На Кам`яному острові
із серії "Боротьба пристрастей"з рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Там далеко на узмор’ї, де рибаки закидають свої сіті, лежить ціла група островів, серед яких притулився маленький острівець, відомий під назвою Кам’яного острова; на ньому нараховується ледве сотня душ. Сусідній острів вже значно більший, він мав до трьохсот мешканців, церкву і власне управління. Коли я був ще дитиною, на церковний острів було проведено телеграф і влаштована поштова станція.
Всюди, де з’являлись острів’яни, вони славилися за знатних, що вели свій рід з великого острова; навіть жителі материка, не користувалися особливою повагою у людей з церковного острова, хоча вони і розпоряджалися на своєму материку і могли вести своє походження невідомо звідкіля. Населення на цілу милю в окрузі складається виключно з рибаків.
Атлантичний океан з усіх боків омиває кам’яний острів. Береги його суцільно прямовисні, так що з трьох боків на нього немислимо піднятися і тільки на півдні, в стороні повернутій до сонця. Бог і люди загальними зусиллями проклали зручний шлях: підйом, що складався з двохсот сходинок. Після кожної бурі море приганяє до острова куски деревини, товсті дошки, уламки кораблів, і з цього матеріалу човнярі роблять свої судна. Вони відносять ці дошки наверх, підіймаючись на двісті сходинок, будують човна у себе в хаті і чекають наближення зими, коли верхівки скель на північному боці стануть голубими і слизькими від льоду; тоді вони спускають човна на катках і талях по цьому льодяному спуску і встановлюють його на морі. В дитинстві я сам бачив, як це робиться. Два чоловіки стояли на верхівці прямовисної скелі і керували катком, один чоловік сидів у човні і відштовхував його в тих місцях, де човен міг зачепитися за скелю. Все це проходило сміливо і обережно при легких окриках на протязі усього спуску. Але коли, нарешті човен досягав поверхні моря, чоловік, що сидів у човні, кричав двом другим, що вони повинні утримати канат так як він досяг моря, а потім баста. Більше він нічого не говорив, і човен був унизу.
Найбільша хатина на кам’яному острові належала старому, чесному човняру Іоахіму. Під її дахом з року в рік відбувалися різдвяні танці; в ній вільно могли розміститися чотири, навіть шість пар. Оркестр складався з однієї скрипки, а біля скрипаля знаходився чоловік, відомий під ім’ям Дідрик; він виводив трелі, наспівував і відбивав ногами такт. Хлопці танцювали без піджаків.
Під час танців молодший син човняра, теж човняр за професією, обходив гостей і якби-то виконував роль хазяїна. Він користувався загальною повагою завдяки своєму ремеслу і розумній голові. «Марселіус!» - мріяла про нього одна дівчина, «Марселіус!» - думає про нього друга; його ім’я відоме навіть між дівчатами церковного острова. Але сам Марселіус мріє одружитися на Фредеріці, дочці учителя, хоча вона і була значнішою за нього, говорила, як в книжках написано, і поводила себе так зарозуміло, що це віднімало будь-яку надію. Дім учителя, окрім того, був великим багатим домом, а так як він не був рибаком, а, навпаки, займав одно із перших місць, то на вікнах у нього висіли занавіски, і перш, ніж увійти в дім, треба було постукати пальцями у двері. Але Марселіус був сліпий і впертий у своєму коханні. В минулому році він бував у вчителя і в цьому році він знову відправився до нього; він увійшов прямо до кухні і сказав:
- Доброго вечора Фредеріка, чи можу я з тобою трохи поговорити?
- Чого ж ти хочеш? – говорить Фредеріка і виходить з ним разом на вулицю. Вона прекрасно знає, чого він від неї хоче.
- Я прийшов спитати, чи не могла б ти… ти сама знаєш що!
- Ні, - говорить Фредеріка, - я не можу. І ти не повинен більше про мене думати, Марселіус, і не повинен ставати на моєму шляху.
- О так, я знаю, що новий вчитель тобі подобається, - відповідав Марселіус. – Але от цікаво, що вийде з усієї цієї знатності.
