Хлопчик, який розігнав хмари
Негода обрушилася на хлопчаків зненацька. Ще мить тому вони захоплено ганяли м’яча на своєму майданчику між будинками, а тепер розбігалися хто куди, намагаючись заховатися від зливи, щоб не промокнути до нитки. Гра новеньким ніпельним — без шнурівки — м’ячем так захопила, що здавалося: ніщо не могло їм завадити.
Вирішивши бігти одразу до свого, не найближчого звідси дому, він розвинув максимальну — на яку тільки був здатен — швидкість і за хвилину-другу забіг до під’їзду. Перевівши подих, він не став підніматися додому — сподіваючись, що дощ скоро скінчиться, — а сів прямо на свою «гордість»: новенький ніпельний м’яч, перший серед друзів, куплений за гарне завершення п’ятого класу.
Розпашіле тіло швидко впоралося з мокрим одягом і холодними струменями дощу. А завдяки ще й стінам тісного під’їзду, прогрітим липневою спекою, зовсім зникло бажання повертатися в душну квартиру. Майка, яку він зняв перед грою, а з початком зливи зібрав в оберемок, майже не промокла, і, натягнувши її, він остаточно розслабився, з цікавістю спостерігаючи за негодою.
Дощ набирав сили. Свинцеві хмари повністю поглинули небо, на якому все частіше спалахували блискавки — одна яскравіша за іншу, — супроводжувані характерними громовими розкатами. Грім після «своїх» спалахів лунав усе швидше, і це — як навчив батько — означало, що гроза стрімко наближається: три секунди — приблизно кілометр, дві — шістсот шістдесят метрів, одна — триста тридцять… І коли блискавка й грім почали з’являтися майже одночасно, це означало — блискавка вже прямо над його головою… Така арифметика була не просто розвагою: подібні розрахунки наближали хлопчика до розгадок таємниць природи, до яких його допитливий розум тягнувся змалечку...
Він згадав, як у п’ять років вирішив дізнатися, де ночує сонце, й ішов за ним із товаришем до самого вечора, зрештою блукаючи далекими колгоспними полями. І лише вибившись із сил і зрозумівши, що не «встигають» за сонцем, вони повернули назад... Навчившись рахувати до тисячі, він пробував перелічити всі зорі на зимовому морозному небі. І, вдивляючись усе уважніше, вже тоді збагнув: їх там — не злічити. Чим довше дивишся, тим більше бачиш... Він навіть намагався «подолати силу тяжіння» — запускаючи зроблені власноруч ракети, ретельно добираючи «паливо» та «пілотів», починаючи з «сонечка»...
…Інтервал між блискавками, досягнувши мінімуму, швидко почав зростати, і незабаром вони зовсім припинилися. Але дощ від цього слабшим не став. Навпаки — лив так, ніби хтось відчинив люк величезного — на все небо — басейну з водою. Враз майнула думка: «Може, все-таки додому?.. Схоже, це надовго...». Але вона одразу змінилася іншим запитанням: «А як взагалі таке можливо — щоб хтось (або щось) керував дощем, переміщував хмари, викликав грозу?.. Як насправді все це відбувається?» І, розмірковуючи над цим, він спрямував погляд точно в центр неба.
Він зосередився так, що здавалося — ось-ось проштрикне поглядом свинцеві хмари. Насправді ж він намагався уявити, як проникає крізь них — туди, до світла, — шукаючи спосіб розігнати ці хмари. І раптом відчув, що вже там. І не лише подумки: якась внутрішня, незнана йому сила проходила через його руки, ніби продовжуючи їх…
Неймовірні відчуття заворожували й трохи лякали.
— А може, я… того?.. — невпевнено промайнуло в голові.
Але відразу озвався інший, більш упевнений і знайомий голос:
— Не слухай! Довірся собі!
І ось ці «руки» — вже всередині важких хмар. І їм легко й вільно: ніщо не чинить опору, і можна творити на власний розсуд. Він так і робив... Енергією, що йшла від «рук», він майже не керував (здавалося, що вони самі знають, що робити), а лише спрямовував її туди, де відчував потребу. Руки ж, керовані незбагненними силами, то ворушили пальцями, ніби граючи на клавішах, то тремтіли долонями, то плавно ковзали повітрям, допомагаючи витягати з темних хмар — як хіроманти з тіла — все зайве, залишаючи місце для чогось нового й важливого...
Це тривало недовго. Пройшовши перший етап таїнства й повіривши у свою причетність до нього, він перейшов на новий рівень: робив більш динамічні паси руками — з’єднаними з тими, «заоблачними» — змушуючи похмурі хмари остаточно підкоритися. Його зусиль цілком вистачало, аби не дати розділеним хмарам знову з’єднатися, і він відсував їх все далі від місця прикладення своєї загадкової сили.
Хвилин за десять, продовжуючи дивуватися побаченому, хлопчик помітив, як на місці сірого неба подекуди з’являлися вже світлі, «переможні» хмари, за якими зростали острівці чистого, блакитного неба.
«Невже це все — я?!» — була перша реакція.
«Та бо… — продовжив він внутрішню суперечку з незручним опонентом, — …такого просто не може бути».
Але відразу, прислухавшись до знайомого голосу всередині, впевнено відповів сам собі: «Та ні ж бо… Це зробив саме я!»
Відступила негода нагадувала про себе величезними калюжами, дзюрчанням води в водостічних трубах, поламаними гілками дерев і людьми, які перечекали зливу й тепер продовжували шлях більш надійними стежками.
«І що тепер?.. Ніхто ж не повірить?.. — міркував хлопчик. — Мовчати, щоб не висміяли? Чи розповісти?.. Хоча б татові. Або мамі… А може, братові — все-таки старший на п’ять років». Але на всі ці запитання він отримував одну й ту саму відповідь: це марно. Те, що сталося, якщо й не назавжди, то надовго залишиться лише його таємницею...
Зітхнувши, він узяв у руки новенького — аж за одинадцять рублів! — м’яча і, порадівши очищеному небу, поспішив додому: спробувати знайти пояснення тому, що сталося, в новенькому підручнику з фізики за шостий клас.
Київ, липень 2025