Бобиль
Частина №1 - А я вам кажу, що справа нечиста! - гарячкувала двірничка тітка Дуся. - Живе бобилем-одинаком, ні з ким не спілкується, ніде не працює...
- Ну і що з того? - знизала плечима Ніна Степанівна. - Зараз багато хто не працює, до того ж, можливо, людині самотність подобається... хіба мало людей із дивацтвами?
- Ага, - охоче підхопила Тетяна Василівна. - Нині такого добра вистачає. Он у Кузьмінічни чоловік теж дивний: вже котрий рік ніде не працює, а щодня п`яний... і звідки тільки гроші?!
Розмова відбувалася спекотного липневого вечора в затишному одеському дворику на Молдаванці. Сонце вже закотилося за дах двоповерхового флігеля, і тільки верхівка старої акації відблискувала золотом у його останніх променях. На довгій лаві, старанно списаній доморощеними висловами дворової шпани, сиділи дві жінки, які давно вже перетнули рубіж бальзаківського віку: огрядна, трішки пафосна Ніна Степанівна - колишня вчителька, та худорлява домогосподарка Тетяна Василівна, яка завжди й у всьому підтримувала свою авторитетну сусідку. Перед ними, спираючись на руків`я мітли, височіла жилава тітка Дуся.
- Так-то воно так, та не зовсім, - із сумнівом вимовила вона.
- Та ну, - відмахнулася Тетяна Василівна. - Чоловіки всі такі.
Двірничиха з перевагою подивилася на співрозмовниць і, трохи посунувшись уперед, багатозначно повідомила:
- А цей не такий!
Сусідки здивовано перезирнулися, а потім заінтриговано втупилися в тьотю Дусю, чекаючи продовження.
- Ну, по-перше: не п`є, - оголосила двірничиха і для більшої переконливості хвацько клацнула себе по кадику.
- Невже таке можливо? - Тетяна Василівна із сумнівом похитала головою і вичікувально глянула на сусідку.
- Буває... - знехотя визнала та. - Хоча, все відносно...
- Та ні, він же зовсім не п`є, ані краплі! - вигукнула тітка Дуся. - Вже я-то абсолютно точно знаю!
Рудий кіт Цезар, що ліниво дрімав на краєчку лави, від такої неймовірної заяви навіть підвівся. Він здивовано витріщився на двірничиху, явно не вірячи власним вухам.
- Та ще й ім`я-то яке, тільки уявіть?! - продовжувала та. - Ксе-но-фонт! Якесь не наше...
- Ім`я, начебто, грецьке, якщо не помиляюся... - визнала Ніна Степанівна. - І що тут такого?
- А, може, він того... шпигун? - обережно припустила наївна Тетяна Василівна.
Цезар презирливо фиркнув, висловлюючи розчарування, і, втративши зацікавленість у розмові, зістрибнув на потріскану плитку подвір`я. Флануючою ходою ледацюги він попрямував до замурзаної пісочниці.
Провівши його поглядами, жінки знову повернулися до перерваної бесіди.
- Шпигуни нині не в моді, - авторитетно оголосила Ніна Степанівна. - Та й що такого секретного може відбуватися в нашому дворі? Хіба що Юхим Маркович самогонкою потихеньку приторговує...
Двірничиха зневажливо відмахнулася:
- Та... теж мені - секрет Полішинеля... за те пів Одеси знає. Ні, я теж думаю, не шпигун, але, можливо, переховується...
- Від кого? - стрепенулася Тетяна Василівна.
- А я звідки знаю?! Може, аліментник якийсь...
Двірничиха знизала плечима, і співрозмовниці на деякий час замовкли, задумливо занурившись у розмірковування.
Через фіранку напіввідчиненого віконця на другому поверсі, що слабо коливалася, струменіла легка джазова мелодія, та тихо шарудів піском Цезар, влаштовуючись зручніше в пісочниці. Більше нічого не порушувало тишу томного вечора. Навіть розімлілі від спеки невгамовні горобці ліниво дрімали на перилах балконів.
І тут під аркою в`їзду у двір, немов матеріалізувавшись нізвідки, виник чоловічий силует.
- А ось і він сам, власною персоною! - пошепки повідомила тітка Дуся.
Співрозмовниці як за командою озирнулися в бік арки і, немов слідчі на допиті, втупилися пильними поглядами в постать, яка наближалася.
Чоловік середнього віку, середньої статури і, чесно кажучи, середньої ж невиразної зовнішності не поспішаючи перетнув двір, попутньо привітавшись із трьома перестиглими "граціями", і зійшов зітертими сходами в напівпідвал. Скрипнули-клацнули обшиті листовим залізом двері, і знову запанувала тиша.
