Бобиль
Частина №2 Ніка підбігла до дверей. Її очі променилися щастям. Обережно переступивши поріг, вона зробила крок у невідомий світ і завмерла, озираючись навколо.
- Зачекайте, Ніко, я зараз дещо візьму...
Ксенофонт підхопив рюкзака, запхнув у нього пляшку з водою і ще одну з лимонадом, дві чашки, пачку печива, невеликий плед. Потім накрив кришкою коробку з розрізаним, але не порушеним тортом, узяв його у вільну руку і, закинувши рюкзак на плече, ступив слідом за гостею.
- Ну ось, тепер можемо вирушати.
Тільки не далеко, добре? - попросила Вероніка. - А то вже вечір скоро...
- Не хвилюйтеся, - заспокоїв Ксенофонт. - У цьому світі все інакше. Ми тут можемо гуляти хоч цілий день, а то й два, але в нас мине не більш як десять - п`ятнадцять хвилин. Це я вже перевіряв не одноразово.
- Як чудово! - зраділа Вероніка. - Тут можна провести цілий місяць, як у відпустці, а вдома мине всього один день!
Ніка дзвінко розсміялася, закинула голову і, розставивши руки в боки, закружляла. У цьому русі було стільки щирої радості й безпосередності, що Ксенофонт ледве втримався, щоб не закрутитися разом із нею.
- Ну що ж - у дорогу! - проголосив він і попрямував до пагорбів, що виднілися вдалині. - Я покажу вам одне дивовижне містечко, що нагадує райський куточок...
- Зачекайте, Семене. А хіба не потрібно зачинити двері, щоб ніхто звідси не пройшов у наш світ, наприклад?
- Це навряд чи. Двері завжди відчиняються в таких місцях, де поблизу немає жодних мешканців. А в цьому світі їх немає взагалі ніде... принаймні, я жодного разу нікого не зустрів і не побачив, хоча й бував тут неодноразово. До того ж, якщо зачинимо двері, то боюся, що ми не зможемо їх знайти, коли повернемося.
І справді: відчинені двері, за якими виднілася кімната Ксенофонта, просто висіли в просторі посеред дивовижного світу. Навколо них на всі боки розбігався просторий степ, лише з одного боку облямований ланцюгом пагорбів.
- А як ми знайдемо дорогу назад? - занепокоїлася Ніка.
- Не хвилюйтеся, - заспокоїв Ксенофонт.
Він розстебнув накладну кишеньку рюкзака і дістав звідти звичайнісінький компас. Його стрілка впевнено вказувала на розкриті двері-прохід у квартиру.
- Коли я вперше ризикнув вирушити подорожувати в невідоме, то взяв із собою цей компас, щоб визначати напрямок. Спершу перевіряв напрямок часто, щоб запам`ятати, але виявилося, що в цьому абсолютно немає жодної необхідності, оскільки стрілка компаса завжди спрямована туди, де розташовані двері.
- Це прямо як чарівний клубочок із казок, - посміхнулася Ніка. - Що ж, тепер я абсолютно спокійна.
До ланцюга пагорбів було кілька годин шляху, тому помалу зав`язалася розмова. Поступово Ксенофонт повідав історію свого життя, а Вероніка розповіла про себе. З`ясувалося, що вона вихованка дитбудинку і ніколи не знала своїх батьків. Після школи вступила до інституту на геологічний факультет, який закінчила з червоним дипломом, а далі все склалося прозаїчно. Успішне завершення навчання збіглося з глобальними змінами в країні. Її спеціальність виявилася незатребуваною, але все ж Вероніці вдалося влаштуватися лаборантом у проектний інститут землеустрою.
- Звичайно, це не зовсім та робота, про яку я мріяла, - зітхнула вона. - Проте тепер є можливість займатися тим, що мені подобається.
- Чесно кажучи, не зовсім звичайне заняття для дівчини, - невпевнено вимовив Ксенофонт, але тут же поспішно додав: - Я в тому сенсі, що зазвичай, як мені здавалося, займатися камінням більше підходить чоловікам. Он навіть тітка Сіма здивувалася...
Ніка весело розсміялася.
- Можливо, але мені вони дуже подобаються. Я відчуваю це, але не можу розтлумачити словами.
- А ви спробуйте.
