Вогняна чаша
Частина №6 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Після від`їзду доньки, охоплений важкими передчуттями, барон Греттір звернувся до кулі, як уже неодноразово робив це раніше. Але сьогодні все було інакше.
Спочатку барон побачив кілька епізодів з минулого життя замку. Перед його поглядом промайнули розпливчасті образи рослих суворих лицарів - його прославлених предків, які заснували і правили цією неприступною цитаделлю ось уже багато століть. Поступово видіння наближалися до нинішніх часів, стаючи дедалі виразнішими. В одному з них Греттір упізнав свого батька, який стояв з непокритою головою на високій фортечній стіні і надсилав твердою рукою одну за одною стріли в лави ворогів, що штурмували стіни Мелрода. Поруч із ним білявий хлопчина, присівши навпочіпки і дивлячись на стрільця захопленим поглядом, подавав йому стріли. У цьому хлопчині Греттір упізнав себе, і легка усмішка на мить розгладила його жорстко стиснуті губи. Як легко і просто все здавалося йому тоді...
Але ось магічна куля показала події сьогоднішнього ранку.
Прощання з дочкою.
Загін виїжджає за ворота.
На мить зображення потьмяніло, зіщулилося, а потім спалахнуло з новою силою. Греттір побачив свій замок з висоти пташиного польоту. На багато ліг навкруги не було видно жодної живої душі, лише від Гиблого кряжу насувалася якась темна смуга. Не було в ній ні порядку, ні будь-яких ознак військових шикувань. Це скоріше було схоже на якусь неорганізовану орду, що нахрапом перла навпростець до родового замку.
Зображення сіпнулося, швидко збільшуючись. Щось вельми незвичайне в наближенні натовпу насторожило барона. Він стрімко подався вперед, намагаючись розгледіти те, що привернуло його увагу. Але в цю мить усередині магічної кулі з`явилася якась маленька чорна плямочка. Вона почала стрімко набрякати, перетворюючись на клубочкову непроглядну темряву, яка незабаром заповнила всю кулю. Здавалося, ця зловісна темрява намагається вирватися з кришталевої сфери. Раптово поверхнею кулі зазміїлися дрібні тріщини, покриваючи її суцільною сіткою.
Греттір відсахнувся, з жахом дивлячись на символ благополуччя замку, що здавався вічним і непорушним. Усе було скінчено. Родова магічна куля Мелродів, що довгі століття служила їм вірою і правдою, перетворилася на потрісканий кам`яний кругляк.
Барон сидів абсолютно нерухомо, немов статуя. На білому, як крейда, обличчі застигли розширені засклянілі очі. Здавалося, він навіть не дихав.
На дозорній вишці знову тривожно вдарив дзвін, потім ще раз і ще... Мешканці замку всі, як один, кинулися на фортечні стіни подивитися на вороже військо, яке швидко насувалося. У тому, що це було військо ворога, вже ніхто не сумнівався. Зібралися всі, від малого до старого, з напругою вдивляючись у хвилю, що накочувалася лавиною. Вже чути було гул і хрускіт снігу під ногами ворогів.
- Матінко моя! - здавлено видихнув хтось. - Це що ж таке, що за напасть?!
Передні ряди ворожого воїнства вже настільки наблизилися до стін, що їх можна було розгледіти неозброєним поглядом.
- Боронь Боже! Військо нелюдів!!! - розгублено пробурмотів начальник варти.
Сніговий пил клубами завихрювався попереду насуваючої орди. Кого в ній тільки не було! Моторошні неймовірно жахливі створіння, такі, що й у страшному маренні не привидяться, йшли, скакали, повзли, шкандибали, топчучи білий саван рівнини незліченною безліччю ніг або того, що їх замінювало. У мовчазній і від того ще більш жахливій безмовності вся ця різноманітна погань перла нескінченним потоком до стін фортеці.
- Запалюй багаття! - несподівано гримнув за спинами людей гучний голос барона Греттіра.
Усі мимоволі озирнулися.
Правитель Мелрода стояв, гордо розправивши плечі. Смертельна блідість надавала його обличчю виразу непохитної рішучості. Немов і не він стояв сьогодні посеред двору розгублено зіщулившись, як старий. Люди знову, як у колишні добрі часи, бачили свого відважного, умілого й рішучого барона.
- Брати й сестри! Так кажу я вам, бо немає зараз серед нас панів і слуг! Ворог біля стін замку. Ворог небувалий і лютий. Бийтеся до останнього, бо милосердя від служників темряви не буде нікому. Трощіть погань на славу Господа нашого, а якщо не судилося нам зустріти завтрашній світанок, то знайте - правиця божа над нами, і душі наші, не обтяжені темрявою і злом, він прийме в лоно своє! А тепер - з Богом!
Немов би свіжий вітер пронісся рядами захисників замку, вливаючи в людей нові сили, просвітлюючи обличчя. Воїни, прислуга, звичайні чоловіки й жінки, навіть діти - всі, хто міг тримати зброю в руках, дружно кинулися до бійниць. Голосно і грізно просурмив бойовий ріг, сповіщаючи округу про початок битви. Бійниці наїжачилися накінечниками списів і стріл.
Орда наблизилася впритул і, не зупиняючись ні на одну мить, з нальоту полізла на стіни. Тварини нагромаджувалися одна на одну, незбагненно швидко виростаючи в штурмові намети. Задні ряди напирали на передні, безжально чавлячи й калічачи своїх же союзників, поспіхом вилазили на них, щоб у свою чергу лягти в основу живого насипу. А по них уже дерлися наступні, ще й ще... Не було видно ні кінця ані краю цієї жахливої лавини.
Дружно і грізно заспівали спущені тятиви луків і арбалетів. Перші стріли пішли в гущу тварюк, несучи погибель слугам темряви. На їхні потворні голови і туші посипалося важке каміння. Але що їм, не знаючим ні страху, ні жалю, було до того?! На загиблих, розштовхуючи одне одного, лізли і лізли все нові чудовиська. Вони не зважали на втрати, гнані сліпою злістю і чорною волею того, хто послав їх.
Лучники рвали з люттю тятиви, посилаючи стрілу за стрілою в гущу ворогів - схибити було неможливо. Копійщики били списами в вирячені очі й вишкірені пащі верхніх тварюк і відразу висмикували зброю з туш, що скочувалися донизу, за прив`язані до держаків ремні. Але все вище і вище нагромаджуються живі приміти. Подекуди вони вже зрівнялися з бійницями.
