Цілком звичайна муха середньої величини
із серії "Сієста"
Наше знайомство почалося з того, що вона одного разу залетіла у розчинене вікно, поки я сидів і писав, і завела танець навколо моєї голови. Очевидно її приманював запах одеколону від мого волосся. Я, відмахнувся від неї і раз, і другий, але вона не звертала на це уваги. Тоді-то я і взявся за ножиці для паперу.
В мене є такі ножиці для паперу, великі і чудові, я користуюсь ними, щоб чистити трубку або як кам’яними щипцями, я навіть забиваю ними цвяхи у стіну, в моїй досвідченій руці це страшна зброя. Я помахав ними декілька раз в повітрі, і муха відлетіла.
Але через деякий час вона повернулася назад і почала той самий танок. Я встав і пересунув стіл до дверей. Муха прилетіла слідом. Пожартую я з тобою, подумав я собі. І тихесенько пішов і змив одеколон зі свого волосся. Це допомогло. Муха досить сконфужено сіла на ламповий абажур і не рухалась.
Так гарно все йшло досить довгий час, я продовжував працювати і встиг багато зробити. Але поступово це стало досить одноманітним – весь час бачити цю муху, кожного разу, як тільки піднімеш очі Я роздивився її, це була звичайнісінька муха середньої величини, добре складена із сірими крилами. «Поворушись трішки», - сказав я. Вона не ворушилась. «Геть», - сказав я і замахнувся на неї. Тоді вона злетіла, облетіла кругом кімнату і знову повернулася на абажур.
Звідціля, власне, і починається наше знайомство. Я перейнявся повагою до її стійкості, чого вона хотіла, того вона хотіла, вона зачепила мене також своїм виглядом, вона схилила голову набік і сумно дивилася на мене. Почуття наші стали взаємними, вона зрозуміла, що я перейнявся до неї симпатією і повела себе відповідно, вона стала більш розв’язною. Уже вдень, коли я повинен був вийти, вона полетіла переді мною до дверей і спробувала мені в цьому перешкодити.
Наступного дня я прокинувся у відповідний час. Якраз коли я, закінчивши снідати, збирався почати роботу, я зустрів муху в дверях. Я кивнув їй. Вона продзижчала декілька кругів по кімнаті і усілася на мій стілець. Я зовсім не запрошував її сідати, і стілець мені був потрібен самому. «Геть», - сказав я. Вона злетіла в повітря на декілька вершків і знову опустилася на стілець. Тоді я сказав: «Зараз я сяду». Я сів. Муха злетіла і всілася на моєму папері. «Геть», - сказав я. Ніякої відповіді. Я подмухав на неї, вона розсілася і не бажала відлітати. «Ні, без взаємної поваги один до одного довго так не може продовжуватися», - сказав я. Вона вислухала мене, подумала, але все-таки вирішила сидіти. Тоді я знову змахнув ножицями, вікно було відчинене, цього я не врахував, і муха вилетіла.
Декілька годин її не було. Весь цей час я ходив охоплений досадою, що сам же її і випустив. Де ж вона тепер? Хто знає, що з нею може статися? Нарешті я усівся на своє місце і зібрався розпочати роботу, але я був сповнений похмурих передчуттів.
Тут муха повернулась. Щось погане прилипло до її задньої лапки. «Ти лазила по багну, тварина, - сказав я, - фу!» Але тим не менш я був радий що вона повернулась, і гарненько причинив вікно. «Як можеш ти пускатися в такі прогулянки!» - сказав я. У неї був такий вигляд, як наче вона зловтішається і говорить мені: «бе-е!», тому що здійснила цю прогулянку. Я ще ніколи не бачив, щоб муха так зловтішалася, вона заразила мене, я теж сказав: «бе-е!» - і від душі засміявся. «Ха-ха, чи бачив хто-небудь таку пустунку муху! – сказав я. – Іди-но сюди, я тебе, я тебе трішки полоскочу під підборіддям, шельма ти така».
Увечері вона випробувала свій старий прийом і хотіла загородити мені двері. Я набрався мужності та вжив свою владу. Дуже гарно, навіть відмінно, що вона мене любить, але утримувати мене кожного вечора вдома – це у неї не вийде. І я з силою протиснувся мимо неї. Я чув, як вона біситься там всередині, і крикнув їй: «Сама тепер бачиш, як гарно сидіти в самотності! Прощай! Сиди собі там».