- Ну... камені - вони як люди. Одні холодні й мовчазні, навіть трішки злі. Такі береш до рук і нічого не відчуваєш, окрім важкості й недоброї байдужості. Інші приємні на дотик, немов наповнені якимось внутрішнім теплом і добротою... ось як ваші, наприклад. Я, коли взяла в руки ту фігурку, одразу відчула. А ще є порожні камені, в яких нічого немає - ні добра, ні холоду, ні загрозливої ваги, ні гри кольору... погодьтеся, що трапляються і такі ж порожні люди.
- Ви розповідаєте про камені, немов про живих істот, - зізнався Ксенофонт. – Може здатися, що вони живуть своїм життям.
- Цілком можливо, що так воно і є, - задумливо відповіла Ніка. - Просто їхній ритм життя і тривалість існування зовсім інші. Адже камені живуть тисячоліттями і навіть набагато довше. Вони зберігають пам`ять про ті часи, коли на Землі взагалі все було по-іншому. Для них життя людського покоління всього лише коротка мить. Та й що ми знаємо про життя? Лише те, чого нас вчили в школі.
- Але ж інших знань немає.
- Чому ви так вважаєте? Тільки припустіть: якщо ми, люди, вже досягли дечого, що допомагає нам краєчком ока зазирнути за межу невідомого, то якими знаннями можуть володіти вони?!
- Хто вони? - не зрозумів Ксенофонт.
Вероніка тицьнула пальцем у небо.
- Інші цивілізації, що випередили нас на сотні тисяч років, а може, і на мільйони! Ви ж подорожуєте по інших світах і приносите звідти речі, недоступні поки що нашим технологіям, а часом і розумінню.
- Так, - погодився Ксенофонт - Із цим важко сперечатися...
- І не потрібно, - посміхнулася Ніка.
За розмовами час пролетів непомітно. Мандрівники зупинилися біля основи двох похилих схилів, між яких вилася стежка, що йшла вглиб горбистої місцевості.
- Дивіться, тут протоптана дорога! - вигукнула Ніка. - А ви казали, що в цьому світі ніхто не живе.
- Принаймні я ніколи не бачив тут жодної живої істоти.
- Але ж хтось же протоптав цю стежину?
Пройшовши стежкою, мандрівники увійшли в невелику улоговину, порослу високими деревами, які нагадували в`язи. Вони розташовувалися кільцевим гаєм, посеред якого поблискувало маленьке озерце чистої прозорої води, прикрашене пишним очеретяним острівцем. Кілька джерел, радісно дзюрчачи, вливалися в нього, віддаючи себе без залишку. Берегом, немов розсипані невідомим чарівником, рясніли квіти, наповнюючи повітря п`янким ароматом вічної весни.
Поки Вероніка із захопленням озиралася навкруги, Ксенофонт розстелив плед біля коріння найближчого в`яза. Розклавши торт, печиво і розливши лимонад по чашках, він покликав дівчину:
- Прошу на маленький пікнік!
Влаштувавшись на підстилці, Ніка мрійливо прикрила очі і, закинувши голову, підняла обличчя назустріч теплим сонячним променям. Глибоко вдихнувши, вона захоплено прошепотіла:
- Це й справді чудове місце... напевно, тут могли б жити феї, а вже птахи зобов`язані бути тим більше. І не прості, а співучі!
- Згоден, але, на жаль, їх тут немає, втім, як і будь-якої іншої живності...
Несподівано зверху пролунав боязкий пересвист. Не встиг він замовкнути, як із сусіднього дерева йому відповів другий голос, а потім ще один і ще. Голоси пернатих співаків залунали сміливіше, і незабаром гай сповнився веселим щебетом, який зливався в чудову мелодію.
- А ви казали, що тут нікого немає, - щасливо посміхнулася Ніка. - Хто ж тоді так чудово співає?
Ксенофонт здивовано дивився вгору. Там, серед переплетення вузлуватих гілок пурхали яскраві птахи, схожі на колібрі. Перелітаючи з гілки на гілку, вони життєрадісно щебетали і при цьому з цікавістю поглядали вниз, немов очікуючи схвалення слухачів.
- Неймовірно, - пробурмотів Ксенофонт. - Скільки разів я бував у цьому світі, але ніколи не бачив...
З густої трави з басовитим гудінням піднявся великий джміль. Повисівши кілька миттєвостей на місці, він несподівано заклав крутий віраж, пролетів перед самим обличчям здивованого мандрівника і зник серед очеретяного листя. Негайно, немов за командою звідти долинуло життєрадісне квакання.
- Ну ось, - повела рукою навколо Ніка. - Напевно, ви просто були раніше неуважні, тому й не помічали їх.