Дружинники у Греттіра вправні - кожен свою справу знає! Швидко зметикували, що до чого, усім гуртом дружно налетіли - скололи, пошматували в пух і прах верхівку ворожої піраміди, що виявилася вищою за інші. А жінки та хлопці довершили розпочату справу, зваливши зверху на тварюк справжнісінький каменепад. Розсипався, розвалився штурмовий горб.
Поки з цим упоралися, в іншому місці прорвало. Ех, не догледіли - туди ж вашу! Вивалилася з бійниці кошлата туша на шість лап, вдарила довгим вигнутим хвостовим шипом у спину воїна, який рубав у цей час волохатого монстра завбільшки з теля, і прошила його наскрізь - не врятувала навіть воронована кольчуга.
Барон кинувся до прориву, як буревій, трощачи і шматуючи мечем прислужників темряви, які сунулися в бійниці. Приспіли йому на допомогу панцирники - взяли на списи шипасту тварюку і скинули на голови тих, хто наступав.
- Смолу! Смолу лийте! - закричав барон, люто орудуючи мечем. - Вивертайте котли на приміти, та швидше ворушіться!
- Гу-ух! - дружно видихнули чоловіки, перекидаючи за фортечну стіну величезні котли з киплячою смолою. Чорна димляча лава ринула вниз палючим потоком. Ревіння, тріск, шипіння, несамовитий вереск - усе змішалося в неймовірно дику какофонію звуків. Гамселячи й калічачи одне одного, вороже військо відринуло від стін фортеці, залишаючи після себе суцільний вал понівечених мертвих тіл.
Що, не сподобалося?! Отож, знай наших!
Захисники замку зраділи.
- Ну, все, тепер відіб`ємося!
Здавалося б, і справді грізний супротивник відступив, зазнавши величезних втрат. І хоча серед людей барона Греттіра теж були загиблі й тяжкопоранені, решта піднеслися духом. Воїни дивилися на військо ворога вже без внутрішнього здригання. Заскрипіли підйомні лебідки, натягуючи товсті ланцюги, на яких були підвішені величезні сталеві котли для смоли. Уже підносили з арсеналу цілі пакунки нових стріл; жваво галасуючи, хлопчаки тягли нові важкі списи зі сталевими навершями, замість зламаних і загублених під час першого нападу. Жінки-травниці надавали допомогу пораненим.
Барон відчув впевненість, що наповнювала його.
"Здолали люди перший страх перед небаченим ворогом. - думав він. - Тепер-то вже точно встоять. Коли відбили напад раз, впораємось - відіб`ємося і вдруге!"
Греттір уже було розвернувся, збираючись зійти караульними сходами у внутрішній двір замку, коли відчув, як навколо щось невловимо змінилося. Якийсь гнітючий непереборний тягар навалився на нього, пригинаючи до землі. У голові затьмарилося; перед очима попливли розмиті охристо-багряні плями. Несподівано сфальшививши, захлинувся сигнальний ріг. Змовкли бадьорі голоси воїнів, рипіння лебідок. У мертвій тиші з-за стіни прийшла хвиля задушливого страху.
Насилу повернувши негнучку, немов здерев`янілу шию, барон Греттір глянув на рівнину.
Військо ворога розступалося, утворюючи широкий прохід, у якому з`явився дивний вершник на жахливому коні. Власне кажучи, на коня це чудовисько було схоже лише віддалено. Довге тіло його було суцільно вкрите матово блискучою лускою. Голова належала величезній рептилії, а ноги нагадували зморшкуваті стовпи, що запливли жиром. Сідок був людиною, але саме в ньому і таїлася головна загроза - це Греттір відчув з першого погляду.
Піднявши оголені руки над головою, вершник почав щось промовляти. Слова були незрозумілі, гугняві й тому ще страшніші.
- Чаклун! - немов відлуння пронеслося рядами захисників.
Навколо високо зведеної руки вершника почала згущуватися темрява. Вона важко клубочилася, звивалася спіралями, химерно сплітаючись у туге веретено, що ставало дедалі товстішим і довшим. Повітря сповнилося низьким гуркотом, схожим на утробне бурчання майже на межі чутності. Поступово грізне веретено згустилося і перетворилося на величезний темний спис. Здавалося, його навершя з жадібністю поглинає світло, вбирає його в себе без залишку. І тоді вершник, підвівшись у стременах, метнув його в бік замку, вигукнувши якесь страшне кострубате слово.
М`який, але неймовірно потужний удар струсонув родове гніздо Мелродів. У тому місці, де громовий спис темряви вдарив у фортечний мур, стародавня кладка не витримала. Падаючи з високої стіни, Греттір шаленим поглядом засклілих очей дивився, як виверталися зі своїх одвічних місць величезні, здавалося, непохитні кам`яні брили, і валилася непорушна твердиня батьків і дідів, що не знала раніше поразок. Навколо тріщало й гриміло; міцна кладка розривалася, як звичайний папір. З жахливим гуркотом обвалилася ділянка старовинної товстої стіни між двох сторожових веж, здійнявши цілу хмару пилу.
Барон впав на землю і відкотився на середину двору, відчуваючи огидний хрускіт власних кісток. Він насилу підвівся на єдиній дивом уцілілій руці. Кров із розбитої голови суцільним потоком заливала очі, але Греттір, скрегочучи зубами, з лютою ненавистю вдивлявся в осідаючі клуби пилу, звідки вже виходило жахливе військо, очолюване чаклуном. Образа і безнадія здавили горло залізною рукою, і тоді, зібравши рештки сил у відчайдушному пориві, останній барон із ніким не підкореного стародавнього роду Мелродів звернув свій погляд до небес.
- Отче наш небесний, благаю тебе про єдине: не дай загинути дітям твоїм у лапах богомерзенних створінь! Прийми душі наші, збережи і врятуй їх від ненависної темряви!
Стільки неймовірної муки, безмежного страждання, відчайдушної надії та щирої віри було в цих простих словах, що сталося по-справжньому велике диво. Гримнули з небес золоті сурми, глушачи всі звуки, і час несподівано застиг. Крізь роздерті на шматки хмари ринули на понівечену землю потоки сліпучого світла, затопивши все навколо нестерпним яскравим сяйвом. А коли воно згасло, не лишилося в околицях, та й у самому зруйнованому замку жодної тварюки, що прийшла сюди з Загубленого краю. Лише мертві зламані тіла людей вкривали землю й осиротілі стіни фортеці. Але, дивна річ, на обличчях померлих не залишилося й сліду жаху або відчаю. Їхні пом`якшені риси відображали спокій і умиротворення.