Дійсно, воно так і було: новий учитель подобався Фредеріці. Він був родом з церковного острова і закінчив семінарію. Його батько був такий же звичайний рибак, як і всі інші, але важливіше і багатше, у нього в коморі завжди висіла навага і корюшка, і на стіл подавали масло, свинину і сушену камбалу. Його син повернувся з семінарії таким же франтом, як і син священика з академії; він відпустив баки, носив у кишені носову хустинку і для більшого шику прив’язував до шляпи довгу резинову тасьму. Всі сміялися над його носовою хустинкою і говорили, що з Симона Руста вийшов порядний скнара, коли він починає збирати воду навіть з власного носа.
- Він замовив у нас нового човна, - говорить Марселіус – дай бог, щоб він приніс йому щастя!
- До чого ти це говориш? – спитала Фредеріка.
- Я просто так кажу. Він хоче щоб борти його човна були зеленого кольору – добре, я пофарбую їх в зелений колір. Але він хоче, щоб у нього на човні було якесь ім’я, - нехай він вже сам його пише.
- А хіба він цього дійсно хоче?
- Чи чула ти коли-небудь про подібну нісенітницю! І човен-то, навіть не палубний, а простий, на дві пари весел… Подумай про це ще, чи не краще тобі вибрати мене, Фредеріко.
- Ні, я не можу, чуєш ти. Я люблю його!
- Так, так, гм… ти значить, любиш його… - говорить Марселіус і йде…
На святки Симон Руст приїхав з церковного острова і повинен був написати назву на своєму новому човні. Він зупинився у старого вчителя, і Фредеріка кожного дня одягала своє святкове плаття і шовкову стрічку на шию. Коли ж назва була написана, мало хто міг прочитати латинські літери, а між тим там було: Superfein. Ось яку назву він придумав! Так повинен був називатися човен. І, звичайно, мало хто міг зрозуміти все значення цього благородного слова.
І ось настала ясна, зоряна ніч напередодні святвечора, Марселіус відправився в дім учителя і попросив дозволу поговорити з Симоном Рустом.
- Човен вже висох, - сказав Марселіус.
- Тоді ми можемо спустити його завтра в море, - відповів Симон Руст.
Марселіус продовжує:
- Чи правда, що ти женишся на Фредеріці?
- Це тебе не стосується, - відповів учитель Симон.
- Це все одно. Якщо ти мені чесно скажеш, що женишся на Фредеріці, тоді ти даром отримаєш човна!
Симон почав розмірковувати. У ставленні до грошей він був дуже, дуже розумним чоловіком, зовсім як його батько. Він покликав Фредеріку і спитав:
- Хіба з нас не вийде красива пара?
І Фредеріка відповіла:
- Звичайно, я люблю його.
Ніч була така зоряна, ясна, і очі Фредеріки світились від щастя, коли вона це говорила.
Йдучи додому, Марселіус гірко каявся, що віддав Симону човна задарма. «Але він його отримає у знівеченому стані, - думав він, - я сам сяду в човна, коли його будуть спускати».
Він тинявся від однієї хатини до другої, нікуди не заходив, йшов все вперед і бачив тільки північне сяйво і зорі. Він ішов до північної частини острова, де були вже приготовлені талі і катки, щоб принести човна і спустити його вниз. Під ним вирував Атлантичний океан. Він сів.
Там вдалині на морі горіли два вогника на паруснику, а ще далі виднілися вогні пароплава. Важкий і темний він рухався на схід. Марселіус думав: «Найкраще, що можна зараз зробити, це сісти на такий пароплав і поїхати далеко, далеко». Фредеріка була для нього назавжди втрачена, а жити тут, коли вона покине кам’яний острів, йому було б занадто гірко.
Та буде їй Отець небесний помічником і опорою на все її життя! А що стосується того, що він хотів зіпсувати човна Симона, то він вибачається перед ним за погані думки. Тепер, навпаки, він прикладе всі сили, щоб зберегти човна неушкодженим, коли його будуть спускати вниз зі скелі. Ось, який він чоловік!»
Він встав і хотів повернутися додому, як раптом йому почулось, що хтось його кличе; він почав прислухатися і побачив, що до нього хтось наближається.
- Фредеріка, це ти? – питає він.
- Так. Я хотіла тобі сказати, що ти не повинен причиняти собі ніякої шкоди, Марселіус.
- Я зробив тільки невелику прогулянку на свіжому повітрі – відповів Марселіус.
Вона взяла його за руку і, міцно її тримаючи, продовжила говорити:
- Це зовсім зайве приймати цей випадок так близько до серця. До того ж, я навіть ще остаточно не вирішила.
- Як, хіба ти ще не вирішила?