Ксенофонт знизав плечима. Наразі йому не хотілося розмовляти, а тільки вдихати хвилюючий аромат і дивитися на Вероніку, яка була схожою на лісову мавку, що прийшла з давніх легенд.
- Не здивуюся, якщо зараз переді мною з`явиться хтось більший за джмеля... - пробурмотів він.
Розсунулася трава, і з`явилася цікава мордочка ховраха. Звірятко повів чорними намистинками очей з боку в бік, а потім сміливо підбіг до Ніки і швидко видерся їй на руки, довірливо дивлячись дівчині в очі.
- Неймовірно... - розгублено розвів руками Ксенофонт. - Звідки вони всі взялися?
- Можливо, просто ховалися? - припустила дівчина, чухаючи ховрашка за вушком, від чого той з розчуленням мружився.
Помовчавши деякий час, Ксенофонт мотнув головою, немов відганяючи нав`язливі думки, підсунув до Ніки торт і чашку з лимонадом, а сам ліг на спину і, заплющивши очі, взявся слухати спів птахів.
На березі дивного озера вони провели кілька годин, а потім попрямували далі - до струмка незвичайних каменів.
Степ стелився на всі боки, скільки вистачало очей. То там, то тут темніли пухнасті острівці зелених дібров, які пили чисту воду мілководних річок. Усе дихало умиротворенням і спокоєм. Але сьогодні серед високих трав швидко миготіли якісь стрімкі силуети, з усіх боків долинали різноманітні звуки.
Йти було легко й безтурботно. Пройшовши краєм невеличкого яру, зарослого чагарником, подорожні несподівано почули позаду якесь шурхотіння і життєрадісне повискування. Швидко озирнувшись, вони зустрілися поглядами з сухорлявим сірим вовком, який уважно й трішки насторожено спостерігав за людьми. За ним стояла молода вовчиця, біля лап якої двоє малюків затіяли веселу метушню.
Ще навіть не встигнувши злякатися, Ксенофонт зробив крок уперед, загороджуючи собою дівчину. Але вовк лише тихенько форкнув і не поспішаючи попрямував у бік найближчого гаю. Сімейство пішло за ним.
- Оце так! - Ксенофонт розгублено озирнувся на всі боки. - Сьогодні, як за помахом чарівної палички, зустрічі - одна другої неймовірніша.
- Так, дивно... - задумливо промовила Ніка. - Адже я тільки подумала про те, що в такій місцевості цілком можуть мешкати степові вовки і ось, будь ласка, з`явилося ціле сімейство...
Вона з надією подивилася на супутника, немов просячи в нього допомоги, але Ксенофонт і сам не знав, що сказати. Він лише скуйовдив волосся на маківці. Вигляд у нього при цьому, напевно, був вельми кумедним, оскільки Ніка посміхнулася, безтурботно махнувши рукою, і вигукнула:
- І чому це я дивуюся?! Адже ми й так перебуваємо практично в чудовій казці. Якщо вдуматися, то що може бути неймовірнішим за те, що ми подорожуємо невідомими землями, які розташовані, можливо, на іншому краю Всесвіту... та й чи нашого?
- Наскільки мені відомо, Всесвіт один, тож хоч у цьому можна бути впевненим.
- І даремно ви так думаєте, Семене, - заперечила Ніка. - Сучасні теорії припускають, а деякі навіть стверджують про можливість існування і безлічі інших всесвітів, крім нашого, які всі разом утворюють мультивсесвіт. А що вже далі, я і зовсім не беруся гадати.
- Ну, це лише припущення, - усміхнувся Ксенофонт. - Ніхто ще не бачив цих інших всесвітів.
- Глибоководні мешканці океану ніколи не бачили денного світла, але це ж не свідчить про те, що сонця не існує.
- Так, - похитав головою Ксенофонт. - З вами, Ніко, важко сперечатися.
- І не потрібно, - підхопила дівчина. - Час покаже.
- Ну, коли це ще буде...
- Хтозна… а раптом скоро?! До речі, чи далеко ще до того місця, де ви знайшли те чудове каміння?
- А ми майже прийшли, - Ксенофонт вказав уперед, де іскрився в променях чергового сходячого світила струмочок, перекочуючись по вологих пласких каменях.
- Ось вони, ті самі камені доброти.
Не втримавшись, Вероніка, немов нетерпляча дівчинка, побігла вперед і присіла на березі, обережно погладжуючи долонями голиші. Її очі променилися щастям. Легкий теплий вітерець обережно перебирав хвилясте волосся, пестячи його і нашіптуючи пісні степових трав. Забувши про все на світі, Ксенофонт спостерігав за дівчиною, милуючись її ніжною красою. Ніка набрала повні жмені дрібних смугастих камінчиків і, притиснувши їх до грудей, із захопленням подивилася на супутника.
