Життя маленького міста
з рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Якщо йде не занадто сильний дощик, то на протязі всього тижня чуєш з ранку до вечора важкі гучні удари молота, що забиває цвяхи і болти на корабельній верфі.
Це єдині звуки міста, які чутно скрізь, в кожному домі. Це маленьке спокійне містечко, миролюбне, консервативне гніздо з капітанськими сім’ями, винокурним заводом і церквою.
Нічним сторожам тут нічого робити; про бійки і порушення суспільної тиші тут чути так рідко, що сторонні навіть дивуються, а якщо станеться, що який-небудь матросик чи мандруючий підмайстер так розгуляється, що затягне пісню або пустить лайку, то сама тиша маленького міста пом’якшує їхні голоси. І нічні сторожі йдуть спокійно своєю дорогою. Вночі тут сплять, а не веселяться і не тиняються. Увечері обидва сторожа зустрічаються на рибному ринку. Це їх вихідний пункт. Вони здоровкаються, ходять поряд туди-сюди, сідають на лаву, злегка висипаються, покурюють, знову ходять туди-сюди – і так минає ніч. Вони знають в обличчя всіх жителів поголовно, і всі жителі знають їх. Якщо увечері один з сановників міста повертається до себе пізніше звичайного, то нічні сторожі знають вже, що він йде з хрестин чи чоловічого зібрання. А якщо станеться, що в темряві і нічній тиші мимо них проїде двоколісний поштовий екіпаж, а в ньому сидить жіноча фігура в капюшоні і чоловік, то нічні сторожі вже знають, в чому справа. Вони нахиляються один до одного, шепочуться і хитають головами, зовсім як кумасі за чашкою кави, які розуміють одна одну з півслова.
Як тільки на годиннику проб’є шоста година, кожен з них іде своєю дорогою і розповсюджує серед прислуги будинків, яка вже прокинулась звістку, що акушерка години дві тому назад проїхала містом і що у дружини капітана Габріельсена народилася дитина. В місті є ще двоє безногих кравців, жебрак, Армія Спасіння, набережна для пароплавів і ощадна каса. Все це є в наявності. В центрі міста знаходиться «Ферейн», атенеум і місцевий клуб, де збираються батьки міста і читають «Нові вісті» або «Вранішній листок». В цьому місті не прийнято читати до перенасичення і знемоги; книгопродавець продає всілякі товари, починаючи з гребінців і плиток шоколаду і кінчаючи підручниками і домашніми проповідями. В цьому містечку живе чоловік, який прочитав у дні своєї юності всього «Peder Paars» з початку і до кінця, і з цим чоловіком сталося неладне, він залишився старим холостяком, зробився дармоїдом і зверх того був ненормальним. Цього чоловіка звати Тоннес Глай; але в обідній час його ніколи не видно на вулиці, значить, він їсть що-небудь в своїй древній комірчині де він живе цілий рік в самотності без жодного нагляду. Це маленький чоловічок з волоссям і бородою рудувато – золотисто – білявого кольору, мало кидається у вічі, хоча останнього часу він почав злегка повнішати. Коли він за що-небудь береться, то робить це з обережністю, злегка нахиляючи голову вбік; це відбувається від начитаності і розсудливості. Зважаючи на те, що йому все місто знайоме, він почувається зобов’язаним вклонятися кожному. Більшість відповідає йому на уклін, але консул прикладає до козирка тільки вказівний палець. Втім цей Тоннес Глай серед бідного населення користується відомою повагою.
Звичайні рибаки і робітники порту вбачають особливу честь в тому, щоб називати його своїм другом і однодумцем. Вони думають, що Тоннес Глай заробляє собі на хліб якимось таємним способом, для якого потрібна тільки робота голови; вони думають, що він і є нечиста сила; ніхто ніколи не бачив щоб він займався яким-небудь ремеслом, а між тим він існує і процвітає. Але Тоннес Глай не диявол в цьому відношенні. Єдине, чим він схожий на диявола, це своєю здатністю бути в будь-який час дня і ночі в один і той же час у всіх місцях містечка…
Якщо прокидаєшся вранці і не чуєш ніяких звуків, що доносяться з верфі, хоча і немає дощу, то всі вже знають, що тиждень пройшов – і сьогодні неділя. І тоді всі мешканці міста відправляються в повному параді до церкви.