- Що вийде з цього? – вирвалось у неї. – Зараз, наприклад, він поводив себе нестерпно щодо мене. Я думаю, ти кращий за Симона. Він ухиляється; сьогодні він сказав: ми подивимось.
На це Марселіус не відповів ні слова. Вони пішли. Все-таки Фредеріка була розумна і передбачлива і, незважаючи на своє збентеження, вона раптом сказала:
- У всякому разі ти йому човна даром не віддавай.
- Ні, ні, - відповів Марселіус.
На перехресті вона подала йому руку і сказала:
- Тепер мені треба поспішати додому, а то він буде сердитись. Можливо, він навіть бачив куди я пішла.
Вони побажали один одному спокійної ночі і розійшлися кожен своєю дорогою.
Наступного дня стояла тиха погода, і море було спокійним. Вже зранку чесний човняр Іоахім і його два сина віднесли човна на північну частину острова де були талі; все населення острова допомагало їм під час переноски, щоб уберегти красивого човна від пошкодження. І ось він тепер гойдався на талях витончений, новий та блискучий.
Старий вчитель умовив свого поважного колегу і товариша по службі Симона Руста відкласти свій від’їзд додому, на церковний острів, на післяобідній час і тепер пора було починати.
Відносини між тільки-но зарученими, здавалось, не були кращими, чим вчора увечері. Навпаки, вони йшли доріжками на далекій відстані один від одного, і та, яка була тепер нареченою, була сповнена сумнівами. Коли вони підійшли до талей, Іоахім і все населення було вже там. Всі чоловіки зняли капелюхи перед обома вчителями і їхньою супутницею.
- Все готове? – спитав Симон.
Іоахім відповів:
- Все готове.
Раптом Фредеріка, яку мучили сумніви голосно говорить:
- Будь сьогодні обережним, Марселіус. Чи не може хто-небудь інший сісти до човна замість тебе?
При цих словах всі насторожилися.
- О, він уже звик до цього, - сказав Іоахім, батько молодого чоловіка.
- Як це банально, дати човну таку назву, - сказала Фредеріка.
- Зовсім ні, це скоріше оригінальна назва, - сказав поблажливо її батько, - ти не можеш про це судити, Фредеріка!
Тоді Симон Руст сказав рішуче:
- Я сам сяду до човна.
Всі намагаються відмовити його від цього. Але Симон Руст лізе наверх і сідає до човна. Декілька хвилин його просять змінити рішення, але Симон гордо відповідав:
- Нехай же Фредеріка буде спокійною.
- У такому випадку прив’яжи себе міцніше, - сказав Іоахім і подав йому канат.
- Відпускай! – вигукнув роздратовано Симон. Катки звільнили, і човен почав повільно спускатися. Симон взяв резинку від шляпи і прикріпив її кінець до одного із ґудзиків. Іоахім гукав до Симона, і хоча останній відповідав йому, але голос його звучав все нижче і нижче за скелею, і вони вже не могли бачити один одного. Марселіусу було нічого робити і він стояв собі в стороні.
- Півшляху вже пройдено – сказав Іоахім. – Хлопчина знає свою справу.
Раптом з глибини почулися якісь вигуки. Ніхто не міг розібрати, в чому справа; чи треба було утримувати канат, так як він вже досяг своєї цілі. Але ні, це було не те, чутно було тільки: ау, ау – і відчувалось сильне смикання сигнального канату. Ті, що стояли наверху вирішили, що слід злегка підтягнути канат, і Іоахім і його товариші це зробили. Але раптом з безодні пролунав різкий, роздираючий душу крик, було чути як човен ударився об прямовисну скелю. Весь острів наче здригнувся. Всі зблідли, талі раптом зробилися зовсім легкими. Всі разом захвилювалися, закричали, а Іоахім наказував:
- Спускай! – услід за цим лунає його команда, - Підіймай!
Але тепер всім стало ясно, що все це ні до чого, - човен був пустий, Симон перевернув його і впав зі скелі в море. Якраз у цю хвилину на церковному острові задзвонили до різдвяної служби. Але яке вже тут могло бути Різдво!
Але Фредеріка була завжди розумна і передбачлива, вона підійшла до Марселіуса і сказала:
- Хай простить мені Господь мій гріх, але я така рада, що не ти був у човні. Чого ж ти стоїш, одначе? Хіба ти не спустишся з південного боку до моря і не відв’яжеш човна, щоб їхати на його розшуки?