- Знаєте що, Семене... - невпевнено почала вона.
- Що?
- Ви показали мені сьогодні стільки чудес, про які я навіть і не мріяла! Подарували прекрасну добру казку! Я вам так вдячна і... давайте перейдемо на ти?
Дивлячись у сіро-блакитні, немов бездонні очі, Ксенофонт відчув п`янке запаморочення. Зніяковіло схиливши голову, він зняв із плеча рюкзак і теж сів на камінчики, прогріті ласкавим сонцем.
- Я не проти, - чомусь злегка захриплим голосом схвильовано зізнався він. - Якщо ви... якщо ти не заперечуєш.
- Ну звісно не заперечую, - усміхнулася дівчина. - Адже я ж сама запропонувала...
* * *
Запилене спекотне літо поступово дотлівало, розповзаючись вулицями міста ледь вловимими запахами теплого моря, гарячого асфальту і степових помідорів. Вицвіле від спеки небо немов соромилося своєї оголеної безхмарності, а безвольно обвисле листя все ще сподівалося на заблукалі десь дощі. Розімлілий від власного тепла сонячний диск повільно спливав у напівсонне море, і тільки сварливі чайки, як завжди, галасливо сперечалися, намагаючись стягнути щось смачненьке в пляжників, які зазівалися, або посісти найкраще місце на пірсі ближче до рибалок. Одеський серпень підходив до свого завершення.
Вероніка і Ксенофонт зблизилися і тепер частіше проводили час разом. Особливо дівчині подобалося збирати на березі струмка смугасті камінчики. Вона приносила їх додому й обкладала ними землю в горщиках для кімнатних квітів. А ще під будь-якими приводами роздавала фігурки з цих камінчиків, товаришам по службі та сусідам.
- Доброти зайвої не буває, - казала вона. - Нехай кожному дістанеться по шматочку і тоді всім буде добре.
Сьогоднішній вечір виявився особливо задушливим навіть для спекотного серпня, проте дворова варта, як завжди, перебувала на своєму посту. Іншими словами – трійця товарок окупувала громадську лавку, благодушно залишивши трохи місця з краю для Цезаря.
Легкою ходою Вероніка пройшла повз трьох подруг, чемно привіталася і збігла сходами до відчинених дверей напівпідвальної квартири, де Ксенофонт уже чекав на неї.
Провівши дівчину пильним поглядом, тітка Дуся похитала головою і багатозначно промовила:
- Щось зачастила до нас ця дамочка...
- І що?! Це ж добре! - відгукнулася Тетяна Василівна.
- Що ж у цьому хорошого?
- Ну, як... сусід наш бобилем не буде. Дасть Бог, сімейством обзаведеться, а там, дивись, і дітлахи підуть...
- Так, діти - це наша радість, - з добродушною усмішкою погодилася Ніна Степанівна.
Але, вочевидь пригадавши щось із часів перебування вчителькою в школі, несподівано насупилася й знехотя додала:
- Хоча часом вони такі, м`яко кажучи, сюрпризи влаштовують... а про гарну поведінку і зовсім казати не доводиться... проблеми з вихованням.
Але тут Тетяна Василівна, яка завжди і в усьому підтримувала свою авторитетну сусідку, несподівано не погодилася:
- Так, люблять вони побешкетувати, але хіба ж це зовсім так погано?! Дитинство і має бути радісним і безтурботним. Ми, коли маленькими були, теж таке вчиняли, що тільки тримайся... хіба не так?
На мить тітка Дуся і Ніна Степанівна задумалися, немов пригадуючи своє таке далеке дитинство, а потім одностайно кивнули.
- Ця... ну, як її там? - двірничиха насупилася, намагаючись відтворити розумний вираз, а потім радісно додала: - О, згадала! Спадкоємність поколінь!
Цезар, абсолютно розморений спекою, як зазвичай, дрімав і від нічого робити прислухався до бесіди товаришок. Він вочевидь не очікував подібних вчених виразів від двірнички, тому від подиву ледь не впав з лавки. Швидко сівши стовпчиком, він недовірливо втупився на тьотю Дусю.
Помітивши реакцію рудого ледаря, двірничиха зніяковіло знизала плечима, а потім, немов виправдовуючись, пояснила:
- Та я тут нещодавно по телевізору передачу дивилася про цю саму... спадкоємність. Мені сподобалося.
