
– А нащо їм довбаний "Sony”, якщо вони можуть забрати два вертольоти і шість льотчиків? Грошей до кінця життя вистачить.
Взявши автомати, вийшли. Вдалині, з боку іранського кордону, блищала і здригалася біла смужка – озера, чи просто міраж. Командир помахав тим представникам банд формування, що стояли оподалік, показав на борт, окреслив руками квадрат. Підійшли три афганці, винесли коробку з телевізором. Вийшов вперед вождь – похмурий товстий велетень у чорній накидці – жестом запросив іти за ним. Льотчики рушили у щільному оточенні мужиків з автоматами. Борттехнік Ф. докурив цигарку, хотів кинути недопалок, але подумав – чи можна ображати землю у присутности народу, що її замешкує – хтозна, як відреагують. Випотрошивши пальцями залишки тютюну, він сунув фільтр у кишеню.
У глиняному будиночку із сферичною стелею було прохолодно. Уздовж стіни лежали подушки, на які льотчикам запропонували сідати. У центрі поставили телевізор. Гості і хазяї розсілися навколо. Над борттехніком Ф. було віконце – він навіть розміркував, що через нього можна стукнути його по голові. Праворуч сидів жилавий «дух», і борттехнік непомітно намотав на ступню ремінь автомату, що лежав у нього на колінах – на той випадок, якщо сусід забажає схопити автомат. Ліву нагрудну кишеню-кобуру відтягував пістолет, праву – граната – перед тим, як вийти з вертольота, екіпажі, розуміючи, що шансів проти такого натовпу немає, прихопили кожен по «лимонці». Гості тут, звичайно, – свята справа, але всяке буває. Тим більш, першого квітня…
Принесли чай – кожному по маленькому металевому чайничку, скляні кружки – маленьку подобу пивних, білі і бежеві кубики рахат-лукуму, зацукровані горішки у надтріснутих шкаралупках, схожі на вустриці. Вождь, скупо посміхаючись, показав рукою на гостину. Льотчики тягнули час, оглядаючи з робленою цікавістю стелю. Пити і їсти першими не хотілося – невідомо, що там налито і підсипано. Почали тільки після того, як вождь підніс кружку до бороди.
Гостювали недовго і напружено. Попивши чаю, встали, незграбно притиснувши руки до грудей, вклонилися, жестом дали зрозуміти, що проводжати не треба, потисли руки всім по черзі, взулися біля порогу, і умисно не поспішаючи, пішли до вертольотів. Беззахисність спин була, як ніколи, відчутна. Від чаю чи від страху, усі шестеро змокли. Кілька мужиків з автоматами повільно йшли за ними. Їхні погляди тиснули на лопатки.
Діставшись до вертольотів, скоса глипнули, непомітно заглянули під днища у пошуках підвішених гранат, через те ж оглянули амортизаційні стійки шасі – зручне місце для розтяжки гранати – вертоліт злітає, стійка вивільняється, кільце висмикує чеку…
Запустились, помахали з кабін вождю, який все ж вийшов проводжати. Він підняв руку, прикриваючи очі від піщаного вітру гвинтів. Злетіли, розвернулися, ще очікуючи пострілу, і пішли, пішли – все далі, все спокійніше, ховаючись за пиловою завісою… Пішли.
– До-о-обре! – зітхнув командир, майор Г. – Ще одне таке чаювання, і я посивію.
Через півгодини вискочили на дорогу, підскочили, запросили «двадцять четвірок»: «Йдемо, зустрічайте».
– Теж мені, супровід, - мовив командир, – … вони мені тут потрібні – мали б поруч крутитися, доки ми отой страшний чай пили.
Мі-24 зустріли їх вже на підльоті до Герату. Пристроїлися попереду і ззаду, спитали, чи не подарував вождь баранця.
– А як же, кожному – по барану, – сказав командир. – Просив кістки вам віддати.»
Ну як вам таке? Велика і серйозна дипломатія не завжди давала очікуваний ефект. Політика примирення, оголошена у 1987 році практично нічого не змінила, окрім того, що радянські війська не мали права відповідати на провокації і тоді вівся односторонній відстріл, і цинкові труни перетинали кордон з тією ж інтенсивністю. А мала самодіяльна дипломатія, практикована на свій страх, з величезним ризиком, зберегла багато життів. На територіях, підпорядкованих умасленим сардарам, припинялася війна, джентльменська угода діяла, а, якщо порушувалася, то не афганською стороною. Один раз нашим могли повірити. Другого шансу попити чаю і лишитись живим не було.