Сам барон Греттір - остання гілка колись могутнього і славетного стародавнього роду, чиє коріння сягало у темряву первісних часів, лежав горілиць посеред великого двору, вільно розкинувши у боки зламані руки. Різкі глибокі зморшки розгладилися, і на високому шляхетному чолі читалася печатка вже неземної відчуженості, а десь у самих куточках губ причаїлася ледь помітна світла посмішка, немов останньої миті з`явилося йому якесь нез`ясовно радісне видіння.
Повна тиша. Немає ні вітерця, не чути жодного звуку. На блискучій під морозним сонцем засніженій з краю в край білій рівнині - жодної душі. Немає свідків, немає очевидців, і нікому буде розповісти людям про неймовірне і незрозуміле, що сталося в стародавньому замку Мелродів. Довго і безуспішно ламатимуть голови нащадки, намагаючись з`ясувати нез`ясовне і висловлювати всілякі неймовірні припущення, одне неймовірніше за інше. Минуть довгі століття, промчать над землею вихори історичних потрясінь і природних катаклізмів, і, можливо, тоді ці здогади, обростаючи вигаданими подробицями та прикрашені буйною фантазією оповідачів, стануть прекрасною казковою легендою, слухаючи яку, люди будуть завмирати в трепетному захваті...
А поки що... поки лише голий холодний степ знає про те, яка трагедія тут розігралася...
* * *
Темні й непрохідні дикі незвідані Ліси Забуття, заповнені щільним зеленуватим сутінком. Під суцільним куполом густо сплетених гнучких гілок і пружного м`ясистого листя, куди вкрай зрідка вдається пробитися самотньому сонячному промінчику, в перенасиченому вологою задушливому повітрі повільно плавають роздуті шкірясті мішки, вкриті короткою шовковисто-м`якою вовною. Немов різнокольорові живі річки, струменіють з гілки на гілку гнучкі й потужні - у кілька обхватів тіла небачених гігантських змій. Жахливі напівзвірі - напіврослини, цілодобово нерухомо причаївшись у темних ярах або з удаваною нешкідливістю звисаючи з розлогих гілок велетенських дерев, щогодини чатують на необережну здобич. Дрібні, середні та великі мешканці Лісів Забуття постійно полюють один на одного, вистежуючи, нападаючи і безжально розправляючись з тими, кому не пощастило. Здається, немає місця людині в цьому царстві іклів, пазурів і смертоносних обіймів.
Майже недоступні й непрохідні, Ліси Забуття зі сходу відокремлені від решти Вальгарда широким ланцюгом присадкуватих Хелдарських гір, що обриваються одразу за Діамантовими копальнями в бездонне Провалля.
Від північних сусідів ці ліси надійно закриті Мовчазними горами і пустельним непривітним узбережжям бурхливого моря Харлад. Ніхто не ризикує оселятися в передгір`ях Безмовних гір, побоюючись навали невідомих чудовиськ із нетрів дрімучих лісів.
Лише з південного боку на довгій рівнині, що витягнулася велетенським язиком між піщаними барханами узбережжя Граничного моря і бурхливою зеленню хащів, мешкають примітивні чорношкірі напівдикі племена, зовсім нещодавно об`єднані одним з найвойовничіших ватажків у поки що молоде й не встояне королівство Понго. Але ці дикуни ніколи не перетинали видимий кордон лісу і не входили в гущавину, сліпо і беззастережно вірячи в те, що там мешкають стародавні і могутні злі духи, які живцем забирають сміливців на жахливі вічні муки в невідомий Мертвий світ. Тубільці панічно побоювалися самого лісу і злих духів, що мешкають у ньому. Вони всіляко намагалися умилостивити їх, приносячи дари на узлісся до зловісних кам`яних ідолів, яких самі ж і спорудили, і наївно вважаючи, що саме ці дари і рятують їх від неминучої загибелі.
Талак гірко посміхнувся.
"Бідні неосвічені дикуни... - подумав він. - Напевно, мине ще чимало десятиліть, перш ніж вони нарешті наважаться увійти в Ліси Забуття з доброї волі. Але, на жаль, тоді вже не буде нікого, хто зміг би передати їм безмежну мудрість накопичених за тисячоліття знань. Те, що вони побачать тут, лише ще більше налякає їх..."
Талак скрушно зітхнув і втомлено зімкнув сухі зморшкуваті повіки, що нагадували пташині. Так, він дуже втомився… Втомився від нескінченно довгого й шалено самотнього життя. Талак був надзвичайно старий, навіть за мірками свого власного племені. За людськими ж поняттями він прожив уже не один десяток повноцінних життів. І ось тепер Кістлява стара баба - смерть нарешті прийшла за ним і стала на порозі. Він не боявся її. Останній, хто живе на цій землі з племені зулархів - крилатих людей, Талак шкодував лише про те, що всі знання його народу підуть у небуття разом із ним.
Багато, дуже багато тисячоліть тому над квітучою землею піднялися й розкрилися вогняні бутони смерті, безжально спопеляючи все живе. Річки розплавленого металу розтікалися розпадинами й міжгір`ями, випалюючи навіть саму пам`ять про життя. Світ поринув у безпросвітний морок, де не було блакитного неба, зелених лісів і дзвінких струмків.
Але мала жменька людей все ж таки знайшла порятунок у глибоких підземеллях стародавнього міста. Там, харчуючись лише одними блідими лишайниками та безбарвними грибами, прожили свій вік кілька поколінь людей. І ось одного разу вони вирішили вийти на поверхню.
Яке ж було їхнє безмежне здивування, коли замість спекотної млявої пустелі, вони опинилися в самому серці величезного непролазного лісу, що назавжди поглинув руїни колись величного міста.
Спочатку люди з величезною радістю взялися заново відбудовувати світлі будівлі, мріючи відродити колишню цивілізацію. Вони зводили високі просторі палаци, наскрізь просвічені сонячними променями, збирали неймовірно складні механізми, навчали наукам дітей, народжених у темряві заплутаних підземель, старанно поширювали культуру. На додачу до всього в багатьох із них почали виявлятися унікальні здібності до управління навколишнім світом за допомогою самої лише сили розуму і внутрішньої енергії, тобто магії.