Помітивши, що її слова ніяк не вплинули на Цезаря, вона несподівано перейшла в наступ:
- Ну, чого вилупився?! - вигукнула тьотя Дуся, взявшись у боки і загрозливо нахилившись до кота. - Нічого тут підслуховувати! Іди геть. Краще... мишу лови або ще кого!
Вона в серцях навіть ногою тупнула.
- Ну, навіщо ж ви так? - заступилася Ніна Степанівна. - Адже Цезар нічого поганого не зробив і нікому не заважав.
Не знаючи, що відповісти, двірничиха вдалася до завуальованої форми виправдання:
- А чого він... дивиться так хитро, немов насміхається?
Почувши таке звинувачення, Цезар ображено нявкнув. Ліниво піднявшись, він демонстративно повільно потягнувся, витягаючи кожну лапу по черзі, потім, розпушивши хвіст і піднявши його трубою, граційно зістрибнув на землю і зухвало тягучою ходою повільно попрямував до арки виходу. При цьому весь його пихатий вигляд висловлював вселенське презирство до думки оточуючих, і особливо тітки Дусі.
- Ах, ось як... а я йому нашийник новий причепила з біркою, щоб ніхто не образив. Ну зачекай, ось ти в мене ще попросиш рибки... - пригрозила йому вслід двірничиха.
При цьому голос її був уже не таким суворим, як спочатку, а скоріше, добродушно-буркотливим. Вона Цезаря любила і частенько підгодовувала чимось смачненьким, що, втім, не заважало рудому нахабі завжди і в усьому виставляти напоказ свою незалежність.
Провівши кота поглядами до самого виходу з двору, кумасі, не змовляючись, дружньо повернули голови у бік квартири Ксенофонта і втупилися на його вікна, зачинені фіранками. Помовчавши для пристойності деякий час, тітка Дуся зітхнула і несподівано, немов заперечуючи комусь, безапеляційно заявила:
- А мені вона подобається...
- Хто? - перепитала Тетяна Василівна.
- Та зазноба нашого Ксенофонта, - уточнила двірничиха. - Є в ній щось таке... особливе...
- Жіночне? - підказала Ніна Іванівна.
- Точно. І от начебто нічого такого, щоб - ух!.. а до симпатії дуже спонукає, - тьотя Дуся лукаво посміхнулася і, змовницьки підморгнувши сусідкам, тихенько додала: - Чесно зізнатися, як уже ми їй кісточки мили-перемивали, а все одно вітається з нами ввічливо і ніколи скоса не подивилася.
- Так, приємна дівчина, - погодилася Ніна Іванівна. - Помітили, який у неї щасливий вираз на обличчі? Будемо сподіватися, що сусідові нашому нарешті пощастило зустріти свою половинку.
І три подруги як за командою замовкли, мрійливо дивлячись кудись у далечінь, немов прозріваючи там світле майбутнє свого сусіда - колишнього бобиля.
А тим часом герой їхньої бесіди посвячував Вероніку в майбутні плани, пов`язані зі створенням нових дверей.
- Це чудово, Сеню, але де ти їх збираєшся розміщувати? - занепокоїлася дівчина. - Адже в тебе у квартирі не залишилося вільних стін.
- Думаю, що нові двері можна робити не такими широкими, а старі звузити. Адже ми з тобою не такі й товсті, пройдемо.
Ніка зітхнула і похитала головою.
- Пройти-то пройдемо, але це не вихід. Ну, скільки ти ще зможеш встановити дверей? Дві... три... а далі що? До речі, ти цілком можеш переїхати до мене, тоді тут звільниться більше місця. Але все одно...
Ксенофонт підійшов до найширших дверей на стіні і провів по них долонею, немов гладячи.
- Ось із них, рідненьких, я й почну...
І тут у двері постукали.
Від несподіванки Ксенофонт стрімко відсмикнув руку, немов двері обпекли його, і невпевнено відступив на крок. Ніка ойкнула, злякано стиснувши долоні. Обидва завмерли, не вірячи тому, що відбувається. У напруженій тиші знову пролунав наполегливий стукіт.
- Хто там? - недовірливо запитав господар квартири.
Фігурна ручка плавно пішла вниз. Пролунало клацання, і в отвір полилося веселкове світло, слідом за яким до кімнати ступив чоловік.
- Вибачте за вторгнення, - вимовив він співучим голосом. - Дозволите прибути?
- Э... ну так, будь ласка, - розгублено відповів Ксенофонт.