Дорога, що веде до церкви, являє собою звивисту піщану стежку. Чимало ступень ходило по цій доріжці, важкі підошви рибаків перетворили маленькі камінці на пісок. І цей пісок здіймається при найменшому подихові вітру. Але не дивлячись на це, дружина капітана Андерсена, жінка, що користується великим впливом, зберегла моду своєї юності і до цих пір постійно носить плаття з довгим шлейфом, і невільно кожному спадає думка, яку масу пилу вона замітає за собою, йдучи до церкви. І багато хто проклинає її за це. Ось йдуть молоденькі дівчата у світлих платтях, а старіші жінки – в темних. Туди ж ідуть Ієнсен, що служить у купця Берга, аптекар, митний чиновник Ользен. А ось шкутильгає фотограф Розен, у якого всього одна нога, і який ніяк не може попасти в свою колію. Але всіх їх перевершує консул. У нього волосся ще темне, і він ходить не інакше, як з квіткою в петличці, хоча у нього, у молодця, вже троє дітей!
Капітани збираються докупи і йдуть всі разом, як ті, що тільки-що повернулися з плавання, так і інші, що назавжди розпрощалися з морем. Вони засмаглі, вкриті зморшками і товсті, своєю ходою вони нагадують ломових коней, що везуть поклажу, але їхні розмови веселі і обличчя безтурботні.
Потім настає післяобідній час.
Матросик кличе з собою вірного товариша, і вони йдуть гуляти на набережну перед митницею. Зазвичай тут збирається все місто. Виникають групи одна за одною, розходяться, знову збираються, ходять від одного до другого і розмовляють поміж собою.
Зразу ж починається торгівля макреллю; свіжа макрель і солона макрель, копчена макрель і маринована макрель. Виникає спір про макрель, і він вважається вдалим, якщо закінчується до шостої години; якщо до цього часу не приходять ні до якої згоди, то продаж все-таки припиняється. Сигналом до цього слугує свисток парової труби, що долітає з фіорду, і вже з цієї хвилини ніхто з присутніх не говорить про макрель жодного слова.
Поштове судно, сильно розхитуючись, підпливає до пристані, всі кидаються туди, так як шість годин – це найжвавіший час в маленькому місті. З наближенням поштового пароплава на набережну поспішають, кульгаючи, люди на милицях, сюди ж привозять в кріслах на колесах калік. Чотири чоловіки стоять напоготові, щоби прийняти канат; з півдюжини молодих жінок зібралися сюди, щоби опустити листи в поштовий ящик пароплава. Цілий натовп дружин моряків з’явився сюди, щоби подивитись, які купці або комісіонери приїхали тепер до міста. І Армія Спасіння відразу ж в наявності з плакатами і закликами; до рук сунуть записки, на яких надруковано: «Урочисте молитовне зібрання в 7 ½. К. Ольхен, кадет I. С. Коргезен, майор. № 13. Готуйся постати перед Господом Богом». Лунає перший свисток, услід за ним – другий.
Набережною поспішає дама, притримуючи обома руками плаття.
- Ви їдете з нами? – питає штурман з бугшприту судна.
- Ні, - відповідає вона, задихаючись.
Вона хоче тільки, так само як і інші, бути присутньою на святі. І вона, слава богу, прийшла вчасно, щоб побачити, як вивантажують два ящика з пивом для готелю.
І ось лунає третій свисток, сходні знімаються, і машина починає працювати.
Тепер вся ця людська маса відчалює назад і розсіюється містом. Але ті, які зацікавлені в цьому, йдуть за поштарем; молоді дами, що очікували листи, і чоловіки, що отримували «Західну газету». Через годину, цілу годину хвилювань і нетерплячого очікування, години повної надії і хвилювань, кожен отримує свої новини. Після цього всі розходяться по домівках. Після вечері вибрані батьки міста відправляються до «Ферейну», щоб ознайомитись з новими газетами.
Так минає в містечку неділя. І так же спокійно і мирно проходить понеділок, і так проходить один місяць за другим. Але ось прийшли жахливі роки, коли місто було вражене в своїх основах. По суті тільки церква та, можливо, ще дві-три установи залишились недоторканими.