І так, як всі зрозуміли, що вона була правою, то натовпом кинулися бігти з острова до моря. Тільки старий Іоахім, чесний човняр, залишився стояти на місці.
«Не можу ж я стояти тут цілу вічність і тримати човна!» - думав Іоахім. «Або я повинен буду підняти його наверх але для цього у мене не вистачить сил, або я спущу його в море!»
Деякий час він роздумував про це, потім відпустив канат.
Тоді сталася дивна річ, він відчув як канат спускався всього декілька секунд, а потім провис. Значить човен став на воду.
Спочатку Іоахім не зрозумів у чому справа. Він підняв канат на цілу сажень уверх і опустив його, і знову човен досяг моря. Тоді старий Іоахім надзвичайно зрадів, і він оглянувся навколо, щоб розділити свою радість з ким-небудь. Човен був всього в декількох сажнях від моря, значить, Симон Руст не міг загинути. Але тепер він міг втопитися.
- Поспішайте, хлопці! – закричав Іоахім, повертаючись в південний бік острова. – Можливо він ще живий!
В той час, коли Іоахім тримав в руках ослаблений канат, він відчув поштовх; здавалось, що там внизу хтось ухопився за човна. – «Це, мабуть, хвилі розбиваються об нього», подумав Іоахім. І він закричав вниз:
- Ти живий?
Але Атлантичний океан глухо вирував, і ніякої відповіді не було.
Досить довго він тримав у руках канат. Він міг би його прикріпити і спокійно очікувати подальших подій, але, Іоахім вирішив, що тепер кожна хвилина є дорогою, і не час думати про власний відпочинок. Можливо тут, перед його очима, загинув освічений чоловік, що володів великими знаннями.
Пройшли довгі тяжкі чверть години. Час від часу з церковного острова долинав дзвін, і це були для нього миті, повні таємничості і значення. Нарешті, він почув голоси, що йшли з глибини: то були рятувальні човни. В човні гребли його сини. Тепер він був упевнений, що справа піде на лад. Іоахім притаїв подих і почав прислуховуватися.
- Ось він! – закричав Марселіус.
- Знайшли ви його? – питає батько, стоячі на верхівці скелі.
Незабаром він відчув, що його канат відв’язують від човна. Він нахилився над прірвою і крикнув:
- Він живий?
- Звичайно, живий, - відповідав Марселіус. - Тягни канат наверх!
- Слава тобі, Господи! – пробурмотів Іоахім. Він витяг канат наверх, понюхав тютюну і направився на південну частину острова, до того місця, де стояли човни, щоби зустріти народ. Дорогою чесний човняр не проминув віддатися особливим роздумам про Симона і про відвернуте нещастя, що загрожувало його життю. Вченим і глибокодумним вітрогоном був і залишається Симон. Можливо, він навмисне перекинув човна і кинувся у воду, побачивши під собою глибину в два чи три аршина. «Яка безглузда витівка!» подумав Іоахім.
Біля пристані він зустрів старого вчителя з дочкою і сказав:
- Він врятований!
- Врятований? – вигукнула Фредеріка. – Ти жартуєш?
- Він врятований.
Старий учитель сказав:
- Слава тобі Господи! – він радів від щирого серця.
Але Фредеріка зробилася зразу мовчазною і задумливою…
Човни наблизились; в одному з них сидів Симон Руст і веслував з усіх сил; він був мокрим від голови до ніг і тремтів.
- Ти вдарився? – спитала Фредеріка. – І де твоя шляпа?
- Ми не знайшли її, - сказав Марселіус.
- Ти міг би дати йому поки-що свою шляпу, - сказала Фредеріка; вона хвилювалася за Симона.
- Він не хоче її надівати, - відповів Марселіус.
- Ні, вибач мені, я не хочу її брати, - сказав гордо Симон, хоча він тремтів від холоду.
Старий вчитель розпитував тепер свого колегу і товариша по службі про подробиці катастрофи, і той відповідав йому.
У Іоахіма було таке враження, що розмова, яку вони вели між собою, має характер чогось раніше обдуманого і нещирого. Симон Руст розповідав, що він навчився плавати ще в семінарії, і тільки завдяки цьому йому вдалося сьогодні врятуватися. Але все-таки, поки він не побачив рятувального човна, він відчував муки Тантала. Він хоче у подробицях розповісти, як сталася вся ця пригода для того, щоб ніхто потім не міг робити з неї хибних висновків.