Він відступив ще на крок, пропускаючи несподіваного гостя в кімнату і не зводячи з нього настороженого погляду.
Незнайомець мав дещо пихатий вигляд у темно-сірому костюмі з суворою краваткою під білу сорочку і туфлях у тон костюму. Якби не скромна обстановка напівпідвальної квартири, можна було б припустити, що він з`явився на дипломатичний прийом.
Оглянувши кімнату уважним поглядом, гість злегка вклонився Вероніці і доброзичливо посміхнувся Ксенофонту.
- Якщо я не помилятися… це ви маєте бути власником цього місцечасу? - напівствердно поцікавився він.
- Чого-чого?
Ксенофонт розгублено моргнув, але незнайомець одразу ж поправився:
- Я мав сказати: цього місця, у якому ми всі зараз перебувати... Пробачити мені люб`язно за криву мову поки що…
- А... напевно, ви мали на увазі цю квартиру?
- Схоже, так, - погодився чоловік. - Ваша мова... як би це сказати... дещо архачична... чи архаїчна, тому може статися нерозуміння. Але мій адаптайзер мов працює швидко і зовсім скоро я можу говорити правильно.
- А ви хто? - подала голос Ніка.
- О, прощайте за неувагу - я не називався, - схаменувся гість. - Моя назва Йаркін.
- Ви хотіли сказати - ім`я?
- Так, вірно, ім`я.
- Дивно. Перший раз таке чую, - зізнався Ксенофонт.
- Дуже звичайна назва... ім`я у мене на батьківщині, - виправився гість. - Хоча, вельми припустимо, що тут такого немає.
- Звідки ви? - поцікавилася Ніка.
Йаркін дістав із кишені овальний предмет, який світився і нагадував кришталеве яйце, і щось на ньому натиснув. Негайно кімнату заповнило об`ємне зображення незліченної кількості яскравих іскорок, якихось туманних шлейфів, спіралей і згустків.
- Ось звідси.
Гість упевнено ткнув пальцем у туманну хмарку майже на самому краю зоряної карти, і вона збільшилася, розсипавшись на тисячі великих і дрібних іскорок.
- Це зоряна карта галактики?
- Ні, це карта вашого... і нашого всесвіту.
Трохи нахиливши голову, Йаркін застиг на мить, немов до чогось прислухаючись, а потім задоволено констатував:
- Ну ось, адаптайзер закінчив підлаштування міжгалактичного лінгвоперекладача, і тепер я можу розмовляти правильно і впевнено.
- А ви можете показати, де знаходимося ми? - спитала Ніка.
- Охоче.
Гість швидким рухом рук розвернув об`ємну карту на дев`яносто градусів і вказав на невелику туманну спіраль у пустельному секторі, де галактики розташовувалися на певній відстані одна від одної.
- Ось тут.
- Не найбільш густонаселена ділянка, - розчаровано зітхнув Ксенофонт. - А сучасні вчені кажуть, що наша галактика чи не одна з найбільших.
- Ну, все відносно насправді, - заспокоїв його Йаркін. - До того ж ваші вчені поки що не володіють достатніми даними, але незабаром це зміниться.
- Що ви прагнете цим сказати?
Ксенофонт із Веронікою здивовано перезирнулися.
Гість приосанився, на його обличчі проступив офіційний вираз, і він урочисто вимовив:
- Я представник Міжгалактичної ради співдружності вільних цивілізацій з контактів і переміщень у доступних зонах всесвіту і прибув сюди з офіційною місією.
- Ох, напевно, сталася невелика помилка, - обережно зауважив Ксенофонт. - Ми звичайнісінькі люди, а вам потрібно зустрітися з ким-небудь з уряду, а найімовірніше з представниками Організації Об`єднаних Націй.
- Жодної помилки немає, - впевнено заперечив Йаркін. - Мета мого візиту - встановлення контакту саме з вами і... з вами.
Гість обернувся до Вероніки і плавно повів рукою в її бік.
- Але... я не розумію...
- Зараз усе поясню, - Йаркін вказав на двері, через які увійшов. - Цей портал з`єднує ваш світ і мій, хоча в просторі їх розділяє близько сотні мільярдів світлових років...
- Неймовірно, - прошепотіла Вероніка. - Навіть уявити не можу.
- О, так! - погодився Йаркін. - Раніше це було непереборною перешкодою для встановлення контактів і підтримання відносин між цивілізаціями. Але відтоді, як з`явилася можливість здійснювати практично миттєві переміщення в будь-яку точку нашого всесвіту, ця проблема зникла. Для цього потрібен лише портал.