- Ну, і як вам це подобається?! - обурено поцікавилася двірничиха.
- Що саме?
- Та привітався-то він як ввічливо! А?!
Ну, може, просто людина вихована... - невпевнено припустила Ніна Степанівна.
- Ага, як же! - тітка Дуся аж підхопилася. - Он професор із чотирнадцятої квартири вже на що інтелігент, а й то тільки у свята вітається.
- Або коли напідпитку... - зі знанням справи додала Тетяна Василівна.
- Так... - двірничиха спантеличено почухала підборіддя. - А що, якщо цей Ксенофонт трохи не того...
Вона невпевнено покрутила пальцем біля скроні.
- Через те, що людина ввічлива з оточуючими, не варто робити скоростиглі висновки, - заперечила Ніна Степанівна. - А ось те, що чоловік у розквіті років живе бобилем, і справді дивно...
Тетяна Василівна раптово багатозначно округлила очі, трохи подалася вперед і, змовницьки прикривши долонею рота, голосно прошепотіла:
- Я знаю... у нього нещасне кохання!
Слово "нещасне" вона вимовила з нарочито трагічним придихом. При цьому в глибині її зіниць спалахнули захоплені вогники.
- Чому ж саме нещасне? - в один голос із жвавістю поцікавилися товарки.
- А яке ж іще, по-вашому?! - здивовано вигукнула Тетяна Василівна й урочисто взялася в боки.
Тітка Дуся і Ніна Степанівна перезирнулися і, не знайшовши контраргументів, згідно кивнули.
Поки відбувався розбір особистості та способу життя Ксенофонта, сам фігурант, ні про що не підозрюючи, займався прибиранням напівпідвальної квартири, в якій проживав ось уже десять років. Цьому він регулярно присвячував суботні вечори. Не те щоб за тиждень накопичувалося особливо багато сміття або пилу, просто такий був порядок, до якого Ксенофонт привчив себе за довгі роки. Прибирання займало не багато часу - від сили півгодини. Потім він відмикав велику важку скриню і діставав із неї різноманітні, часом неймовірні предмети. Розставивши їх на столі, Ксенофонт уважно роздивлявся і відбирав деякі, щоб продати на Старокінному ринку, де у вихідні збиралися лахмітники, колекціонери і просто охочі поспілкуватися.
У просторій кімнаті, крім столу, стільця і великої скрині, була старовинна етажерка, заповнена різноманітними книжками. Крім кімнати була ще невеличка кухня, санвузол і зовсім крихітна спальня, в якій містилося лише ліжко і полиці з книжками. Ось такий, нічим не примітний притулок холостяка.
Утім, треба визнати, що деяка дивина в цій квартирі все ж таки була присутня: всі меблі, включно зі скринею, вишикувалися вздовж однієї стіни з вікнами. Три інших прикрашали численні двері, що розташовувалися впритул одна до одної. Жодна з них не була схожа на інші - кожна мала свій візерунок, лиштви і навіть колір. Злі язики розносили чутки, що ці двері ведуть у занедбані катакомби, де дотепер ховаються всілякі темні особистості і взагалі... вигадували якихось загадкових відвідувачів, які, начебто, заходили до квартири, а назад не з`являлися. Навіть якось привели дільничного, який у присутності свідків власноруч відчиняв двері, за якими, на превеликий подив злостивців, виявилася звичайнісінька оштукатурена стіна.
На запитання: навіщо йому стільки дверей, які нікуди не ведуть, Ксенофонт зніяковіло пояснив, що у нього таке ось незвичайне хобі - колекціонування дверей. І хіба це злочин? Пояснення цілком задовольнило дільничного. Відтоді мешканця напівпідвальної квартирки намагалися не чіпати, хіба що дворові кумоньки-пліткарки іноді намагалися що-небудь про нього вигадати, та що з них візьмеш...
Утім, якби хтось зміг зазирнути до квартири за північ, то вельми здивувався б, бо в цей час тут і справді відбувалося дещо неймовірне...