* * *
Почалося це так природно і непомітно, як починається все у цьому світі. Повісився фотограф Розен, чоловік з однією ногою, - що за все своє життя жодного разу не попав в колію. Він вічно перебирався з однієї квартири на іншу, не знаходячи собі постійного притулку, тому що у нього повсюди були борги. Одного разу він відніс в заклад всі свої фотографічні апарати і пропив гроші. Після цього він повісився. Але перед цим він встиг обручитися; його нареченою була дочка дрібного торговця. Вона завжди ходила в шляпках і з парасолькою і відносила себе до найгарніших дівчат міста, хоча їй, можливо, було вже за тридцять років. Ходили чутки, що вона не одного разу виручала свого фотографа, коли той мав потребу в грошах, так що у неї самої залишалось надзвичайно мало. Але незаміжні дами її віку стверджували, що вона давала йому тільки те, що сама заробляла, і фотограф повинен був повіситись, бідолаха, щоби уникнути весілля, так як, по суті, він був розумний і освічений чоловік, прекрасно розуміючий, що його очікує.
Фотограф Розен захопив своїм прикладом і митного чиновника Ользена. Ользен не повісився, але він завдав собі шкоди на все життя. Завжди буває так, коли люди незначного стану і походження беруть дружин з вищого суспільства. Ользен украв гроші з митної каси; було встановлено, що він хапнув біля трьохсот крон. Виявилось, що багато хто передбачав заздалегідь, що це повинно прийняти поганий оборот. Адже митний чиновник Ользен належав до тих людей, які з настанням весни обов’язково ходять в білій солом’яній шляпі і у світлому костюмі, і якщо у місті був такий чоловік, в якого з кишені піджака виглядав кінчик шовкової хустинки, і який розгулював з тростинкою в руці, то це був Ользен. А між тим все місто знало, ким була його мати. Вона була вдовою, що заробляла собі на хліб пранням і чисткою. Але Ользен не бажав бути гірше за інших товаришів по службі; він став обертатися в суспільстві фотографа Розена і таких «товаришів по чарці», які могли розплачуватися готівкою за кегельбан, пиво і жовті черевики. Так, це повинно було закінчитися катастрофою. Ользену відмовили від місця на митниці.
Все місто було наповнене плітками, а Ієнсен, що служив у Берга, склав навіть з приводу цих двох подій декілька віршів. Але тоді втрутився консул. Власне кажучи, консул виразився незадовільно тільки з приводу жалюгідності вірша Ієнсена, хоча Ієнсен служив не у нього, а у купця Берга. Консул висказався відкрито, що фотограф Розен і Ользен з митниці були єдиними суперниками Ієнсена. Цим було все сказано. Наслідком цього було те, що Ієнсен, який служив у Берга, не набув слави своїм віршем. Ні, навпаки: рішуче ні. А після цього почалася історія через молоду дружину капітана, Олаву Воллертзен, тільки через те, що останнього часу вона ніде не з’являлася. Не тому саме, що це входило в її обов’язки з’являтися то тут то там – в цьому не було жодної потреби; але з іншого боку, адже кожна людина повинна бувати в магазинах, в булочній, в гуртку своїх друзів, і не можна ж було припиняти всякі зносини з містом! А Олава Воллертзен залишалася весь час у себе вдома. Чим же займалась вона там так старанно?
Вона, молода і красива, була всього три роки заміжньою; її чоловіка ось вже два роки як не було вдома, він був у плаванні. Він був капітаном на одному з пароплавів консула. У них була дитина. Благополуччя і порядок були в маленькому будиночку з трояндами на підвіконнях, і нікому не спало б на думку що там могло що-небудь статися. Дівчинка-підліток, що служила в домі теж не помічала, щоб Олава була «збуджена», або належала до Армії Спасіння. Вона тільки трималася в стороні від людей.
Так пройшло декілька тижнів. Стояла тиха погода, і лови макрелі були вдалими, хоча далі, на узмор’ї вирувала сильна буря. Одного разу вранці два лоцмана привели на буксирі до бухти трищогловий корабель, який вони знайшли вночі на узмор’ї, біля маяка. Він одиноко блукав і вже починав тонути. Яке прекрасне, нікуди не придатне судно!
Це було незвичайне видовище, коли цей трищогловий корабель тягли в бухту. Ельза гуляла недалеко зі своїми подругами і першою побачила його.
- Дивіться туди! – закричала вона, указуючи на бухту. Вони зразу ж побачили, що це був чужий корабель, який не належав місту.