- А як ви їх створюєте? - поцікавився Ксенофонт. - Адже для того, щоб установити такий портал на іншому краю всесвіту, потрібно, як мені здається, спочатку доправити туди обладнання, необхідне для роботи. Хіба не так?
- У принципі так, але, як ви самі вже здогадалися, політ космічного корабля навіть на надсвітових швидкостях усе одно зайняв би сотні тисяч світлових років, тому...
Гість із жалем розвів руки, ніби констатуючи безвихідь цієї ситуації.
- Але в такому разі, як же ви змогли створити цей портал? - не втрималася Вероніка.
- Ніяк. Цей портал створили ви самі!
- Не розумію, - пробурмотів Ксенофонт. - Я всього лише робив двері, а вони просто відкривалися в невідомі світи. Я й припустити не міг, що вони розташовані так далеко... та й узагалі, це більше схоже на диво, ніж на технологію.
- Так і є, - підтвердив Йаркін. - Річ у тім, що ви створили портал силою своєї уяви... можна сказати, це підсвідома робота розуму і душі.
- А самі двері?
- Це всього лише допоміжний елемент, так би мовити, умовний образ, необхідний для запуску творіння вашої неспокійної, шукаючої душі.
- У нас багато хто вважає, що душі не існує, - усміхнулася Вероніка.
- Знайома ситуація, - кивнув Йаркін. - Колись дуже давно і в нас так вважали, але тепер усе інакше.
- Вам відомо, що собою являє душа? - здивувалася дівчина.
- Наші вчені тисячоліттями шукають відповідь на це питання, але, на жаль, досі не можуть її знайти. Ми просто віримо.
- "За вірою вашою нехай буде вам..." - задумливо пробурмотів Ксенофонт.
- Чудово, - здивувався гість. - Ви майже дослівно процитували один із чільних рядків нашого найдавнішого писання... звідки він вам відомий?
- Насправді, це рядок із нашого священного писання. Очевидно, це випадковий збіг... або вони якимось незбагненним чином пов`язані між собою.
- Що ж, ось і ще одна загадка для вчених, - резюмував Йаркін. - Але зараз ми говоримо про вас і вашу унікальну здатність створювати просторово-часові переходи.
- З усього сказаного я зрозумів, що не настільки вже й унікальною. Адже існують й інші, подібні до мене, які теж створили свої портали в далеких світах.
- Так, але ця здатність вкрай рідкісна. На жаль, на тисячу населених планет припадає лише один творець переходів. Та й то його здібностей вистачає лише на один-єдиний портал. А у вас їх більше десятка...
- Він би ще більше створив, - з мимовільною гордістю за Семена додала Ніка. - Просто тут місця не вистачає.
- О, про це не варто хвилюватися, - запевнив гість. - Ми створимо для вас тут цілий комплекс - Міжгалактичний транспортний вузол, де у вас будуть практично безмежні можливості.
- Звідки ж тут візьметься стільки місця?
- У нас є технічні можливості розміщення будь-яких обсягів технологій у підпросторі, нічого не порушуючи в самому вимірі. Усе залежить лише від вашого бажання співпрацювати.
- Що ж, я згоден, - усміхнувся Ксенофонт. - Якщо тільки це не піде на шкоду людству.
- Навпаки, завдяки вам Земля займе почесне місце в Співдружності! - радісно вигукнув Йаркін. - Ви навіть не уявляєте, наскільки унікальні.
- Ну, думаю, що на Землі знайдеться чимало таких як я романтиків, - зніяковіло відповів господар квартири.
- Тим краще, це ще більше підніме статус Землі!
Ксенофонт задумливо потер підборіддя і обережно поцікавився:
- Мене дивує, що двері завжди відчиняються у світи, придатні для життя людей, хоча за логікою існують же планети з ворожою атмосферою, а можливо, і з ворожими формами життя.
- Це так. Але поки що з невідомих причин, на щастя, а скоріше завдяки провидінню портали завжди відкриваються у світи, схожі один на одного. Що стосується агресивних світів, то для контактів з ними існують інші, більш громіздкі, але безпечні форми. Утім, про це в нас ще буде час поспілкуватися.
Гість обернувся до Вероніки і, галантно вклонившись їй, запитав:
- Ну, а ви згодні співпрацювати?
Дівчина здивовано округлила очі й розвела руками.
- Так я ж тут абсолютно ні до чого... це все робив Семен.