- Одне мені було б цікаво узнати, - сказав він, звертаючись до Фредеріки. – Що ти відчувала, Фредеріка, коли човен зі мною перевернувся?
- Що я відчувала? – спитала Фредеріка.
- І яким було твоє перше слово?
Фредеріка зібравшись з духом відповіла:
- Це я примусила людей скоріше бігти тобі на допомогу.
- Це добре, - сказав Симон.
Марселіус мовчав. Він зрозумів, що Симон Руст, знову заволодів її серцем.
- Пішли тепер скоріше додому, тобі треба переодягтися в сухий одяг, - сказав старий вчитель. – Право, це буде чудо, якщо ти перенесеш цю катастрофу.
Всі почали допомагати витягати човни на берег, і Марселіус не робив жодної різниці між своїм човном і човном Симона. Він поклав стільки ж підпор під його човна, як і під свого, щоб вони стояли на місці, і не упливли в море. Він пропустив усіх вперед і тільки тоді пішов додому, занурений у тяжкі думки. Увечері Фредеріка для чогось прийшла в дім до сусіда, але до Марселіуса вона не заглядала. Він вийшов, щоб дочекатися її і, коли вона проходила мимо, він сказав:
- Доброго вечора! Ти хочеш прогулятися при північному сяйві?
- Мені потрібно були прийти сюди у своїх справах, - відповіла вона. – Що ти скажеш про сьогоднішнє чудо?
Марселіус відповів:
- Я скажу тобі відверто: мені здається, що ні про яке чудо не може бути і мови.
- Невже? Але якби ти вилетів з човна, ти думаєш, ти залишився б живим?
- Він зовсім не вилітав. Він навмисне вистрибнув з човна, коли побачив, що до води всього лише два-три аршина. Так говорить батько.
- Він сам вистрибнув? Так? А ти б у всякому разі цього не зробив.
Марселіус мовчав.
- Адже ти не вмієш плавати, - продовжувала Фредеріка. – І ти не учився всьому тому, чому він навчався. Ти також не вчився грати на органі.
- Значить, ви поженетесь? – спитав Марселіус.
- Я ще не знаю як це буде, - відповіла Фредеріка, - але, мабуть, це може статися.
На це Марселіус сумно сказав:
- Тепер мені байдуже; ти і він, ви можете отримати човна безкоштовно, як я це і говорив раніше.
Фредеріка обдумала все, що він їй сказав, і відповіла:
- Так, так, якщо у нас щось зладиться тоді ми зможемо отримати човна, як ти і кажеш. Але якщо він відмовиться від свого слова, тоді ми одружимось з тобою і заставимо його виплатити за човна.
Ніякого здивування не промайнуло на обличчі Марселіуса з приводу цієї угоди, і він спитав:
- Коли ж я узнаю про це?
Фредеріка відповіла:
- Завтра він їде додому, і тоді це питання вирішиться. Але ти ж розумієш, що я не можу спитати його про це.
Марселіусу прийшлось чекати декілька місяців, поки, нарешті, він узнав певну відповідь.
На Різдво Симон Руст поїхав додому, і перед від’їздом питання не було вирішеним; після цього він сватався в багатьох сім’ях на церковному острові, і, завдяки тому, що його батько був відомий, його пропозиції скрізь були прийняті. Але Симон ні до кого не прив’язувався і до певного часу вважав себе цілком вільним. Нарешті він ризикнув зробити пропозицію вчительці пасторату, і тут Симон Руст отримав відмову. Вона була дівчиною і до того ж з гарної сім’ї. Про все це чула Фредеріка і сильно сумувала. Танці в ніч під Хрещення були, як завжди, призначені в домі човняра Іоахіма, і Марселіус повинен був, як завжди, виконувати роль хазяїна дому. Своєчасно були запрошені скрипаль і той самий Дідрик, який так майстерно співав і відбивав такт ногами. Всі хлопці заздалегідь вибрали собі дівчат, і Фредеріка обіцяла Марселіусу прийти.
Але ось до острова підплив чотиривесельний човен Він був посланий старим рибаком Рустом за Фредерікою, щоб відвезти її на церковний острів. Цього вечора у нього передбачалися танці. В одну мить Фредеріка була готова, вона нарядилася по-святковому.
Марселіус прийшов на пристань і сказав їй:
- Так, так, тепер, мабуть, ваша справа буде вирішеною?