- Це корабель, який вони знайшли сьогодні вночі, - додала вона. – Вони отримають винагороду!
Подруги повинні були згодитись, що вона була правою – спритна дівчинка! Вона все розуміла, не дивлячись на те, що була ще дуже молодою.
- Пішли, скажемо про це дружинам лоцманів, - сказала добродушно Ельза. – Адже діло йде про винагороду.
І вони відправились. Ельза відчувала себе дуже гордою, як нібито це вона сама знайшла корабель. Вона красувалася перед подругами і намагалася згадати яку-небудь новину, якою б вона змогла їх спантеличити.
Вона почала:
- Знаєте, Ієнсен, що служить у Берга, забруднив свої нові штани масляною фарбою? Ах, тепер немає більше потреби жартувати на рахунок Ієнсена, після того, як консул виказав свою думку про нього!
- Не може бути!
- А ви цього не знали? Але йому так і треба, він завжди дере свого носа!
- Ха, ха, ха, як смішно!
- Так ви, можливо, теж не знаєте, що Олава Воллертзен в такому стані?
- В якому?
- В такому! – і Ельза виставила вперед живота.
Подруги від жаху сплеснули руками і сказали:
- Ні, боже збав, цього не може бути!
- Але Ельза чула про це із достовірних джерел.
- Але ж Воллертзен вже два роки як від’їхав! Це абсолютно неможливо!
- Так тепер ви можете вірити чи не вірити, як хочете, але не забувайте, що це сказала вам я.
Молоденькі дівчата не могли зрозуміти, як це могло статися, адже якщо батько два роки тому від’їхав, він жодним чином не міг мати дитину; і Ельза не могла їм цього пояснити, хоча вона і була більш обізнана, чим вони.
Від лоцманів молоді дівчата направилися прямо не набережну. Судно було вже причалене, і воно красувалось, похитуючись на воді.
Тоді консул відправився на борт. Все місто зібралося на набережній і слідкувало за ним. Декілька чоловіків стояло у нього поперек дороги, він ввічливо попросив, щоб його пропустили.
Він був благородний і чорноволосий, у світлому костюмі, з квіточкою в петличці. Під пахвою він ніс портфель. Він обдивився корабель зверху донизу і почав складати протокол. Він записав те, що бачив сам, і те, що йому розповіли лоцмани. Одного з глядачів, що стояли на набережній, покликали на корабель, щоб він тримав для консула чорнильницю в той час, коли він обходив і записував…
Цей рік був прекрасний тим, що майже в кожному місці можна було відзначити хоч якусь маленьку подію. Пожежу у вчителя Елліасена неможна було зарахувати до числа щоденних подій. Добрий Елліасен, йому воістину допомогло Провидіння! Цього не можна було заперечити. Але більше року тому він на велику суму застрахував свій будинок, господарчі побудови і весь свій домашній скарб, а тепер все це згоріло дотла. Вчитель Елліасен був також касиром «Ферейну», а при пожежі згоріла вся готівка грошової каси. Це було найжахливіше; декілька сотень крон зникли, як дим. На загальних зборах «Ферейну», було запропоновано не стягувати з касира грошей, але Елліасен встав зі свого місця і сказав зворушеним голосом, що нехай краще і він, і його дружина і його багаточисельні дітки будуть ходити голими, чим він допустить, щоб йому пробачили хоча б один мідний гелер. «Ферейн» начебто виказав йому велику честь, вибравши його на цей відповідальний пост, і він прекрасно усвідомлює накладені на нього обов’язки.
Тоді раптово захоплення оволоділо всіма членами «Ферейну», і вони зібрали між собою двісті крон для покупки вчителеві домашнього начиння.
* * *
Прийшла осінь, погана погода, темні ночі. Обидва нічних сторожа зустрічаються як і раніше на ринку макрелі; вони здоровкаються, говорять між собою і йдуть уверх по вулиці. Темна ніч, і тільки ліхтар біля готелю розсіює тускле світло. Один зі сторожів бере свого колегу під руку і міцно тримає його. Вони стоять і дивляться…
Відбувається щось дивне, Тоннес Глай йде спокійним кроком вулицею вниз і направляється прямо до контори консула. Але ж тепер ніч! Коли він доходить до верхніх сходинок, він зупиняється і стоїть декілька секунд нахиливши злегка голову набік, через думки які обтяжували її. Але тільки-но сторожа зібралась задати йому здивоване питання, як сам консул відчинив йому двері. Це було найдивнішим з того, що вони пережили за ті п’ятнадцять років, що охороняли місто! Вони залишаються стояти там, де стояли.