Зачинивши на засувку вхід, мешканець закидав на плечі потертий рюкзак і відчиняв одні з тих дивних дверей. Але тепер замість стіни за дверима прочинявся прохід, який вів в один із загадкових світів. Як це відбувалося, Ксенофонт пояснити не міг. Просто ще з дитячих років він мріяв про невідомі світи, повні загадок і чарівних чудес. Поступово, переконавши себе, що потрібно лише знайти туди хід, він почав майструвати іграшкові дверцята. Одного разу вийшло. Маленькі дверцята, які хлопчина спорудив з уламків старої шафи, відчинилися у світ фіолетового сонця. Захопленню не було меж! Одна лише біда - дверцята виявилися настільки малими, що в них вдавалося зазирнути лише одним оком. До того ж працювали лише в тому разі, якщо були закріплені на стіні.
Ксенофонт кілька разів намагався показати диво-дверцята батькам або друзям, але в присутності сторонніх, вони чомусь не працювали. Після цього його прозвали фантазером.
Минали роки. Ксенофонт виріс, подорослішав, відслужив, як годиться, в армії, ось тільки не одружився - не зустрів ту єдину, якій захотів би віддати своє серце. Але мрію дитинства не забував і продовжував майструвати двері...
Занедбану квартиру в напівпідвалі він купив відносно недорого. Вона знаходилася в глибині тихого затишного двору в старому районі Одеси. Фундамент і стіни будинку були складені з великих каменів стародавнього черепашнику, які, здавалося, дихали вічністю. Майбутній мешканець одразу відчув це, коли прийшов дивитися приміщення. Відтоді минуло десять років. Конструкторське бюро, в якому Ксенофонт працював, давно закрили, втім, як і більшість інших підприємств. Нині багато хто залишився без роботи, але якось викручувалися. Хто перебивався не частими приробітками, хто ремонтами, хто візництвом, а більшість - торгівлею.
Ось і Ксенофонт у вихідні продавав біля Старокінного ринку дрібнички, принесені з подорожей у невідомі світи. Звісно ж, у хід йшли тільки нешкідливі, дію яких можна було якось пояснити або послатися на те, що вони привезені з Китаю. Останнє твердження користувалося найбільшою популярністю. Зазвичай, почувши таке, покупець задоволено кивав і з деякою часткою легкого захоплення зітхав:
- От же ж, вміють робити! А ми... ех...
Після цього гроші перекочовували в кишеню Ксенофонта, а штучка вирушала на нове місце проживання до нічого не підозрюючого володаря справді вічного ліхтарика, дзиґи, яка сама заводиться, гумки, яка не стирається, або каменю доброти. І ні в кого не виникало запитань. Утім, чому дивуватися, якщо біля ринку легко можна було придбати, наприклад, ключ від чорного ходу до раю або кинджал, нібито яким Брут заколов Цезаря. Кажуть навіть, що хтось цілком серйозно пропонував череп Йорика, інкрустований дрібними смарагдами, викраденими одеськими контрабандистами з копалень царя Соломона. Тож порівняно з такими "артефактами" китайський вічний ліхтарик здавався річчю цілком звичайною.
Відібравши кілька шпильок, зроблених із перламутрового дерева, що росте на скелястих кручах одного з тих загадкових світів, Ксенофонт відклав їх убік. Шпильки мали звичайний вигляд, але дуже добре знімали головний біль.
Якось під час однієї з подорожей ожила застаріла мігрень. Перед очима попливли темні кола, накотилася нудота... ледве переставляючи ноги, Ксенофонт дістався до розлогого дерева, яке запримітив неподалік. Влаштувавшись у тіні біля коріння, він притулився до шорсткої кори потилицею і заплющив очі, змирившись із неминучим болем. Але через кілька хвилин з подивом відчув, що біль почав вщухати. Він обережно встав і зробив кілька кроків убік - біль знову відродився в потилиці. Підкоряючись неусвідомленому пориву, Ксенофонт повернувся на колишнє місце і притулився потилицею до стовбура. Біль негайно пішов на спад. Дочекавшись, коли залишки тяжкості зникли зовсім, він піднявся на ноги і прихопив із собою кілька товстих сучків, вирішивши на дозвіллі проекспериментувати зі знахідкою.
Очищена від кори деревина відливала туманним перламутром. Переконавшись, що сухі фрагменти дерева не втрачають цілющих властивостей, Ксенофонт почав виготовляти з них шпильки і продавати як лікувальні, нібито з високогірного монастиря в Тибеті. Люди охоче вірили, тим паче що шпильки були доступні за ціною і реально допомагали. Дехто конкретно приходив до нього, щоб купити ще кілька для родичів або друзів.