Але незрима, і від того ще більш жахлива смерть раптово звалилася на людей, безжально забираючи з життя цілі сім`ї, а то й громади. Порожніли будинки, вулиці, місто... Виживали далеко не всі. Ті, хто вцілів, стали довгожителями. Вони старіли дуже повільно... і якось дивно змінювалися. Ті, що залишилися в живих, повністю облисіли, їхня шкіра набула землистого сірого кольору, а кістки стали порожнистими і легкими. Але на цьому зміни не закінчилися, вони пішли набагато далі, і незабаром з`явилися складчасті шкірясті крила, як у кажанів. Так люди, які пережили жахливу всесвітню катастрофу, перетворилися на зулархів - крилатих людей. Вони навчилися літати, як птахи, але повністю й остаточно втратили здатність до продовження роду, ставши безстатевими істотами. Усвідомивши це, багато хто з них добровільно пішли з життя, поховавши свої тіла і душі в глибоких непроникних водах Чорного озера.
Так з`явилася скорботна традиція. Зуларх, стомлений безмірно довгим життям, піднімався на найвищий майданчик Прощальної вежі. Звідти він вирушав у свій останній ритуальний політ до Чорного озера, розташованого в самому серці Лісів Забуття.
Зулархів з кожним десятиліттям ставало дедалі менше і менше. І ось тепер останній із крилатих людей задумливо стояв перед вівтарем Храму часу.
Талак приречено поклав в`ялі немічні руки на холодний молитовний камінь, назавжди прощаючись із ним. Сьогодні разом з останнім зулархом відходив у темне минуле всіма забутий стародавній світ Вальгарда. На зміну йому з`являвся новий молодий світ, який ще не зміцнів, але вже намагається знайти свій шлях у безмежних просторах світобудови.
Десь там, у центрі континенту, немов застарілий хворобливий нарив, визрівало могутнє зло, а на далекій півночі чекало на свій страшний час згубне насіння сатанинської вогняної квітки. Війни, пожежі, сльози і кров - усе це миттєво промайнуло перед мисленим поглядом старого зуларха. Велика спільна біда вже простягала свої неосяжні чорні крила над головами людей, погрожуючи знову кинути на довгі й довгі тисячоліття їхній світ у морок безпліддя і забуття.
"Ну, вже ні, зло цього разу не повинно перемогти! - вирішив Талак. - Я обов`язково знайду того, хто зможе протистояти йому, і віддам цій людині всю свою енергію магічної сили."
Пальці знесилено зісковзнули з молитовного каменю, і немічні руки обвисли вздовж висохлого тіла. Повільно переставляючи обважнілі закам`янілі ноги, зуларх обігнув вівтар, відчинив невеликі потаємні дверцята і, ледве просунувшись у них, ступив на гвинтові сходи, що вели на самий верх Прощальної вежі. Сірі важкі складки шкірястих крил, немов дорожній плащ, сухо шурхотіли за його спиною. Кожна сходинка все далі й далі відводила його від промайнулого життя до того невідомого рубежу, за яким на Талака чекали його давно померлі одноплемінники. Там, в іншому світі душа його зіллється в єдине ціле із вселенським духом і стане частинкою безмежної божественної Вічності - він твердо вірив у це.
Дмухнув свіжий вітер.
Талак радісно посміхнувся, відчувши його неприборкану силу. Вже давно, можливо, навіть занадто давно не літав він над світом, проводячи нескінченні дні в тужливій і сумній самоті. Але сьогодні зуларх нарешті знову підніметься в небо, і потужний вітер, наповнивши його просторі крила, подарує щасливі миті останнього - прощального польоту.
Талак піднявся на оглядовий майданчик і напружено завмер на самому його краю, з якимось світлим сумом і водночас невимовним полегшенням дивлячись униз на стародавнє спорожніле місто, чиї просторі вулиці надто давно стояли порожніми. Його великі очі наповнилися сльозами жалю. Старий розслабився і заплакав, абсолютно не соромлячись своїх почуттів. Та й від кого йому потрібно було таїтися - останній на цій землі крилатій людині...
Дивлячись просто перед собою, зуларх ширше розгорнув могутні сірі крила і сміливо зробив крок уперед. Пружний вітер жорстко хльоснув по обличчю, миттєво висушивши сльози мимовільної слабкості. Відчуваючи п`янку вільність польоту, що розливається по всьому тілу, Талак почав поступово набирати висоту, прямуючи в бік Чорного озера - останнього притулку для його старечого тіла. Дрімучий величний ліс ішов далеко вниз, перетворюючись на темно-зелений суцільний килим, крізь який зрідка проблискували маленькі люстерка численних озерцят та іскристі нитки лісових річечок.
Одночасно з цим Талак спрямував свій внутрішній погляд на пошуки тієї єдиної людини, якій вирішив віддати всю свою енергію душі. З величезної захмарної висоти зуларх пильно роздивлявся другий - духовний світ Вальгарда, недосяжний для очей звичайних людей.
Десь у лісистому передгір`ї далеких скелястих гір на південному сході він відшукав нарешті того, хто був потрібен. Ним виявився самотній воїн на рослому коні, який наполегливо рухався на південь. Талак сконцентрував на ньому всю свою увагу.
Загартована сила духу, усвідомлена мужність і внутрішня честь утворювали навколо нього світлий ореол, невидимий звичайним поглядом, від якого кудись угору вела найтонша біла нитка - знак обраності Всевишнім.
Так, Талак не помилився, це була саме та людина, кому він мав віддати без залишку свій останній дар.
Далеко внизу з`явилися темні непроникні води Чорного озера. Наближалася остання мить.
Талак склав широкі крила і почав падати вниз, стрімко набираючи швидкість і концентруючи свою свідомість для створення потужного імпульсу внутрішньої енергії. Несподівано він відчув якесь неусвідомлене, ледь відчутне занепокоєння. Погляд ковзнув трохи північніше, і тут зуларх виявив ще одну людину. І перший, і другий воїни були однієї крові, обидва мали необхідні якості. Але, на превеликий жах, Талак побачив над другим воїном зловісну чорну нитку, яка, наче пуповина, з`єднувала його темну ауру із осередком могутніх сил зла в центрі Вальгарда. Часу на роздуми вже не залишалося - поверхня озера була зовсім поруч. І тоді, довго не роздумуючи, а підкоряючись скоріше натхненню, старий зуларх спрямував усю свою внутрішню енергію на цю чорну нитку...
Свідомість востаннє спалахнула сліпучим сяйвом і згасла назавжди. Сіре неживе тіло каменем впало у темну воду, здійнявши цілий фонтан важких бризок, і швидко пішло на дно - туди, де минулі покоління чекали свого останнього побратима. Поверхня Чорного озера поступово згладилася, безмовно поглинувши тіло зуларха. Разом із ним навічно зникла в незвіданих глибинах таємниця крилатих людей...