Тоннес Глай тихенько зайшов і чекав поки консул запре двері. Потім його повели у найвіддаленішу кімнату контори. І тут також двері були щільно закриті і заперті.
- Я думаю, не варто запалювати вогонь, - сказав консул. Ліхтар з готелю кидає сюди трохи світла. Але сідайте, будь ласка. Сідайте ось сюди!
Тоннес Глай шанобливо сів на край стільця.
- Так ось, це було якраз те, що я хотів вам сказати, - почав консул. – Ви це вже знаєте. Ви бачили мене один чи два рази, коротше кажучи, декілька разів. Скільки раз ви мене бачили?
- Сім разів, пане консул, - відповідав Тоннес Глай.
- Так часто я не бував у неї, - сказав консул. – Це було два-три рази, в цьому я зізнаюсь. Два-три маленьких рази.
Тоннес Глай заперечує:
- Сім разів, пане консул Вибачте мені за моє зауваження.
Консул запалює сигару, але не пропонує Тоннесу Глаю.
- Нехай буде так, - говорить він і випускає дим у повітря. - Але я надіюсь, відносно інших питань, ми будемо з вами солідарними, мій добрий Янсен.
Але його не обдуриш, і він не стає м’якшим від того, що консул називає його «добрим Янсеном».
- Всього тільки Тоннес Глай, пане консул, - заперечує він.
Консул киває головою і випускає з рота сигарний дим.
- Добре… Ти казав, що бачив мене, коли я виходив з її дому. Це, по-перше. По-друге, ти сказав їй, що я повинен тебе нагородити. Скільки ти вимагаєш? – З цими словами консул пропонує Тоннесу Глаю сигару, від якої він, однак відмовляється. Він наполягає, але Тоннес все-таки відмовляється.
- Скільки я вимагаю? – відповідає він. – Мені потрібно небагато при моєму бідному житті. Це повинен вирішити сам пан консул.
- Скільки?
- В цьому відношенні я знаходжусь під владою пана консула.
- Гм… Так, це можливо. Так, ти це доказуєш на ділі. Мені не потрібно складати з тобою угоди, Тоннес Глай. Але я не люблю, щоб мені брехали, злословили, пліткували: у мене сім’я. Тому я хочу закрити тобі рота. От саме це, що я хочу. Я говорю достатньо ясно.
Тоді Тоннес Глай шанобливо питає:
- Хто повинен бути батьком, пане консул?
Консул відповідає:
- Батьком? Це вже не моє діло.
- Жінці одній не дуже легко це зробити, говорить Тоннес Глай. – Пан консул повинен це обдумати.
- Так, що ж ти придумав?
Тоннес крутить в руках свою шляпу і міркує.
- Пан консул міг би видати за батька мене, - говорить він. – Звичайно, якщо вона сама на це згодиться.
Консул пронизує його поглядом і раптом відчуває себе врятованим.
- Я завжди говорив, що у тебе чудова голова, Янсен. Я вже неодноразово бажав собі таку ж голову, Янсен.
Але той, як і раніше залишається холодним.
- Мене зазвичай не звуть Янсен, пане консул. Це перебільшення. Моє ім’я Тоннес Глай.
- Так, так, Тоннес Глай, добре. Але я часто хотів мати собі таку ж голову, як у тебе. Твоя пропозиція дуже цінна. Я думаю, що вона чого-небудь та й коштує у грошовому вимірі. Скільки, ти сам думаєш?
Тоннес Глай обдумує.
- Тисячу крон.
Консул здригається, як ужалений.
- Боже тебе збав! Ти знаєш, що у мене сім’я. Говори, серйозно, хлопче!
- Тисячу крон, пане консул. Вибачте моє недоречне зауваження.
- Про це не може бути й мови! – говорить консул і встає зі свого місця. Він задумливо дивиться у вікно. Потім обертається до Тоннеса Глая і вирішує: - Ні, тоді у нас нічого не вийде. Пробач, що я тебе так пізно потурбував. Я пошукаю кого-небудь іншого.
- А що пан консул думає зробити зі мною? – питає Тоннес Глай і встає зі стільця.