Особливим попитом користувалися фігурки із сірих із прожилками каменів, на які Ксенофонт натрапив у світі трьох сонць. Там завжди панував день - якщо одне світило хилилося до горизонту, з іншого боку піднімалося наступне. Під ясним небом, по якому зрідка ліниво пропливали пухнасті хмарки, тихо шепотілися зелені діброви. Чистоводні струмки й річечки струменіли сріблястими нитками, сплітаючись і знову розбігаючись у різні боки, немов граючись у доганялки. Напевно, десь дуже далеко вони вливалися в моря або навіть океани, але Ксенофонт не знав напевно. У цьому світі все дихало умиротворенням, проте за всі свої відвідини мандрівник не виявив слідів людей, немов їх тут ніколи й не було. Втім, як і інших живих істот. Здавалося, цей світ тільки нещодавно створили і ще не встигли заселити.
Виснажений за день мандрівник присів на березі струмка, який, весело дзюрчав, пробиваючись серед гладкого каміння голишів. Взявши один із них, Ксенофонт прикрив очі, насолоджуючись відпочинком. Поступово втома почала йти з тіла, поступаючись бадьорості. День був чудовим, і це місце на березі струмка здавалося найкращим у світі. Відчуття самотності, що з`їдало останнім часом, потьмяніло, а серце наповнилося щастям. Хотілося залишитися тут назавжди, створювати що-небудь прекрасне і просто насолоджуватися життям.
Мимоволі стиснувши пальці, Ксенофонт відчув м`яке тепло. Розкривши долоню, він з подивом подивився на гладкий камінець. Тонкі світлі прожилки ледь-ледь м`яко світилися, немов пульсуючи в такт серцевому ритму.
Повернувшись додому, Ксенофонт обробив кілька каменів, надавши їм форму міфічних істот, і в неділю вирушив на базар.
Зайнявши своє місце біля стіни облупленого двоповерхового будиночка з дерев`яним балконом, Ксенофонт розстелив на асфальті стареньку клейонку, виклав на неї шпильки і табличку з написом "Тибетські цілющі шпильки від головного болю". Поруч розставив різьблені іграшки з того ж дерева і парочку "вічних" ліхтариків, які приносив із сутінкового світу. А на самому краю поклав кілька гумок, що не стиралися. Вони користувалися особливою популярністю у греківців - так одесити з теплом називали студентів художнього училища імені Грекова.
Сівши на розкладний стільчик, Ксенофонт не поспішаючи озирнувся на всі боки, киваючи знайомим продавцям, і дістав з кишені кам`яну фігурку. Злегка потерши її, він розкрив долоню, виставляючи дрібничку на огляд, і взявся слухати.
Старокінний ринок жив особливим, неповторним життям. У центральному проході весело фиркав фонтанчик і гуділи відвідувачі, з цікавістю зазираючи в магазинчики. На всі голоси виспівували пісні пташки різних розмірів і всіляких забарвлень. Щось хрипко кричав розмовляючий папуга - старійшина пташиного ряду. Він був великий і вельми старий, оскільки знав багато слів з минулої епохи так і не добудованого комунізму. І хоч папугу ніхто не купував через дорожнечу, але він служив господареві непоганою рекламою.
Ще далі за ворітьми на Розкидайлівській розташовувалися переважно собачники та кошатники. Хоча зрідка можна було зустріти навіть старих голуб`ятників, та й курей із кроликами там теж продавали. Загалом, навколо ринку збиралося безліч відвідувачів і старожилів. Ось хоч би й сусідка зліва - пенсіонерка тітка Сіма, яку Ксенофонт пам`ятав із першого візиту на Старокінний. Здавалося, вона вічно була тут, як символ непорушності дрібного приватного підприємництва. Навколо неї на газетах лежали старі іграшки, поношені туфлі, грамофонні платівки, здебільшого на сімдесят вісім обертів (і де вона їх тільки брала?), пожовклі від часу статуетки та безліч усякого іншого, що, здавалося, вже й зовсім нікому не потрібно. Але тітку Сіму це абсолютно не бентежило. Вона з оптимізмом казала: "На кожен товар коли-небудь та знайдеться покупець..." і додавала свою улюблену фразу: "Від мафії ще ніхто не втікав!" Чомусь їй подобалося називати себе і найближче оточення мафією.
Ближче до полудня приходили дві подруги тітки Сіми. Звідкись з`являвся ящик з-під пляшок, вже застелений стареньким невинно чистим льняним рушником. На ньому чарівним чином матеріалізовувалася пузата зелена пляшечка з домашньою настоянкою і нехитра закуска у вигляді всіляких солінь, оселедця і житнього хліба. Оприбуткувавши по чарочці, подруги із задоволенням починали ділитися останніми новинами Молдаванки.
