На вулиці
сторінка зі щоденникаіз серії "Сієста"
Я ходжу по своїй кімнаті туди-сюди і все думаю про цей випадок з рознощиком газет. По суті, мені до нього немає жодного діла, я не так вже й погано поставився до нього, та і він не мав нічого проти цього. А тепер я витратив дві години, щоб відшукати його і загладити зроблене.
Це сталося так: я йшов вулицею Карла-Юхана. Було холодно і темно, але, головне, темно, а була, мабуть, сьома година. Я йду і дивлюся вдовж вулиці.
Ось на розі, біля кондитерської Гюнтера, стоїть хлопчик, рознощик газет, і викрикує «Вікінга». Він все повторює одні і ті ж слова:
- Купіть «Вікінг»!
Я не зразу це помітив, тільки коли я відійшов на декілька кроків, його слова дійшли до моєї свідомості. Я оглянувся, подивився на нього і подумав: ти цілком міг би дати йому десять ере, від цього ти не станеш ще біднішим.
І я опустив руку в кишеню, щоб дістати монету. Я наголошую, що моїм першим потягом було дійсно дати хлопчику десять ере. Але в ту ж мить як я опускаю руку до кишені, мене долає розсудливість і я говорю сам собі: яка ж це допомога – дати людині десять ере, адже і десять крон не зможуть допомогти скільки-небудь помітно, це тільки погіршить стан речей, тільки розбестить і так далі. Я пішов своєю дорогою, залишивши хлопчика стояти.
Я дійшов до самого університету і тією ж дорогою повернувся назад. Біля вікна книжкового магазину Каммермейера я зупиняюсь і дивлюсь на виставлені книги, і в той же час, коли я так стою, повернувшись спиною до вулиці, я знову чую голос газетяра. Він був якраз позаду мене. Він сперечається з двома п’яними матросами в кашкетах через номер «Вікінга», який вони випадково порвали. Матроси не бажали платити за розірваний номер, а хлопчик заплакав, чи прикинувся, що плаче.
Я підходжу до них і узнаю, в чому справа, потім я суворо говорю матросам, що, звичайно, їхній борг – заплатити хлопчику. Але це не допомогло, вони посміялися наді мною і сказали:
- Послухайте-но його!
Це мене дуже розсердило, і я зціпив зуби.
А я колись отримав в подарунок велику круглу булавку для краватки, схожу на що завгодно; вона така велика, що може зійти за поліцейський жетон або за який-небудь таємний значок, і я цю булавку завжди ношу на лівому боці грудей, під пальто. І ось тепер, коли ці п’яні матроси бавляться з розірваним номером «Вікінга» і відмовляються за нього платити, мені раптом приходить в голову зухвала думка: я повертаюсь до жартівників, розстібаю пальто і показую їм мою дивну булавку. Ми дивимось з хвилину один на одного, потім я твердо і холодно говорю:
- Заплатіть або йдіть за мною!
Це допомогло. За «Вікінг» було заплачено, і ми четверо, що сперечалися через газету, пішли кожен своєю дорогою. Хлопчик витер очі і пішов по Карла-Юхана в одну сторону, я – в іншу. Матроси, хитаючись, побрели в бік Тіволі.
Біля пошти я повернув і знову пішов вулицею. Мої думки все ще були зайняті газетярем. Я думав: ти допоміг хлопчині отримати свої гроші, він тобі, звичайно, вдячний за це і не буде тебе більше окликати, якщо ти його зустрінеш, у нього є почуття такту, можливо, він отримав гарне виховання.
Біля «Гранда» я побачив його знову. Він стоїть під самим ліхтарем, так що я бачу його ясно, і кажу собі, наближаючись до нього, що як тільки він мене помітить, він замовкне як убитий, поки я не прийду мимо. Я проходжу якомога ближче до ліхтаря, щоб дати йому можливість пізнати мене.
Я помилився у своїх припущеннях. Він не зробив жодної різниці між мною і будь-ким іншим, він простяг мені газету і сказав, що я повинен купити «Вікінг».
Я пройшов мимо нього, мовчки і скривджено. Я гірко помилився в ньому, це був, звичайно, всього лише хлопчина з Віку жалюгідний вуличний хлопчисько, який вже курить тютюн і «губить» свого зошита з оцінками, коли там стоять погані бали. Одним словом, я мав справу зі справжнім маленьким шахраєм. Я дуже досадував на нього, коли пішов далі, і відчував у душі, що вчинив з ним по заслузі, не давши йому тих десяти ере.
Тепер не вистачало тільки, щоб він гукнув мене втретє! Він був здатен на це, адже я мав справу з нахабним хлопчиськом. І все-таки – тільки цього не вистачало!
Біля університету я знову повернув. Тепер я почав розраховувати де я, скоріш за все, зустріну хлопчиська. Я хотів зробити так, щоб зустрітися з ним на яскраво освітленій вулиці, щоб дати йому ще раз можливість пізнати мене. Можливо, він не роздивився мене по-справжньому біля «Гранду», я не міг бути у цьому впевненим. Я так довго йду і розмірковую з цього приводу, що я, повинен на свій сором зізнатися, зовсім рознервувався і почав хвилюватися через дурні припущення. А раптом, думав я, хлопчик просто пішов додому! В такому випадку я даремно ламав голову над усіма своїми розрахунками. Бог знає, чи не повернув він і чи не йде він поперед мене, замість того щоб іти мені назустріч.