- З тобою? Що я з тобою зроблю, чорт? – говорить консул, раптом затремтівши від гніву. – Я накажу тебе завтра ж арештувати! Геть звідціля!
Консул хапається за двері, а Тоннес Глай робить вигляд, що хоче йти.
- Дозвольте мені пояснити вам, у чому справа, - говорить він смиренно. – Я все ж найзручніший з усіх, кого може знайти пан консул.
Консулу ясно, що Тоннес Глай правий, але він злий і заперечує.
- Я сказав, що візьму іншого. А потім – досить! - Але надто очевидно, що Тоннес Глай правий. Тому, коли він доходить до парадних дверей, консул тягне його назад і знову запирає двері. Обоє йдуть назад в контору.
Консул наказує:
- Ти хотів мені щось пояснити? Пояснюй?
- Що таке тисяча крон для заможної людини! – говорить Тоннес Глай.
- Звичайно, я не жебрак, але тебе це не стосується. Зрозуміло, що я не можу пожалітися на нестачу земних благ і надіюсь, що така ж і загальна думка про мене.
- Та вбереже вас Господь, пане консул!
- Значить так. Але тисячу крон – ніколи!
- Все це можна залагодити найприємнішим чином.
- Але ж як?
- В розстрочку. Частинами.
- І ти насмілюєшся мені це пропонувати?
Тоннес Глай вигукує:
- В розстрочку? – Пане консул! – Побий мене Господь на цьому місці…
- Але я думаю, що ти це все-таки подумав.
- Так, хіба не можна було б розділити цю суму на дві частини? На двох? Якщо пан консул не в змозі заплатити один, то вона може добавити, так сказати, поділитися з паном консулом. У неї багато грошей.
Консул швидко підхоплюється з місця.
- Тепер забирайся! Геть! Чуєш… Втім, ти можливо вже говорив з нею про це?
- Я натякав їй.
Консул обмірковує і сідає знову.
- Справа не в тому, що я не в змозі був би це зробити, - говорить він. – Але хотіти і бути в змозі виконати – це дві різних речі. Це дорівнює тому, що я би віддав гроші своїх власних дітей… Скільки вона думає взяти на себе?
- Цього вона мені не говорила. Але вона у всіх відносинах дуже добра, це відомо пану консулу. Вона, звичайно, не буде скупитися.
- Половину, - говорить рішуче консул. – Ти думаєш я торгуюсь? Більше ніж половину вона не повинна платити.
В цьому питанні вони були солідарними.
- Мою половину ти можеш отримати завтра. Коли тут буде касир; у мене немає ключів.
Консул випустив Тоннеса Глая, а сам повернувся до контори, запалив лампу і сів помріяти, покурити і зважити…
Нічні сторожі так і стояли на тому ж місці. Вони бачили, як впустили Тоннеса Глая в дім і як його випустили назад. Але вони нічого не чули. І вони абсолютно нічого не могли зрозуміти. Тому вони вирішили догнати Тоннеса Глая. Але це їм не вдалося. Тоннес Глай побачив їх; він направився прямо до готелю, пройшов мимо нього і зник по той бік ліхтаря, де його ніхто не міг побачити.
* * *
І знову зустрічаються у вечірні часи нічні сторожа, влаштовуються зручніше з трубкою в роті, ведуть розмови і прогулюються.
- Я знову перейшов на жувальний тютюн для трубки, - говорить один із них.
- Я теж, - відповідає другий, запалюючи трубку.
- Кардуський тютюн, який я зазвичай вживав раніше, з роками страшенно подорожчав.
- Він настільки зараз дорогий, що його і не купиш.
- Всі життєві продукти ростуть в ціні. Скоро неможливо буде жити. Так, хіба те, що я говорю, не правда?
- Це здається богохульним Тобізен, але це правда, що ти говориш! А що стосується життєвих потреб, то я бачу, що всі повинні накопичувати гроші і слідкувати за тим, щоби «грошей вистачало», як вірно говорить старовинна поговірка. Моя молодша дочка весною проходила конфірмацію. Ти думаєш, ми були у змозі купити їй нове плаття? Це така важлива і відповідальна подія, але вона повинна була одягти плаття своєї сестри.