Зазвичай до цього часу Ксенофонт оперативно збирався і намагався непомітно втекти, доки веселі подружки не починали закликати його за імпровізований стіл. Але сьогодні чомусь забарився.
- Скажіть, будь ласка, а що це за фігурки у вас?
Приємний м`який голос пролунав зовсім поруч. Ксенофонт підняв голову і зустрівся поглядом із миловидною жінкою. Сказати, що вона була незвичайною красунею, так ні, але щось у найдальшому куточку серця здригнулося. Темне хвилясте волосся, правильний овал обличчя, сіро-блакитні уважні очі під пухнастими віями, акуратний ніс, губи... чуттєві. Жінка була струнка і... так, усе ж таки красива тією непомітною, істинною красою, притаманною гармонійним особистостям. Вона розглядала кам`яні фігурки, немов якісь реліквії.
- Та так, дрібнички для домашнього затишку, - чомусь невпевнено відповів Ксенофонт. - Вважається, що вони заспокоюють ауру, якщо зігрівати їх у долонях. Та ви спробуйте потримати...
Він простягнув незнайомці фігурку, що нагадувала слона. Жінка обережно затиснула її в кулачку, а другою долонею накрила, немов для вірності. Постоявши так трохи, вона здивовано глянула на продавця і посміхнулася.
- Дивно, мені здається, що фігурка і справді оживає і ділиться зі мною теплом, - невпевнено промовила незнайомка. - Скільки ж вона коштує?
Уже відкривши рота, щоб озвучити ціну, Ксенофонт раптом відчув, що хоче не продати фігурку, а навпаки - подарувати.
- Анітрохи, - відповів він. - Беріть просто так.
Жінка чомусь зніяковіла і заперечила:
- Навіщо ж, я заплачу...
- Ні, не потрібно...
Тітка Сіма з подругами замовкли, пильно спостерігаючи за розгортаючимися подіями. Вони синхронно переводили погляди з незнайомки на Ксенофонта і назад. Нарешті, не витримавши, сусідка вставила своє вагоме слово:
- Ти, дівчинко, не пручайся! Раз дарує, бери, поки не передумав...
Вона хитрувато підморгнула і додала:
- Він у нас хлопчик гарний, вихований!
Незнайомка зніяковіла, немов похвалили її. Пробурмотівши подяку, вона затиснула фігурку в кулачку, і незабаром зникла за рогом.
Провівши її поглядом, Ксенофонт швидко згорнув клейонку разом із товаром, запхнув у рюкзак і закинув його на плече, а стільчик склав і, затиснувши ліктем, іншою рукою махнув сусідам.
- До побачення! Зустрінемося через тиждень...
- Давай-давай, - схвально підбадьорила тітка Сіма. - Може, наздоженеш ще, не могла ж вона далеко піти...
На жаль, незнайомка зникла, ніби крізь землю провалилася. Ксенофонт ледь не бігом дійшов до самого автовокзалу, крутячи головою на всі боки, але так її і не наздогнав. Скрушно похитавши головою, він попрямував додому і так занурився в роздуми, що, не привітавшись, пройшов повз дворових охоронниць моралі.
Провівши сусіда поглядом до його квартири, тітка Дуся підібгала губи, похитала головою і скрушно зітхнула:
- Ну ось, почалося...
- Що саме? - поцікавилася Ніна Степанівна.
- А те, що не привітався...
- Точно, - негайно підхопила Тетяна Василівна. - І взагалі, навіть голову в наш бік не повернув.
- Цікаво, що б це могло означати? - зосереджено насупилася Ніна Степанівна.
- Можливо, через те, що ціни на газ знову піднялися? - невпевнено припустила Тетяна Василівна.
- Навряд чи, - заперечила тітка Дуся. - Нові квитанції тільки сьогодні принесли, вони всі у мене в двірницькій лежать, тож він ще не в курсі...
- А якщо це все ж таки через жінку? - висловила свою версію Ніна Степанівна.
- Дай то Бог! - підтримала Тетяна Василівна. - А то я вже й зовсім розхвилювалася за нашого сусіда.
- Це ще чому? - здивувалася двірничиха.
- Ну як же, адже якщо чоловік один, то щось не все з ним гаразд. Нині он, кажуть, стали модними всякі там нетрадиційні стосунки...
І подруги із захопленням взялися розробляти нову тему.
Тиждень тягнувся дуже довго. За цей час Ксенофонт кілька разів ходив в інші світи, але ні на мить не забував незнайомки, яку потай сподівався побачити в наступні вихідні.