В наступні дні ця маленька погана муха по-різному випробовувала моє терпіння. Якщо до мене хто-небудь приходив, вона ревнувала і своєю непривітністю виганяла відвідувачів. Коли я попрікав її за таке поводження і хотів вчинити гарного прочухана, вона в головоломному витку злітала прямо з підлоги на стелю і всідалася там, так що у мене почала крутитися голова. «Ти впадеш!» - кричав я їй. Але мої застороги нічого не давали. «Ну і будь ласка, сиди собі там наверху», - говорив я і повертався до неї спиною. Тоді вона спускалася вниз. О так, це діяло безпомилково, якщо я не звертав на неї уваги, вона пролітала перед самим моїм носом і падала прямо на мій рукопис. Тут вона починала розгулювати, як наче в моєму домі не було ножиць. «Обходься з нею все-таки по-доброму», - думав я. І найдружнішим тоном я говорив: «Не ходи ти тут і не бруднися в чорнилі, адже я тобі тільки добра бажаю». Вона була глухою до моїх слів. «Говорив я тобі чи ні, щоб ти не ходила по цьому папері! – повторював я. – Це грубий папір, для чернеток, ноги можна поранити». Ах, ні, цього вона, мабуть, не боялася. «Чи чувана така впертість, - кричав я роздратовано, - хіба на цьому папері мало скалок?». Куди там, ніяких скалок вона не помічала. «Ну і йди до всіх чортів, - відповідав я, - я візьму інший аркуш». Але коли я брав іншого аркуша, вона йшла геть.
Так минали дні і тижні. Ми звикли один до одного, працювали на різних аркушах, ділили радості і печалі. Причуди її були незчисленні, але я їх терпів. Вона найвиразнішим чином дала мені зрозуміти, що не виносить протягу, і я тримав вікна і двері заради неї зачиненими. Тим не менш, часто бувало, що їй спадало на думку кинутися вниз зі стелі - і прямо у шибку вікна, щоб розбити її. «Якщо в тебе є справи надворі, будь ласка, цією дорогою», - говорив я. І відчиняв перед нею двері. Але, ні, вона не збиралася виходити. «Хочеш ти вийти чи ні? – питав я. – Раз, два, три!» Ніякої відповіді. Тоді я роздратовано зачиняв двері.
Незабаром мені прийшлося пожаліти про свою запальність.
Одного разу муха зникла. Вона підстерегла, коли служниця вранці зайшла до кімнати і вислизнула назовні. Я зрозумів, що це була її помста, і довго роздумував, що мені тепер робити. Я вийшов у двір і прокричав, що мовляв прошу покірно, нехай не повертається, я без неї скучати не буду. Це не допомогло, мені не вдалося її виманити, а мені її недоставало. Я повідчиняв все, що можна було відчинити в моєму домі, і виклав свій рукопис на вікно, на милість вітру і негоди, вона повинна була побачити, що мені для неї нічого не шкода. Я розпитував про муху свою квартирну хазяйку, я знову вилив багато спирту собі на волосся, і приманював її, і називав своїм найкращим другом і своєю придворною мухою, щоб возвеличити її, - все даремно.
Нарешті, наступного дня, вона повернулась. Вона з’явилась не одна, вона притягла з собою коханця з вулиці. Від радості, що я знову її бачу, я пробачив їй все і навіть достатньо довго терпів її коханця. Але що занадто, то занадто – усьому є межа. Спочатку вони всілися, щоби посилати один одному ніжні погляди і тертися лапками, але раптом коханець накинувся на неї так, що це заставило мене почервоніти. «Що ви це робите у всіх на очах! – сказав я і почав їх соромити. – Хе, вирости не встигли, а туди ж!» Це вона сприйняла як образу, вона підняла голову і ясно дала мені зрозуміти, що я просто ревную. «Я ревную! – присвиснув я. – Ревную ось до цього! Ну, знаєш!» Але вона ще вище скинула голову і повторювала своє. Тут я встав і сказав наступні слова: «З тобою я не хочу сперечатися, це гидко моєму лицарському почуттю, але пошли проти мене свого жалюгідного коханця, і я його зустріну гідно» І я схопив ножиці.
Тоді вони почали знущатися наді мною. Вони сиділи на куті столу і сміялися так, що тряслися від реготу, вони, здавалося, говорили: «Ха-ха, а чи немає у тебе ще більших ножиць для паперу, ще більших!» - «Я покажу вам, що справа не в зброї, - відповів я, – я вийду проти цього молодчика зі звичайною лінійкою в руці». І я змахнув лінійкою. Вони реготали все більше і більше і явно виказували мені своє презирство. «Що це, ви знову починаєте!» - сказав я погрозливо. Але вони не звернули на мене ніякої уваги, мить не здавалась їм фатальною, вони наближалися один до одного з безсоромними рухами тіла і вже були готові знову обійнятися. «Ви цього не зробите!» - закричав я їм. Але вони зробили. Тоді моє довготерпіння закінчилось, я підняв лінійку, і вона упала як блискавка. Щось хруснуло, щось потекло, мій прицільний удар поклав їх обох на місці бездиханними.
Так закінчилось це знайомство.
Це була всього лише маленька звичайна муха з сірими крилами. І нічого в ній не було особливого. Але вона принесла мені чимало приємних хвилин, поки була живою.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1895 рік.