- Люди заздрять нам, чиновникам. Вони говорять, що у вас вірні гроші. Тепер я питаю тебе, Маркуссен, яка мені користь, що я чиновник, якщо життєві потреби так подорожчали, що більше неможливо жити? Як тільки я отримаю своє жебрацьке жалування, як, глядь, а його вже нема. Гроші наче спливають.
- Тепер я тебе питаю, Тобізен, як ти думаєш, кому це відоме більше інших? Мені. Коли гроші будуть невидимі в моїх власних руках, значить жити неможливо.
- А між тим в цьому році макрелі зовсім не були рідкістю. Але всі люди скаржаться. Я чув, що банк хоче відмовляти в кредитах.
- Що ти тільки не скажеш! Але хто ж це говорить?
- Та всі говорять. Невдовзі буде так, що ніхто окрім консула не буде користуватися довірою.
- Так, консул не приймається в розрахунок. У нього, мабуть, у всьому достаток. У консула так: якщо йому не повезе в одній справі, він наживається на іншому і наживається з надлишком. А до того ж у нього ще й пароплави.
Сторожа повільно йдуть тротуаром. Раптом вони чують стук поштової карети.
- Ось вона знову кудись їде.
Вони зупиняються, і акушерка проїздить мимо них.
- Подивимось, куди вона їде, - говорить Маркуссен.
- Так, я хотів саме тобі це запропонувати, - відповідає Тобізен.
- Вона звернула наліво від ліхтаря? Вона їде до болота, значить, до Олави Воллертзен.
- Розпусниця! Вона поводила себе непристойно для заміжньої жінки. Як ти думаєш, що скаже на це Воллертзен?
- Мовчи вже краще!
- І вона ще має нахабство приймати акушерку
- Я нічого більше не скажу. І Воллертзен, який ось уже два роки, як поїхав…
Акушерка їхала до Олави Воллертзен. Наступного ранку про це знало все місто. Тепер це вже не могло залишатися таємницею. І хитра Олава, яка була такою ловкою, що трималася в стороні від людей!..
Але батько – хто був батьком?
Так, Тоннес Глай не приховував, що він був батьком – пробачте за вираз! І у всьому місті не було людини, яка б цьому не дивувалася. Ніхто не міг цього зрозуміти. Якби це було, на крайній випадок, за позовом серця, так як Олава була молодою і красивою. Але з Тоннесом Глаєм! Це була одна розпуста!
І сам Тоннес Глай дивувався, як йому вдалося залучити її. Але він захищав її, кажучи, що красиві жінки інколи бувають такими дивними, їм раптом починає подобатись чоловік найменшого становища і виду. Так, мабуть, і було в цьому випадку.
Але Тоннес Глай ходив як і раніше скромний і тихий, і серед своїх «однодумців» він користувався не меншою повагою. Цей пройдисвіт Тоннес Глай, думали вони, показав себе зовсім з іншого боку. Він може одного прекрасного дня відкрити торгівлю, стати оптовим негоціантом і називатись Янсеном. У нього голова для всього пристосована, він вже тепер виглядає маленьким купцем, з кожним днем він стає все доріднішим.
В кінці зими вибухнула бомба. Ах, всі попередні події блідніють перед цією жахливою катастрофою! Консул збанкрутував. Останнього часу багатьом здавалося дивним те, що консул ставив на своїх векселях зовсім незрозумілі прізвища; тоді комерсант Берг вніс пропозицію відмовитись від подібних векселів. Він хотів би замінити цього поручителя ким-небудь більш солідним. Але це було б досить різким відносно такого чоловіка, як консул. Якщо він вважав прізвище надійним, значить воно було надійним. Коротше кажучи, негоціант Берг провалився зі своєю пропозицією.
Під час цього маленького інциденту в присутності консула відчував себе зовсім розбитим. Але він взяв себе в руки і здавався спокійним і холоднокровним. У нього залишалась ще одна надія, остання він чекав телеграму від капітана Воллертзена, що відбув з кораблем, навантаженим фруктами; коротку сприятливу телеграму відносно однієї справи, про яку велись перемовини у Нью – Йорку.
- Пан негоціант Берг вимагає більш надійного імені, - сказав консул. – На мій погляд будь-яке прізвище є чиста формальність. Я буду мати честь на наступних зборах заплатити по всіх векселях.