І ось настав довгоочікуваний день. Старанно поголившись, Ксенофонт із нетерпінням вирушив на ринок.
Підійшовши до свого місця, він здивовано зупинився. Біля тітки Сіми стояла недавня незнайомка. Вони про щось спілкувалися.
- А ось і соколику наш з`явився, я ж казала, що скоро буде, - констатувала тітка Сіма, помітивши Ксенофонта, і заклично махнула рукою. - Давай, Сеню, чого ти там застиг? Тебе вже давно чекають...
- Ну, не так і давно, - виправила незнайомка. - Я просто повз проходила...
- Ага, - з готовністю підхопила тітка Сіма. - Проходила повз, а я запримітила і зупинила. Сеню, ти чого застиг пнем трухлявим? Іди вже сюди!
Сенею тітка Сіма охрестила Ксенофонта для простоти спілкування ще під час першої зустрічі. Пожувавши губами, немов ганяючи в роті кульку, вона тоді так прямо й безапеляційно оголосила:
- М... Ксенофонт... ні, якось не по-нашенські, не по-одеські... будеш ти в нас Сенею, і навіть не заперечуй!
Так для завсідників Старокінного ринку Ксенофонт став Сенею.
- Здрастуйте, - зніяковіло вимовив він. - Вибачте, що запізнився.
- Зовсім ні, - посміхнулася незнайомка. - Ми ж із вами не домовлялися.
- Ну так... просто я...
Ксенофонт чомусь зніяковів ще більше і ніяк не міг збагнути, що потрібно говорити
- Сеню, не роби паніку, - втрутилася тітка Сіма. - Краще запропонуй дамі присісти.
Із цими словами вона підсунула один зі своїх ящиків. Але Ксенофонт ривком відчинив свій розкладний стільчик і запропонував:
- Ось, будь ласка, сідайте...
- Дякую, але я вже маю йти...
- А... ну так... - Ксенофонт розгубився. - То може, ви що-небудь ще хотіли придбати? Може, вічний ліхтарик або гумку, що не стирається, або ще щось... у мене тут ось...
Присівши навпочіпки, він почав судорожно розв`язувати рюкзак, явно збираючись зануритися в його надра.
- Ні, я тільки хотіла дізнатися...
- Що?
- Звідки у вас та фігурка, що ви подарували мені минулого тижня?
- Так я сам зробив, - знизав плечима Ксенофонт.
- А камінь, з якого вона зроблена, звідки?
- Та... загалом, знайшов в одному місці. А що з ним не так?
- Ой, ви навіть не уявляєте! - пожвавилася жінка. - Він настільки незвичайний, наче взагалі не з нашого світу!
- Ви впевнені? - насторожився Ксенофонт - На вигляд звичайнісінький камінь... вам, напевно, здалося.
- Ну вже ні, - рішуче заперечила незнайомка. - Повірте, я все ж дипломований мінералог.
- Хто-хто? – здивовано перепитала тітка Сіма.
- Спеціаліст із каменів, - розтлумачив Ксенофонт.
- Ну й часи настали, - сплеснула долонями сусідка. - Хіба ж це жіноча справа каміння ворочати! Невже чоловіків зовсім не залишилося?!
- Насправді я вивчаю властивості, структуру й умови утворення мінералів у лабораторії, - усміхнулася незнайомка.
- Вона вчена, - заспокоїв сусідку Ксенофонт.
- А... ну тоді інша справа.
У цей час підійшов один із завсідників ринку, і вони з тіткою Сімою зав`язали жваву бесіду.
- Вибачте, як вас звати, якщо не секрет? - поцікавився Ксенофонт.
- Ой, і справді, - зніяковіла незнайомка. - Мені-то ваше ім`я вже відоме, Семене, а ви мого не знаєте.
- Насправді моє ім`я Ксенофонт, а Сенею мене тітка Сіма охрестила. Утім, я не в образі... а як вас звати?
- Вероніка... хоча звучить якось офіційно...
- У мене не менш офіційно.
- Тоді давайте спростимо, - з променистою усмішкою запропонувала Вероніка. - Називайте мене просто Нікою, а я вас величатиму Сенею. Так підійде?
- Годиться. То що б ви хотіли дізнатися, Ніко?
- Чи є у вас ще такі камені, і звідки ви їх взяли?
Ксенофонт розгублено скуйовдив волосся на потилиці і винувато розвів руками.
- Я не зможу пояснити... і, найімовірніше, ви мені просто не повірите. Хіба що, показати, але й це ще не факт, що вийде...
- А ви спробуйте, - підбурила Ніка. - Раптом вдасться. Де знаходиться це місце?