- Так, тепер це питання вирішиться, - була відповідь. Під час переправи було видно що вона на щось відважилась.
Вона була з радістю прийнята старим рибаком Рустом, і увечері, коли почалися танці, вона мала великий успіх серед молоді церковного острова. Але Симон, син хазяїна дому, жартував з усіма однаково і з кожною окремо, і Фредеріка, як і раніше залишалася в невідомості.
У проміжках між танцями гостям подавали спиртні напої і каву, і старий Руст випив неабияку кількість вина; він сидів у зручній і невимушеній позі в тій же кімнаті з декількома рибаками похилого віку. Симон Руст теж випив декілька стаканів вина, щоби не подумали, що він гордиться, але він не танцював з дівчатами-рибачками, тому що це не личило його званню вчителя.
Вночі, коли всі розійшлися по домах, Фредеріка лишилася одна з Симоном. Вона повинна була поїхати наступного ранку. Але навіть і тепер Симон не виказував у відношенні до неї більше ніжності, чим завжди, та і вона була не такою вже й нерозумною, щоби вважати любов’ю ласки мимохіть.
- Я стою тут і освіжаюсь, - сказала Фредеріка.
- Даремно, тобі не варто було цього робити, - сказав Симон, - це може мати шкідливі наслідки для твого здоров’я.
- Чому відкриті ворота сараю? – спитала Фредеріка і показала туди рукою.
Симон також не знав, чому ворота були відкриті.
- Пішли закриємо їх, - сказала вона.
І вона пішла до сараю. Яскраво горіло північне сяйво і зірки.
Фредеріка заглянула в сарай і сказала:
- Покажи мені, чи багато у вас сіна?
Обоє увійшли туди.
- Тут у нас один сіновал, а там другий, - сказав Симон.
- Де?
Симон поліз на сіновал. Фредеріка за ним.
Фредеріка ще деякий час підтримувала в Марселіусі упевненість, що їхній шлюб може відбутися, і Марселіус жив з цією таємною надією. Але потім, в березні, Фредеріка вже більше не вагалася і сказала Марселіусу, що тепер все кінчено, і нічого більше просити, вона вийде за Симона.
- Ось як, - сказав Марселіус.
Про човен він більше не говорив. Вона могла отримати його даром, тепер йому це було байдуже. У нього було достатньо часу, щоб підготуватися до своєї долі, і на протязі всієї весни можна було бачити Марселіуса, як завжди, спокійно виконуючого свою роботу. Але думки його були не ті що раніше, він шукав усамітнення. Дні тепер стали довгими, сонце і тепла погода спричинили снігу чимало шкоди, так що прийшлося зупинити спускання човнів на льодяних спусках з північного боку острова. На протязі двох тижнів човнярі ходили без усякого діла. Але зате, коли пройшли весняні бурі, і Атлантичний океан знову заспокоївся, човнярі відправились на рибну ловлю. В одну з таких поїздок Марселіус і його брат заробили цілу купу грошей. Вони знайшли корабель, якого носило морем з поламаними щоглами і без екіпажу.
Не було жодного сумніву в тому, що після цієї події престиж Марселіуса на острові сильно піднявся, і так як він кожного дня приглядав за старим судном, що стояло біля пристані для човнів, то він зробився як би хазяїном покинутого корабля. Дали знати про нього данським властям, і останні заплатили за врятоване судно. Сума була дуже великою з точки зору мешканців кам’яного острова; але люди ще й перебільшували цю суму, і нагорода досягла надзвичайних розмірів. Говорили, що тепер човняр Марселіус хоче стати купцем і називатися Іоахімсеном.
Одного разу він прийшов до Фредеріки і сказав:
- Так значить, вирішено, що ти будеш дружиною Симона?
- Так, - відповіла вона, - це вирішено.
Вона провела його до дому, при цьому в’язала. Дорогою вона сказала:
- Якби тепер все було, як раніше, то я попросила б тебе поїхати до Симона і привезти його сюди. Але ж ти тепер став великим чоловіком, Марселіус.
Тоді Марселіус відповів:
- Я докажу тобі, що я не поважніше того, яким був раніше.
І він поїхав до Симона.
Симон приїхав і потім повернувся знову додому. Після цього Марселіус спитав Фредеріку:
- Ви все-таки вирішили це зробити?
Фредеріка відповідала:
- Так, тепер є причини, поспішити з весіллям.