І тільки уявити: я, старий чоловік, закрокував швидше, прямо-таки заспішив, єдино для того, щоб дати нещасному газетяру запропонувати мені «Вікінга» ще раз, якщо він відважиться на це.
Біля магазину Блумквіста я знаходжу його преспокійно стоячим на решітці перед вікном, змерзлого, з піднятими плечима і руками, засунутими в кишені штанів. Зрідка він вигукує «Вікінг», звертаючись до тих, хто проходить мимо.
Він вже не виймає руки з кишень і не простягає газет.
Я підходжу, я проходжу мимо нього якомога ближче, між нами не більше двох ліктів, і він мене бачить зовсім ясно у світлі ліхтаря діорами, і негайно він вирівнюється, дивиться мені прямо в обличчя, підіймає вверх свою пачку газет і говорить, як наче між нами нічого і не сталося:
- Купіть «Вікінг»!
Я зупинився. Я так напружено очікував розв’язки цього випробування, що моє серце сильно забилося, коли він сказав ці слова.
І тут мені до голови прийшла найдурніша думка. Хлопчисько зовсім холоднокровно насміявся наді мною і три рази підряд запропонував мені «Вікінг»; я був вражений і злий і в найсуворіших виразах, які тільки міг знайти, почав попрікати його в тому, що він не залишає людей у спокої. Він не відповідав, але продовжував і далі уважно дивитися на мене, це вже було схоже на жорстокість. Ось тут-то і прийшла мені до голови ця думка: я дістав з кишені монету у півкрони, потримав її перед самим носом хлопчиська і впустив між прутів залізної решітки, на якій він стояв. Щойно зробивши це, я дістав з кишені ще півкрони, показав йому і впустив туди ж.
- Будь ласка, - сказав я зловтішно, - дістань їх тепер звідтіля, чортеня, і залиш мене у спокої.
Решітка сильно обмерзла, і я відчув задоволення при виді того, як мій мучитель возився з прутами щоб дібратися до грошей. Часом його пальці примерзали до холодного заліза. Я бачив також, що він поранив собі зап’ястя, але він з тією ж наполегливістю працював, щоб дістати ці дві монети. Він не хоче відступати, він засукає рукав і протискає руку між решіткою і стіною. Рука у нього була слабка і худенька.
Нарешті йому вдалося схопити одну з монет.
- Ось, одну дістав, - говорить він радісно.
Витягуючи руку, він здирає об стінку шкуру з пальців. Він дивиться на мене, чи серйозно я хочу залишити йому ці гроші, всі ці гроші, і так як я нічого не говорю, він залишає їх собі і береться діставати другу монету. Він знову протискає руку в щілину і тягнеться пальцями до цього великого скарбу. Його старанність чудова, він водить рукою туди-сюди вздовж щілини, він навіть висовує від своєї безпомічності язика, як наче це може допомогти.
- Якби тільки у мене була трі́ска, я би її підсунув до себе, - говорить він. І одночасно з цим він підіймає голову і дивиться на мене.
Чи не чекав він бува від мене допомоги? Чи не думав цей хитрий хлопчисько, що я принесу йому для цього трі́ску?
- Я принесу тобі трі́ску, - говорю я, - Але не для того щоб допомогти тобі, так і знай. Я принесу тобі таку коротку трі́ску, що ти нею все одно нічого не зробиш. Почекай трохи, я зараз.
- Ні, не варто, - відповідає він раптом.
Він риється в себе у кишені і витягає заіржавлений складний ніж, яким і починає орудувати. Він тримає його двома пальцями і дотягується ним до монети. Повільно і обережно підсовує він монету все ближче до стіни, до щілини.
Він зуміє дістати монету таким чином, цей маленький шахрай раніше не заспокоїться. Я з великим незадоволенням бачив, що йому дійсно вдалося підсунути монету достатньо близько, і я чув, як він сказав:
- Ну, тепер недовго лишилось.
Я оглянувся. Цілий натовп стояв навколо і спостерігав за хлопчиком і мною. Тоді я різко повернувся на підборах і пішов своєю дорогою.
Але через годину я знову тинявся вулицею Карла-Юхана і розшукував того ж хлопчиська. Його ніде не було видно. Я тримав у руці данську монету у дві крони і довго шукав його, я хоті помиритися з ним і дати йому трохи грошей на рукавиці. Ну, так він, можливо, купив би на ці гроші тютюну, а то, навіть, і пропив би їх, було б просто грішно давати йому що-небудь. З цими думками я повернувся додому.
Це було вчора увечері.
Але сьогодні, як вже було сказано, я знову ходжу і думаю про газетяра. Я згадую його жалюгідну руку і декілька крапель крові на пальцях. І я бачу перед собою всю фігурку цього маленького шахрая, коли він лежав животом на залізній решітці і, висунувши язика, тягнувся пальцями, за двома срібними монетами.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1890 рік