- У мене вдома, - чомусь зніяковів Ксенофонт і поспішив додати: - Ні, ви не подумайте чого, це місце справді розташоване у мене вдома...
- А я нічого й не подумала.
Жінка на мить замовкла, а потім нерішуче запитала:
- Чи можна буде якось навідатися, якщо, звісно, ваша сім`я не буде проти?
- О, я живу зовсім один, - махнув рукою Ксенофонт. - Тож із цього боку проблем не буде.
- А з якого?
Ніка допитливо зазирнула йому в очі, і Ксенофонт відчув, як серце гулко гупнуло, а потім завмерло і кудись провалилося.
- Сусідки в нас у дворі такі, що... словом, справжня рада пліток - усіх по кісточках розберуть, а потім зберуть, але вже на свій лад.
- Ах, це... - Ніка полегшено посміхнулася і знизала плечима. - Мабуть, у нас в кожному дворі подібна пліткорада є. Мені не звикати... То коли можна буде?
- Це на ваш розсуд, - знизав плечима Ксенофонт. - Вибирайте, коли зручніше, а я майже завжди вільний.
Швидко щось прикинувши, жінка запропонувала:
- Може, завтра в другій половині дня? У мене якраз вихідний...
- Домовилися, буду чекати.
Записавши адресу на аркуші, видертому зі старенького блокнота, Ксенофонт віддав його Ніці, яка швидко попрощалася і пішла.
Тітка Сіма підморгнула і підбадьорливо порадила:
- Не дрейфь, Сеню, все буде добре - це я тобі кажу!
- Та я нічого... це ж просто у справі...
- Ага, звісно, - охоче погодилася сусідка. - Ти головне не бійся і... якихось там тістечок купи або тортик - дівчата це люблять.
Ксенофонт хотів щось заперечити, але в цей час підійшов потенційний покупець, і тітка Сіма перемкнула на нього всю свою увагу.
День пролетів непомітно. Вечір пройшов за читанням улюблених книжок до опівночі, доки не зморив сон.
Ранок почався з позапланового прибирання, хоча й так усе було чисто. Після цього Ксенофонт усе ж таки сходив за порадою тітки Сіми до кондитерської крамниці та вибрав трюфельний торт, густо посипаний шоколадною стружкою і прикрашений тонкими шоколадними ж листячками. Хотів узяти ще шампанського, але не наважився, зупинивши вибір на англійському листовому чаї.
Наближалася призначена година. Дещо хвилюючись, Ксенофонт переодягнувся і вийшов на вулицю, вирішивши дочекатися гостю біля входу з двору.
Незабаром з`явилася Вероніка, привітно посміхнулася і поцікавилася, чи не запізнилася, хоча насправді прийшла точно в призначений час. Проходячи повз дворових кумочок, вона ввічливо привіталася і під їхніми суворими поглядами зійшла слідом за господарем у напівпідвальну квартиру.
- Ну ось, - багатозначно оголосила двірничиха. - Ось вам і бобиль...
- А що тут такого? - знизала плечима Ніна Степанівна. - Мало з якого приводу...
- Може, у справі, - швидко додала Тетяна Василівна.
- Ага, як же, - невдоволено підібгала губи тітка Дуся. - Усі справи на роботі робляться, а вдома тільки оргії влаштовують!
- Та з чого ви вирішили? - здивувалася колишня вчителька.
- А з того... бачили як він нещодавно тут із тортиком бігав?!
- Але ж без пляшки, - невпевнено заперечила Тетяна Василівна.
- Ну і що, а може, він пляшку заздалегідь приніс?! - двірничиха вперто насупилася, але тут же заперечила сама собі: - Хоча... він же начебто не п`є... може, прикидався?
Ніна Степанівна в сумніві похитала головою.
- Не схоже. Та й дівчина начебто інтелігентна, здається...
- І привіталася культурно, - підхопила товарка. - На вчительку скидається... правда, Степанівно?
- Можливо... а ви, Євдокіє Павлівно, самі ж казали, що, мовляв, живе бобилем, ні з ким не спілкується, а тепер чого ж обурюєтеся?
- Це хто, я чи що?! - скинулася двірничиха. - Нічого я не обурююся ні крапельки, та й яке моє діло! Нехай собі ходять, хто хоче... просто цікаво ж.
- Так, із цим важко посперечатися, - погодилася Ніна Степанівна. - Як кажуть, цікавість не порок...
- А таке хобі! - охоче додала Тетяна Василівна.