Так, як бачите, це була заслужена настанова… Але відбулося наступне засідання, і консул не заплатив по векселям. Ах, він взагалі не платив більше ні по одному векселю! Телеграма Воллертзена була невтішною, навпаки, її можна було назвати майже безумною. Воллертзен покинув свій корабель, він був наляканий секретним листом, отриманим з дому, і тепер їхав додому.
Тепер у консула не було іншого виходу… Він піднявся зі свого місця, струсив пил з комірця і примушений був зробити поважній дирекції банку скорботну заяву: збитки нещастя з кораблями, тяжкі часи, - все це було причиною тому, що він більше не міг залишатися на своєму посту і вимушений покинути цю почесну посаду.
Засідання було зразу ж перерване.
Звістка розповсюдилась по всьому місту, почалося незвичайне хвилювання, жінки плакали. В маленькому містечку вибухнула бомба. Консул збанкрутував, хто ж тоді міг твердо стояти на своїх ногах? Він був найзнаменитішим у місті і його стовпом; можливо він і бував частенько впертим і зарозумілим, але ніхто, окрім Бога, не міг йому суперечити. І ось врешті-решт Бог підготував йому повну поразку. Незабаром з’ясувалося, що дуже багато мали слідувати за ним у його падінні.
Це був грандіозний провал. Навіть єдиний звук містечка змовк, більше не було чутно ударів молотка, що доносилися з верфі. Негоціант Берг зразу ж організував маленьку корабельну верф на акціях, але молотки вже не стрибали так старанно, ні, це був далеко не той звук.
Все було паралізоване. Консул, його дім, його справи становили життя і прикрасу містечка, а тепер було горем бачити цього самого консула, як він зупинявся на вулиці і давав зі свого збанкрутілого гаманця жебраку срібну монету. В цьому була справжня драма і іронія над самим собою. Коли все почало так рушитись, Ельза могла впасти разом з іншими, хіба вона була більш за других убезпечена від банкрутства? Тепер вона могла з таким же успіхом взяти собі в чоловіки Ієнсена, що служив у Берга, хоча за своїм становищем він стояв набагато нижче за неї. Було зовсім сумно бачити, як неохоче і нерадісно йшла вона до олтаря…
Коротше кажучи, в місті було підірвано все окрім церкви Тільки дружина капітана Андерсена продовжувала підмітати доріжки своїм старомодним шлейфом, так як вона була ще заможною, і її гроші дозволяли їй це робити. І Тоннес Глай ставав все гладшим і гладшим, але у всьому іншому він тримав себе як завжди скромно і не починав ніякого діла.
Тепер купець Берг вийшов у знатні люди. Він став директором банка і оратором. Але купець Берг – це був не консул. Справжнім покаранням було слухати його і бачити, як він виступав у міських справах: він був такий незграбний! Так, наприклад, він сам себе називав директором, а не міг зв’язати плавної, красивої мови, якби навіть питання стосувалося його життя. Він працював над цим, працював як віл, щоб навчитися красиво нахилятися, кланятися і говорити, але якби його манери були навіть удвічі більш вишуканими, це все ж таки не були манери і вміння говорити консула. Що говорив консул, коли хто-небудь його навіщав? «Я радий вас бачити!» - говорив консул. А якщо купець Берг кого-небудь приймав, то він шаркав ногою, як кінь, і говорив вишукано ввічливо: «Здрастуйте, я радію вашій присутності!» А коли у його дружини було прання білизни, то він говорив, що у нього в домі «освітлюють плаття».
Його дружина також не підходить до свого нового стану. У всякому разі, вона мала достатньо багато нахабства. Так, наприклад, вона отримувала листи, на конвертах яких стояло: Її Високородію пані Берг. Що це значило: високородію? Поштмейстер довгий час робив вигляд, що він нічого не помічає. Але з часом люди почали миритися з усім. Неможна було заперечувати того, що негоціант Берг був дійсно багатий чоловік. З часом він наживав все більші суми грошей і вів все більшу кількість справ; врешті-решт він став консулом, а його дружина, завдяки цьому – найзначнішою жінкою міста. І підростаюче покоління бачило, як містечко процвітало під новим скіпетром. А консул – старий консул – зробився агентом з завезення макрелі і агентом страхового товариства. І це в тому місті, де він колись був першим! Але коли він зробився лагідним і більше заглибився в себе, то Господь послав йому велику милість: його дочка Корелія вийшла заміж за багатого чоловіка. І Корелія стала скарбом для свого чоловіка.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1910 рік