Талак уже не побачив того, як надісланий ним імпульс внутрішньої енергії з величезною швидкістю промчав над поверхнею Вальгарда і геть відтяв чорну пуповину, немов сокира кинута чиєюсь могутньою рукою. Тепер ця пуповина скажено звивалася, судомно смикалася, марно намагаючись відшукати і з`єднатися з тим, кого вона довгі роки живила чорною отрутою...
* * *
Розпечена голка несподівано встромилася в тім`я, просвердлила його й палючою хвилею найжорстокішого болю прокотилася всім тілом, відгукуючись хворобливою луною в найдальших його куточках.
Ратон похитнувся в сідлі і, з глухим стогоном впавши на шию коня, повільно з`їхав на узбіччя дороги. Негайно до нього підскочив переляканий ординарець.
- Що сталося, мій пане? Вам нездужає? - заметушився він. - Покликати лікаря?
Ратон мляво відмахнувся.
- Залиш мене! Я хочу побути один...
Ординарець покірно зігнувся в поклоні й поспіхом від`їхав убік, проте продовжував уважно й насторожено поглядати на командувача об`єднаними військами Форвана й Ерденеха. За його життя воїн відповідав власною головою перед намісником Мурідом, а з тим жарти погані.
Кінні та піші колони величезного війська швидким похідним кроком рухалися до річки Дзвінниці. Там за переправою починалася пряма дорога до неприступних Гірських баронств - мети нинішньої військової компанії.
Розвідники, які щойно повернулися з розвідки, сповістили, що за річкою все спокійно, немає жодної ворожої варти, та й узагалі не видно жодної душі на багато ліг в окрузі, немов усі повимирали. Чи то барони Джунхаргських гір абсолютно нічого не відали про вторгнення, що готувалося в їхню вотчину, чи то хитрували, зачаївшись у засідці десь на високогірних перевалах, але в будь-якому разі великої крові було не уникнути. Це розуміли всі воїни без винятку, тому й крокували вони насуплені й похмурі. Одна справа - буденні прикордонні сутички з дрібними неорганізованими розбійницькими зграями на відкритих землях Вільних поселень, і зовсім інша - виснажлива війна з досвідченими у воєнній справі баронами, що славилися неприборканою волелюбністю й хоробрістю.
Ламало в потилиці. Голова була важкою, немов камінь. Перед очима ще плавали розмиті вогняні кола, які прокреслювалися гарячими полум`яними спалахами, але Ратон уже почав поступово приходити до тями. Він підняв мутний погляд на колони, які розмірено крокували, і відсторонено подумав: "Навіщо і куди вони йдуть?"
- На бійню...
Він навіть не помітив, як відповів сам собі вголос.
Ординарець тут же присунувся ближче, усім своїм виглядом зображуючи цілковиту готовність без зволікання виконати будь-яке побажання командувача.
- Що завгодно панові?
- Оголоси перепочинок... - скривившись, наказав Ратон.
- Але ви ж самі віддали нещодавно розпорядження, що відпочинок буде вже за річкою?! - спробував заперечити воїн.
- Я сказав: тут! - повільно з розстановкою процідив крізь зціплені зуби Ратон.
- Слухаюся, пане!
Збліднувши від страху і злякано втягнувши голову в плечі, ординарець кинувся щодуху виконувати наказ.
Незабаром цілеспрямований рух війська помітно сповільнився, а потім колони і зовсім зупинилися. Запилені солдати сходили з розбитої дороги і розташовувалися в лісі на відпочинок.
Запалали численні багаття, розігріваючи похідні казани, біля яких уже щосили метушилися кашовари. Лісом поповзли аромати армійської польової кухні.
В одній із груп вояків, що відпочивали під деревами, був і Гілбер на прізвисько Одноокий. Його сусід розташувався напівлежачи на м`якій шовковистій траві і, з мрійливим виглядом розкурюючи верескову люльку, зауважив:
- Ех, тепло-то як! Навіть і не віриться, що в нас удома зима досі щосили лютує...
- А тут завжди так, місця ж південні, - відгукнувся Гілбер.
- Тобі-то звідки відомо?
- Звідти й відомо: бував я раніше в цих краях...
Гілбер криво посміхнувся і додав:
- Тут я своє праве око втратив і, напевно, якби не Мандрівник, сам залишився б лежати в цій землі навіки...
Гвардійці зацікавлено підсіли ближче. Ім`я Мандрівника і раніше завжди викликало зацікавленість, а вже нині й поготів... Слухачі розташувалися нешироким півколом.
- Нумо розкажи, як справа була, - попросив один із них.
- Та чого тут розповідати, - спробував ухилитися Гілбер. - Справа-то давня... я все, мабуть, і не пригадаю...
- Ти Одноокий, не ухиляйся! Почав, так уже кажи до кінця.
Здоровань гучно засопів, збираючись піднятися і піти, але його не відпустили. І тоді він поступився.
- Загалом, було так, - почав свою розповідь Гілбер. - Мандрівник, я та ще троє тодішніх наших товаришів по зброї поверталися додому від північних рубежів Гірських баронств після однієї доволі невдалої вилазки. І до нас неодноразово намагалися штурмувати їхні скелясті бастіони, та все без результату. Так от, вирішили ми, щоб не тягнутися кружним шляхом разом з усім неквапливим військом, трохи - переправитися вище за течією Дзвінниці, а там напрямки землями кочівників вийти до берега Солоного озера, а вже звідти до фортеці Скурбел - просто рукою подати. Сказано - зроблено. Проїхали ми приблизно ліги три - чотири і несподівано потрапили в засідку великої банди мародерів. Було їх, напевно, близько сорока чоловік. Тільки якби вони напали відкрито, тоді, може, все було б інакше. Але ж ні! Мародери впритул обстріляли нас із важких штурмових арбалетів. Ми й оком зморгнути не встигли, як троє наших товаришів лежали бездиханними на землі, густо втикані стрілами, що твої їжаки. Ми з Мандрівником тоді просто дивом уціліли, видно пощастило... Ну й розлютився ж він! Ви такого в житті не бачили! Вже на що я звичний, а й то злякався його. Вихопив Мандрівник свій меч - і до бандитів! Така потіха пішла, що й згадувати страшно!
