2г 45хв
для всіх
4
    
  - | -  
 © Кнут Га́мсун

На вулиці

сторінка зі щоденника

із серії "Сієста"


Я ходжу по своїй кімнаті туди-сюди і все думаю про цей випадок з рознощиком газет. По суті, мені до нього немає жодного діла, я не так вже й погано поставився до нього, та і він не мав нічого проти цього. А тепер я витратив дві години, щоб відшукати його і загладити зроблене.

Це сталося так: я йшов вулицею Карла-Юхана. Було холодно і темно, але, головне, темно, а була, мабуть, сьома година. Я йду і дивлюся вдовж вулиці.

Ось на розі, біля кондитерської Гюнтера, стоїть хлопчик, рознощик газет, і викрикує «Вікінга». Він все повторює одні і ті ж слова:

- Купіть «Вікінг»!

Я не зразу це помітив, тільки коли я відійшов на декілька кроків, його слова дійшли до моєї свідомості. Я оглянувся, подивився на нього і подумав: ти цілком міг би дати йому десять ере, від цього ти не станеш ще біднішим.

І я опустив руку в кишеню, щоб дістати монету. Я наголошую, що моїм першим потягом було дійсно дати хлопчику десять ере. Але в ту ж мить як я опускаю руку до кишені, мене долає розсудливість і я говорю сам собі: яка ж це допомога – дати людині десять ере, адже і десять крон не зможуть допомогти скільки-небудь помітно, це тільки погіршить стан речей, тільки розбестить і так далі. Я пішов своєю дорогою, залишивши хлопчика стояти.

Я дійшов до самого університету і тією ж дорогою повернувся назад. Біля вікна книжкового магазину Каммермейера я зупиняюсь і дивлюсь на виставлені книги, і в той же час, коли я так стою, повернувшись спиною до вулиці, я знову чую голос газетяра. Він був якраз позаду мене. Він сперечається з двома п’яними матросами в кашкетах через номер «Вікінга», який вони випадково порвали. Матроси не бажали платити за розірваний номер, а хлопчик заплакав, чи прикинувся, що плаче.

Я підходжу до них і узнаю, в чому справа, потім я суворо говорю матросам, що, звичайно, їхній борг – заплатити хлопчику. Але це не допомогло, вони посміялися наді мною і сказали:

- Послухайте-но його!

Це мене дуже розсердило, і я зціпив зуби.

А я колись отримав в подарунок велику круглу булавку для краватки, схожу на що завгодно; вона така велика, що може зійти за поліцейський жетон або за який-небудь таємний значок, і я цю булавку завжди ношу на лівому боці грудей, під пальто. І ось тепер, коли ці п’яні матроси бавляться з розірваним номером «Вікінга» і відмовляються за нього платити, мені раптом приходить в голову зухвала думка: я повертаюсь до жартівників, розстібаю пальто і показую їм мою дивну булавку. Ми дивимось з хвилину один на одного, потім я твердо і холодно говорю:

- Заплатіть або йдіть за мною!

Це допомогло. За «Вікінг» було заплачено, і ми четверо, що сперечалися через газету, пішли кожен своєю дорогою. Хлопчик витер очі і пішов по Карла-Юхана в одну сторону, я – в іншу. Матроси, хитаючись, побрели в бік Тіволі.

Біля пошти я повернув і знову пішов вулицею. Мої думки все ще були зайняті газетярем. Я думав: ти допоміг хлопчині отримати свої гроші, він тобі, звичайно, вдячний за це і не буде тебе більше окликати, якщо ти його зустрінеш, у нього є почуття такту, можливо, він отримав гарне виховання.

Біля «Гранда» я побачив його знову. Він стоїть під самим ліхтарем, так що я бачу його ясно, і кажу собі, наближаючись до нього, що як тільки він мене помітить, він замовкне як убитий, поки я не прийду мимо. Я проходжу якомога ближче до ліхтаря, щоб дати йому можливість пізнати мене.

Я помилився у своїх припущеннях. Він не зробив жодної різниці між мною і будь-ким іншим, він простяг мені газету і сказав, що я повинен купити «Вікінг».

Я пройшов мимо нього, мовчки і скривджено. Я гірко помилився в ньому, це був, звичайно, всього лише хлопчина з Віку жалюгідний вуличний хлопчисько, який вже курить тютюн і «губить» свого зошита з оцінками, коли там стоять погані бали. Одним словом, я мав справу зі справжнім маленьким шахраєм. Я дуже досадував на нього, коли пішов далі, і відчував у душі, що вчинив з ним по заслузі, не давши йому тих десяти ере.

Тепер не вистачало тільки, щоб він гукнув мене втретє! Він був здатен на це, адже я мав справу з нахабним хлопчиськом. І все-таки – тільки цього не вистачало!

Біля університету я знову повернув. Тепер я почав розраховувати де я, скоріш за все, зустріну хлопчиська. Я хотів зробити так, щоб зустрітися з ним на яскраво освітленій вулиці, щоб дати йому ще раз можливість пізнати мене. Можливо, він не роздивився мене по-справжньому біля «Гранду», я не міг бути у цьому впевненим. Я так довго йду і розмірковую з цього приводу, що я, повинен на свій сором зізнатися, зовсім рознервувався і почав хвилюватися через дурні припущення. А раптом, думав я, хлопчик просто пішов додому! В такому випадку я даремно ламав голову над усіма своїми розрахунками. Бог знає, чи не повернув він і чи не йде він поперед мене, замість того щоб іти мені назустріч.