- Ну, та годі, справа-то молода, - несподівано посміхнулася тьотя Дуся, але одразу ж знову насупилася, перемикаючись на іншу тему. - А вчора професор-то наш знову фортель викинув! Прикотив напідпитку, забрав у пацанів м`яч і давай ганяти його по подвір`ю з гиканням та реготом. Я йому кажу: "Знову напідпитку, чи що? "
- І що він відповів? - поцікавилася Тетяна Василівна.
- Ах, каже, Дульсінея, учора знову кидав я пити... кидав, кидав, але не докинув... Я йому й кажу: "Слабо, мовляв, кидаєте, Артуре Борисовичу..." А він дивно так подивився на мене, посміхнувся і заявив: "З гумором деяка напруга, а ось бездарність ваша просто захоплює!"
- Прямо ось так і сказав?!
Ніна Степанівна перезирнулася з Тетяною Василівною, синхронно сплеснули долонями і знову з нетерпінням втупилися в співрозмовницю, очікуючи продовження розвитку теми.
У цей час Ксенофонт заварював чай і нарізав торт, краєм ока спостерігаючи за гостею, яка з зацікавленням розглядала книги, часом кидаючи здивовані погляди на велику кількість різноманітних дверей.
- Цікаві у вас книжки, - сказала Ніка. - Якими вони мовами, щось я не можу зрозуміти?
- Вони з дуже далеких країн...
- А назви в цих країн є чи вони засекречені? - усміхнулася жінка.
- Ні, не засекречені. Просто... про них ніхто не знає.
- Як це? - здивувалася гостя. - Здається, на нашій планеті вже не залишилося жодної білої плями.
Ксенофонт знизав плечима і, посунувши єдиний стілець ближче до столу, запропонував:
- Сідайте. Зараз поп`ємо чайку, і я спробую все пояснити, а потім уже вирішите - вірити чи ні...
Заінтригована словами господаря, Ніка сіла на стілець і розгублено промовила:
- Ой, як незручно, тут же всього один стілець... ви що, стояти будете?
- Навіщо ж, у мене тут цілком підходяще і доволі зручне посадочне місце є.
Господар квартири вказав на скриню. Потім, поставивши перед гостею чашку з ароматним чаєм, підсунув до неї розрізаний торт і влаштувався навпроти.
- Розкажіть же мені, Семене, що це за країни такі загадкові й де вони розташовані? Не мучте...
- Ну... тут справа така, - почав свою розповідь Ксенофонт. - Усе це може здатися вигадкою, але сталося зі мною насправді...
І він почав розповідати. Час летів непомітно. Ніка сиділа, затамувавши подих. Чай давно охолонув, але вона навіть не доторкнулася до нього.
- Ось звідки усі ці книжки, магічне каміння, усілякі вічні речі та багато іншого... - закінчив розповідь господар.
У кімнаті зависла тиша.
- Ви знаєте, Семене, а я вам вірю, - нарешті вимовила Вероніка. - Я завжди сподівалася, що десь існують чарівні двері, які ведуть в інші світи... але не припускала, що це може бути зовсім поруч...
Ксенофонт злегка розвів руками і зізнався:
- Тепер ви знаєте те, про що я нікому не розповідав.
- А можна хоч краєчком ока зазирнути в одну з ваших дверей? - зніяковіло попросила Ніка. - Мені так кортить...
Ксенофонт спантеличено почухав у потилиці і засмучено пояснив:
- І я дуже хотів би, але двері в присутності інших людей чомусь не працюють, тільки коли я перебуваю один...
- А ви спробуйте, - Ніка склала долоні благальним жестом. - Раптом вийде... хоча я вам і так вірю.
- Що ж... тільки прошу вас сильно не засмучуватися.
Ксенофонт підійшов до дверей і потягнув за ручку тієї, яка вела у світ трьох сонць. У отвір ринуло яскраве сонячне світло, і Ксенофонт від несподіванки відступив на крок.
- Не може бути, - розгублено пробурмотів він.
- Ой, яка краса! - вигукнула Вероніка і, легко зістрибнувши зі стільця, підбігла до дверей. - А ви казали, що не вийде.
- Чесно кажучи, я був абсолютно впевнений. Це вперше в житті... Напевно, ви, Ніка, абсолютно незвичайна.
- Це вже навряд чи, - відмахнулася Вероніка. - А можна мені туди зазирнути? Ну, хоч трішки, зовсім трішечки...
Вероніка дивилася на Ксенофонта таким благальним поглядом, що він широко відчинив двері і запрошувально змахнув рукою.
- Прошу вас!
Далі буде