Одноокий несподівано замовк і, спершись могутнім плечем до шорсткого стовбура дерева, заходився зосереджено правити лезо свого меча, немовби втративши всілякий інтерес до подальшої бесіди.
- Агов, Одноокий, почекай! - нетерпляче вигукнув сусід. - А далі-то, що було?
- Далі я нічого не пам`ятаю. Тільки-но вся метушня закрутилася, мене майже одразу по обличчю чимось полоснуло, наче вогнем обпекло, я й звалився з коня без пам`яті. Прокинувся вже з одним оком. Мандрівник мене виходив, кров зупинив і пов`язки наклав, які треба було. Він же і всіх наших полеглих у тій швидкоплинній сутичці товаришів поховав...
- А розбійники, куди ж поділися?
- Та нікуди вони не поділися. Усі там лежати залишилися... усі, як один. Ніхто не втік.
- Невже їх Мандрівник усіх сам?!
- А хто ж іще? - Гілбер знизав плечима. - Він - перший меч!
Деякий час слухачі приголомшено мовчали. Чути було лише, як басовито гудуть над невеликою галявиною, тьмяно поблискуючи воронованими надкриллями, жуки-баришники, та трохи осторонь хтось захлинаючись регоче над черговим казарменим жартом.
Нарешті один зі слухачів зітхнув:
- Ех-хе-хе... Мабуть і справді Мандрівник - чоловіче що треба! Тільки чому про нього подейкують, ніби він ворог?
- Це хто ж таке каже, цікаво було б знати?
- Ну... адже указ був намісника Муріда, та й люди базікають усяке... чутки різні ходять...
Гілбер обережно послабив голос і повільно, немов розмірковуючи вголос, вимовив:
- Базікають, кажеш... Одна собака збреше спросоння, а інша підхопить не знати, що, вітер-бродяжка по окрузі рознесе - ось тобі й чутки! А укази... вони ж теж різні бувають: може, розумні, а, може, й ні. Та й люди, які їх видають, теж. Інші, може статися, і не люди зовсім...
- Ти це на що натякаєш, Одноокий?
- Нічого я не натякаю! - раптово розлютився Гілбер. - От пристав, як реп`ях!
Він пружно схопився на ноги, в серцях з брязкотом увігнав меч у піхви і широким кроком пішов кудись за густі чагарники, дратівливо бурмочучи собі під ніс щось нерозбірливе про тупі баранячі лоби та довгі ослячі вуха.
Услід йому з-за стовбура старого дерева задумливо дивився Ратон.
Біль поступово пішов з голови, але замість нього з`явилося досі незвідане відчуття абсолютної розгубленості. Немов він ішов, ішов кудись і раптом виявив, що зовсім заблукав.
Ратон вирішив непомітно обійти табір, щоб довідатися про настрої, які панують серед воїнів, і мимоволі став свідком розмови про Аргнара. Це його схвилювало ще більше. Знову і знову, вже вкотре він пригадав драматичну зустріч із мужнім Мандрівником біля Вовчого бору; дні спільної подорожі Малурійським трактом.
Ні, Аргнар ніяк не міг бути поганою людиною.
Але, тим не менш, він був ворогом.
"Раз наші жерці на чолі з Яридом оголосили його поза законом, значить так воно і є насправді! - вирішив Ратон. - Якщо доля знову зведе мене з цією незвичайною людиною, мій обов`язок - знищити його. Але... я запропоную йому чесний двобій на мечах, і нехай переможе найсильніший із нас двох! Краще буде, якщо Мандрівник загине від шляхетного меча, як воїн, ніж потрапить до лап мурідових м`ясників і живцем згниє десь у підземеллях Панграда..."
- Пане! Пане!
Стурбований ординарець вискочив з-за чагарнику, швидко озирнувся на всі боки і, помітивши Ратона, бігом попрямував до нього, розмахуючи якимось папером.
- Ось! - вигукнув він, важко дихаючи. - Терміновий пакет від намісника Муріда! Наказано негайно передати особисто в руки. Насилу вас знайшов...
Ратон одним стрімким рухом зірвав криваво-червону сургучну печатку і розгорнув пакет.
Послання було зовсім коротким, написане таємними символами жрецької касти Гру і підписане Яридом. Воно лаконічно свідчило: "Негайно штурмувати Гірські баронства! Усіх без винятку полонених гнати в Малурію! Ярид."
Ратон звично підібрався. Усі сумніви й роздуми разом кудись пішли. Їхнє місце зайняли думки стратега - воєначальника. Наказ є наказ, його потрібно виконувати неухильно і без зволікання.
- Коли прибув пакет?
- Та ось, щойно!
- Хто привіз?
Ординарець кілька разів розгублено кліпнув, якось невпевнено знизав плечима і, немов поспішаючи виправдатися, почав квапливо і плутано пояснювати:
- Просто посеред табору, як з-під землі, з`явився якийсь невідомий карлик у балахоні. Щойно його і в помині не було, а тут - на тобі, стоїть, як ідол. Обличчя його я не бачив, а голос неприємний і рипучий, як у немазаного воза. Каже: "Термінове послання від намісника Муріда головнокомандувачу!" Я цей пакет узяв, поки печатку на сургучі перевірив, а його вже й сліду не було. Немов випарувався...
Ратон криво посміхнувся і ствердно кивнув головою. Усе сходилося точнісінько. Він занадто добре знав і карлика, і його незвичайне вміння раптово з`являтися і зникати в найнесподіваніших місцях. Цей карлик був особистим і довіреним посланцем Ярида. Якщо верховний жрець відправив його з наказом, значить, справа дуже серйозна. Мабуть, щось пішло не зовсім так, як розраховували жерці, і тепер доводилося поспішати, щоб виправити стан справ.
Командувач насупився і суворо кинув:
- Сурмити збір! Негайно виступаємо!
Ординарець здивовано підкинув брову, але промовчав.
Піди, зрозумій їх, цих дивних панів?! То привал їм, то підйом... самі не знають, чого хочуть. Але сперечатися марно - собі дорожче обійдеться!
Притримуючи однією рукою піхви, а іншою притискаючи до грудей шолом, ординарець побіг до штабу.
Незабаром пронизливо заспівала сигнальна сурма, викликавши багатоголосий гомін невдоволення серед вояків, які щойно встигли розташуватися на відпочинок. Але залізна дисципліна зробила свою звичну справу. Через деякий час шикування закінчилося, і колони рушили швидким маршем до переправи.