Кулінарні знахідки
Солдатське буття треба прикрашати, робити маленькі свята і не за казенним столом. Армія США не тим сильна, що тримається на професіоналах, – бути «янкі» престижно. Вони ситі, вони задоволені, тому й готові зранку до вечора гарувати, як…, вибачте, афроамериканці на плантаціях. Німецька армія – до кінця минулого століття формувалася за принципом набору на строкову службу. І що? «Зольдати»ситі і задоволені. Наша їдальня не задовольняла наших смакових звичок, а ще більше – естетичних. Чого нам не давали, те ми намагалися організувати на наші мізерні грошенятка.
Наші гарнізонні крамниці пропонували товари, яких у Союзі навіть ніхто не бачив: голландська шинка, натуральні грецькі соки, всіляка смакота. Та й такі звичні тепер продукти, як згущене молоко в широкому асортименті, ікра, консервовані краби (справжні камчатські), печиво вітчизняне і імпортне. Хто жив у Союзі, той розуміє. З усього розмаїття краму солдат обирав, зазвичай, дешеве, рідко – дорожче. І ми робили собі „Наполеон” з простого харківського печива, викладаючи його шарами і поливаючи згущеним молоком. Ту ж таки згущенку можна було продути вуглецем на компресорній і отримати подобу морозива. Так що, ситі мої читачі, війна війною, а мозком керують не тільки доцільність, рефлекси самозбереження, але і шлунок, великою мірою, теж.
Як уже було сказано, позапланові чаювання з печивом називалися спеціальним терміном «чефан». Натомість, не віталося таємне вживання прихованого хліба, або бридкої каші з батальйонної їдальні. Це називалося зневажливо словом «парашничати». До «парашництва» були схильні молоді солдати, за рідкісними винятками. Попастись на цьому на другому році служби – ганьба смертна. Один з наших «дідів», з підходящим прізвищем Дєдух, уважно стежив, як молодий черпає кашу, щоб подати йому і не забував попередити: «Кам-кам!», тобто, «Трошки!». І доки я сам не дослужився до почесного строку, ніяк не міг зрозуміти, як йому, Дєдуху, вистачає сили жити? А що там довго міркувати? На скажених забігах у бронежилеті його не бувало, на прибиранні казарми – тільки, як контролюючий орган. Там – почефанив, там переспав. То так і шматок хліба з маслом – неабияка їжа. Додати до чаю трохи (кам-кам) згущеного молока, та вже й до прадіда можна служити!
Коли-не-коли «діди» генерували ідеї, які молодий побоявся б озвучити: з’їсти караульного пса.
Собака європейцю, слов’янину хто? У першу чергу, – друг. За яких обставин корейці почали їсти собак? У якій армії вони служили? Але наші (на другому році служби) показилися. Було у нас два барбоси. Не дурні і не вундеркінди серед своєї породи. До речі, якої ж породи вони були? Якоїсь мішаної. Ніхто не знав, коли вони попали до караульного вол’єру і хто перший почав водити їх на нічну варту. Командам їх ніхто не навчав. Цілий день вони, закриті у вол’єрі, відсипалися. Але щоб насмітити під себе – такого не бувало. Зате ввечері, коли вартовий відкривав дверцята, вони могли перед нарядом на етапі спорядження автоматів зливати по п’ять хвилин (от терплячі тварини!). І перші хвилини не солдат водив чотирилапого, а навпаки, той гарцював маршрутом так, що доводилося грубо смикати пасок на себе, щоб не забігти ненароком у сусідню провінцію.
Собак мені жаль. Чому хлопці підняли руку на своїх партнерів по службі? Спочатку «почефанили» одним гавкуном, а, незабаром, з’їли його товариша. У тих «вечірках» я участи не брав. Про те, що сталося, дізнався, коли заступив у караульний наряд. Бенкетувала ж інша зміна. Відтоді я не почувався вночі настільки безпечно, як із голосистим помічником.
Нове життя
Строкова служба навчила жити за принципом: не все так погано, як могло би бути. Справді, не хочу казати, і не маю на те підстав, що цей складний період відбувся, як чорна смуга у житті. Нарешті я міг вирішувати подальшу долю так, як мені хотілося. Або їхати додому, пірнати з головою у сметану (бо хотілося), чи все-таки ще раз переконатися і затвердитися, і дати відповідь на питання: хто я є? Одна справа, коли за тебе думають старші, вказуючи напрямки руху, порядок дій, та межі дозволеного. Недобровільно, примусово, не питаючи про стан душі, не переймаючись чиїмось емоціями. Граничні режими організму вже були визначені, а що до того, чи зможу я триматися приблизно у такому ж ритмі, маючи вибір: іти далі військовою стезею, чи повернути на цивільні рейки? Військова людина у Союзі – повноцінний громадянин, який має свою специфічну роботу, але ввечері він кладе голову на плече дружини, а вранці лізе до свого холодильника. Та по «гарячих точках» тисячі людей у погонах вели філософську розмову самі із собою: наскільки вистачить пороху в моїх порохівницях? Зараз спало на думку таке – це ж типу військове чернецтво. Нехай не всі офіцери добровільно обирали свій складний шлях, але мені – солдату, який відслужив належне, виконав, як кажуть, громадянський обов’язок, зовсім не потрібно було питати у батьківщини, чого вона ще вимагає від мене. Спонтанна думка, підкинута одним із друзів, швидко переросла у остаточне рішення: лишаюся.