- Безумовно, портали - це його заслуга. Але ваша особлива здатність настільки унікальна, що це навіть словами важко передати!
- О ні, ви помилилися... немає в мене ніяких особливих здібностей, тим більше, унікальних.
- Як же, а хіба відродження, вірніше, пробудження життя не є такою здатністю?!
- Але...
Ніка розгублено замовкла, не знаючи, що й відповісти. Але тут Ксенофонт грюкнув себе долонею по лобі й радісно заявив:
- А я ніяк не міг зрозуміти, звідки взялася живність у світі трьох сонць. Тепер усе ясно! Це ж ти їх усіх... створила, чи що...
- Відродила, - терпляче підказав гість. - Існує теорія, згідно з якою весь наш всесвіт заповнений насінням життя, яке спить, чекаючи на розум, здатний його пробудити. Саме в цьому й полягає ваша неймовірна унікальність.
Поступово сенс сказаного почав доходити до Вероніки. Спершу вона зблідла, а потім несподівано залилася збентеженим рум`янцем і, опустивши очі, припустила:
- Напевно, десь іще є такі ж, як я, а може, і ще кращі...
- У тому-то й річ, що ви поки що єдина у своєму роді! - захоплено вигукнув Йаркін. - Це взагалі неймовірна удача виявити на одній планеті два таких унікальних таланти! У мене передчуття, що ваш світ - це неймовірна вселенська скарбниця унікальних талантів, завдяки яким Земля займе почесне місце в Раді міжгалактичної співдружності.
- Вибачте за допитливість, - звернулася до нього дівчина. - Ви такий самий на вигляд, як і ми. А інші... вони такі самі чи...
- Розумію вас. Здебільшого численні гуманоїдні раси нашого всесвіту схожі між собою, хоча є й досить своєрідні форми. Але смію вас запевнити, відносини між цивілізаціями доброзичливі, навіть дружні, у чому незабаром ви самі зможете переконатися.
- Яким чином?
Йаркін випростався, надаючи обличчю офіційний вираз, і урочисто проголосив:
- Я уповноважений Координаційною Радою запросити вас для ознайомчої зустрічі та офіційної церемонії вступу Землі до Міжгалактичної Співдружності!
- Коли? - не втрималася від запитання Ніка.
Йаркін усміхнувся і додав, вказуючи на відчинені двері, з яких линуло райдужне світло:
- Прямо зараз. Тим паче, що вас там із нетерпінням чекають...
А в цей час у притихлому за вечірнім часом подвір`ї життя йшло своєю чергою. Поступово подовжувалися тіні, злизуючи останні сонячні плями з потрісканих плит. У вікні першого поверху штори осяялися примарним світлом увімкненого телевізора, і голос диктора почав життєрадісно віщати про чергові досягнення в народному господарстві. Звідусіль долинало неголосне побрязкування посуду - мешканці готувалися до вечері.
Сидячи рядком на лавці, наче кури на сідалі, Ніна Степанівна, Тетяна Василівна та тітка Дуся жваво пліткували про те, що має зробити найближчим часом мерія, щоб вирішити питання ритмічної роботи міського транспорту і прибирання на вулицях, а заразом і про те, що зобов`язаний відповісти уряд на вимоги Міжнародного валютного фонду. Дворовим пліткаркам і невтямки було, що саме зараз зовсім поруч у напівпідвальній квартирі їхнього сусіда, якого вони донедавна вважали пропащим бобилем, вирішилося питання про вступ Землі до Міжгалактичної співдружності вільних цивілізацій. І відтепер усі мешканці планети стали її повноправними членами, хоча поки що про це й не підозрювали.
Двірничиха тьотя Дуся, подібно до першої скрипки в непорушному тріо дворових кумоньок, захоплено вела улюблену мелодію обговорення нових мешканців, які днями заїхали до третьої квартири, - про їхні ймовірні характери, схильності та можливі вади, що було особливо цікавим. При цьому обличчя Ніни Степанівни і Тетяни Василівни, які підігравали їй, були сповнені виразу вселенської важливості обговорюваного питання.
Лише Цезар демонстративно в цьому не брав участі. На подив він уже не дрімав, як зазвичай, а дуже уважно спостерігав за вікнами напівпідвальної квартири, наче своїм загадковим котячим чуттям відчував і розумів важливість того, що відбувається зараз там. Схоже було, що Цезар багато про що здогадувався, але непохитно мовчав, уміючи зберігати таємниці і до того ж маючи на все це свою особливу незалежну думку.
Кінець