Подорож в далеке Бара́тіно
Частина 3 ...З лижами я по життю не товаришував, і тому рухався набагато повільніше за свого «напарника», через що Шурці доводилося раз у раз зупинятися і чекати на мене. Глибокий сніг, — попри те, що ми йшли вже прокладеною лижнею, — і так ускладнював рух, а тут ще я!
З урахуванням часу відправлення мого поїзда, ми могли виділити на полювання лише годин п`ять, перші три з яких я був ще стійким оптимістом, налаштованим виключно на позитивний результат. Але швидка втома і відсутність будь-якої дичини у нас на шляху приводили мене в дедалі більшу зневіру, і я тепер — на ґрунті своєї втоми, — міг лише захоплюватися красою зимового лісу.
Вражала не тільки чистота і запах повітря, але й глибока безмовність височенного хвойного лісу. Тишу міг порушити, — і то зрідка, — лише тріск гілок, що ламалися від снігу, рідкісні перекликання сорок і гул поїздів, які йшли десь далеко.
...Повертаючись додому, — майже на виході з лісу, — Шурка раптом зупинився, повільно присів (я — за ним), і вказав на птахів, що копошилися попереду нас.
- Дивись, сороки... - чудова ціль. Треба ж тобі зробити хоча б один постріл, а то, що це за полювання? Давай, вибери одну... і «вогонь».
До «цілі» було метрів сорок. Я, за звичкою, — як у тирі училища, — прицілився, вдихнув-видихнув, і вистрілив...
Ми підійшли. Судячи з усього, смерть птаха була миттєвою: він акуратно лежав, начебто спав, не зронивши ні краплі червоної крові, не порушивши чистоти ранкового снігу.
- Молодець, чудовий постріл! З тебе вийшов би хороший мисливець! Шкода, рано їдеш...
Всупереч похвалі Шурки-мисливця, я швидко повертався на «грішну землю», усвідомлюючи, що тільки-но насправді сталося, і картаючи себе за це: це був не тир, і птах — не мішень… І схвалення за влучний постріл ніяк не йшло в порівняння зі скоєним; від чого хотілося повернути час назад - хоча б хвилин на п`ять, - щоб переписати цей сценарій та повернути птаху його безглуздо відібране життя.
…Події, що настали після повернення з полювання, можна було б коротко описати, як учорашні, — з моменту виходу мене з поїзда в Бобруйську, — але у зворотному порядку: знову ситне застілля, «трансфер» лісом на мотоциклі на дорогу, поїздка автобусом, потім — електричкою, і прибуття на вокзал.
Мій «швидкий» прийшов вчасно; і незабаром я вже займав свою верхню, таку саму як сюди, плацкартну полицю.
* * *
...Цього разу сон, попри думки, що дошкуляли мені, переміг швидко: організм, стомлений полюванням, майже не сперечався.
Перед тим як заснути, я згадував день, що минав: дивовижних людей в електричці й автобусі; хлібосольну сім`ю Шурки; провальне — не з нашої вини — полювання; сороку, яку я позбавив життя; і разюче небо Бара́тіно.
...Вранці, під`їжджаючи до Києва і потягуючи чай із фірмового підсклянника, я знову подумки повертався до подій минулого дня, мимоволі відшукуючи відповідь на своє ж запитання: «Так чи варто було вирушати в цю подорож, половина якої пройшла у дорозі?»
Я точно знав, що «варто», але ще не міг збагнути чому; та й було не до цього: я був у передчутті зустрічі зі своєю Наткою...
Цю незвичайну поїздку я згадував з роками все частіше, і, поринаючи у пов`язані з нею події та емоції, мене «чіпляло за живе», - щоб ви думали?.. - привабливе, незвичайної глибини зоряне небо, яке щось пробудило в мені і вже ніколи не відпускало.
Київ, червень 2024