І тільки уявити: я, старий чоловік, закрокував швидше, прямо-таки заспішив, єдино для того, щоб дати нещасному газетяру запропонувати мені «Вікінга» ще раз, якщо він відважиться на це.

Біля магазину Блумквіста я знаходжу його преспокійно стоячим на решітці перед вікном, змерзлого, з піднятими плечима і руками, засунутими в кишені штанів. Зрідка він вигукує «Вікінг», звертаючись до тих, хто проходить мимо.

Він вже не виймає руки з кишень і не простягає газет.

Я підходжу, я проходжу мимо нього якомога ближче, між нами не більше двох ліктів, і він мене бачить зовсім ясно у світлі ліхтаря діорами, і негайно він вирівнюється, дивиться мені прямо в обличчя, підіймає вверх свою пачку газет і говорить, як наче між нами нічого і не сталося:

- Купіть «Вікінг»!

Я зупинився. Я так напружено очікував розв’язки цього випробування, що моє серце сильно забилося, коли він сказав ці слова.

І тут мені до голови прийшла найдурніша думка. Хлопчисько зовсім холоднокровно насміявся наді мною і три рази підряд запропонував мені «Вікінг»; я був вражений і злий і в найсуворіших виразах, які тільки міг знайти, почав попрікати його в тому, що він не залишає людей у спокої. Він не відповідав, але продовжував і далі уважно дивитися на мене, це вже було схоже на жорстокість. Ось тут-то і прийшла мені до голови ця думка: я дістав з кишені монету у півкрони, потримав її перед самим носом хлопчиська і впустив між прутів залізної решітки, на якій він стояв. Щойно зробивши це, я дістав з кишені ще півкрони, показав йому і впустив туди ж.

- Будь ласка, - сказав я зловтішно, - дістань їх тепер звідтіля, чортеня, і залиш мене у спокої.

Решітка сильно обмерзла, і я відчув задоволення при виді того, як мій мучитель возився з прутами щоб дібратися до грошей. Часом його пальці примерзали до холодного заліза. Я бачив також, що він поранив собі зап’ястя, але він з тією ж наполегливістю працював, щоб дістати ці дві монети. Він не хоче відступати, він засукає рукав і протискає руку між решіткою і стіною. Рука у нього була слабка і худенька.

Нарешті йому вдалося схопити одну з монет.

- Ось, одну дістав, - говорить він радісно.

Витягуючи руку, він здирає об стінку шкуру з пальців. Він дивиться на мене, чи серйозно я хочу залишити йому ці гроші, всі ці гроші, і так як я нічого не говорю, він залишає їх собі і береться діставати другу монету. Він знову протискає руку в щілину і тягнеться пальцями до цього великого скарбу. Його старанність чудова, він водить рукою туди-сюди вздовж щілини, він навіть висовує від своєї безпомічності язика, як наче це може допомогти.

- Якби тільки у мене була трі́ска, я би її підсунув до себе, - говорить він. І одночасно з цим він підіймає голову і дивиться на мене.

Чи не чекав він бува від мене допомоги? Чи не думав цей хитрий хлопчисько, що я принесу йому для цього трі́ску?

- Я принесу тобі трі́ску, - говорю я, - Але не для того щоб допомогти тобі, так і знай. Я принесу тобі таку коротку трі́ску, що ти нею все одно нічого не зробиш. Почекай трохи, я зараз.

- Ні, не варто, - відповідає він раптом.

Він риється в себе у кишені і витягає заіржавлений складний ніж, яким і починає орудувати. Він тримає його двома пальцями і дотягується ним до монети. Повільно і обережно підсовує він монету все ближче до стіни, до щілини.

Він зуміє дістати монету таким чином, цей маленький шахрай раніше не заспокоїться. Я з великим незадоволенням бачив, що йому дійсно вдалося підсунути монету достатньо близько, і я чув, як він сказав:

- Ну, тепер недовго лишилось.

Я оглянувся. Цілий натовп стояв навколо і спостерігав за хлопчиком і мною. Тоді я різко повернувся на підборах і пішов своєю дорогою.

Але через годину я знову тинявся вулицею Карла-Юхана і розшукував того ж хлопчиська. Його ніде не було видно. Я тримав у руці данську монету у дві крони і довго шукав його, я хоті помиритися з ним і дати йому трохи грошей на рукавиці. Ну, так він, можливо, купив би на ці гроші тютюну, а то, навіть, і пропив би їх, було б просто грішно давати йому що-небудь. З цими думками я повернувся додому.

Це було вчора увечері.

Але сьогодні, як вже було сказано, я знову ходжу і думаю про газетяра. Я згадую його жалюгідну руку і декілька крапель крові на пальцях. І я бачу перед собою всю фігурку цього маленького шахрая, коли він лежав животом на залізній решітці і, висунувши язика, тягнувся пальцями, за двома срібними монетами.



Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



Норвегія, 1890 рік

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!