- Значить інші питання тепер ні до чого?
- Ти знаєш, як це буває з серцем, - сказала Фредеріка. – Моє серце ніколи нікого більше не любило.
При цих словах Марселіус замовк, так як говорити про це було марно.
Він запросив її до себе на чашку кави, але вона подякувала і відмовилася.
Йдучи, вона згадала про човна:
- Що стосується плати за човна, то тепер тобі можна і не платити, - сказала вона, - так як ти розбагатів. Симон просив мене спитати тебе про це.
- Ні, звичайно, візьміть його собі даром, - відповів Марселіус. – У мене, слава богу, вистачає грошей. На коли призначене оголошення?
- Через два тижні.
- А що ти ще не думала в цьому році про удгангерів? – спитав він.
Вона відповіла:
- Почекаємо ще декілька тижнів. Адже час ще не прийшов. Сніг ще не станув.
- Я тільки питаю, - зауважив він.
Удгангери були дикими вівцями ісландської породи, з густою, грубою шерстю. Вони завжди паслися на свободі на одному з острівців, жили там і взимку і літом і самі собі здобували корм. Раз на рік їх ловили і стригли. Це робилося кожної весни, з настанням теплої погоди.
Через два тижні Фредеріка і Симон були оголошені в церкві на церковному острові.
Нарешті вони оженяться! Прихожанам прийшлось - таки чекати цього досить довго.
Того вечора Фредеріка прийшла в дім човняра Іоахіма, вона була веселою і жартівливою.
- Бажаю тобі щастя і благополуччя! – сказала дружина човняра. Я чула сьогодні твоє ім’я з церковної кафедри.
-А тобі не почулось? – сказала жартівливо Фредеріка.
- Бажаю тобі щастя і благополуччя! – сказав Марселіус. – А ти подумала про овець?
Тоді Фредеріка розсміялася і відповіла:
- Що це ти так поспішаєш в цьому році. Що з тобою? З самого початку травня ти почав говорити про них.
- Я думав, що мені слід спитати тебе про це, - відповів він.
- Втім, я прийшла до тебе зі звісткою, що вже завтра ти зможеш отримати людей в поміч, - сказала Фредеріка.
Він швидко спитав:
- Ти говориш, я можу отримати людей у поміч? А що ж ти сама, можливо, уже не в змозі у нинішньому році приймати в цьому участь?
Вона вже майже вирішила поберегти себе цієї весни, але від зухвалого запитання Марселіуса вона злегка почервоніла і відповіла:
- Як? Я не в змозі? Можеш ти мені сказати, чому?
Так як Фредеріка боялась признатися навіть самій собі в тому, що останніми тижнями вона все більш і більш повнішає в талії, то вона вирішила взяти участь, як завжди, у ловах овець.
Почувши це, Марселіус зразу ж вийшов з дому і не повертався, поки вона була там. Марселіус спустився східцями вниз до скелі, де знаходилась верф. Це була довга печера, в якій були улаштовані станки для човнів різних розмірів, починаючи від найменших і закінчуючи десятивесельними. Він привів тут все в порядок і вичистив підлогу. Діло відбувалося у другій половині травня, так що до одинадцятої години ночі, і навіть пізніше, було світло. Марселіус поїхав до пристані. Його чотиривесельний човен був там і лежав на підпірках, наче дивлячись на нього. Була північ, коли він повернувся додому. Не роздягаючись, він усівся на край ліжка; його старший брат вже ліг і спав. Марселіус підійшов до вікна і довго дивився в далину.
- Так, так, так! Правда! О Господи, Господи! – прошепотів він і вернувся до свого ліжка.
Не роздягаючись, він ліг і не міг зімкнути очей на протязі всієї ночі. Як тільки він почув що мати внизу розводить вогонь, він встав, розбудив брата і зійшов униз.
- Ти щось рано встав, - сказала мати.
- Вівці не виходять у мене з голови, - відповів він. – Якщо ми хочемо їх усіх остригти сьогодні, то нам потрібно завчасно виїхати.