Весняний ліс, просвічений теплим сонечком, розступився далеко в боки, відкриваючи поглядам спокійну і плавну течію річки Дзвінниці. Затиснута з боків деревами, дорога з полегшенням вирвалася на широкий простір і побыгла до масивного мосту з потемнілих від часу товстих колод. Проблиск веселих сонячних відблисків на тягучій поверхні Дзвінниці різонув по очах яскравими райдужними спалахами. Ратон різко заплющив очі і кілька разів струснув головою.
Закуті у важкі панцири штурмові колони нескінченною сталевою багатоніжкою втягувалися на міст, за яким праворуч були видні стародавні руїни. Лише уважно придивившись, у них можна було розпізнати залишки фортечної стіни і високих палацових колон. Настирливі дерева й чагарники пробили собі шлях до світла, розкришивши на пил кам`яні плити старовинної площі, і вгніздилися в ущелинах напівзруйнованих стін.
- Що тут було раніше? - поцікавився Ратон, звернувшись до армійського літописця, який їхав ліворуч від нього.
- Кажуть, що нібито давним-давно тут жив могутній, справедливий і ніким не переможений король, який володарював усім південним узбережжям Вальгарда. Він був гордовитим і впевненим у власних силах. Цей король вирішив кинути виклик самому часові, побудувавши Вічне місто.
- Як звали короля?
- Хто його знає... Всемогутній час стирає з пам`яті цілі цивілізації, не те, що якісь імена... Від Великого міста вже майже нічого й не лишилося, а про того стародавнього короля тільки завдяки пісні й знають.
- Що за пісня?
Літописець махнув рукою, підкликаючи одного з юних музикантів, що їхали слідом за штабом, трохи віддалік. Коли музикант порівнявся з ним, літописець попросив:
- Заспівай для командувача про стародавнього короля.
Юнак негайно з готовністю дістав з-за спини довгастий дерев`яний ящик із натягнутими струнами з козячих жил, пробігся по них чуттєвими пальцями й тихо заспівав.
Воїни повертали голови, прислухаючись до слів пісні.
У ній мова йшла про величний замок, в якому, разом зі своїми підлеглими жив король і його придворний блазень, який усіх веселив. Життя вирувало, непереможний король правив так, що народ жив, не знаючи горя і негараздів. Але час минав, і гордовитий замок занепав...
Ратон уявив собі високі стрункі колони, що підтримували оздоблені найтоншим різьбленням ажурні арки; і склепінчасті зали просторих світлих палаців; пишні чудові сади з дивовижними рослинами, привезеними з усіх боків світу, і діамантові фонтани, що виблискували райдужними мостами; строкату різноголосу юрбу вільних і заможних городян; і, нарешті, - величного й шляхетного монарха, який сидів на високому біломармуровому троні.
Нескінченні торгові каравани вдень і вночі безперервно входили й виходили з мегалітичних воріт міста, а на найвищому шпилі, який сягав ледь не до самих небес, гордо майоріло полотнище позолоченого прапора, прикрашене величним гербом королівства...
А музикант продовжував співати про те, що усе, що було, стало бувальщиною і вкрилося віковим пилом. Тепер вже ніхто не розбере, хто був блазнем, а хто королем – їх вже немає, і час згладив їхній слід...
Співак уже давним-давно замовк, а Ратон усе ще їхав, низько схиливши голову й розмірковуючи про всесильний добрий і водночас нещадний час, який дає сходи життя й зтирає з лиця землі цілі цивілізації.
Колона за колоною невпинно рухалося вперед військо, ритмічно здіймаючи десятками тисяч ніг хмари пилу, які несло спекотним вітром з пустельного узбережжя Граничного моря на старезні руїни.
Молода і, можливо, тому ще жорстока і безжальна цивілізація з байдужістю крокувала повз повалену на прах забуття колишню велич, не замислюючись про одвічну цінність буття і велич духу.
Далеко попереду над пробитою поодинокими пагорбами рівниною вишкірювали в мовчазному гарчанні чорні ікла з білосніжними навершями непривітні Джунхаргські гори.
* * *
Блискучий камінчик, немов жабеня, вилетів з-під чобота і, сухо поклацуючи, застрибав крутими скелястими уступами, втікаючи кудись далеко вниз.
Притискаючи до голови вуха і тривожно косячи великим оком у бік бездонного провалля, Данго обережно йшов слідом за господарем вузьким кам`яним карнизом, який приліпився до прямовисної стіни гори. Вона суцільно була пошматована химерними ламаними тріщинами.
Аргнар наполегливо піднімався до вузького високогірного перевалу, за яким починався поступовий пологий спуск у велику улоговину баронства Берт. Він дуже поспішав, відчуваючи за спиною сталеву лавину об`єднаних військ, яка невблаганно насувалася. А попереду ще чекала вельми непроста розмова з правителем Берта і його лицарями. Чи зрозуміють вони його, чи повірять?
- Повинні повірити! - вголос вимовив Аргнар, вперто рухаючись уперед невірною стежкою.
Перша стріла несподівано висікла іскру біля його ніг, коли до величезних гранітних валунів, що перекривали гірську стежку завалом, залишалося всього лише кроків тридцять. Друга застережливо свиснула біля самого вуха і пішла в прірву. Вбивати непроханого гостя явно не збиралися, лише переконливо дали зрозуміти, що він перебуває під прицілом.
Аргнар підняв над головою правицю і голосно крикнув:
- Не стріляйте! Я прийшов без ворожнечі!
З-за крайніх каменів визирнула широкоскула фізіономія, заросла густою дрімучою бородою ледве не до самих очей. Хрипкий голос непривітно поцікавився:
- Ти хто такий і що тобі знадобилося в Берті?
- Мені потрібно поспілкуватися з бароном Гофером, - відповів Аргнар, обережно ухиляючись від прямої відповіді.
- Бач ти, із самим бароном йому розмовляти закортіло!
Бородань вимовив щось нерозбірливе, явно глузуючи з прибульця. За валуном пролунав дружний регіт багатьох людей. Здоровань зручніше влаштувався на вершині одного з каменів і схрестив на грудях міцні руки.
- Може, спочатку зі мною поспілкуєшся? - висклабився він.
- Можу і з тобою, якщо тільки не боїшся з-за каменів вийти, - спокійно відгукнувся Аргнар.
Бородатий громоподібно заревів, наче племінний бик на вигулі, і, за мить перестрибнувши через кам`яну перепону, впритул наблизився до сміливця, грайливо помахуючи здоровенною сокирою, що в його ручищах здавалася іграшковою. Був він майже на пів голови вищий за Аргнара і мало не вдвічі ширший за нього в плечах. З веселою цікавістю глянувши на сміливого прибульця, бородатий глузливо примружився.