Отже, прослуживши останні півроку у Гератському гарнізоні, я знову перемістився на шиндандщину, в управління 5-ї Гвардійської Зимовниківської, орденів…, мотострілецької дивізії. Твою дивізію!!! Чи не погарячкував? А домашні вареники? А борщі?
Переполошилися домашні, пішли в атаку родичі, посипалися листи, почалися умовляння. Але заднього ходу вже не було. Я виписав на складі новий комплект польової форми і вперше увійшов до офіцерської їдальні на законних правах. Так це ж зовсім інша справа! Відтоді можна було казати вголос: я – людина.
Швидко минув період притирання до нових начальників і ознайомлення з колом обов’язків. Скоро оточення зрозуміло – цей буде літати. Після дебютного перельоту відбувся наступний, а там ще і ще, і ще. Гарнізони і військові частини, короткі, проте, змістовні візити прикрасили життя. Ні, ченцем військового аскетичного ордену я себе вже не почував, розвідавши поступово «зірковість» їдалень по різних закутках контингенту, коли-не-коли вгамовував там основну потребу організму. Тураґунді, Кандагар, Кабул, Баграм, Джелалабад. Така собі географія подорожей, чи, інакше кажучи, весь світ на тарілці.
Незабаром при дивізійному управлінні відкрили воєнторгівську кав’ярню. І одночасно з цим народився ритуал „відвальної”. Мої друзі – геніальні автори чорного гумору, проводжаючи мене в дорогу, казали: „Тебе не сьогодні – завтра зіб’ють, то ми разом і сосисок не поїмо?” Я замовляв сосиски, ми ґелґотали до пізньої години, бо зрання я вже їхав на аеродром. А якщо з якихось причин не відлітав, ввечері процедура „відвальної” неодмінно повторювалась. Найгучніші проводи, пам’ятаю, тривали кілька днів поспіль.
Найбільше подобалося літати до штабу 40-ї армії. Коли всі службові справи бували влаштовані, я на деякий час ставав цивільною людиною. Виймав комплект перемінного одягу і виходив на вечірню прогулянку, не оминаючи столичної кав’ярні, у порівнянні з якою наша дивізійна тягнула на жалюгідну помийницю. Коли водилися чеки, ввечері гріх було відмовити собі у смаженому курчаті. А вранці я любив робити рейди по офіцерських їдальнях різних військових частин. Переглянувши меню, лишався, або рухався далі – було куди піти. При штабі армії їжу готували цивільні кухарі і ставлення до обов’язків вони мали відповідне своєму високому інвалютному заробітку. На час відрядження, за військовими правилами, слід було виписувати продовольчій атестат і ставати на облік для отримання харчового забезпечення. І не там, де заманеться, а у тій частині, куди належало прибути для виконання завдання. Та такого, щоб колись виконати всю процедуру належним чином, не велося й мови. Дівчата у фартушках завжди чемненько подавали все до столу, не питаючи, звідки така незнайома фізіономія.
Одного ранку я встиг натрамбуватися у трьох частинах. Їдальні військових будівельників оминав, не маючи нічого проти самих бійців будбату, але не покладаючись на майстерність їхніх кухарів. Сумний досвід минулого підказував, що у цьому роду військ хлопці однаково вправні біля бетономішалки і біля котла. А тому їх могли переставляти за нагальною потребою. Ну то так, здогадки. Найкращі спогади збереглися від закладів харчування льотчиків і десантників. Але головне, нещодавня болюча проблема постійного недоотримання задовільного поживного продукту, геть перестала тривожити. Навіть тимчасові затримки на пересильному кабульському пункті, коли попутного літака доводилось чекати по кілька днів, не доводили до відчаю. А то єдине місце у Кабулі, де не слід було казати «поїв». Емоційно точніший вислів – «отруївся». Та коли були у наявности гроші – було з чим до туалету іти навіть там. Якоїсь неситної днини від голодної кволости мене врятував кілограм яблук, куплений на останні 70 копійок.
Донецьк, 2009 рік
Дякую ще раз! Дуже цікаво було передивитися!!! З фотографіями ще цікавіше!!!