Усі троє, обидва брати і мати, спорядилися і пішли до дому вчителя і там почали очікувати приходу Фредеріки. У Фредеріки була всього одна служанка. Їх усіх було п’ятеро в човні. Обидва брати гребли зосереджено та впевнено, а розмовляли тільки жінки. Сонце сходило і острів поволі випливав, строгий і спокійний. Вже здалеку вівці помітили наближення човна, вони стояли, як вражені громом і дивились. Вони перестали навіть жувати. Щоб не лякати і без того боязких тварин, в човні зовсім притихли. Але вівці забули про саме такі ж відвідини в минулому році. – «Ніколи в житті, - думали вони, ми не бачили подібного видовища». Вони дали човну можливість підпливти ближче і, завдяки притаманній їм глупоті, не рухались з місця. Тільки тоді, коли вже човен пристав до берега, одна із тварин, косматий великий баран почав тремтіти зі страху. Він кинув у бік своїх братів косий погляд і знову подивився на човна Але коли люди, постоявши спокійно декілька секунд на березі, почали витягати човна – це здалося баранові найнебезпечнішою хвилиною, він повернувся і кинувся стрімголов бігти, в середину острова. Всі інші вівці кинулись за ним.
- Їх знову в цьому році буде нелегко спіймати, - говорили поміж собою жінки.
Всі юрбою рушили тепер вперед. Спершу слід було спіймати ягня, а тоді легше буде спіймати самку. Вони промучились весь ранок, поки, нарешті, їм вдалося спіймати вівцю. Стадо погнали до човна і тварини від смертельного жаху кинулись одна за одною в море, тоді Марселіус поліз у воду і переловив усіх овець.
- Тепер ти зовсім вимок, - сказала Фредеріка.
Поки жінки стригли овець, брати тримали трьох на прив’язі, і Марселіус стояв біля Фредеріки. Тепло і привітно світило на них сонце.
- Я обстригла двох, - сказала Фредеріка.
Вона поклала шерсть до мішка і піднялася з місця.
- Спробуємо спіймати вівцю удвох, без сторонньої допомоги, - сказав Марселіус дивним тремтячим голосом.
Фредеріка пішла з ним поряд, і вони відійшли від інших на достатню відстань.
- Я думаю, що вона десь у другому місці, - сказала Фредеріка.
Марселіус відповів:
- Спочатку ми подивимось тут.
І вони прийшли на північну сторону, де було багато тіні: але овець там не було.
- Вона, мабуть, там на косі, - сказав Марселіус і швидко пішов туди. Але Фредеріка, вже не могла так швидко ходити, як колись, і не пішла з ним. Тоді Марселіус ухопив її за руку і потяг вперед, говорячи неприродно – голосним голосом:
- Тепер ти побачиш! Тепер ти побачиш, кажу я!
- Ти не повинен кричати так голосно: ти налякаєш овець, - сказала Фредеріка, думаючи тільки про свою роботу.
Але він тяг її за собою і кричав дико і голосно:
- Тепер ти побачиш! І я навчу тебе грати на органі!
- Що в тебе на думці? – спитала вона, стараючись прочитати на обличчі його думки.
Його обличчя було невпізнаним. Тоді вона почала чинити спротив і повисла у нього на руці.
Її черевики тяглися по землі, а Марселіус все тяг і тяг її вперед, без усякого жалю.
Тоді їй стало ясно, що він хоче її вбити, вона розгубилася і її мужність зникла. Без жодного слова і крику він втяг її на вершину скелі і звідтіля скинув у прірву.
Вона зовсім обезсилила від страху і навіть жодного разу не схопилася за одяг Марселіуса, а він лишився живим і неушкодженим на мису, хоча в його наміри і входило кинутися разом з нею у прірву. Він дико оглянувся навколо, чи не був хто свідком його злочину; але навколо не було нікого.
Він нахилився над прірвою; внизу тихо звучала вічна мелодія. Море вже встигло поглинути Фредеріку. Він вирішив піти за нею; він зняв куртку і хотів кинутись у прірву, але роздумав і почав обережно спускатися вниз. При спускові він дивився за кожним кроком, щоб не підсковзнутися. Коли він пройшов половину шляху, йому раптом спало на думку, що йому було б байдуже, якби він упав і розбився, але він все-таки продовжував слідкувати за кожним своїм кроком.
Море вже було зовсім близько від скелі, і коли до нього залишалось декілька сажнів, Марселіус зупинився. Він звільнився від своєї куртки і жилетки і поклав їх на скелю, щоб хто-небудь міг ними скористатися.
Потім він склав руки і помолився, щоб Господь прийняв його душу в ім’я Ісуса Христа. Затим кинувся вниз зі скелі.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, XIX ст. н. е.