- Ну як, не передумав ще?
Замість відповіді Аргнар оголив меч і зробив крок уперед.
- Якщо виграю я, то ви пропустите мене до барона. Добре? - запропонував він супротивнику.
- А якщо я? - поцікавився бородатий.
- Тоді це вже не матиме жодного значення... - байдуже знизав плечима Аргнар.
- Ну-ну, подивимося... - бородатий підняв високо над головою сокиру і несподівано кинувся в атаку.
Над валунами з`явилися голови захисників перевалу, які зацікавилися незвичним двобоєм. Вони приготувалися насолодитися видовищем того, як їхній бувалий товариш провчить впертого і зарозумілого чужинця.
Але все сталося неймовірно швидко і зовсім не так, як вони очікували.
Аргнар по-котячому м`яко ковзнув під руку бородатому. Ніхто навіть не встиг толком зрозуміти, що сталося. Меч прибульця блискавично описав у повітрі якусь хитромудру дугу, і важка сокира з дзенькотом відлетіла далеко вбік. Наступної миті здоровань уже лежав горілиць і тупо витріщався на меч супротивника, що завмер лише на волосок від його горла.
- Ти здаєшся? - спокійно поцікавився Аргнар.
- А що ж мені ще залишається? - прохрипів бородатий, з побоюванням поглядаючи на відточене лезо меча.
Мандрівник сховав клинок у піхви і, відступивши на крок, подав поваленому руку допомоги. Спираючись на неї, здоровань зніяковіло піднявся з землі, обтрусився і, підхопивши свою сокиру, попрямував до валунів.
- Чого роти роззявили?! Поєдинків не бачили?! - грізно гаркнув він на ошелешених від швидкоплинності бою товаришів. - Відкривайте жвавіше прохід!
Вартові перевалу заметушилися, про щось приглушено сперечаючись. Щось гримнуло, тріснуло, і два величезні камені відкотилися вбік, відкриваючи вузьку стежку.
Бородатий запрошувально змахнув рукою.
- Заходь!
Взявши Данго за вуздечку, Аргнар із гідністю увійшов всередину прикордонної застави. Камені за його спиною з гуркотом знову встали на свої місця, і він опинився в щільному оточенні непривітних воїнів, які напружено стежили за кожним його рухом.
- Так навіщо тобі все ж таки потрібен барон Гофер? - схрестивши руки на грудях, терпляче запитав бородань.
Аргнар пильно глянув на нього, немов обмірковуючи те, що збирався сказати, і відповів запитанням на запитання:
- Ти тут за старшого будеш?
- Ну, я, а що?
- Тоді відійдемо осторонь.
Здивовано знизавши плечима, здоровань ступив слідом за Аргнаром до глибокої ніші в скелі, заспокійливо махнувши рукою іншим, щоб залишалися на місці.
Перед нішею слабо жевріло напівзатухле багаття, на якому підрум`янювалася велика бараняча лопатка, стікаючи золотистими краплями жиру. Сівши біля багаття, Аргнар узяв обгорілу з одного кінця сукувату палицю і почав підправляти нею вугілля, що розсипалося. Бородатий влаштувався навпроти нього і з нетерпінням запитав:
- Ну, в чому справа-то?
- Війна у вас на порозі...
- Яка війна? - витріщив на нього очі здоровань. - Ти що, чогось об`ївся?! Берт ні з ким не воює!
- Не воював, - виправив його Аргнар. - А нині буде.
- З чого ти взяв?
- Слідом за мною сюди рухається величезне об`єднане військо Форвана й Ерденеха.
- Не може такого бути! Герцог Хедмір ніколи не піде на брудний союз із Гермундом Красунчиком!
- Часи змінюються... - заперечив Аргнар. - Та й Форваном нині править уже не Хедмір.
Бородатий розгублено скуйовдив п`ятірнею волосся на маківці, із сумнівом дивлячись на співрозмовника.
- Ну й діла...
Аргнар нетерпляче кашлянув, і, дивлячись прямо в очі здорованю, переконливо вимовив:
- Мені потрібно терміново побачитися з бароном Гофером! Повір мені! Поки ми тут із тобою ляси точимо та сперечаємося, об`єднані війська на місці не сидять. Найімовірніше, за тиждень тут будуть. Тож давай - вирішуй швидше!
Бородатий, довго не роздумуючи, підвівся, віддав напівголосно якісь розпорядження прикордонникам, а потім гукнув Аргнара:
- Гаразд, їдемо до барона.
Пройшовши приблизно сотню кроків слідом за провідником, Аргнар за черговим зубчастим виступом скелі виявив невеличкий майданчик, на якому було розташовано табір охоронців перевалу. Тут відпочивали вільні від чергування воїни, інші готувалися змінити на посту товаришів. Мирно булькало в похідному казані якесь вариво.
Біля конов`язі сумирно стояли коні, обмахуючись пишними хвостами. Поруч із ними, спершись на довгу стругану колоду, що замінювала городьбу, розмовляли кілька охоронців.
Бородань швидко перемовився зі старшим і, схопившись на одного з коней, стисло кинув Аргнару:
- Поїхали.
Спуск у внутрішню простору долину Берта, оперезану суцільним кільцем високих гір, був широким, пологим і добре втоптаним. З усього було видно, що ним досить часто користувалися.
Їхали швидко і мовчки, стремено в стремено. Аргнар постійно ловив на собі допитливі погляди супутника, але сам розмови не починав, вважаючи за краще роздивлятися простенький, але водночас приємний м`який ландшафт, що відкривався перед ним у всій красі.
Берт був найсхіднішим і найменшим за територією в дружньому союзі Гірських баронств. Мабуть, верхи на коні його можна було б перетнути з краю в край лише за кілька діб. Уся практично рівна, як стіл, долина була порізана хитромудрою мережею дрібних річечок і струмочків. Вона нагадувала зверху великий розшитий блакитними нитками пухнастий зелений килим.
Подекуди на рідкісних пагорбах виднілися невеликі замки - не рівня неприступним цитаделям Форвана або інших західних держав. Замки місцевої знаті більше нагадували звичайні селянські поселення, хоча й обгороджені в більшості випадків високими частоколами. Воно й зрозуміло: навіщо будувати величезні фортеці, якщо природні Джунхаргські гори набагато вищі та вже точно надійніші за будь-які бастіони?!
Далі буде